Висновок. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень

Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

2.Українська культура козацької доби (2 пол. XYII - XYIIІ ст..ст.)

Культура України другої половини XYII-XYIII ст. розвивалась в умовах важкої, сповненої героїки і трагізму боротьби народу за свою незалежність і державність.

Гетьманська Україна, особливо за часів І.Мазепи, І.Скоропадського та К.Розумовського, стояла на рівні найбільш освічених країн Європи. Навіть політика виснаження духовних, фізичних і економічних сил народу, яку провадив російський царизм, довго не могла знищити української національної культури.

Розвиток освіти. Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 р. отримала титул і права академії За часів гетьмана І.Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На початку XYIII століття в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів і з інших православних країн – Сербії, Чорногорії, Болгарії. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г.Сковорода, В.Рубан, М.Березовський, П.Гулак-Артемовський. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професори і талановиті студенти запрошувались для піднесення освіти та культури в інші слов’янські країни, особливо в Росію. Вихованці академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії – в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Суздалі та інших містах.

У своїх реформах Петро I спирався передовсім на вище духовенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа визначних діячів науки і культури, що спочатку жили і творили у Києві, а згодом продовжили свою кар’єру у Росії, слід назвати Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Паісія Величковського.

Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рік у полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 рр. на території сімох полків старої України – Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. У той же час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ (а через сто років на Харківщині – одна школа на 4270 душ). Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будинки; у тих же місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей вчили мандрівні дяки.

На другу половину XYIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. У 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині II меморіал з цього приводу. Граф Румянцев, намагаючись піддобритися до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві й Чернігові. Але ні ці. ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. Згодом і Київську академію він привів до упадку: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою, з часом академію перетворено в духовну, колегіуми – в духовні семінарії. Лише у 1805 р. Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові.

Досить високою була грамотність серед запорозьких козаків. Основний відсоток грамотних давали Запоріжжю Київська академія.

Грамотні люди високо цінувалися на Запоріжжі, тому що “вони святе письмо читають і темних людей добру навчають”. Найспритніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як за своїм званням, та і за природним розумом, відігравали на Січі значну роль.

На самій Січі були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковнопарафіяльні. Тут навчалися хлопчики, які з різних причин потрапили на січ: тут були й полонені, ті, що самі прийшли, діти козаків. Всього навчалося в середині XYIII ст. до 80 осіб. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали з своїх двох отаманів – одного для дорослих, одного для малолітніх. Головним вчителем січової школи був ієромонах-уставщик, який, крім своїх прямих обов’язків наставника, повинен був турбуватися про здоров’я хлопчиків. про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману.

Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі і виникла разом з першою його церквою близько 1576 р.

Школи церковнопарафіяльні існували майже у всіх парафіяльних церквах Запорозького поспільства, що жило в паланках по слободам, зимівникам і хуторам.

Видатним явищем у літературному житті XYIII ст. стала творчість філософа і письменника Григорі Сковороди (1722-1794). Г.Сковорода основну освіту здобув у Київській академії. Не закінчивши двох останніх, богословських класів. шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині. в 1759-1768 рр. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну роботу й останні 25 років вів мандрівне життя. Основне місце у його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій “Сад божественных песней” та збірка байок “Басни харковскія”. Жоден його твір не друкувався з життя автора, більшість їх розповсюджувалась на Україні в рукописних списках. Як філософ і письменник Г.Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта. Одна з центральних проблем філософії Сковороди – питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у “сродній” праці, тобто такій, до якої людина має природні дані і схильність.

Мистецтво. В українському мистецтві другої половини XYII ст. значне місце займає іконопис, що розвивається в ренесансно-барокових формах. Особливою грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького собору. Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочинцах церков. Дуже гарний іконостас церкви св. П’ятниці у Львові. Ряд іконостасів виконав живописець Іван Руткович, майстер, чия спадщина є однією з вершин давнього українського мистецтва.

Графічне мистецтво розвивали друкарні, що існували при Києво-Печерській лаврі, Троїцько-Ільїнському монастирі в Чернігові та Успенському ставропігійському братстві у Львові. На той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича. Майстерність його не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Друга половина XYIII століття збагатила українське графічне мистецтво новими творами. Відомими майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697-1769) Він виконав ряд гравюр на міді для київських видань “Апостола” та “Євангелія”.

В останній ретині XYIII ст. в українське мистецтво з Франції приходить новий стиль – рококо. На місцевому ґрунті він здобуває свої особливості. Це були останні часи козацької України та її самостійності, і меценати українського мистецтва з числа старшинської знаті, усвідомлюючи, що їх часи минули безповоротно, поспішають у пишних пам’ятках мистецтва з відтінком елегійності увіковічити свою добу, її велич і блиск. У мистецтво ще більше проникає світський дух, впливаючи передусім на церковне малярство: в ньому образи виступають тепер у ясних, радісних кольорах, обличчя святих втрачають традиційну суворість і часто нагадують світських людей. Великого поширення набуває портрет, основними замовниками виступає духовенство і багата шляхта. Модно було замовляти посмертні портрети, які часто ставили у каплицях та церквах. Дуже популярними були портрети Б.Хмельницького.

В усіх місцевостях України розвивалися народне керамічне мистецтво, різьба по дереву, килимарство, вишивання, ювелірне мистецтво.

Архітектура. В українській архітектурі на другу половину XYII ст. припадає розквіт бароко. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами, оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню його сприяла козацька старшина, а також міські багатії та вище духовенство. особливо значні заслуги гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи. Тільки в Києві за наказом І.Мазепи було побудовано та відновлено шість великих споруд.

Пам’ятки архітектури бароко першої половини XYII ст. збереглися у Львові (костели бернардинів і єзуїтів) на києві (перебудова Успенського собору італійцем Брачі в 1613 р.). Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XYII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана І.Мазепи. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Д.Антоновича, це була “друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”. Справді, з усіх меценатів української культури І.Мазепа найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. Заходами І.Мазепи викінчено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П’ятибанна церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі незвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленими декораціями стін; це справжня перлина між усіма п’ятибаними церквами українського бароко. Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старів храми. Йому і митрополитові Ясинському завдячує своїм бароковим оформленням київський Софійський собор, який було перебудовано у 1685-1707 рр., а також Успенська церква лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні в другій половині XYII на початку XYIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. У розповідях залишилися згадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди.

Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам’ятка його творчості – Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744-1764 рр.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими. Величний ансамбль собору нагадує піраміду. Прикрасами служать різноманітні балюстради, ліхтарі, багата різьба та ліплення.

Значних успіхів досягають українські будівничі в дерев’яній архітектурі. Так, Миколаївський собор Медведівського монастиря мав сорокаметрову висоту, а запорізька дерев’яна церква у Новоселищі, збудована у 1773 р. Я.Погребняком, сягала 65 метрів, це була найвища дерев’яна споруда в Україні. Відомими пам’ятками дерев’яного будівництва на Західній Україні є церкви св. Параскеви у Крехові (1658), св. Богородиці у Ворохті, св. Миколи у Кривках (тепер перенесена до Львова).