В. Стус

Символічного значення має доля поета Василя Стуса. Його активна громадянська позиція привела у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. У 1972 р. він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк – 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників і протест проти політичних репресій були підставами, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних змін. У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія ім. Т.Г. Шевченка.

С. Параджанов І. Миколайчук (кадр з фільму «Тіні забутих предків»)

Український кінематограф. З середини 60-х рр. ХХ ст. особливого розвитку досяг український кінематограф. Саме в цей час виходять фільми режисерів: Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1965), Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972), Володимира Денисенка «Сон» (1964), Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки старики» (1974). Свої сили в галузі кінодраматургії вдало спробували Іван Драч та Дмитро Павличко. В цей час виявилась акторська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон-XX»). Велику роботу, присвячену партизанському рухові, здійснив Тимофій Левчук, знявши трилогію «Дума про Ковпака», де з документальною достовірністю розповів про епізоди боротьби народу з фашизмом. Головну роль виконав відомий український актор Кость Степанков.

Але, у 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968), Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як «Київські фрески» С. Параджанова, «Криниця для спраглих» Ю. Іллєнка, «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» Кіри Маратової тощо. Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років В. Авраменко зафільмував «Наталку Полтавку» й «Запорожця за Дунаєм», Л. Орлига створив стрічку про голодомор – «Пісня Мазепи».

Значною темою кіно 80-х рр. стала криза людини середнього віку, яка не реалізувала себе і стоїть перед дилемою: щось змінити чи плисти за течією («Польоти уві сні та наяву», «Автопортрет невідомого», «Балаган») Знято низку творів про стосунки учнів з учителями, батьками («Благі наміри», «Одиниця з обманом», «Мужчини є мужчини»). Вийшло в світ багато дитячих фільмів. Багато кінофільмів мали міжнародний успіх. Це кінострічки Юрія Іллєнка «Лісова пісня» (приз кінофестивалю у Вільнюсі) та «Лебедине озеро. Зона» (премія на Канському кінофестивалі). Державною премією була вшанована кінолента «Польоти уві сні та аяву» Романа Балаяна. Дитячий фільм «Чорна курка, або Підземні жителі» здобула п’ять міжнародних та три всесоюзні відзнаки.

1986 р. увійшов в історію чорнобильскою трагедією. Хронікер Володимир Шевченко сняв документальне кіно «Чорнобиль. Хроніка важких днів» У 1987 р. він помер від променевої хвороби. З’явилися й художні стрічки про аварію. У фільмі Миколи Бєлікова «Розпад» у центрі уваги – поведінка людини в екстремальних обставинах, які виявили її сутність (Золота медаль Веніціанського кінофестивалю та гран-прі у Сан-Тандері, Іспанія)

У 90-х рр. український кінематограф увійшов у полосу кризи. Як відгук на неконтрольовану ринкову економіку з її жорсткими законами, приймаючи до уваги попит, на перший план виходять розважальні жанри – детективи, пригодницькі стрічки. Але українська історія і культура знайшли своє втілення на екрані. З’являються фільми-біографії “Із життя Остапа Вишні», «Іван Миколайчук. Посвята». Екранізовано Миколу Куліш («Зона»), Михайла Коцюбинського («Подарунок на іменини»), Гната Хоткевича («Камінна душа»). За творами Тараса Шевченка знято «Прометея», «Назара Стодолю», музичний фільм «Наймичка» і першу українську стрічку-балет «Лілея». У цей важкий час кіновиробництво не зупиняється.

Музикальне мистецтво. Традиційно значними є досягнення української музики. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос- Анатольського), балети (автори – М. Скорульський, В Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса).

У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому – П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський. Наші славні співаки А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та ін. здобули світове визнання в багатьох країнах світу.

60-ті рр. ХХ ст. характеризуються злетом популярності української естрадної пісні завдяки чудовій виконавській майстерності вітчизняних оперних співаків, зокрема таких, як Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Зоя Гайдай, пізніше – Костянтин Огнєвой, Діана Петриненко, Анатолій Мокренко, Анатолій Солов’яненко та багато інших. У другій половині 60-х рр. створюються перші вітчизняні професійні колективи традиційної естрадної пісні – вокально–інструментальні ансамблі (ВІА) «Березень» (1964 р.), «Мрія» (1965 р.), «Смерічка» (1966 р.), «Кобза» (1969 р.), «Світязь» (1970 р.). Серед найпопулярніших вокально–інструментальних ансамблів 70-х рр. можна назвати гурти «Червона рута» (1971 р.), «Чарівні гітари» (1975 р.), «Краяни» (1975 р.), «Водограй» (1975 р.), «Ватра» (1974 – 1975 рр.), у 80 – 90-ті рр. – «Львів» (1980 р.), «Медобори» (1980 р.), «Дзвін» (1989 р.), «Соколи» (1990 р.), які у своєму творчому доробку використовували автентичні елементи народної мелодики. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.

В 70-х рр. ХХ ст. зароджується особливий різновид пісенної творчості – шлягер (від нім. Shlager – ходовий товар). Характерними особливостями шлягеру є стандартизована тема кохання, танцювальний підтекст, наявність ключового образу. Український шлягер у своїх кращих проявах є явищем неоднозначним. Він перебуває під впливом європейської музики (диско, рок-н-ролу), а також деяких різновидів танців (твіст, вальс, танго, шейк). Крім того, через осмислення джерел західноукраїнського фольклору вітчизняний шлягер асимілював елементи угорського стилю «вербункош» та деякі особливості циганського співу.

На початку 80-х рр. ХХ ст. українська традиційна естрадна пісня переживає кризовий період, що виявляється у превалюванні російськомовного репертуару. Але саме в цей час особливо значущою для розвитку стала творчість україномовного «Тріо Мареничі». Цей колектив підніс естрадну пісню на якісно новий щабель, справив вирішальний вплив на подальший розвиток традиції ліричної пісні, пісні-романсу.

Період 90-х рр. позначений активним проведенням всеукраїнських конкурсів і фестивалів поп-музики, найпопулярнішим серед яких стали «Червона рута», «Таврійські ігри», конкурс імені В. Івасюка, «Пісня року», «Крок до зірок», «На хвилях Світязя».

Живопис. Український живопис 60 – 80 рр. ХХ ст. характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму. Згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Віталій Садовський, Михайло Дерегус, Василь Касіян. Сьогодні їх роботи відомі далеко за межами України. В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але все більшого поширення, набувають образи сучасника і образи природи на полотнах Миколи Глущенка, Йосифа Бокшая, Сергія Шишка, Тетяни Яблонської, Олексія Шовкуненка, а також історичного минулого (Михайло Дерегус, Олександр Лопухов, Віктор Шаталін).

Народне мистецтво. Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культури була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50-80-х рр. триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували Марія Примаченко, Єлізавета Миронова, Марія Буряк. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису багате та індивідуальне. Саме в цей час було винайдено нові форми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформлюють дитячі книжки (широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха «Журавель» та «Чорногуз приймає душ»), створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.

Показовим є творчість майстрині кераміки Ольги Рапай, яка створила багато скульптурних композицій з фарфору на тему «український костюм», «український танок», «українська жінка» тощо. Її роботи знаходяться у зібраннях Національного музею українського народного декоративного мистецтва, приватних колекціях.

Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянська кераміка, що відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.). Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Горбових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес. Різьба по дереву – один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої – як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо.

Епоха «застою» позначилася і на розвитку архітектури. Швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, типові забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури другої половини ХХ ст.

9.2 Культурне життя сучасної України. На початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні відбуваються соціокультурні зміни. З проголошенням політичної незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Суспільство звільнилося від ідеологічних штампів, розпочалися позитивні зрушення у галузі відродження історичної пам’яті. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми, встановлюються перші контакти з діаспорою.

Україна належить до країн з багатою історико-культурною спадщиною. На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з яких 57 206 – пам’ятки археології (у тому числі 418 – національного значення), 51 364 – пам’ятки історії (142 – національного значення), 5926 – пам’ятки монументального мистецтва (44 – національного значення), 16 293 – пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (3541 – національного значення).

Крім поділу пам’яток на об’єкти місцевого й національного значення, найбільш відомі пам’ятки світового значення включаються до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На сьогодні в ньому є чотири українські пам’ятки, зокрема собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра, історична частина Львова та резиденція митрополитів Буковини. До того ж, ще два українські об’єкти мають транскордонний статус – це Геодезична дуга Струве, що простяглася територією 10 держав, і букові праліси Карпат, які Україна ділить зі Словаччиною. Крім того, в Україні 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких надано статус національних. 1399 населених пунктів та понад 8 тис. сіл мають більше 70 тис. об’єктів культурної спадщини, які ще потребують дослідження та постановки на облік.

Доволі представницьким є пласт рухомих пам’яток історико-культурної спадщини, що зберігається в музеях, бібліотеках, архівах. Потужним просвітницьким, культурним та естетичним потенціалом володіють музеї, мережа яких в Україні нараховує 437 закладів, у т. ч. 47 державних, 383 комунальні і сім приватних. Музейний фонд України налічує близько 11 млн. історико-культурних пам’яток. Предмет писемності як об’єкт історико-культурної спадщини зосереджений у системі державних архівних установ. Національний архівний фонд України нараховує близько 60 млн. одиниць зберігання.

Разом з тим поточні суспільні негаразди негативно позначаються на розвитку вітчизняної культури. Вони продукують суттєві відмінності в ціннісних орієнтаціях, поглядах на минуле й майбутнє країни, на шляхи її подальшого розвитку. Відбувається занепад масових культурних практик, таких як читання книжок і періодики, відвідування театрів, кінотеатрів, музеїв тощо. Нові форми культурних практик та організації дозвілля через свою високу вартість стали сферою споживання здебільшого заможних верств населення. Спостерігаєтьсязростання відмінностей у культурних практиках населення залежно від місця проживання. За статистичними даними, мешканці міст сьогодні витрачають на відвідування культурних закладів та відпочинок у 3,5 рази більше коштів, ніж селяни. Зберігається розрив у можливостях доступу до каналів телебачення, друкованих ЗМІ, Інтернету мешканців великих міст та сільської місцевості. Близько 70 % історичних пам’яток перебувають у незадовільному технічному стані, 10 % – в аварійному. Через брак експозиційних площ лише мала частка музейних фондів доступні для відвідувачів. Майже зникла без державної підтримки інфраструктурна база аматорства й самодіяльності, у незадовільному стані перебуває мережа будинків культури та технічної творчості. Триває скорочення чисельності учнів у школах естетичного виховання, незадовільним є стан матеріальної бази цих шкіл. Відбувається відплив за кордон талановитої мистецької молоді.

Трансформаційні перетворення в суспільстві практично не торкнулись інституціональної структури культури, що негативно вплинуло на фінансову ситуацію галузі, особливо в її бюджетному секторі. Кошти, які виділялись державою, покривали лише необхідні поточні потреби соціально-культурних закладів. Основні проблемні питання культурної діяльності (доступність, якість послуг, фінансування) залишаються складними. Невизначеними є питання удосконалення управління культурною діяльністю та її економічного механізму. Недостатнє врахування змін у споживацьких пріоритетах населення призвело до звуження сфери культурної діяльності і свідчить про повільне пристосування закладів культури до нових умов функціонування. Технічне переоснащення і модернізація матеріально-технічної бази відбувається вибірково й не підкріплюється відповідними програмними заходами.

Низька конкурентоспроможність та недостатня популярність національних культурних індустрій зумовлює домінування в мовно-культурному просторі України зарубіжної культурної продукції. Ситуація ускладнюється слабким захистом авторських та суміжних прав, наявністю великого за обсягом «піратського» ринку культурної продукції. Записи українських виконавців становлять 15–20 % музичного ринку та радіоефіру. Українська культура занадто повільними темпами інтегрується у європейський та світовий культурний простір. Сучасне національне мистецтво, література, культурні індустрії далі демонструють певну ізольованість від європейських тенденцій і практик.

Кризові явища особливо виразно даються взнаки в книговидавничій справі. Упродовж першого десятиліття XXI ст. видання книг на одного громадянина України не перевищувало показник 1,2 примірника на рік, у той час як у Німеччині цей показник становив дев’ять книг на рік, а в Російській Федерації – п’ять, тоді як мінімальний поріг самодостатньої культурної індустрії має становити не менше трьох-чотирьох видань на рік. Усе це спостерігається на тлі різкого скорочення мережі книжкової торгівлі та критичного зниження рівня поповнення фондів бібліотек.

Стагнаційною залишається ситуація в кінематографічній індустрії та кінопрокаті, де не сформовані належні умови щодо залучення інвестицій, унаслідок чого кіновиробництво лишається на вкрай низькому рівні, тоді як наявний потенціал (кадровий склад кіностудій, підготовка кіномитців тощо) дає змогу знімати в Україні кілька десятків повнометражних картин на рік. Не налагодженим лишається масове виробництво телесеріалів, теленовел, пізнавальних телевізійних програм. Чималі проблеми існують у сфері музичних культурних індустрій. Брак коштів негативно позначається на театральній та музейній справах.

Попри труднощі нового якісного стану набула українська художня література. Популярними в Україні стали літературно-мистецькі свята, передусім такі з них, як міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій…», «Лесині джерела», міжнародний фестиваль сучасної поезії ім. Б. Чичибабіна тощо.

Сучасна українська література побудована на фундаменті вікових традицій і, водночас, це якісно новий продукт сучасного глобалізованого інформаційного світу. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється у спробі письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми.

У наш час виділяється література елітна, маргінальна (тобто призначена для вузького читацького кола), масова, актуальна література (призначена для певного читацького кола, яке й визначає читацькі пріоритети). У сучасному українському літературному дискурсі панує строкатість, естетичне розмаїття, різнобарвна стилістична панорама. Українська сучасна література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем. Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).

Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики: І. Драч (зб. «Антологія блискавки»), Б. Олійник (зб. «Трубить Трубіж», «Стою на землі», «Таємна вечеря»), І. Калинець (зб. «Слово триваюче», «Терновий колір любові», «Ці квіти нестерпні»), Д. Павличко (зб. «Ностальгія», «Золоте яблуко», «Рубаї», «Наперсток», «Засвідчую життя»). У тематиці і проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини і Всесвіту, на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою і суспільством: («Чорнобильська мадонна» І. Драча, «У ра на» Ю. Тарнавського, «Сім» Б. Олійника).

Поети «середнього покоління» активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією: В. Базилевський (зб. «Вертеп», «Украдене небо»), В. Голобородько (зб. «Слова у вишиваних сорочках», «Калина об Різдві»), В. Герасим’юк (зб. «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі»), І. Римарук (зб. «Нічні голоси», «Діва Обида. Видіння і відлуння»), В. Цибулько (зб. «Книга застережень 999»). Ці автори, переосмисливши багаті джерела Біблії, фольклору, утверджують новий естетичний ідеал, що виявляється у звільненні їхньої поезії від суспільної заангажованості, у зверненні до історичної пам’яті народу. Відбувається активний пошук нових жанрових форм і актуалізація «забутих», зокрема верлібру( з фр. «вільний вірш»). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості, про втрату національної самоідентифікації.

Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами Оксани Забужко (зб. «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп»), Людмили Таран (зб. «Оборот душі», «Колекція коханок»), Любові Голоти (зб. «Жінки і птиці», «На чоловічий голос»), Ірини Жиленко (зб. «Вечірка у старій винарні», «Пори року»), Людмили Гнатюк («Миттєва слабість», «Незбагненна печаль», «Я перестала розуміти світ»). Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.

Початок ХХІ ст. ознаменований активним створенням різних літературно-мистецьких гуртів (як і на початку ХХ ст.), які поставили собі за мету привернути увагу і шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю. Найвідоміші з них «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад» тощо. Бу-Ба-Бу (бурлеск – балаган – буфонада) – літературне угруповання, що об’єднує поетів Юрія Андруховича (зб. «Небо і площа», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини»), Віктора Неборака (зб. «Бурштиновий час», «Літаюча голова») та Олександра Ірванця (зб. «Тінь великого класика», «Вогнище на дощі»). Актуальність проблематики, неканонічність форми, метафоричність, вигадливість, іронічність – такі основні ознаки їхньої поезії. Творчість учасників таких об’єднань, у першу чергу, розрахована на молодіжну читацьку аудиторію.

З інших мистецьких позицій осмислює сучасність молодше покоління поетів. Серед них найпомітніші Роман Скиба (зб. «Назвуть мене листопадом», «Листопадом назвуть мене», «Хвороба росту»), Галина Крук (зб. «Місто метеликів»), Андрій Бондар (зб. «Весіння єресь», «Істина і мед»). Одним з найбільш інтригувальних митців останніх років, називають Сергія Жадана (зб. «Рожевий дегенерат», «Генерал Юда», «Цитатник», «Пепсі», «The very very best poems…»).

На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фолку до джазу. Популярність українських поп-виконавців – Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердюки – давно перетнула кордони України. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри, «Чайка тощо. Виконавці з України достойно представляють Україну на конкурсах Євробачення: українська співачка Руслана, синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004.

Розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів – «Океан Єльзи», «Воплі Водоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії» тощо. Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» тощо. Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Волоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики – «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.

Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція та «Менсаунд». Представлено в Україні також і мистецтво джазу – міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших – «Jazz Bez» та «Jazz Koktebel».

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва.Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гетсиманський» за мотивами творів І. Багряного, «Пастка» (за І.Франком), телесеріал «Роксолана» тощо. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Подією в кіномистецькому житті стала історико-пригодницька картина «Вогнем, і мечем» за участю українських акторів (Богдан Ступка, Руслана Писанка та ін.). Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські («Схід-Захід») та інші кінокартини.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтвав Україні пов'язане з діяльністю таких яскравих, неординарних режисерів, як Роман Віктюк, Богдан Жолдак.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробний ширпотреб масової культури.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні.

З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі.

9.3 Цілісність українського культурного простору: культура діаспори. Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї.