О.Т. Гончар

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв´язку поколінь, історичної пам´яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Твір оголосили ідейно порочним, шкідливим та пасквільним, з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років ХХ ст. фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку представляли шістдесятники. В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-ті роки ХХ ст. не припинявся процес її розвитку. Із початку 70-х рр. почала проваджуватися цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе Валентина Мороза «Хроніка опору», твір Євгена Сверстюка «Собор у риштованні» (про роман «Собор» Гончара), Михайла Осадчого «Більмо», твори поета Ігоря Калинця, Василя Стуса та ін., а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації. Осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й карали.

9 листопада 1976 р. була створена Українська Гельсінська група (засновники – М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий), яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові за відстоювання прав людини. Її організатори ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР. В цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології.