Супрематизм Супрематизм

Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов («Сгезсепйо» з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер'єри). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов («Рибалка», «Дачники»); К. Редько («Світло і тінь симетрії», цикл «Електроорганізми»). Кубофутуристами були Г. Собачко-Шостак («Рух кольору», «Тривога»), М. Лисицький («Композиція»), Д. Бурлюк («Козак Мамай», «Жнива»), В. Меллер («Ассірійські пісні»), А. Петрицький («Ексцентричний танок», «Композиція»). «Футуристичний портрет» написав і один із творців стилю «модерн» Г. Нарбут.

О. Хвостенко-Хвостов ( стенографічний авангард)

Яскраво виразили себе у сценографії О. Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф'єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п'єси «Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні строї та декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми, Першого театру Української радянської республіки ім. Т. Шевченка, театру ім. І. Франка, ім. Лесі Українки, оперного театру. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився Петрицький і картинами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне – портретами діячів української культури. Доля портретної галереї Петрицького, що нараховувала понад 60 творів, склалася драматично: коли репресували героїв, спалювалися й їхні портретні зображення. Тільки частина їх збереглася у музейних фондах чи збірках приватних осіб, а деякі – у фотовідбитках.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. Твори «бойчукістів» 20–30-х рр.: розписи червоноармійських Луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з'їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані та Харківського Червонозаводського театру – перші значні монументальні ансамблі в радянському мистецтві. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій й романтичних надій часу. До наших часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був, репресований за «іконописний» формалізм і «буржуазний націоналізм».

Держпром у Харкові (1925-1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер)

Головним стильовим напрямом в архітектурі України першої половини ХХ ст. був конструктивізм, що максимально використовував принципи функціональності, раціоналізму та економності. Кращі споруди цього стилю – будівля Київського залізничного вокзалу (1927 – 1933, архітектор А. Вербицький), комплекс адміністративних та громадських споруд під назвою Держпром у Харкові (1925 – 1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Харкові (1928 – 1932, архітектор О. Дмитрієв), Київська кінофабрика (1926 – 1929, архітектор В. Риков).

8.4 «Розстріляне відродження». Українська культура в умовах тоталітаризму.В 30-х рр. ХХ ст. українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

«Розстріляне відродження» – це роки наступу сталінського режиму на сфери культурного життя України, коли під пресом терору опинилися науковці, освітяни, діячі сфери культури. В країні розгорталася боротьба проти «націоналістичних ухилів» та жорстко переслідувалися діячі національної культури. Трагічна доля покоління 20–30-х рр. демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху розвитку й незалежності від впливу інших культур.

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів.

У 1930-х рр. справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934 – 1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936 – 1937 pp. загинули в таборах геолог, академік, віце-президент ВУАН Н.І. Світальський, генетик, академік І.І. Агол, математик, академік М.П. Кравчук, філософ, академік С.Ю. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі «Українського національного центру». В українській науці загальмувався й зовсім припинився розвиток таких галузей науки, як статистика, етнографія, демографія, краєзнавство. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ.

В літературі удар спрямовується проти творчих об´єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, М. Семенко, В. Поліщук. За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. Не уникнули репресій і діячі мистецького авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. У Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас. У 1936 р. був розстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні – І. Падалка і В. Седляр.

Із середини 30-х рр. в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, в своїй творчості беруть на озброєння єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища. До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та ін. поетів, які оспівували в поезії образ Сталіна. Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах.

З 30-х років культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми національної культури проявилися і в нейтральних мистецьких сферах – музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії. Навіть в архітектурі національні художні мотиви до середини 50-х років майже не використовувалися. Цілеспрямовано нищилися пам´ятки національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в «Слові о полку Ігоревім», один з кращих зразків українського бароко – Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам´ятник княгині Ользі тощо. Натомість установлювались пам´ятники революційним вождям, розчищались площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Україна, як і інші республіки радянської держави, відчула на собі цілу низку соціальних, політичних впливів комуністичної ідеології. Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, М. Каплана, А. Волненко, Т. Яблонської, П. Борисенко та ін. українських митців, У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість, благородство душі, готовність до подвигу.

Провідною в українському станковому живописі воєнних років стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна українських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям.

В роки війни значно розширилися межі батального жанру: художники в своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життя (О. Любимський, «Наказ № 227/1944»).

Видатними явищами в українській музиці стали симфонія «Україно моя», написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата «Клятва» на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю й переконливістю відзначалися твори В. Касіяна «На бій, слов'яни» та оригінальна за задумом серія «Гнів Т. Шевченка – зброя перемоги». На тексти Кобзаря створив серію плакатів «Вражою злою кров'ю волю окропіте!» О. Довгаль.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму «Україна в огні» О. Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою («Повість полум'яних літ»). О. Довженко увійшов у світову літературу не лише як автор низки творів, але й як основоположник нового жанру – кіноповісті, який поєднав у собі два мистецтва – літературу та кінематограф.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 році створив документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».

Післявоєнні п'ятнадцять років в історії української культури – період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заангажована – це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.