В. Вернадський

Всеоб'єднуючим науковим осередком стала Українська Академія наук, яка була заснована у листопаді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського. Її президентом став В. Вернадський. Було призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу – Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному – В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошенка; по відділу соціальних наук – Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського. У лютому 1919 р. відбулися Загальні збори вчених-засновників Академії. Зазначені відділи об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі було створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником інших технічних інститутів.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Культурний рух в перші роки радянської влади (1919 – 1920) У січні – квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви; скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах; всі приватні школи передані державі; запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності і у1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність». У 1922 р. в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, для дітей створена піонерська організація.

У 1920 р. на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і, передусім, університети. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула підпорядкувати всю освітянську справу засадам «єдиної трудової школи» з глибоким впровадженням професіоналізації.

Досягненням освітянської справи у перше по-революційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою для поляків, євреїв, росіян, греків, болгар й ін. національних меншин на території України, що сприяло розвитку різних культур. Українська мова залунала в школі, установах, державних документах і офіційних промовах. Мова повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності.