Калькулювання собівартості продукції, робіт, послуг.

Порядок, за яким формується виробнича собівартість продукції, встановлений у П(С)БО 16 „Витрати".

До виробничої собівартості продукції належать такі витрати:

•прямі матеріальні витрати;

•прямі витрати на оплату праці;

•інші прямі витрати;

•загальновиробничі витрати: (змінні; постійні розподілені)

Прямі матеріальні витрати — вартість сировини, матеріалів, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, що підлягають монтажу або додат­ковій обробці на цьому підприємстві, допоміжних та інших матеріалів, викорис­тання яких прямо можна віднести на конкретний об'єкт витрат.

До прямих витрат на оплату праці відносять витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, включаючи будь-які види грошових та матеріаль­них доплат; виплати, передбачені законодавством про працю; інші виплати; ви-траги, пов'язані з підготовкою і перепідготовкою кадрів.

Інші прямі витрати включають відрахування на соціальні заходи, плату за оренду земельних і майнових паїв, амортизацію необоротніх активів, вартість остаточно забракованої продукції, витрати на виправлення браку.

Загальновиробничими витратами називають витрати, пов'язані з організаці­єю виробництва у цехах та на дільницях. До таких витрат належать витрати на оплату праці керівництва дільниць та цехів, амортизація необоротних активів загальновиробничого призначення та інші.

Калькуляція— це обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг). Вона складається на продукцію основного та допоміжного виробництва щоміся­чно, за квартал, за рік за встановленою номенклатурою статей, яку підприємство визначає самостійно, з урахуванням із специфіки своєї діяльності.

Витрати, пов'язані з виробництвом продукції, можуть групуватись за таки­ми статтями калькуляції:

1.Сировина та матеріали.

2.Купівельні комплектуючі вироби і напівфабрикати.

3.Паливо та енергія на технологічні потреби.

4.Зворотні відходи (вираховуються).

5. Основна заробітна плата робітників основного виробництва.

6. Додаткова заробітна плата робітників основного виробництва.

7.Відрахування на обов'язкове соціальне страхування.

8.Витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції.
9.Загальновиробничі витрати.

10.Витрати внаслідок технічно неминучого браку.

11.Інші операційні витрати.
Відповідно до П(С)БО 16 сюди включають:

— втрати від знецінення запасів;

— нестачі і втрати від псування товарно-матеріальних цінностей;

— інші витрати.

Не включаються до виробничої собівартості продукції і списуються на ви­трати періоду, в якому вони були здійснені, такі витрати:

• адміністративні витрати; витрати на збут; витрати на зберігання.

Залежно від виду продукції, складності та самої організації виробничого процесу на підприємствах використовуються такі методи кальку­лювання собівартості продукції:

• позамовний;

• попередільний;

• нормативний.

Позамовний методхарактеризується тим, що об'єктом обліку витрат та каль­куляції собівартості продукції є окреме індивідуальне замовлення, контракт (про­ект) або партія продукції, яка складається з ідентичних зразків, що проходять одна­ковий технологічний процес виготовлення. Цей метод широко використовується в індивідуальному та дрібносерійному виробництві. На виготовлення виробів між замовником і підприємством укладається договір, де вказуються термін виконання, кількість виробів та вартість. На підставі такого договору відкривається замовлен­ня, яке є підставою для організації обліку виробничих витрат. Кожному замовлен­ню присвоюється власний номер, який вказується у всіх документах про витрати за замовленням. За цим методом всі виробничі затрати накопичуються в розрізі окре­мого замовлення. Загальновиробничі витрати щомісяця розподіляють між замов­леннями. Фактична собівартість замовлення визначається після його закінчення як сума всіх витрат, зібраних за цим замовленням. Аналітичний облік ведеться відповідно по кожному замовленню та по стат­тях витрат

Попередільний методобліку витрат на виробництво використовується в склад­них масових виробництвах, де кінцеву продукцію одержують поступовою перероб­кою вихідної сировини, що проходить ряд фізико-хімічних, термічних та технологіч­них виробничих процесів. Цей метод широко використовується в таких галузях промисловості, в яких технологічний процес виготовлення продукції складається з окремих стадій (переділів). При застосуванні цього методу витрати на виробництво, починаючи з обробки вихідної сировини і закінчуючи випуском кінцевого продукту, обліковуються у кожному цеху (переділі, фазі, стадії). Прямі витрати всередині кож­ного цеху обліковуються за калькуляційними статтями та видами виготовленої продукції. Якщо з одного матеріалу виготовляється декілька видів продукції, то вартість використаного матеріалу розподіляється за допомогою спеціальних коефіцієнтів. Попередільний метод передбачає облік напівфабрикатів власного виробни­цтва. Напівфабрикати власного виробництва є кінцевим продуктом для окремих цехів або дільниць підприємства і служать для наступної стадії виробництва, хоча частина напівфабрикатів може бути призначена і для збуту.

Нормативний метод використовується у масових і серійних вироб­ництвах. Він передбачає попереднє визначення фактичної собівартості виготовле­ної продукції на підставі діючих норм. Передумовою нормативного методу є наявність норм витрат, які задоволь­няють потреби планування та обліку, що дозволяє до початку виробничого проце­су складати нормативну калькуляцію продукту (виробу, роботи, послуги), а після його завершення на основі нормативної калькуляції та поточного обліку про від­хилення та зміни норм визначати фактичну собівартість продукції. При встанов­ленні цих норм береться до уваги звичайний (середній) рівень витрат сировини, матеріалів на одиницю продукції, нормальний рівень заробітної плати і наклад­них витрат при прогнозних обсягах виробництва. Основною ознакою нормативного обліку витрат на виробництво є те, що облік здійснюється за ходом технологічного процесу, тому всякі відхилення або зміна норм виявляються негайно на тій чи іншій операції. З цією метою на підприємствах складається нормативна калькуляція. Нормативна собівартість продукції (виробу, роботи, послуги) — це вид попередньої собівартості на поча­ток якогось періоду (року, кварталу, місяця тощо). Нормативну калькуляцію скла­дають на основі діючих на початок року норм витрат на конкретний вид про­дукції за елементами собівартості (статтями витрат). Передумовою нормативного методу є наявність норм витрат, які задоволь­няють потреби планування та обліку, що дозволяє до початку виробничого проце­су складати нормативну калькуляцію продукту (виробу, роботи, послуги), а після його завершення на основі нормативної калькуляції та поточного обліку про від­хилення та зміни норм визначати фактичну собівартість продукції. При встанов­ленні цих норм береться до уваги звичайний (середній) рівень витрат сировини, матеріалів на одиницю продукції, нормальний рівень заробітної плати і наклад­них витрат при прогнозних обсягах виробництва.

Облік напівфабрикатів може проводитися двома способами.

Згідно першого способу, спочатку калькулюють напівфабрикати кожного переділу (або фази) технологічного процесу. Напівфабрикати передають з одного переділу (фази) на інший за кількістю і за вартістю, які визначають на підставі калькуляції продукції. При цьому формування собівартості напівфабрикатів проводиться та­кими ж методами, як і формування собівартості готової продукції.

Для обліку напівфабрикатів власного виробництва використовують актив­ний, балансовий рахунок 25 „Напівфабрикати" за видами напівфабрикатів. По дебету рахунку 25 відображається надходження напівфабрикатів за виробни­чою собівартістю, а по кредиту — їх вибуття. Дебетовий залишок по рахунку показує собівартість виготовлених, але ще не використаних напівфабрикатів.

Списання напівфабрикатів власного виробництва проводиться за їх вироб­ничою собівартістю, при цьому передбачається використання статті „Напівфаб­рикати власного виробництва" у калькуляції продукту, на собівартість якого спи­сується напівфабрикат.

Цей спосіб використовується промисловими підприємствами, коли виробни­цтвом напівфабрикатів займаються окремі виділені структурні підрозділи (цехи, дільниці) і (або) частина напівфарикатів є призначена чи придатна для збуту.

При використанні іншого способу напівфабрикати передають з одного пере­ділу на інший за кількістю, тобто без вартісної оцінки. А для визначення загальної собівартості продукції кінцевого переділу витрати за окремими переділами під­сумовують і загальну суму поділяють між готовою продукцією та незавершеним виробництвом.