Історія Польщі. висловили бажання переселитися до Німеччини

висловили бажання переселитися до Німеччини. Справа їхнього майна залишалася спірною і створювала труднощі у польсько-німецьких відносинах.

На початку 1925 р. у господарстві Польщі почали проявлятись кризові явища. Цього разу їх причини лежали за кордонами країни. У зовнішньому обороті Польщі частка Німеччини була на першому місці, займаючи 43 % експорту і 35 % імпорту. У січні

1925 р. закінчилася дія зобов'язань Німеччини щодо утримання привілейованого статусу торгівлі з Польщею і союзницькими державами. Переговори польської та німецької урядових делегацій не дали позитивного результату. У червні 1925 р. Німеччина відмовилася від імпорту польського вугілля, що боляче вдарило по польському торговельному балансу. Польський уряд прийняв виклик і запровадив високе мито на німецькі товари. Розпочалася справжня митна війна між сусідніми країнами. Вона була зумовлена прагненням правлячих кіл Німеччини поставити Польщу в господарську залежність. "Митна війна" вдарила насамперед по Польщі: злотий почав падати, наслідком чого був відтік капіталів з польських банків; знов з'явилося марево інфляції. До економічних труднощів додалися зовнішньополітичні. У жовтні 1925 р. у швейцарському місті Локарно західні держави підписали з Німеччиною угоду, яка залишала відкритим питання її східних кордонів. Господарська криза і зовнішня небезпека підважили довір'я до уряду В. Ґрабського. У листопаді 1925 р. він подав у відставку. Новий коаліційний уряд сформував Александр Скшинський (1882-1941).

Уряд базувався на компромісі ендеків, хадеків, людовців і соціалістів. Урядова криза активізувала пілсудчиків. На їхню вимогу міністром військових справ в уряді А. Скшинського став ген. Л. Желіґовський - особа, наближена до Ю. Пілсудського. З цього часу поновилися спроби Маршала відновити контроль над армією. Пілсудчики використали невдоволення населення частою зміною урядів, перманентною інфляцією, звинувачуючи у всіх бідах парламентську систему, "сеймократію", за їхньою термінологією. Міністр Л. Желіґовський призначив на керівні посади в армії прибічників Ю. Пілсудського. Стрілецький союз і Польська організація вольності поширювали погляди про те, що врятувати країну від анархії та краху здатні лише люди, які пройшли випробування в легіонах. Пілсудчики повели атаки проти тих військових, які залишилися вірними конституційним положенням (В. Сікорський, С. Шептицький, Ю. Галлєр), звинувачуючи їх у зраді і зловживаннях. Одночасно провадилася підготовка змовиз метою захоплення влади. В обстановці загального невдоволення частина населення і політичних партій лівого спрямування, які вважали, що небезпека перевороту виходить від ендеків, згідні були підтримати Ю. Пілсудського. Сам Маршал на зламі 1925-1926 pp. опублікував у пресі кілька інтерв'ю і статей, в яких звеличував власні заслуги у відбудові Польської держави і не шкодував чорних фарб для своїх політичних опонентів.

Діяльність уряду А. Скшинського викликала критику лівих партій. За їхньої підтримки навесні 1926 р. посилився страйковий рух робітників, які вимагали підвищення зарплати і скорочення робочого дня (підприємці не виконували вимог закону, посилаючися на втрати від інфляції). Через різке зменшення імпорту десятки тисяч робітників втратили роботу. Серед частини соціалістів знаходили розуміння думки про встановлення "твердої влади", спроможної навести порядок в країні. На початку травня

1926 p., після відходу з уряду двох міністрів від ППС, А. Скшинський подав у відставку. Новим прем'єром було призначено В. Вітоса, якого підтримували ендеки і хадеки. Новий союз "Пєни"-"Пяста" викликав гострий спротив ППС, ПСЛ "Визволене" та інших лівих партій. У спільній відозві вони зазначали, що створення уряду В. Вітоса є "викликом усій польській демократії'".