Українські архітектура і образотворче мистецтво
У розглядуваний період українські митці продовжували зміцнювати місцеві національні традиції в архітектурі та образотворчому мистецтві. Зокрема, в кінці XVI ст. було покладено початок характерному для української архітектури цього і подальшого періоду стилю багатокупольних церков, який поєднав у собі місцеву основу з ренесансовим, а пізніше бароковим архітектурним стилем у будівництві та оздобленні.
Деякі споруди стародавнього Києва зазнали корінних архітектурних змін, зокрема давня Успенська церква Богородиці Пирогощі на Подолі.
У 1631 р. в Києві на Подолі було споруджено церкву Миколи Притиського. Для цієї церкви характерна українська архітектура хрещатих однокупольних храмів, з деякими змінами, властивими саме першій половині XVII ст. Внутрішність церкви Миколи Притиського з її монументальними арками вражає своєю величністю, якої надає їй сувора внутрішня архітектра без зайвих дрібних членувань, ліплень, різьби тощо.
Кращим взірцем українського архітектурного стилю кінця XVIIст. є церква Всіх святих, яка добре збереглася до наших днів над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.
Українська культура хрещатих храмів мала великий вплив на будівництво католицьких костьолів. До зразків такої архітектурної пам’ятки, яка споруджена за українськими мистецько-архітектурними стилями, можна віднести кафедральний католицький мурований собор у Жовкві (1604 ¾ 1609).
Визвольна війна 1648 ¾ 1654 рр. дещо затримала будівництво; все можна назвати ряд характерних споруд, властивих саме для цього часу. До них належать, головним чином, оборонні споруди.
Сюди в першу чергу слід віднести архітектурні ансамблі укріплених житлових і культурних споруд гетьманської столиці Чигирина і резиденції Б. Хмельницького ¾ села Суботова.
Найбільше зріс Чигирин під час визвольної війни, коли він став столицею гетьманського уряду. Про Чигирин і Суботів Павло Алепський, який був там у 1655 р., писав: “Місто, що є постійним місцеперебуванням Хмеля, називається Чигирин. Тут є цитадель, яка заввишки і спорудженням схожа на Алепо і видна на значній віддалі... До міста веде лиш один вхід. Єдиний вхід до Чигирина був з боку Суботова, де Хмельницький спорудив цілу систему укріплень, через Тясминський міст”.
До середини XVII ст. навколо замку, як це було і в інших фортецях, утворюється передмістя. На подвір’ї замку стояли будинок Б. Хмельницького, церква Успенія, про яку згадує, як про розкішну, Павло Алепський.
За п’ять кілометрів від Чигирина, на правому березі Тясмина, стоїть село Суботів, що було, як і Чигирин, фортецею з самого його виникнення. Суботів розташований на мисі, оточеному з півночі, сходу і заходу болотами та крутими ярами. У середині XVII ст. площа всіх укріплень Суботова вдвічі перевищувала площу укріплень Кам’янця-Подільського і втричі ¾ Острозького замків.
Як свідчить Павло Алепський, двір Б.Хмельницького в Суботові був обнесений двома рядами валів і ровом, наповненим водою. Це був замок з кількома кам’яними вежами, з дерев’яними стінами.
Друга половина XVII ¾ XVIII ст. ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль ¾ українське, або козацьке бароко. Центр мистецького життя переноситься на Придніпров’я. Фундаторами його були гетьмани, козацька старшина та знать. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями власними заходами споруджували церкви і храми, прикрашали їх і дарували дорогий посуд, начиння, ікони, книги. Найбільшим меценатом української культури був гетьман Іван Мазепа. Всього за його гетьманства було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. Серед них Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря, корпус Києво-Могилянської академії.
До сьогодні в м. Єрусалимі на Святій Землі в церкві Гробу Господнього зберігається найдавніша українська пам’ятка – срібна плащаниця - прижиттєвий дар гетьмана Івана Мазепи цьому храмові. Як дорогоцінний подарунок вона зберігається у музеї храму, і її виносять у Страсну п’ятницю до церкви Гробу Господнього.
Творцем архітектури Києва XVIII ст. був Іван Григорович- Барський (1713 ¾ 1785) та відомий італійський майстер Б. Растреллі. В 1753 р. завдяки його проекту була збудована Андріївська церква м. Києва та Маріїнський палац.
Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір: Ковнірський корпус, дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах, Кловський палац.
Йоган Шедель (німець за походженням) створив такі шедеври українського бароко як дзвіниця Софіївського Собору, Брама Заборовського, а в 1731 ¾ 1744 рр. ¾ славетну Велику Дзвіницю Лаври.
XVII ¾ першу половину XVIII ст.ст. називають золотим віком дерев’яного будівництва на Правобережжі та в Західних землях. Перлиною тих часів є церкви святої Богородиці у Ворохті та ряд інших в селах нашого краю.
З усіх суботівських споруд ХVII cт. повністю збереглась лише мурована церква Іллі, була побудована перед гетьманським житловим будинком у 1653 р., як усипальниця родини Хмельницьких. У ній був похований Б. Хмельницький у 1657 р.
У фортифікаційних укріпленнях цікавими спорудами були брами -вежі, що відкривали вхід у фортецю. Цікавою серед таких архітектурних споруд була брама Крехівського монастиря (Львівська обл.), заснованого ченцями Києво-Печерського монастиря, на початку XVII ст. Перед самою вежею через широкий і глибокий, наповнений водою рів був перекидний міст, який піднімався і опускався на ланцюгах. Піднімаючись, він закривав собою вхід у фортецю через браму.
Будівельно-архітектурне мистецтво України в XVII ст. у будівництві оборонних споруд досягло найбільших успіхів під час визвольної війни 1648 ¾ 1654 рр. Військово-оборонна галузь архітектурно-будівельного мистецтва продовжувала розвиватись і в наступні часи.
У другій половині XVIII ст. із знищенням Гетьманщини українські митці переїхали до Петербурга. Тут працювали А.Лосенко, що став ректором Петербурзької академії мистецтв, велику славу здобув портретист Д.Левицький, академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В.Боровиковський.
Таким чином, українське мистецтво козацької доби ввійшло в історію культури України як “друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”. 1
Важливе місце в українському мистецтві XVIIст. належить литтю, що поділялось на два основні види ¾ людвісарство і конвісарство. Конвісарство мало справу з оловом, а людвісарством називалась галузь лиття з міді.
Лиття, як мистецтво, що було успадковане від Київської Русі, з XV ст. почало поширюватись в Україні у зв’язку з широкими потребами у виготовленні гармат, дзвонів, церковного і домашнього посуду з металу тощо.
Лиття розвивалося в Україні ще й тому, що з ним було зв’язане виробництво казанів для війська, для горілчаного виробництва та броварництва, які в XVII ст. були поширеними галузями народного господарства. Взагалі під терміном “людвісарство” в Україні розуміли ливарні підприємства, які виготовляли металеві вироби (гармати, дзвони), предмети домашнього і церковного вжитку (чаші, ліхтарі, підсвічники), різні види металевого посуду, а також різні прикраси з металу. Майстер, який займався литтям з міді, називався людвісар, а з олова ¾ конвісар. В Україні лиття набуло найвищого розвитку в кінці XVI ¾ поч. XVII cт.ст.
Найдавніше людвісарство було відоме у Львові з початку 80-х р. XIV ст., у XVI ¾ XVII ст.ст. воно поширилось майже в усіх значних містах України. З цього періоду збереглись датовані вироби.
Визвольна війна українського народу вимагала величезної кількості зброї, зокрема гармат. Про широко розвинуте виробництво гармат свідчить велика кількість вогнепальної зброї козаків, особливо артилерії, яка активно діяла в битвах під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявою, а особливо при облозі Збаража в 1649 році.
Нам відомі лише деякі імена українських майстрів. Так, у 1614р. у Львові майстер Юрій відливав гармати для Києва. Тут же протягом XVII ст. відливав гармати й інші вироби рід Франків.
Другою найбільшою галуззю лиття було виробництво дзвонів. Дзвони були призначені не тільки для церковних потреб; вежі-дзвіниці були пунктами для спостереження; у дзвони били на сполох під час нападу ворога, закликаючи населення в бій. Сплав, з якого виробляли дзвони (мідь, бронза, срібло), коштував дуже дорого, а виробництво дзвонів було складне, тому їх часто можна зустріти в переліку трофеїв.
Виробництво дзвонів, як і гармат, у XVII ст. поширюється також у містах Лівобережної України ¾ Ніжині, Переяславі, Новгород-Сіверському, Стародубі, Почепі, Глухові.
Значного успіху у XVII ст. досягає український живопис. У ряді міст України були відомі малярські цехи, а також окремі визначні маляри, які входили до складу польських, вірменських, німецьких та інших міжнаціональних цехових об’єднань. Іноді зустрічалися спільні цехи малярів, ювелірів, конвісарів.
За статутом цих цехів майстер не міг бути зарахований до цеху, якщо не дасть пробних зразків виробництва. Другою важливою вимогою статуту була тривала практика учнів. Разом з тим через різні утиски і перешкоди багато художників, ювелірів, конвісарів та інших українських митців залишалися поза цехами. У них найбільше збереглося національних рис.
Одним з перших відомих у Львові малярів-митців в цей період був Хрін Іванович, походженням з селян с. Заблудова на Волині. Він був малярем, гравером, різьбярем та друкарем. Відомо також, що Успенську братську церкву у Львові розмальовували і оздоблювали ліпленням після її відбудови в 1630¾1631рр. художники Амвросій і Яків під керівництвом старшого майстра Федора Сеньковича. Останній був одним з найкращих малярів не лише у Львові, а й в інших містах Польщі. Є припущення, що Федору Сеньковичу належить робота над оздобленням іконостасу, братської Успенської церкви у Львові. Мистецьку діяльність Сеньковича у пер. пол. XVII ст. продовжував відомий видатний маляр і різьбяр Львова Микола Петрахнович.
Саме в ці роки в Західній Україні, перш за все в Бучачі, творив свої світові шедеври у дерев’яній скульптурі Йоган Пінзель.
В живопису України XVII ст. значне місце займала іконографія і церковне різьблення. До цього періоду належить безліч зразків майстерно різьблених іконостасів і окремих зображень.
Чудовий іконостас був зроблений у відбудованому в першій пол. XVII ст. Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Богородчанський іконостас ¾ у Скиті Манявському в Галичині, автором якого є видатний маляр і різьбяр, Іов Кондзелевич. Величним творінням був іконостас Рогатинської церкви та інших пам’яток різьбярства і живопису, якими були прикрашені архітектурні споруди сіл України.
Характерною рисою української іконографії XVII ст. було те, що вона зберегла традиції живопису Київської Русі. Зразків портретного живопису XVIIст. збереглося до наших днів небагато, але ми знаємо про них з великої кількості письмових джерел.
Найдавніші світські портрети відомі нам насамперед з малювання у церквах, іноді поряд з іконами є зображення Ярослава Мудрого, жіночої і чоловічої частини його родини в Київській Софії та ін. Давня іконографія лягла в основу пізнішого портретного живопису.
В українському церковному живописі ми можемо назвати три головні види портретів: 1) портрети фундаторів і матеріальних утримувачів церков; 2)портрети вотивні (від слова вота або пожертвування; 3) посмертні портрети на надгробах.
Портрети фундаторів і добродійників храмів малювали зазвичай на внутрішніх стінах збудованих чи патронованих ними церков. Найвиразнішими з таких портретів XVII ст. є портрети ігумена Красовського-Чорнобривця в церкві Кирилівського монастиря в Києві (поч. XVII ст.), Петра Могили в церкві Спаса в Берестові, що була розмальована на його кошти.
Разом з тим був звичай малювати портрети не тільки фундаторів, а й визначних державних, політичних і культурних діячів, які чимось допомогли церкві. Так, під час відновлення Києво-Печерської Успенської церкви на її стінах було виявлено портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Ольшанських, пізніше ¾ Б. Хмельницького, царів Михайла Федоровича і Олексія Михайловича, а на початку XVII ст. ¾ Петра I, гетьмана Мазепи та інших.
Іноді фундаторів церков зображали у вигляді святих, іменами яких називались церкви. Так, наприклад, відомі портрети значних представників козацької старшини Сулимів і Войцеховичів у церкві с. Сулимівки на Переяславщині. На одній з ікон Покрови серед зображень святих є портрет Б.Хмельницького.
З надгробкових відомі портрети XVII ст. Костянтина Острозького у Київській лаврі, Адама Кисіля в Ніскиничах на Волині, Катерини Рамултової в Галичині. Однак найстарішим і найкращим з надгробкових портретів вважається портрет багатого львівського братчика, фундатора Волоської руської церкви у Львові Костянтина Корнякта. На відміну від більшості надгробкових портретів, що їх малювали переважно на металевих дощечках, Корнякта змальований навколішки перед розп’яттям Христа. Розмір портрета 91х119 см. Фон ¾ позолота з візерунками в стилі Ренесансу. Прізвище художника, який робив цей портрет, невідоме.
Найцікавішими з портретів часів визвольної війни є портрети Б. Хмельницького. Досі відомі два їх варіанти. Гетьман зображений у хутровій шапці з страусовими перами, у киреї з булавою в правій руці. Цей портрет, що пізніше повторювався, змалював у двох варіантах голландський художник Гондіус, який був при війську литовського гетьмана Януша Радзівілла під час підписання Білоцерківської угоди 1651 р.
Цікавою для XVII ст. і пізніше поширеною в XVIII ¾ XIXст. ст. є картина “Козак Мамай”, що є найкращим зразком тодішнього українського живопису. Цей образ малювали митці високого художнього смаку і прості сільські малярі. Картину “Козак Мамай” можна було зустріти на дверях сільських та міських покоїв, на стінах і навіть на парканах хуторів та сіл. Цим зображенням прикрашали свої скрині селяни і горожани.
Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 780;