Становище освіти та науки

ХІХ ст. — період абсолютного знищення української державності, роки бездержавності. На землях України безконтрольно панують дві імперії: Російська і Австро-Угорська. Зникла сама назва “Україна”, окупанти планували панувати тут вічно. Найкращі інтелектуальні сили краю працювали на користь чужих держав, вносили вагомий вклад в їх розвиток.

Основою розвитку є система освіти. В пер. пол. ХІХ ст. до мережі освітніх установ входили навчальні заклади чотирьох розрядів: парафіяльні та дяківські школи, повітові училища, гімназії, ліцеї та університети.

У галузі освіти в Україні російський царизм проводив особливо реакційну політику. Як результат, мережа народних шкіл на середину ХІХ ст., порівняно з добою Гетьманщини, значно скоротилася. Українці вже не були високоосвіченою нацією, вони стали темною, неосвіченою масою. Так, в Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській, Полтавській губерніях на білш як 7 млн. жителів навчалось лише 9823 учні. В 1856 р. в Україні одна школа припадала в середньому на 9591 жителя. Це більше як в 10 разів гірше, порівнюючи з роками Гетьманщини.

Царський уряд дбав про розвиток спеціальної освіти. Вже із початком ХІХ ст. в Україні відкриваються професійні школи. Одним із перших було відкрито Чернігівське ремісниче училище (1801 р.). З часом були відкриті і училища для канцелярських службовців (Херсон, 1826 р.), “школа чистописців” (Полтава, 1823р.), професійні школи виноробства, садівництва, бджільництва, ветеринарії, рільництва. У великих містах України діяло декілька фельдшерських шкіл, зокрема, у Києві така школа була відкрита в 1844 р. Починаючи з 1834 р. у Херсоні (і донині) працює училище торгівельного мореплавання.

Неповну середню освіту давали повітові училища (повіт прирівнюється до теперішньої адміністративної одиниці району, тобто – районні училища). Освіта, яку давали ці училища, не дозволяла поступати у вищий навчальний заклад.

Вищу середню освіту давали гімназії та колегіуми. Гімназії були відкриті в усіх губернських і окремих повітових містах України. Це були навчальні заклади гуманітарного спрямування. В них вивчали в основному мови, перш за все, російську, латинську, грецьку та ін., природознавство, географію, математику та ін. науки. Серед гімназійних викладачів працювали відомі вчені України: економіст І.Вернадський, історик М.Костомаров, художник І.Сошенко, педагог М.Чалий та ін. Протягом пер. пол. ХІХ ст. в Україні було відкрито 19 гімназій: Одеса, Харків - 2, Київ - 2, Чернігів та в ін. містах. Першою була відкрита в Україні Одеська комерційна гімназія в 1804 р., в 1812 р. відкрито гімназію в Києві.

Гуманітарного спрямування були і колегіуми, які працювали в Харкові, Ніжині, Переяславі.

В даний період царський уряд остаточно закриває Києво-Могилянську академію (1819 р.). На її базі відкрито Київську духовну академію, але ще кілька років у цьому навчальному закладові традиційно вивчались світські науки.

Рубіж ХVІІІ-ХІХ ст.ст. — роки, коли в Україну із Західної Європи масово проникають ідеї просвітництва, лозунги Великої Французької революції. В Україні оформлюється сильний просвітницький рух, завдяки якому (на чолі з відомим громадським діячем Василем Каразіним) в 1805 р. на кошти місцевого дворянства в Харкові було відкрито університет. Російський уряд не вклав у його відкриття ні рубля. Навчання в ньому проводилось на 4-х факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному. При університеті були утворені педагогічний, медичний, ветеринарний інститути.

В пер. пол. ХІХ ст. в Харківському університеті працювали відомі науковці І.Тимківський, І.Срезневський, А.Метлинський, Т.Осиповський, П.Гулак-Артемовський (перший ректор університету), Д.Багалій та ін. Тобто, із створенням університету місто Харків стає центром наукового та освітнього життя в Україні.

6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. Він проголошувався як російський імені Святого Володимира. Така ідея, вперше зародилась після польського повстання 1830 р., коли російський уряд почав відкрито проводити політику русифікації в українських землях. Саме в 1831р. Микола І запропонував реорганізувати освіту в українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. Тодішній міністр освіти Російської імперії Уваров писав із цього приводу: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його якщо він не виконуватиме своєї мети – поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі». 25 травня 1833 р. було затверджено статус нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся публічний акт відкриття його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850р. філософський факультет поділено на два: історико-філософський та фізико-математичний. У 1834р. в університеті навчався лише 61 студент. Першим ректором був 30-річний М.Максимович, відомий енциклопедист, товариш Т.Шевченка, дослідник історії й археології України.

Надії царського уряду відносно Київського університету, як твердині русифікаторства в Україні, не оправдались. Він став одним із основних осередків українського національно-культурного руху. Серед викладачів були видатні українські вчені та громадські діячі В.Антонович, М.Костомаров, М.Владимирський-Буданов (творець українського правознавства) та ін. Університетами вищі школи в Україні не обмежувалися. В Києві в 1819 р. (уже говорилось вище) відкрита Духовна академія, в 1844 р. — політехнічний інститут в Одесі. В пер. пол. ХІХ ст. були створені вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназійний та університетський курси: Волинський ліцей у Кременці (переведений після польського повстання 1830 р. до Києва і склав базу для Київського університету), Рішельєвський ліцей у Одесі, Гімназія вищих наук у Ніжині. Як бачимо, вища освіта була в центрі уваги царського уряду, але не було жодного ВНЗ, який би працював на українській мові, або мав би кафедру української мови чи літератури.

Саме в ці роки царський уряд відкриває станові жіночі вищі навчальні заклади – а саме інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). Пізніше були відкриті жіночий медичний інститут у Києві (1907). Вищі жіночі курси в Одесі та Києві (1906), Харкові (1907), жіночий педагогічний інститут у Харкові (1910).

В Західній Україні після приєднання її в результаті першого поділу Польщі (1772 р.) до Австро-Угорщини в кінці ХVІІІ ст. пройшли певні реформи в освіті (діяльність імператора Франца ІІ). Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661р. з латинською мовою викладання. Остаточно затвердженого урядом Австрії у 1784р. В 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1827 р. — знову на університет. У 1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Навчання в університеті велося (починаючи з 1817р.) німецькою мовою.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, i політекономія, технічна та природнича науки. Науковими i освітніми центрами у цей час були Харківський i Київський університети, якi зібрали навколо себе кращі наукові сили. Так, науковцi Харкiвського університету свою увагу спрямували на вивчення свого краю i на піднесення його економічного i культурного рівня. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них — один з iнiцiаторiв i засновників університету Василь Каразiн (1773-1842), який очолював фiлотехнiчне товариство для поширення досягнень науки i техніки та сприяння розвитку економiки України. (Зараз його прізвище присвоєно Харківському національному університету).

Вихованець, а потiм i професор Харкiвського унiверситету Ізмаїл Срезневський (1812-1880) iз захопленням працював над дослiдженням української народної творчостi i побутової старовини, наслiдком якого було видання української народної поезiї "Запорожская Старина" (1833-1838) в шести книгах. Ним видано також великий збiрник українських народних пiсень "Собрание памятников украинской народной поэзии", складений у 1826 р. У 1838 р. вiн видає "Украинский Сборник", де було вмiщено "Наталку Полтавку" i "Москаля-чарiвника" Котляревського, якого в 1837 р. вiдвiдав i мав з ним розмову про iсторiю України i про збереження пам’яток української народностi.

За iнiцiативою лiтературних i наукових сил унiверситету видаються мiсцевi журнали i альманахи, книжки i збiрки. За перше десятилiття iснування унiверситету (1805-1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усiх видань Росiйської iмперiї на той час. З них - 90 праць належить професорам, 16 — студентам.

Незважаючи на посилену русифiкацiю та утиски академiчної свободи, в Харкiвському унiверситетi були помiтнi ухили до українознавста. При унiверситетi було створено iсторико-фiлологiчне товариство, яке поставило своїм завданням розвиток i поширення iсторичних знань i збереження творiв та пам’яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорiї словесностi, фольклору, етнографiї, дослiджень про походження мови зробив випускник i професор унiверситету Олександр Потебня (1835-1891).

Важливу роль у розвитку культури i науки, поширеннi освiти вiдiграв i Київський унiверситет. З його заснуванням iнтелектуальний центр України перемiстився iз Харкова до Києва. В першiй половинi XIX ст. тут працювали вихованцi Харкiвського унiверситету М.Дяченко i О.Дяченко, якi розробляли питання диференцiйованого та iнтегрального обчислення. Помiтний слiд у розвитку проблем механiки та гiдравлiки залишив І.Рахманiнов. Значнi зрушення у розвитку фiзичних дослiджень пов’язанi з iменами вчених Є.Кнорра i М.Тализiна. Пiд керiвництвом Кнорра було засновано метеорологiчну обсерваторiю. Розвиток хiмiчної науки в унiверситетi пов’язаний з дiяльнiстю Г.Фонберга, який створив хiмiчну лабораторiю. У цей час в унiверситетi розпочалися першi дослiдження з географiї та геологiї. Значний внесок у розвиток ботанiки зробив Р.Траутфеттер. Пiд його керiвництвом за планом В.Береттi у 1841 р. було закладено унiверситетський ботанiчний сад.

Першi вченi-медики унiверситету були учнями i послiдовниками М.Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових iдей належить В.Караваєву — одному iз засновникiв вiтчизняної офтальмологiї.

Проте патрiархом науки був Михайло Олександрович Максимович(1804-1873). Його працi, зокрема в галузi iсторiї та фiлологiї, сприяли згодом зародженню iсторико-фiлологiчної школи Київського унiверситету, яка дала українськiй науцi таких видатних учених, як В.Антонович, М.Драгоманов, О.Лазаревський, Д.Багалiй, М.Дашкевич, М.Грушевський та iн. Вони й продовжили передовi iсторичнi традицiї М. Максимовича у вивченнi української минувшини i передавали їх своїм учням.

Значнi здобутки М.Максимовича i в дослiдженнi української мови. У працях, написаних у 1827-1863 рр., вiн науково довiв, що українська мова — це дiйсно самостiйна мова; до мов захiдно- та схiднослов’янських вона ближча, нiж до мови московської, вiд якої дуже вiдрiзняється. Самі українцi — давнi автохтони в своєму краю, де живуть вони вiд Дунаю до Дону; мова українська зачалася ще в доiсторичну добу. Максимович перший докладно подав усi найвиразнiшi прикмети української мови.

У першiй половинi XIX ст. науковi дослiдження проводились також у численних наукових товариствах, якi ставили своєю метою вивчати минуле України — її археологiю, iсторiю, культуру. В 1835р. при Київському навчальному окрузi засновано Тимчасовий комiтет для дослiдження старовини, а в 1843 р. замiсть нього вiдкрито Тимчасову комiсiю для розбору давнiх актiв. Вона пiдготувала i видала значну кiлькiсть iсторичних матерiалiв у фундаментальному виданнi — "Архив Юго-Западной России". Було видано також ряд лiтописiв та збiрникiв документiв.

Плiдно працювало й Одеське товариство iсторiї i старожитностей, засноване в 1839 р., члени якого дослiджували пам’ятки грецької колонiзацiї Чорномор’я, скiфiв, Запорiжжя. Аналогiчнi товариства створювались i у наступнi роки в рядi iнших мiст України. Наслiдком їх дiяльностi стали сотнi томiв рiзних видань, у тому числi копiї документiв, оригiнали яких загинули пiд час Жовтневого перевороту 1917 р.

Крiм того, багато українських учених у першiй половинi XIXст. працювали в iнших унiверситетах та наукових й освiтнiх закладах. Свiтової слави здобув М.Остроградський(1801-1862), один iз засновникiв петербурзької математичної школи. Його iменем названо деякi математичнi формули. Фiлософ П.Юркевич (1826-1874) був академiком Росiйської, Чеської, Паризької академiй наук.

Вже в цей період серед українських вчених з’явились першовідкривачі наукових знань майбутнього. Вони випередили свій час на століття. До найбільш відомих з них можна віднести О.Засядька, конструктора бойових ракет, героя війни з Наполеоном. Вже в 1829 р. у війні з Туреччиною російська армія використала створені ним реактивні сняряди.

Нащадок запорожців, Засядько є творцем світового ракетобудування. Народився вчений на Полтавщині в 1779 р. в сім’ї козака, стає офіцером, бере активну участь в боях, стає видатним спеціалістом з артилерії. Після служби в армії, продає свій маєток і приступає на виручені кошти до експериментів по створенню ракети. Вчений створює гранатні ракети і установки для їх запуску. Його ракети летіли понад 3 км. Ракети були прийняті на озброєння російської армії і флоту. За час війни з Туреччиною в 1828-1829 рр. було виготовлено коло 10 тис. ракет. В 1838 р. Засядько помер.

Таким чином, в першій половині ХІХ ст. освіта і наука в українських землях розвивались у важких умовах колоніальної залежності і були спрямовані на службу Російської та Австро-Угорської імперій.

Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії в 60-70 рр. спонукала до створення національних шкіл в Україні. (На відміну від українців і білорусів такі школи були у народів Прибалтики, поляків, татар та ін.). Оцінюючи тяжке становище на освітянській ниві, М.Драгоманов писав: “…зменшити своє горе народ міг би і тепер, якби був просто письменний… а коли б він був добре освічений наукою… тоді б двох днів не протримались би усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту”.

Дуже швидко у 1861-1862 рр. формується мережа недільних шкіл (всього до 110), друкується навчальна література: “Буквар южноруський” Т.Шевченка, арифметика Д.Мороза, граматика П.Куліша тощо. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано “Временную педагогическую школу”. У 1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався, щоб дозволити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишились нездійсненними.

Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським циркуляром 1863 р., який наклав важкі пута на українську культуру взагалі. В ньому писалось:“…більшість малоросів самі вельми грунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, що вживає простонароддя, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі”. Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літератури, духовних книг українською мовою.

Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій половині ХІХ ст. на українських землях залежно від державного підпорядкування викладання велося різними мовами: російською, польською, німецькою. Російська мова панувала на Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву ─ початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон Божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець ХІХст. було лише 17 тис., внаслідок чого близько 70 % дітей залишилося поза школою.

У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні та реальні. Ці ланки середньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу у класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні навчання учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була підготовка дівчат ─ матерів сім’ї. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Вищу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельєвського ліцею в Одесі в 1865 р. Загальна чисельність студентів була незначною ─ до 4 тис. осіб. Бурхливий розвиток економіки другої половини ХІХст. зумовив потребу у створенні вищих технічних навчальних закладів, таких як Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1865р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Вище гірниче училище в Катеринославі та ін. На початку ХХ ст. в Україні діяло 27 вузів, де навчалося 35 тис. студентів.

Тяжким було становище з освітою в західноукраїнських землях. Навчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині і Буковині велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66,4 %, а в Буковині ─ 75 %. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку ХХ ст. У 1914 р. у Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних гімназій, які утримувалися на кошти батьків. У Львівському університеті викладання провадилось польською або німецькою мовою, німецьке спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 1896 р. з 320 студентів там навчалося лише 20 українців.

Розвиток науки. Великих успіхів у др. половині ХІХст. досягла математика. Традиції М.Остроградського в Україні продовжували М.Ващенко-Захарченко, Є.Сабінін (засновник математичної школи в Одесі). В Одесі працював І.Тимченко.

Швидкими темпами розвивалась фізика. Відомими вченими були професори Новоросійського університету М.Умов та М.Авенаріус. В Києві в 1884 р. була створена перша в Україні кафедра теоретичної фізики (М.Шіллер). В Харкові працювали М.Пильчиков ─ один із піонерів рентгенографії в світі та М.Бекетов.

Розвивалась астрономія. Значних успіхів досяг Ф.Бредіхін ─ творець теорії походження метеоритних потоків із комет. В 1881 р. Одеську обсерваторію очолив перший в Україні астрофізик О.Кононович.

Першу школу геологів в Україні заснував у Києві К.Феофілактов. До неї належать відомі вчені: В.Тарасенко (петрографія України), П.Тутковський ─ творець мікропалеонтології та інші.

Значного розвитку досягла біологія. В Україні працював І.Мечніков, який створив у Одесі першу в Україні бактеорологічну станцію. В ній працював відомий біолог українець Д.Заболотний.

Продовжувачами справи знаменитого М.Пирогова стали відомі медики М.Скліфосовський, В.Караваєв. Світову славу своєю працею “Операції на поверхні людського тіла” здобув наш учений Ю.Шимановський. Він автор багатьох хірургічних інструментів, які зараз застосовуються в усьому світі.

За роки суверенної України повернуті із забуття прізвища відомих природодослідників: В.Липського - відкрив і описав 4 нові для науки роди і 280 видів рослин, його прізвищем названі 54 види рослин (ковила Липського, молочай Липського і т.д.); О.Волощака, І.Верхратського ─ засновника українського природознавства, автора перших підручників та наукової термінології з різних природничих наук тощо.

Українські вчені багато зробили для розвитку гуманітарних наук. Історія ─ дослідження В.Антоновича, М.Костомарова, О.Лазаревського, О.Єфименко, М.Аркаса, Л.Полонської-Василенко, М.Грушевського, М.Драгоманова. Економічна теорія: дослідження С.Подолинського із проблем взаємодії суспільства і природи; М.Зібера; світової слави досяг своїми працями Д.Туган-Барановський по розвитку теорії кооперації.

Філософія: школу українських вчених очолив П.Юркевич. Сюди входили С.Гогоцький, М.Грот, П.Лінницький та ін.

В даний період були закладені основи розвитку юридичної науки в Україні. Це перш за все праці М.Володимирського-Буданова, Ф.Леонтовича, О.Кістяківсь-кого та інші.

В області етнографії вагомий внесок зробили вчені М.Миклухо-Маклай, П.Чубинський, Б.Грінченко, В.Гнатюк тощо.

Розвиток наукових досліджень в підросійській Україні був направлений на задоволення інтересів імперії. Одночасно Росія максимально обмежила доступ наукової інформації до місцевого населення. З цією метою було майже припинено друк наукової літератури рідною мовою. Так, в 1863 р. вийшло всього 11 книг, в 1865 р. ─ 5, в 1870 ─ 5 книг і тощо.

Друга половина ХІХ ст. характерна організацією значної кількості наукових товариств. Так у 1869 р. при Харківському університеті засновано товариство дослідників природи, цього року в Києві засновано товариство природознавців. Найбільшою подією на Сході України було заснування в 1873 р. в Києві Південно-західного відділу Російського Географічного товариства, члени якого широко вивчали етнографію, фольклор України.

З участю національно-свідомої частини української інтелігенції Наддніпрянщини в 1873 р. у Львові було створено товариство ім. Т.Шевченка. Поступово товариство взяло на себе роль лідера у формуванні основних напрямків української науки, перетворилося у першу новітню українську академію наук. В 1895 р. товариство реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), його з 1897 до 1913 р. очолював М.Грушевський. В НТШ працювали відомі науковці: І.Франко, І.Крип’якевич, О.Кониський (філологія), О.Огоновський (філологія), К.Студинський (філологія), В.Гнатюк (етнографія), І.Горбачевський (біохімія), І.Фещенко-Чопівський (металознавство) та ін.

Науковий доробок членів НТШ становить понад 1000 томів різних академічних видань. Підводячи підсумок другого питання можна констатувати, що освіта в Україні розвивалася у важких умовах колоніальної експлуатації. Українські вчені багато зробили для розвитку наукових досліджень, прославляючи своїми досягненнями Російську та Австро-Угорську імперії.