Українська архітектура та образотворче мистецтво.
Розкриваючи це питання, варто зауважити, що українська архітектура ХІV-ХVІ ст. продовжувала розвиватись на самобутній староруській основі ІХ-ХІІІ ст., хоч це й не виключало зовнішніх впливів, що йшли в Україну з Чехії, Польщі, Молдавії та західноєвропейських міст.
В цілому для архітектури цих років були характерні такі особливості:
1) підпорядкування оборонній політиці, укріплення міст, які активно розвивались;
2) введення магдебурзького права дало поштовх будівництва ратуш, ринкових площ, активним процесом покращення санітарії міст;
3) вплив на архітектуру інших народів, які активно заселяли українські міста, наприклад, у Львові – поляки, німці, євреї, у Станіславові – вірмени, євреї тощо.
4) вплив передових ідей Західної Європи, особливо на забудову Львова;
5) вплив на забудову міст ремісничих цехів;
6) вплив на архітектуру міської шляхти.
Пам’ятки архітектури цього періоду можна поділити на три основні види ─ житла, оборонні споруди і культові будови.
З житлових будинків сільського типу цього періоду до наших днів не збереглося жодної пам’ятки. Проте скласти більш-менш правильне уявлення про характер сільського житла ХІV-ХVІ ст. ми можемо з пізніших зразків. Садиба поділялася на дві частини: двір та город з садом. На межі між двором і садом стояла хата, за хатою утворювався т.з. задвірок з господарськими будовами. Хата ніколи не виходила прямо на вулицю, а обов’язково була відгороджена тином і обсаджена плодовими чи декоративними деревами та квітами.
Розмір хати, як вважають, визначався числом членів родини. Хата поділялась на житлове приміщення і комору, яка відокремлювалась від житлового приміщення сіньми. Сіни були здебільшого без стелі, покривались спільною з хатою і коморою покрівлею ─ солом’яним дахом. З сіней був хід на горище, а також виходив комин, або димар, обмазаний глиною.
Житлову частину і сіни обмазували глиною і білили крейдою. До речі, цей звичай мазати й білити хати в Україні дуже давній.
Для будівництва житла в Україні використовували будівельний матеріал з дерев ─ переважно з дуба, граба, та іншої деревини. Тому житло обов’язково треба було штукатурити і мазати. Правда, в північних поліських районах України хати не штукатурили, а робили побілку по дереву і переважно тільки з зовнішнього боку. Долівку української хати набивали з жовтої глини. У середині і ззовні хати здебільшого розмальовували орнаментом із зразків української природи, птахів, риб. Одвірки, наличники вікон, внутрішні сволоки хати оздоблювали мистецькою різьбою.
Усе це на фоні розкішної природи надавало українській хаті особливого вигляду, робило її красивою і привітною. Зразки такої різьби та малювання збереглись в наших карпатських гуцульських хатах, а також на Поділлі.
Житлове будівництво сільських феодалів і міської аристократії пов’язане головним чином з архітектурою оборонно-замкових кам’яних споруд, які будувалися не тільки з метою оборони від зовнішніх ворогів, а й боротьби проти народу. Основним матеріалом таких споруд були цегла і камінь. В Західній Україні і на Поділлі і Волині використовували вапняк і пісковик.
У ХІV-ХVІ ст. в архітектурі і мистецтві створюється загальнонаціональні особливості українського стилю. Хоч українська архітектура і мистецтво і мали національну своєрідність, проте вони розвивались у взаємозв’язках з мистецтвом інших слов’янських народів.
Будівництво кам’яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра, на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті. Зáмки в Україні виникали поступово, в міру поширення тут панування литовських і польських феодалів, зміцнення влади місцевих магнатів, а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста вимагали захисту від нападу татар, турків та інших загарбників. Вони разом із зáмками феодалів були оборонними центрами цілих областей. Так, на Волині були укріплені давні стратегічні пункти ─ міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець. Луцьк являв собою давнє князівське управління, переважно дерев’яне, з комплексом земельних валів і років. Наприкінці ХІV ст. на невисокому пагорбі було побудовано укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягли 10─12 м висоти, мали по декілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів, на кутах розміщувалися квадратні башти, які досягали 27 м висоти. Замок був досить великий. У ньому були також палаци власника замку і єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління та сторожі. У замку були споруджені також невеликі житла для втікачів з околиці на випадок нападу ворога.
Значне місце в системі укріплення займав Кременець, що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям. Це давнє західноукраїнське місто мало укріплені мури ще під час навали Батия. Кременецький замок ХV-ХVІ ст. був подібний до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі. Бучацький замок за розміром був менший, ніж Луцький.
У ХV-ХVІ ст.ст. деякі православні монастирі в Західній Україні були оточені мурами з баштами і мали значення фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Межиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром заввишки 7 м. Біля стін проходив наповнений водою рів. Вхід до фортеці був зроблений через триярусну, подібну до Острозької, вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів.
Після спустошення Наддніпров’я татарами, а особливо після захоплення турками Молдавії, головним об’єктом татарських нападів стали Галичина і Польща. У зв’язку з цим велике місце в стратегічному плані оборони України, Польщі та Литви займає Поділля. Тут стали споруджувати укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них посідали замки в Меджибожі і Кам’янці-Подільському.
З кінця ХІІІ ст. у західній частині Поділля значну роль починає відігравати Кам’янець-Подільський. Він займав центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдавією. За це місто між Польщею і Князівством Литовським, з одного боку, і татарами й турками, з другого боку, точилася гостра боротьба. У зв’язку з цим на захисні укріплення Кам’янець-Подільська асигнувалися значні кошти. Незважаючи на різні пізніші архітектурні нашарування, Кам’янець-Подільський замок зберіг свою початкову основу. В описі Кам’янець-Подільського замку 1544 р. у зв’язку з побудовою п’ятикутної башти згадується ім’я архітектора Претковича, мабуть, чеха за походженням.
Культурні взаємини, а також взаємовпливи архітектурних стилів України з її найближчими західними сусідами були дуже помітні. Найбільше ці взаємовпливи відчувалися в архітектурі галицьких і закарпатських міст, таких як Львів, Галич, Перемишль, Ужгород.
Особливо це стосуєтся забудови центральної частини міст. Тут провідне місце мала забудова навколо ринкової площі. На першому місці стояла ратуша, навколо якої зосереджувалось політичне життя міста. Площу оточували торговельні і житлові приміщення. Фасади їх були оздоблені ліпленням у стилі ренесансу. Наприклад, планування і забудова ринкової площі Львова дуже нагадує забудову таких площ-ринків у містах Польщі і Чехії. Такого вигляду вони набрали не зразу, а внаслідок тривалих економічних, політичних і культурних зв’язків Західної України з Польщею та іншими західноєвропейськими державами.
До ХVІ ст. архітектура Львова була тісно зв’язана з староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев’яних споруд. Дерев’яні і цегляні житла будували на зразок українських хат, переважно з відкритими галереями навколо. Ці галереї віддаляли дощові води і сніг від основної будівлі і оберігали житло від вогкості, а також надавали будівлі певної краси. Зразком такої архітектури є будинок Костянтина Корнякта на колишній площі Ринку у Львові, збудований у 1580 р. італійським архітектором Петром з Барбони. Цей будинок в свій час був резиденцією польського короля Яна Собеського. Він має інкрустований і декорований різьбою партер та два поверхи. При вході в будинок з площі Ринку великий портал був оздоблений різьбою по каменю і двома корінфськими колонами.
Третім видом пам’яток архітектури цього періоду були культові будови, що найкраще зберегли український народний архітектурний стиль ─ т.з. зрубні храми ХV-ХVІІст. В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридільні безкупольні та трибаштові дерев’яні храми. Залишки дерев’яних храмів цього періоду ─ дуже рідкісне явище. Такі будівлі збереглись подекуди в нас, в Галичині, наприклад, церква Св. Духа, збудована в 1555 р. біля Рави-Руської, а також тут же цеква Святого Тройці, на одвірках головних дверей якої зберігся напис з датою забудови 4 травня 1553 р. Кам’яна церква Юра, архітектура якої подібна до архітектури українських дерев’яних церков, збереглася в Рогатині, а також церква св. Духа в цьому місті, збудована в 1595р. тощо.
Зрубна будівля дерев’яної церкви мала в своїй основі дві однакові частини ─ центральний зал (для молящих) і притвор при вході. Третя вівтарна, частина прибудована до головного приміщення зі сходу, нижча, з окремим перекриттям.
Дзвіниці були відокремлені від церков. Вони служили іноді і як сторожові вежі, подібні до замкових башт. Це були великі, здебільшого чотиригранні, нескладної будови вежі дерев’яних замків ХІV-ХVІ ст. Такі дерев’яні дзвіниці довго існували при кам’яних церквах ─ у Києві при Софіївському соборі і Києво-Печерській лаврі.
Культові споруди в Україні ще більше, ніж житлові, оздоблювались ззовні і часто в середині цікавим народним художнім різьбленням. Це надавало особливої краси дерев’яним невеликим церквам, які нагадували легку іграшку, ніби зроблену одним майстром-різьбярем. Найбільш орнаментовані були іконостаси, зроблені різьбярами з дерева. Цікава деталь, що уся дерев’яна церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах. На зарубах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу, який підносився кількома ярусами вгору аж до купола.
Архітектурний стиль тридільної дерев’яної церкви був перенесений згодом і на будівництво кам’яних культових споруд.
Цікавою пам’яткою такого типу є добре збережена кам’яна церква в Лужанах поблизу Чернівців, побудована в першій чверті ХV ст. З кам’яних будов цього періоду відомі тридільні церкви в селі Зимне на Волині (ІІ пол. ХV ст.), храм Онуфрія у Львові (ХVст.), в якому збереглись фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі (1521), церква Івана Предтечі та Петропавлівська (ХVІ ст.) в Кам’янець-Подільському.
Особливий вид кам’яних культових споруд в Україні становлять монастирі і церкви-фортеці. Взагалі в умовах, коли щодня, щогодини можна було чекати нападу татар, населення України мусило бути готовим до активної оборони. Для цього використовувались усі можливі засоби, в т.ч. кам’яні церковні будови. Звичай вести оборону від ворога в добре укріплених житлових і культових спорудах існував здавна. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від навали татар Батия, замкнувшись у Десятинній церкві. Правда, її хори не витримали ваги людського натовпу і внутрішня частина обвалилась і привалила оборонців.
У 70-х рр. ХV ст. київський князь Семен Олелькович підняв з руїн і відбудував головну церкву Успенія Києво-Печерського монастиря. Монастир був обнесений цегляним муром з баштами та бійницями і перетворився на монастир-фортецю. Це укріплення монастиря кияни використовували під час оборони від татар, пізніше - від наступу католиків та уніатів.
Такими монастирями-фортецями в Західній Україні були: Унівський монастир, монастирі в Дермані, Зимному, Межиріччі та ін. В Острозі під оборонну фортецю була пристосована церква Богоявлення.
Переважна більшість розглянутих стилів архітектурних пам’яток має місцевий народний характер. Лише в деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю. Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах Львова.
Такою спорудою у Львові є, наприклад, ансамбль братської тридільної і трикупольної церкви Успенія. Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578) і каплиці Трьох Святих. Остання збереглась до наших днів. Вона ніби прихована на подвір’ї колишнього Успенського братства, тільки східною своєю частиною виходить на вулицю. Каплиця має чудовий, один з найкращих у львівських будовах, портал. На постаментах, прикрашених ліпленими масками левів, тримаються дві напівкруглі колони, обплетені різьбою у вигляді виноградної лози з листям. Над покрівлею будівлі підносяться три гранчастої форми куполи.
Поряд з каплицею Трьох Святих височить Корняктова башта, побудована у стилі Ренесансу, яка й до нині приваблює глядачів своєю красою. Будівництво башти ропочалось десь у 1572 р. і тривало 5 років. Будували її два видатні італійські архітектори Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин ─ на кошти багатого члена Львівського братства Костянтина Корнякта. Згодом вона в 1616 р. згоріла і кілька разів перебудовувалась.
З протилежного боку від Трисвятительської каплиці з Руської вулиці до башти Корнякта прилягає Успенська, або Волоська, тридільна і трикупольна церква, побудована за зразком української народної архітектори Авмросієм Прихильним.
В архітектурі Успенської церкви ми бачимо майстерне поєднання двох стилів: української народної архітектури дерев’яних церков та італійського ренесансу, що знайшов відображення головним чином у декоративному зовнішому і внутрішньому оздоблені.
Успенська церква була тоді єдиною культовою спорудою українців у центрі Львова, на Руській вулиці, бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи. Львівське братство, що зосереджувалось навколо неї, було центром культурної діяльності в Галичині.
Окреме місце в архітектурі Львова займає вірменська православна церква, побудована в другій половині ХІV ст. Вона розташована на північ від центрального архітектурного ансамблю старого міста. Ця пам’ятка, що збереглася до наших днів, втілила в собі нашарування архітектурних стилів ХІV-ХVІІст., є яскравим прикладом взаємовпливів українського і вірменського народних мистецтв.
Вірменська еміграція на Україну дуже давня, вона сягає приблизно до ХІст., коли турки-сельджуки спустошили кавказькі князівства і міста. Вірмени утворили в Львові свою власну єпіскопію, яка підлягала католикосу, що перебував у столиці Вірменії м. Ані. Церковні зв’язки з Україною були тоді і певною формою культурного зближення двох країн і сприяли взаємовпливу культур українського та вірменського народів. В ХІV-ХVІ ст. великого розвитку в Україні набуло образотворче мистецтво, зокрема живопис. Український живопис цього періоду продовжував розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності. Слід зауважити, що в цих жанрах, особливо в портретному живописі, на українське малярство найбільше впливало західно-європейське, італійське та німецьке мистецтво.
Варто звернути увагу і на таку деталь. В цей період українські митці широко розгортали свою діяльність не лише на українських землях. Їх часто запрошували польська знать і навіть королі для художнього оздоблення костьолів і палаців у власне польських землях і містах. Польський історик мистецтва В.Подляха характеризував українське мистецтво ХV-ХVІ ст. як таке, що стояло на дуже високому рівні. У своїй книзі “Історія малярства польського”, виданій в 1914 р. у Львові він писав: “З ним (українським мистецтвом) Західна Європа в своєму розумовому розвитку з труднощами могла змагатися. Русь випередила в мистецькій продукції Польщу вже в ХІ ст. і могла пишатись не тільки творами письменства, а й монументальними мозаїчними живописними художніми пам’ятками”.
Художні пам’ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з ХІІ ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також в ряді інших міст Центральної Польщі. Цікавою пам’яткою живопису південноруського походження ХІІІ ст. або ХІV ст. є мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам’яток, створених українськими митцями, належить також відома в римо-католицькому культі ікона Ченстоховської Богоматері. Ця ікона була чудово оздоблена золотом і коштовними діамантами. Навколо походження цієї ікони творилися різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з’явилась зі Сходу десь у І ст. нашої ери. Насправді ж ченстоховська ікона є витвором українських майстрів кінця ХІІІ - поч. ХІV ст. У Ченстохові ікона стала відомою в 1382 р.
Особливо багато працювали українські художники в Польщі в кінці ХІV ст. і на початку ХV ст., після Кревської унії та в часи Ягелонів. З хроніки польського історика Длугоша відомо ряд фактів, коли різним майстрам-художникам, ювелірам з України доручали оздоблювати костьоли, каплиці, палаци феодальної польської знаті . У Хроніці згадуються імена і прізвища українських художників, наприклад, Андрія з України, що закінчив свої фрескові малюнки в Любліні 10 серпня 1415р. Найціннішою серед них є “Тайна вечеря”.
Після Кревської унії в к. ХІV ст. Ягойло переносить столицю польського королівства до Кракова. Разом із цим рішенням до Кракова були перенесені значні руські традиції, які мали місце в Литві. В 1425 р. спеціальною грамотою Ягойло дозволяє українським майстрам розписувати храми у польських землях. Казимир Ягойлович запросив українських майстрів розписати Королівські покої у Кракові, Королівську каплицю.
Це було визнання їх високого професійного рівня. Творчість наших майстрів, наприклад уже згадуваного Андрія одне із найвищих досягнень того часу в Європі.
Поряд з фресковим живописом цього періоду велику роль в оздобленні культових і житлових будов відігравала різьба, яка прийшла на зміну надто розкішній і дорогій староруській мозаїці.
Українська різьба цього періоду розвивається переважно як різьба по дереву. Різьблені декорації по мармуру зустрічаються дуже рідко. Вони були як виняток на надгробних монументах і плитах.
Особливої краси і віртуозності дерев’яна різьба досягла в церковному оздобленні, і найбільше в іконостасах, а в житлових будинках ─ у різьбленні одвірків, наличників вікон усередині і зовні, на сволоках тощо.
Різьбярство було одним з найважливіших видів народного мистецтва. Народні мотиви його були не лише в світській, а й у церковній тематиці. Разом з тим в українське різьбярство, так само як і в архітектуру та будівництво художніх мармурових пам’яток ХVІ ст., проникають значною мірою західноєвропейські стилі, насамперед італійського ренесансу.
Важливого значення набувала художня обробка металу. Посуд, зброя, предмети культу, ювелірні вироби багатьох осередків виробництва відомі своєю якістю та художньою довершеністю. Розширилось виробництво кераміки, зокрема посуду та кахлів з рослинним орнаментом, зображеннями вершників та воїнів.
Особливе вмісце в українському живописі ХІV-ХVІ ст. займало художнє оформлення книг, зокрема рукописних. Один із дослідників українського мистецтва цього періоду львівський професор М.А.Кожин докладно розглянув зразки мініатюр рукописних книг ХІV-ХVІ ст., які уціліли в невеликій кількості і зберігаються нині у вітчизняних книгосховищах. Найцікавішими зразками ранніх українських книг є Євангеліє 1393 р. і Псалтир 1397 р., виконані в Києві дияконом Спиридоном. На жаль, ці пам’ятки зберігаються не в нас, в Україні, а в Санкт-Петербурзі.
Більш цінною своїм художнім оформленням книгою є Псалтир 1397 р., в якому вміщено понад 200 малюнків-мініатюр. Оформлення цих книг пов’язане з художніми традиціями ще Київської Русі.
Багато книг, прикрашених чудовими мініатюрами, наприклад, славнозвісне “Пересопницьке Євангеліє”, що має 480 сторінок тексту на пергаменті, походять із значного центру книгописання ─ Волині. Крім чотирьох орнаментальних розгорток з мініатюрами, книгу прикрашено заставками, кінцівками, ініціалами, багатьма декоративними орнаментами.
Однією з тем, в яких ставилися морально-етичні питання, були ікони на сюжет “Страшного суду”. Тема “Страшного суду” давала можливість художникам виразити своє ставлення до подій, дати свою моральну оцінку життєвим явищам. Не дивно, що саме вона захоплювала народних митців. В Україні, особливо в ХVІ ст., у період розгортання визвольної боротьби, картини “Страшного суду” набували соціального, антифеодального спрямування. Це, поряд із “Страстями Христовими”, ─ обов’язкова й поширена тема настінного малювання та іконопису
Народна фантазія найбільше виразилася в зображені раю та пекла. Тут іконописці карають грішників, примушуючи їх терпіти страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла, де господарюють чорти і сатана, вони відправляють панів, що були “немилостиві”, суддю неправедного, пана–економа й мельника, який обдурював людей . В обійми чортів потрапляють і лихварі та шинкарі. Не уникають кари і злодії, п’яниці, картярі, легковажні жінки ─ їх місце серед грішників, серед пекельного вогню.
На Закарпатті зустрічаються пам’ятки, в яких відображені чесько-українські мистецькі взаємозв’язки. Так, молитовник ХІVст. був написаний старослов’янською мовою, але назви місяців ─ українською і чеською.
Центрами написання і художнього оформлення рукописних книг були такі міста як Київ на східній Україні, Львів та Жовква в Галичині, Острог, Заславль, Пересопниця на Волині, Ужгород і Мукачів у Закарпатті, монастирі в Сучаві і Драгомирні на Буковині.
У книгах, що були створені в окремих землях України, у транскрипції літер, у художньому оздобленні, зокрема, в мініатюрах, іноді також у мові відбилися місцеві особливості. Разом з тим у місцевих пам’ятках писемності та мистецтва ХІV-ХVІ ст. ми бачимо яскраво виявлену спільність характеру пам’яток єдиної української народності.
Таким чином, українська культура ХІV-ХVІ ст.ст. формувалась у складних умовах іноземної окупації, розчленування українських земель. Однак, зуміла вистояти і відіграла важливу роль у формуванні української народності.
Контрольні запитання.
1. В чому проявлялась особливість історичних та політичних умов формування нашої культури в Литовсько-Польську добу?
2. Які були умови розвитку освіти в Україні в добу пізнього середньовіччя?
3. Яких відомих діячів-гуманістів Ви знаєте з історії української культури?
4. Коли з’явилось друкарство в Україні?
5. Коли розпочались процеси формування літературної української мови?
Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 997;