Історія Польщі. міщан; якщо їм не вдалося довести своє рицарство наявністю відповідного землеволодіння, то вони поповнювали лави селян і міщан.

міщан; якщо їм не вдалося довести своє рицарство наявністю відповідного землеволодіння, то вони поповнювали лави селян і міщан.

У Польщі не склалося ленної ієрархії рицарства, поширеної на Заході. Відсутність її компенсувалася певною мірою формами залежності більшої частини рицарства від можних, які виникали з родової рицарської організації. Рицарські роди об'єднували як можних, так і середніх та бідніших рицарів. Кожен рід населяв первинно певну компактну територію, але згодом цю засаду було порушено. Рід кристалізувався навколо можного і виступав назовні як цілість. Члени його переймали у свого можного клич і герб. Клич (латин, proclamation польське zawoianie) був гаслом, яким члени роду перекликалися під час битви. Кличі походили від назви родового гнізда-поселення, від імені предка або його прізвиська, від абстрактного слова (правда, кривда) тощо. Герби почали вживати князі: кожна пястівська лінія мала свій герб. Найдавніші рицарські герби походять від власницьких знаків; уже в XII ст. останні використовувалися для означення меж, таврування худоби, з часом їх перенесли на печатки. У XIII ст. власницькі знаки з індивідуальних стають родовими. За часом це збіглося з перенесенням із Заходу, за німецьким і чеським посередництвом, звичаю зображати родові рицарські знаки на щиті і прапорі (польське herb є переінакшення чеського erb, яке походить від німец. Erbe ~ спадщина, латин, відповідник гербу - clenodium). Із Заходу запозичено й деякі зображення на гербах - хижих звірів, квітів, небесних тіл, поділ щита на забарвлені частини.

Використання гербів надало рицарським родам геральдичного характеру. Маючи спільний герб і клич, рід почав замикатися і пильнувати, аби до нього не було безпідставного проникнення. Гуртуючи в своїх лавах рицарів різної маєткової приналежності, рід тим самим став одним з вагомих чинників формування рівності рицарства-шляхти як стану.

Формування стану міщанвідбувалося у містах, які засновувалися на німецькому праві на князівських землях і мешканці яких користувалися прерогативами, що випливали з цього права. Значно меншою мірою це стосувалося мешканців церковних і світськофеодальних міст, закладених на німецькому праві, оскільки воно в соціальному аспекті було у них обмежене - не надавало їм прав у тому обсязі, який мали князівські міста. Згадане право поширювалося тільки на тих жителів, які володіли нерухомістю, у зв'язку з чим тільки їх і вважали власне міщанами. Решта мешканців міст - підмайстри, учні, чорнороби, волоцюги і соціальний марґінес-були безправними "неміщанами".

Верхівку міського населення на німецькому праві становив патриціат, до якого належали найзаможніші торгівці, фінансисти, рідше цехові майстри деяких, звичайно елітарних, ремесел (золотарі, ливарники, кушніри) і люди вільних професій (аптекарі, малярі, цирульники). У більших містах, особливо в Сілезії і на Помор'ї, значну частину патриціату становили німці, які приносили з собою професійне вміння і капітал, що його вкладали в розвиток міської торгівлі і ремесла. Представники патриціату засідали в лаві і міській раді, всіляко намагалися скеровувати їх роботу в потрібному собі річищі.

У правовому відношенні міщанство на кінець роздробленості країни загалом склалось як стан. Завершення процесу його формування припадає на XIV-XV ст., коли закладання міст на німецькому праві інтенсивно продовжувалось і назагал завершилося.

Набуття селянствомстанових рис відбувалося не шляхом придбання ним правових здобутків, а нівеляцією у ньому внутрішніх відносин. Свідчення цього - поступове зникнення категорії невільних людей. З часом, по суті, виключним критерієм приналежності до селянства стала земельна залежність селян від феодала. А закладання сіл на німецькому праві робило тих, хто у них осідав, фактично особисто вільними, зводило відносини їх з паном до поземельних. Зміни такого плану продовжувались у XIV-XV ст.

Доба роздробленості