Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями

Римська республіка проіснувала з 509 р. до н.е. до 27 р. до н.е. Вона була рабовласницькою державою за історичним типом та аристократичною за формою правління.

Народ як сукупність повноправних громадян вважався джерелом влади. У період ранньої республіки Рим, як і будь-який античний поліс, за своїм політичним устроєм складався з народних зборів, ради старійшин (сенату), виборних службових осіб (магістратів). На думку Полібія, в державному ладі Риму поєднувались монархічні засади у владі консулів, аристократичні – у сенаті та демократичні – у народних зборах.

Центральними органами влади та управління були сенат і народні збори (коміції).

Сенат був вищим, постійно діючим органом влади, головною урядовою установою і складався з 300 чоловік.

На першому етапі республіки сенаторів призначав консул, за законом Овінія (312 р. до н.е.), список сенаторів став готувати цензор. Кандидат у сенатори повинен був походити із знатної сім’ї, бути багатим, мати в своєму послужному списку посаду, одержану в результаті виборів на народних зборах. Кожні 5 років персональний склад сенату переглядався. Першим у списку сенаторів стояв принцепс. Сенаторам категорично заборонялось займатись фінансовою і торговельною діяльністю.

Повноваження сенату як вищої урядової установи були широкими. Формально він не мав права приймати закони, однак його рішення мали велику політичну силу. До 339 р. до н.е. він затверджував або відхиляв закони, які виносились на обговорення. Лише в 287 р. до н.е. сенат втратив право схвалювати (або ні) закони, прийнятті плебейськими зборами.

Сенат розпоряджався державною скарбницею, фінансами, відав державним майном. Здійснював керівництво військовими справами: оголошував набір ополчення, призначав командуючих, розподіляв сфери дій між воєначальниками та консулами.

Не маючи прямої законодавчої влади, сенат присвоїв собі право тлумачення законів, яке нерідко оберталось створенням нових законів.

П’ятирічний термін повноважень сенаторів, зосередження в сенаті представницької знаті Риму перетворили його на оплот консервативних елементів. Клас рабовласників бачив у ньому найважливішу установу держави, покликану охороняти їхні інтереси, зберігати традиції республіки та привілеї знаті.

Народні збори вважались законодавчими органами. Вони були трьох видів. Вищими до 287 р. до н.е. були збори за центуріями, що являли собою загальновійськовий збір для вирішення таких питань, як оголошення і припинення війни, вибори воєначальників. Фактично рішення центуріатних коміцій попередньо готував сенат, що мав право затверджувати або скасовувати їх. Однак традиції запитувати згоди воїнів-громадян, що збереглися з часів військової демократії, в період республіки неухильно дотримувались.

У середині ІІІ ст. до н.е. в законодавство Сервія Туллія було внесено доповнення демократичного характеру. Кожний розряд громадян (від першого до п’ятого) виставляв по 70 центурій. Це дало змогу центуріям другого і третього розрядів сильно впливати на прийняття рішення, посилило роль плебсу в політичному житті.

Центуріатні коміції вирішували питання про війну і мир, обирали консулів та інших магістратів, до 287р. до н.е. приймали або відхиляли законопроекти. Вони дарували громадянство або позбавляли права на нього.

З 287 р. до н.е. законодавчі повноваження повністю перейшли до плебейських зборів – зборів громадян за територіальними трибами. Їх називали плебейськими або трибут-ними коміціями. Належність до триби визначалась місцезнаходженням майна плебея. Плебейські збори скликали і проводили консули, претори, курильні едили. Під час розгляду питань, що стосувались винятково плебеїв, головували їхні народні трибуни або едили.

Плебейські збори обирали народного трибуна, молодших магістратів – едилів, квесторів і деяких жерців, а також могли достроково звільнити їх з посади.

Закони й постанови трибутних зборів називались плебісцитами. За законом Валерія і Горація (449 р. до н.е.), плебісцити підлягали затвердженню сенатом.

Наприкінці ІV ст. до н.е. сенат втратив право попереднього розгляду проектів плебісцитів. Роль плебейських зборів зросла, особливо у сфері законодавства. За законами Валерія і Горація (449 р. до н.е.), Гортензія (287 р. до н.е.), постанови трибутних коміцій почали поширюватись на всіх громадян, а не тільки на плебеїв. Поступово до плебейських зборів перейшли деякі повноваження, що раніше належали центуріатним коміціям. У них стали брати участь усі громадяни, в тому числі й патриції. Трибутні коміції збирались на форумі.

Третім видом народних зборів були куріатні коміції. У них брали участь громадяни-патриції. У царську епоху вони відігравали важливу роль, яку втратили в період республіки та принципату, і збереглися як пережиток старовини.

Куріатні коміції розглядали переважно питання шлюбу, виходу з роду, усиновлення, спори про спадщину, затверджували заповіти, розглядали злочини членів курії, поведінку родичів.

На засіданнях коміцій кожна курія мала один голос. Важливу роль у них відігравали понтифіки – авторитетні голови сімейств.

Отже, в Римі не було єдиних повноважних народних зборів. Провідне місце в системі вищих державних органів належало сенату. Разом з тим, діяльність народних зборів, особливо плебейських, можна розглядати як ознаку античної демократії.

Магістрати представляли виконавчо-розпорядчу владу, виконували повсякденні управлінські функції. Після повалення царської влади вищі магістрати називались преторами (ті, що йдуть попереду війська). Їх замінили консули (опікуни держави), яких лише обирали. З патриціїв з 367 р. до н.е. за законом Ліцінія та Секстія одного з консулів стали висувати плебеїв. Консули могли діяти лише колегіально.

Консулів, преторів, цензорів обирали центуріатні збори на один рік. Формально будь-який громадянин міг запропонувати свою кондидатуру на посаду магістрата. Консули головували в сенаті, на народних зборах, були командуючими армій. До вищих магістратів належали консул, диктатор, цензор, претор, народний трибун, до молодших – едили, квестори. Усі посади магістратів, крім диктатора, інтеррекса і начальника кінноти, були виборними, підзвітними, строковими, колегіальними і безоплатними. Виконувати їх без платні могли лише дуже заможні громадяни.

Для обрання магістратом потрібно було прослужити певну кількість років в армії і досягти певного віку.

Диктатор призначався одним із консулів за погодженням з сенатом строком на 6 місяців, наділявся вищою військовою і цивільною владою. Усі інші магістрати продовжували функціонувати, але під його владою. Диктатор призначав собі помічника – начальника кінноти. Диктатор не відповідав за свої дії і не підлягав судовій відповідальності. Йому не загрожувало вето народного трибуна. Але через 6 місяців він складав свої повноваження. Призначення диктатора відбувалося в зв’язку з кризовими ситуаціями на війні або всередині держави.

Посада цензора була введена в 443 р. до н.е. для комплектування сенату. Цензорів обирали раз на 5 років з колишніх консулів. До їхніх обов’язків входило складання списків громадян за розрядами згідно з майновим цензом. Рішення цензора міг скасувати лише інший цензор шляхом накладення вето.

Податний перепис проводили за межами міста, на Марсовому полі. У ньому повинні були брати участь голови сімейств.

Цензор давав від імені держави підряди на громадські роботи, стежив за якістю їх виконання, давав на відкуп збір податків, спостерігав за збиранням мита на митницях, за надходженням податків з провінцій.

Претор – ця посада магістрата з’явилась у 367 р. до н.е. Плебеї дістали доступ до неї в 327р. до н.е. Преторів обиралось двоє, а наприкінці республіки – 8. Спочатку вони були воєначальниками, заступниками консулів, виконували різні доручення сенату, вели засідання коміцій. З 242 р. до н.е. обов’язки преторів почали розподілятися. Один претор відав роз-глядом справ тільки римських громадян, інший – іноземців.

Основним обов’язком претора з часом стало керівництво судовою діяльністю, переважно з цивільних справ. Він висловлював свою думку про прийняте там рішення, створював нові форми, так званого, преторського права – найважливішого джерела римського права.

Посада народного трибуна була введена близько 494 р. до н.е. в результаті запеклої боротьби між патриціями і плебеями. Трибунат був винятково плебейською установою. Трибунів спочатку було два, потім п’ять і врешті десять. Трибун не міг виїжджати з Риму, а двері його будинку завжди могли бути відчиненими для плебеїв, що шукали захисту.

Трибуни мали право забороняти виконання будь-яких наказів (за винятком наказів диктатора). Вони могли накладати вето на постанови сенату.

Крім того, трибун мав право заарештувати будь-яку осо-бу і піддати її прилюдному допиту.

Будь-яке посягання на особу трибуна оголошувалось злочином не тільки проти держави, а й проти релігії.

Поступово народні трибуни із захисників плебеїв пере-творились на виразників інтересів широких народних мас Риму.

Суд. Законами XІІ таблиць був передбачений судовий процес, який мав назву легісакційного. Він складався з двох стадій. Перша стадія була суворо формулярною, друга характеризується вільною процедурою.

На першій стадії позивач і відповідач з’являлись у при-значений день на форум до претора. Там після клятв, що проголошувались у конкретних для кожного випадку словах, претор, якщо ніхто не помилявся при проголошенні конкретної формули, призначав день суду і встановлював розмір грошової суми, яку повинна була внести та чи інша сторона до храму як заставу. Програш справи призводив до її втрати.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів, затверджених сенатом), день суду і зобов’язував сторони підкоритися судовому рішенню.

На другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків, розглядав надані докази і виносив рішення. Рішення суду було остаточним, оскільки ні апеляції, ні касації стародавнє право Риму не знало.

З часом легісакційний процес витісняється простим формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить претору, його формулі, що була юридичною основою для подання позову, і його судового рішення.

Кримінальні справи розглядали судові колегії, що складалися із 30-40 суддів. Склад їх формувався шляхом жеребкування, головував у суді претор, але у період імперії кримінальні справи розглядають чиновники. Існував особливий суд для колонів і рабів.

Диктатори, цензори, народні трибуни не підлягали судовій відповідальності.

Збройні сили. Початком своєї військової слави Стародавній Рим зобов’язаний народному ополченню перших віків своєї історії.

Кожний римський громадянин з 17-літнього віку повинен був нести військову службу. Після війни ополчення розпускалось. У кінці ІІІ ст. до н.е. майновий ценз, який давав право вступити до війська був знижений з 11 тис. асів до 4 тис., а в ІІ ст. до н.е. в армію були допущенні навіть ті, хто не мав майна. Реформа римської армії була завершена при відомому політичному діячу і полководцю Марію (ІІ ст. до н.е.). Він допустив в армію бідняків, встановив солдатам платню і 16-річний строк служби, незалежно від війни і миру. Після закінчення служби солдати наділялись землею.

З часів Марія римська армія стала знаряддям у боротьбі політичних груп, армією найманців, які сліпо служили своєму вождю. Спираючись на цю армію, Сулла (82 р. до н.е.), а слідом за ним Юлій Цезар (46 р. до н.е.) і його наступник Октавіан Август (27 р. до н.е.) покінчили із римським республіканським ладом, який занепадав.

Управління провінціями. Завойовані Римом неіталійські землі – провінції – керувались призначеними Римом магістратами. Це були, в основному, колишні консули і претори. Їх влада – адміністративна, військова і судова – була, по суті, необмеженою. Керівним принципом римської політики щодо завойованих територій було знамените “розділяй і володарюй”.

У середині ІІ ст. до н.е. під владою Риму було 9 провінцій: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цизальнінська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія.