Закони Ману

У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яскраво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали пове-дінку людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках – дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літературі дхармашастрою є Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основному, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Го-ловне в Законах Ману – закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особли-вістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень.

Право власності. У період створення Законів Ману в Індії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага.

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність володіння (гл. VІІІ, ст.147). При цьому підкреслювалось, що тільки при законному підтвердженні людина із володільця перетворюється на власника. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності, посилаючись на добросовісне володіння, заборонялось. Якщо у добросовісного набувача виявляли вкра-дену річ, то вона поверталась попередньому власнику.

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний фонд держави складали землі царські, общинні, приватних осіб.

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

Втручатись у справи власника заборонялось. У Законах Ману говориться, якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, то він не має права збирати врожай. Лише власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони Ману охороняють і рухоме майно. Найбільш значним із нього були: раби, худоба, інвентар.

У Законах Ману згадується про розгляд судових спорів про кордони між общинами, про общинні колодязі, канали. При розгляді таких спорів, перш за все, враховувалась думка родичів і сусідів. Вони ж мали першочергове право купівлі землі. Таким чином, община, що відігравала значну роль у суспільних відносинах, намагалась обмежити приватне землеволодіння.

Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг поступово (гл. VІІІ, ст. 177). Допускалось отримання боргу за допомогою сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших родичів померлого.

У Маурійську епоху широко застосовувалась праця вільних найманих працівників (кармакарів), тому Закони Ману значну увагу приділяють і цьому виду договору. За своєю варновою приналежністю наймані робітники, в основному, належали до шудр, але, очевидно, серед них були і розорені вільні общинники та ремісники, що належали до вайшьїв. Кармака-ри, що виконували сільськогосподарські роботи, одержували 1/10 врожаю, у тваринництві – 1/10 масла від молока корів, за якими доглядали. Невиконання договору тягло за собою штраф, і платня винному не виплачувалась. Якщо ж причиною невиконання роботи була хвороба, і особа, яка найнялася на роботу, виконувала її після одужання, вона отримувала платню навіть значно пізніше (гл. VІІІ, ст. 215 – 216).

У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Він набуває значення і розповсюджується у зв’язку з виникненням в общинах майнової нерівності. Розорені общинники, що втратили землю, були змушені її орендувати.

Купівля-продаж є одним з договорів, що згадується в Законах Ману. Договір вважався дійсним, якщо здійснювався в присутності свідків, а продавцем був власник речі. Закон встановлює певні вимоги до предмета договору і забороняє продавати товари низької якості або недостатньої ваги (гл. VІІІ, ст. 203). Протягом десяти днів після здійснення купівлі-продажу угоду можна було розірвати без будь-яких поважних причин (гл. VІІІ, ст. 222). Особливість цього договору для Індії полягала в тому, що торгівля розглядалась тут не як заняття для вищих варн.

Згадується в Законах Ману і договір дарування.

Встановлюючи положення, що регулювали окремі види договорів, Закони формулюють і деякі загальні для всіх договорів правила. Так, договір визнавався недійсним, якщо був укладений п’яним, божевільним, дитиною, старим, рабом, не уповноваженим. Недійсною була угода, здійснена за допомогою обману або примусу. Недійсною була також угода, що здійснена з порушенням дхарми, що прийнята в ділових відносинах. (гл. VІІІ, ст. 163 – 165, 168).

Законам Ману відомі були і зобов’язання із нанесення шкоди. Підставою для виникнення такого зобов’язання називається пошкодження майна (потрава посівів на загородженій ділянці, втрата пастухом тварини), шкода, завдана рухом возів містом. При цьому винний повинен був відшкодувати нанесену шкоду і заплатити штраф царю в розмірі шкоди (гл. VІІІ, ст. 288).

Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні норми про сім’ю і шлюб.

З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала високе становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона – хранителька домівки, уособлення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти матріархату.

З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. “У дитинстві їй належало бути під владою батька, в молодості – чоловіка, а після його смерті – під владою синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не могла користуватись власністю самостійно.

Норми законів детально розписували життєвий шлях жінки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком людей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонародження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода.

Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для дівчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого. Вибір нареченого чи нареченої залежав від волі батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.

Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду одруження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жертвоприношення домівці. З настанням вечора вони повинні були звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності.

Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей ідеальна подружня пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий зачаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили.

Закони встановлювали одношлюбність. Дружині заборонялося залишати свого чоловіка і дітей. Навіть злий, розпусний, позбавлений благородства чоловік повинен був шануватися дружиною.

Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею.

Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком.

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяжко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному випадку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй засобів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка мучилася через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, кві-тами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яскравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно сходили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті” (самоспалення).

Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці – дівадасі, що віддавалися брахманам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяльність була професійною, навіть спадковою, у ній не було нічого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними міркуваннями і регулювалася звичаями та традиціями.

Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ману, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збереження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.

Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на першому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошкодження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власності та особи.

Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332).

Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивство, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смертною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жертвенних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349).

Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за перелюбство, замах на честь жінки (гл. VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371). Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщувати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страждання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування.