Основи конституційного права України 5 страница

Соціальні права — це можливості людини і громадянина із за­безпечення належних соціальних умов життя. Це право на охо­рону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечен­ня у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права — це права людини і громадянина на без­печне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди тощо.

Культурні права — це можливості доступу людини до духов­них цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та ху­дожньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права — це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це озна­чає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і ди­тинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обо­в'язками. Основний обов'язок громадянина — це встановлені

Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конститу­ційними принципами та гарантіями утворюють основи право­вого становища громадян, або конституційний статус особистос­ті в Україні. Становище, статус громадян України визначають ся не лише їх правами, а й обов'язками перед державою, іншими громадянами та організаціями.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція Украї­ни. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері еко­номічного й соціального життя це обов'язки сплачувати подат­ки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і дохо­ди, зберігати природу й охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Си­лах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків гро­мадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття нової Конституції — це надзвичайно важливий, але частковий крок. Водночас з її прийняттям необхідно ство­рити механізм реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених ним прав, свобод і обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому грома­дяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально до­сягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Консти­туції.

З цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина — це категорія над-

234

Глава 7

Основи конституційного права України

235

звичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків складається, передусім, з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії — це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадяни­ном прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією Украї­ни. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і грома­дянина щодо захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять:

- право на захист передбачених законом можливостей лю­
дини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних
міжнародних організаціях;

- право на відшкодування матеріальних і моральних збитків,
заподіяних державними органами, органами місцевого самовря­
дування та їхніми посадовими особами;

- право знати свої права та обов'язки;

- право на правову допомогу;

- право не виконувати явно злочинні накази;

- право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки
за провину;

- право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі
дії нормативно-правового акта;

- право не нести відповідальності за відмову свідчити або
давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів,
коло яких визначене законом;

- право засудженого користуватися всіма правами людини і
громадянина за винятком обмежень, визначених законом і вста­
новлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, ре­альне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення

державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обме­ження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) тощо.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приват­ної власності (ст. 41) тощо.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпе­чення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння «консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11).

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, що забез­печують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків люди­ни і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, еле­ментами якого є:

- юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Кон­
ституція України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є
невідчужуваними та непорушними», а в ст. 22 вказано, що вони
не можуть бути скасовані, а «при прийнятті нових законів або
внесенні змін до чинних законів не допускається звуження
змісту та обсягу існуючих прав і свобод»;

- створення широкої системи охорони й захисту державою
прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та
надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у
конституційних положеннях про те, що «права і свободи люди­
ни і громадянина захищаються судом», «кожен має право звер­
татися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини», використовувати для цього всі
національні засоби, а також «... звертатися за захистом своїх прав
і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, членом або учас-

236

Глава 7

Основи конституційного права України

237

ником яких є Україна» (ст. 55). Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов'язково відшкодову­ватися (ст. 56);

- розвиток суспільно-політичної активності громадян, фор­
мування свідомого ставлення до використання прав і свобод,
підвищення рівня правової культури. Першочерговим напря­
мом діяльності в цьому аспекті є необхідність навчити грома­
дян України боронити й захищати свої права. Саме тому
Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не забо­
роненими законом, засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право зна­
ти свої права, свободи та обов'язки, вважає нечинними закони
та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обо­
в'язки громадян, але не доведені до відома населення;

- активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють
охороні й захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване
у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на
правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допо­
мога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги
в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, сво­
бод і обов'язків людини й громадянина покладаються не тільки
на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають орга­
ни прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ тощо. З форму
ванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість
недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їхня
діяльність;

- державний і громадський контроль за станом забезпечен­
ня прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній
сфері покладається майже на всі державні органи. Так,
відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України проголо­
шується гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і гро­
мадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України «...вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод
людини і громадянина».

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднання­ми, засобами масової інформації, органами місцевого самовря­дування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків лю¹ дини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Євро­пейською конвенцією про захист прав і основних свобод люди­ни та протоколами №№ 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що рати­фіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудо­ва всієї правової системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та обов'язки людини і громадянина, про­цес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпе­чення цих прав, свобод та обов'язків, а водночас сама має ре­формуватись, оскільки побудову правової держави слід розпо­чинати із забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян рег­ламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон України «Про об'єднання грома­дян» від 16 червня 1992 р., що складається з шести розділів (34 статей). Право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законами України.

Розділ І. Загальні положення. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і сво­бод. Об'єднанням громадян відповідно до цього Закону виз­нається політична партія або громадська організація.

Політичною партією є об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики,

238

Глава 7

Основи конституційного права України

239

формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представ­ництво в їхньому складі.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задо­волення та захисту їхніх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єд­нань громадян забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: зміна способом насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпа­лювання національної та релігійної ворожнечі; створення неза­конних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Розділ П. Засади діяльності та статус об'єднань громадян.

Розділ НІ. Порядок створення та припинення діяльності об'єднань громадян.

Розділ IV. Права об'єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність.

Розділ V. Нагляд і контроль за діяльністю об'єднань грома­дян. Відповідальність за порушення законодавства.

Розділ VI. Міжнародні зв'язки об'єднань громадян. Міжнарод­ні об'єднання громадян.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації* від 23 квітня 1991 р. складається з шести розділів (32 статей).

Розділ І. Загальні положення. У них проголошується, що зав­даннями цього Закону є гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов'язків держави і релігійних організа­цій тощо.

Розділ II. Релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації репрезентуються своїми центрами (управліннями).

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального та добродійного призначен-

ня, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечен­ня їхньої діяльності.

Розділ IV. Права релігійних організацій. Права релігійних організацій та громадян нерозривно пов'язані зі свободою віросповідання.

Розділ V Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх підприємствах. На громадян, які працюють у релігійних організаціях, поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і страхування нарівні з робітниками та службов­цями державних і громадських підприємств, установ і орга­нізацій.

Розділ VI. Державні органи і релігійні організації. Держав­ний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві державні адміні­страції і місцеві виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний за­безпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви¹

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. складаєть­ся з семи розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розви­ток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта розглядається як основа інтелектуального, культур­ного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства та держави.

Розділ І. Загальні положення. Право громадян на освіту за­безпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснова­них на різних формах власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є: доступність освіти, що на­дається державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загально­людських духовних цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від політичних партій, інших гро­мадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання;

' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. - С. 62-67

240

Глава 7

Основи конституційного права України

241

загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ НІ. Учасники навчально-виховного процесу. Вихован­ці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні орди­натори, аспіранти, докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховно­го закладу тощо. їхні обов'язки: систематичне та глибоке ово­лодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня; додер­жання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності тощо. їхні обов'яз­ки: забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; ут­верджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; до­держуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність ди­тини, учня, студента тощо.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менш як 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити й по­зики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, вста­новлювати прямі зв'язки з навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним догово­ром установлено інші правила, ніж ті, що передбачені законо­давством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. Посадові особи та громадяни, які допустили порушення

законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України¹.

Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову агужбу* від 25 березня 1992р. складається з дев'яти глав (44 статей)².

Глава І. Загальні положення. Загальний військовий обов'я­зок означає: підготовку громадян до військової служби; припис­ку до призовних дільниць; призов на військову службу; про­ходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов'язані, які перебувають у запасі.

Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за контрактом.

Глава II. Підготовка громадян до військової служби. Вона включає: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготов­ки; вивчення державної мови; патріотичне виховання.

Глава НІ. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби тощо. її проводять районні (міські) військові комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу Президента двічі на рік.

' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. - С. 111-119.

² В Україні прийнято Закон «Про альтернативну (невійськову) служ бу», за яким виконання військового обов'язку має бути здійснене, якщо це не суперечить релігійним переконанням громадянина.

242

Глава 7

Основи конституційного права України

243

Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які прохо­дять строкову службу, — 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за контрактом — 3 роки; для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, — 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, — не менш як 3 роки.

Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за станом здоров'я придатні до військової служби; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здо­ров'я до військової служби. Глава V. Служба в запасі.

Глава VI. Військовий облік військовозобов'язаних і призов­ників. Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на загальний і спеціальний (військовозобов'язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персо­нально-якісний (покладається на військові комісаріати) та пер­сонально-первинний (покладається на органи місцевого само­врядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадить­ся за Указом Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства прозагальний військовий обов'язок і військову службу. Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні за конодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу, несуть установлену Законом відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне за безпечення військового обов'язку і проходження військової служби здійснюється за кошти державного бюджету. Виконав­чо-розпорядчі органи зобов'язані забезпечити військові комі' саріати необхідними засобами для призову¹.

' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 136—150.

Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули і 19 статей. У преамбулі зазначається: « Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів україн­ської нації та всіх національностей у справі розбудови незалеж­ної демократичної держави, визначаючи нерозривність прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам пра­ва на їх вільний розвиток».

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економіч­ні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних мен­шин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності* від 15 вересня 1999 р. складається із шести розділів (46 статей). Він визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (проф­спілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їх ста­тутних і програмних документів є загальнодоступною.

Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об'єднання громадян», Закону, що розглядається, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих щодо них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, перед­бачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення

244

Глава 7

Основи, конституційного права України

245

діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародного
договору або угоди. ■

Громадяни України мають право на основі вільного волеви­явлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, всту­пати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначе­них їхніми статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть ство­рювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їхніми статутами.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності та видів господарювання, у фізичної особи, яка вико­ристовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Гро­мадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони ба­жають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки.

Статутом (положенням) профспілки може бути передбаче­но членство у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навча­ються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами (положен­нями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного член­ства у профспілках. Роботодавці не можуть обиратися до скла­ду керівних органів профспілки, членами якої є наймані ними працівники.

Профспілки та їх об'єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати до міжнародних профспіл­кових та інших міжнародних організацій і об'єднань, які пред­ставляють інтереси працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, яка не суперечить законодавству України. Усі профспілки рівні перед законом і мають однакові права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки. Профспілки мо­жуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республікан­ських, всеукраїнських.