Стан та перспективи розвитку професійного спорту в Україні

Оскільки професійний спорт зароджувався і формувався в Україні за часів її входження до складу Російської імперії, а пізніше - СРСР, то об’єктивний аналіз цих процесів можливий лише за умови комплексного розгляду явища з кінця ХІХ ст. до сьогодення. Вивчення науково-методичної літератури та законодавчо-нормативних актів дає підстави виділити окремі етапи у формуванні і розвитку професійного спорту на теренах України і Росії: 1) зародження професійного спорту в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ століть); 2) формування професійного спорту в СРСР в період 1920-1940 рр.; 3) занепад професійного спорту в СРСР в період 1950-1980 рр.; 4) масовий від’їзд висококваліфікованих радянських спортсменів у закордонні напівпрофесійні та професійні клуби наприкінці 1980 – початку 1990 рр.; 5) створення національних структур професійного спорту і їхня інтеграція до систем міжнародного професійного спорту [Линець М., Шульга Л., 2005].

Професійний спорт в Російській імперії став формуватися наприкінці ХІХ - початку ХХ століття. На той час на циркових аренах великих міст систематично проводилися різноманітні чемпіонати, у яких брали участь відомі професійні спортсмени, що змагалися у боротьбі та підніманні ваги. Слід наголосити, що у цих змаганнях часто брали участь відомі іноземні спортсмени. Так, у 1904 р. в Петербурзі французький антрепренер Дюмон організував турнір професійних борців за участю чемпіона світу Поля Понса, знаменитого французького борця Рауля де Буше, видатного українського борця Івана Піддубного з Полтавщини, який розпочав свій борцівський шлях 1896 р. у Феодосії в “Цирку Безкоровайного” [Жуков Д., 1975] та інших відомих спортсменів. Турнір викликав великий інтерес у публіки і приніс організатору суттєвий прибуток. Заохочений успіхом Дюмон вирішив організувати по країні широку серію чемпіонатів. Конкуруючу мережу чемпіонатів організував популярний в артистичному та спортивному світі Іван Лєбєдєв. Вже перший “Міжнародний чемпіонат французької боротьби на звання чемпіона світу” за своєю організацією не поступався відомим паризьким чемпіонатам. В 1905 р. І.Лєбєдєв організував у Петербурзі чемпіонат, що викликав велику зацікавленість у публіки і приніс значні прибутки. Після тріумфу в Петербурзі “чемпіонат” Лєбєдєва став привабливим для кращих цирків країни. Згодом відбулися аналогічні чемпіонати у Києві, а потім і в Москві [Платонов В.Н., 2000 ].

Широка мережа атлетичних гуртків і клубів, регулярне проведення турнірів і чемпіонатів сприяли тому, що з часом професійна боротьба стала прибутковою справою. Це сприяло вихованню цілої плеяди яскравих, самобутніх спортсменів, спогади про високу майстерність і спортивні досягнення яких збереглися до наших днів, це Георг Гаккеншмідт, Іван Піддубний, Клементій Буль, Іван Шемякін, Іван Заїкін, Микола Вахтуров та інші.

За аналогічною схемою наприкінці ХІХ - початку ХХ століття відбувався розвиток професійної важкої атлетики і професійного боксу [Романенко Н., 1985; Платонов В., Гуськов С., 2000]. Відомий спортсмен і фахівець в галузі спорту А.Харлампієв вже на початку ХХ ст. робив спроби організувати матчі боксерів-професіоналів за прикладом тих, що проводилися в Англії та Франції. В Україні перші організовані заняття боксом датуються 1912 роком і були організовані М. Ратьє. В 1913 р. на першості південного заходу Росії київські боксери були в числі кращих. Найбільше відзначився тоді І. П’яткін, який згодом взяв участь у першому в Україні професійному поєдинку з боксу.

В перші роки існування Радянської Росії, а у подальшому і СРСР, коли ще не було сформовано концепцію розвитку спорту вищих досягнень, в системі фізкультурно-спортивного руху також проглядалися елементи професійного спорту. Наприклад, правила змагань і методика підготовки боксерів формувалися під впливом професійного боксу. Фінальні бої чемпіонатів СРСР до 1945 р. проводилися за професійними правилами - 6 раундів по 3 хвилини, а в матчевих зустрічах допускалися навіть 10-раундові поєдинки. Розглядалися пропозиції міжнародних організацій професійного боксу стосовно організації зустрічей між провідними радянськими боксерами та відомими боксерами-професіоналами. Зокрема, мова йшла про зустріч провідного радянського боксера суперважкої вагової категорії 1940-х років Миколи Корольова та чемпіона світу серед професіоналів Джо Луіса [Романенко Н., 1985].

У 1930-х роках практикувалися товариські зустрічі з професійними футбольними командами. Так, збірна команда Москви з футболу у 1934 р. вперше провела матч з професійним футбольним клубом “Жіденіце” із Брно і добилась перемоги, а у 1936 р. поступилась парижському “Ресінгу”. Збірна України у 1935 р. вперше провела товариську зустріч з професійним клубом (“Ред Стар” – володар Кубку Франції 1921-1923, 1928 рр.) і виграла її з рахунком 6:1.

До початку Другої світової війни провідні важкоатлети та борці були цирковими акторами. Під керівництвом Головного управління держцирками проводилися циркові чемпіонати з боротьби та важкої атлетики. Природно, що спортивний аспект змагань мав другорядне значення. Зусилля спортсменів, як того вимагає шоу-бізнес, були спрямовані на задоволення запитів публіки. Спортсмени змагалися не тільки у боротьбі та підніманні ваги, а й демонстрували свої богатирські можливості: боролися з биками та ведмедями, рвали ланцюги, гнули залізні палиці тощо. В ті роки проводилося більше 10 циркових чемпіонатів на рік і в кожному з них виступали провідні спортсмени.[Жуков Д., 1975]

По закінченні Другої світової війни циркові чемпіонати були відроджені. Але наприкінці 40-х років ХХ ст. розпочався бурхливий розвиток олімпійського спорту, оскільки спортивні організації СРСР були визнані міжнародними спортивними федераціями та Міжнародним олімпійським комітетом. Досягнення радянських спортсменів на міжнародній арені стали потужним засобом ідеологічної боротьби. За цих обставин професійний спорт не вписувався до нової системи фізкультурно-спортивного руху. Поступово руйнувалася система циркових чемпіонатів і в 1971р. керівництво Держцирку вирішило припинити змагання професійних спортсменів.

В період 1950-1980 рр. професійний спорт розглядався в СРСР виключно з ідеологічних позицій. У науковій, публіцистичній та художній літературі стверджувалося, що основні його функції - це культивування грубості, насильства і жорстокості, перемога за будь-яку ціну, відволікання уваги населення капіталістичних країн від реальних проблем і соціальних негараздів у суспільстві. Офіційне тлумачення професійного спорту в колишньому СРСР можна продемонструвати змістом нарису “Професійний спорт” в “Енциклопедичному словнику з фізичної культури і спорту”, виданому у 1962 році: “Професійний спорт - одне з явищ, що типове для спортивного руху в капіталістичному суспільстві, одна з форм бізнесу, яка базується на експлуатації спортсменів... Спортсмени нещадно експлуатуються і, отримуючи відносно низьку платню, приносять величезні прибутки своїм власникам... У професійному боксі, бейсболі, особливо в США, процвітає підкуп, безсовісна спекуляція на інтересі публіки до спорту... Грубість і жорстокість професійного спорту, організація різноманітних спортивних видовищ мають і певну соціальну значущість, оскільки сприяють розпалюванню низьких, тваринних інстинктів і служать справі підготовки гарматного м’яса для агресивних воєн...” [ с. 320-321].

Таке розуміння професійного спорту гальмувало його розвиток не лише в СРСР, а і в країнах соціалістичного табору. Польський вчений Анджей Воль (Andrzej Wohl), спеціаліст в галузі спорту стверджував, що "комерція сприяє розпорошенню спорту". Більше того, відомий австрійський письменник Віллі Майзель в кінці 20-х років писав: "Якщо спорт стане професією, то він помре як спорт".

Настільки однобоке і упереджене тлумачення професійного спорту, як і інших сфер діяльності капіталістичного суспільства, природно, не сприяло його розвиткові і не дозволяло отримувати об’єктивну інформацію щодо реального стану справ у спорті розвинених західних країн, а також практично виключало зустрічі радянських спортсменів з провідними закордонними спортсменами-професіоналами. Ці зустрічі обмежувалися участю в чемпіонатах Європи і світу з футболу, змаганнях з тенісу, а також серією матчів збірної та провідних хокейних клубів СРСР з провідними хокеїстами NHL та WHA в 1970-1980 рр.

Численні радянські спортсмени, які досягли високих результатів у видах спорту, що культивувалися як в олімпійському, так і у професійному спорті (футбол, хокей, баскетбол, велоспорт, бокс, фігурне катання тощо), проявляли зацікавленість до професійного спорту і прагнули випробувати себе в ньому. Проте жорсткі ідеологічні та правові бар’єри, упереджене ставлення до професійного спорту партійних органів і залежних від них керівників Держкомспорту СРСР та федерацій з видів спорту, робили неможливою природну взаємодію між олімпійським і професійним спортом, яка існувала в США та інших демократичних країнах світу. Окремі спортсмени (Л.Білоусова і О.Протопопов - фігурне катання, О.Могильний і С.Фьодоров - хокей) вирішували питання переходу до професійного спорту несанкціонованим виїздом з країни. Інші, використовуючи свій високий авторитет у світі спорту, пробували знайти компромісні рішення, балансуючи на межі дозволеного і забороненого, спонукали партійних і державних чиновників примиритися з їхньою самостійністю. Цей складний шлях обрав знаменитий український легкоатлет С.Бубка. Він згадує, що у комерційних змаганнях став брати участь з 1984 р. - ще як радянський спортсмен. Тоді вперше зрозумів, що має “ринкову вартість”. Проте в умовах диктату Держкомспорту СРСР уявлення щодо неї нівелювалися існуючою практикою зрівнялівки: організатори турнірів на Заході платили великі гроші за його участь у змаганнях, за встановлені світові рекорди. Однак вони осідали в касі Держкомспорту СРСР, який заохочував С.Бубку лише преміями-подачками у 100-500 доларів, практично такими ж, які отримували й інші спортсмени, що часто-густо не мали ніякої “ринкової вартості”. Вже в ті роки деякі провідні спортсмени, і в їх числі С.Бубка, робили нерішучі спроби протистояти цій порочній практиці, яка заперечувала здоровий глузд і нехтувала справедливість та елементарні права людини. Справжнім спортсменом-професіоналом С.Бубка почав відчувати себе з 1991 року, коли став “товаром” на вільному від втручання держструктур легкоатлетичному ринку. Атлети високого класу, отримали можливість ставити свої умови організаторам турнірів, мати менеджерів, які захищають їхні комерційні інтереси на цьому ринку, працювати у закордонних клубах і, як наслідок, отримувати за свою працю належну грошову винагороду.

Офіційну можливість укладати контракти з іноземними професійними клубами поодинокі спортсмени (футбол, хокей) почали отримувати лише у 1980-х роках. Зокрема, першим радянським футболістом, що виступав за західний клуб (“Panig” – Вена) став нападаючий ленінградського “Зеніта” А.Зінченко, якого відрядили до Австрії восени 1980 р. як інженера. Наприкінці 1980-х років на сторінках радянських газет і журналів розгорнулася широка дискусія стосовно: статусу радянських спортсменів високого класу (хто вони - аматори чи професіонали); необхідності надання футболістам вищої ліги статусу професійних гравців; надання можливості радянським спортсменам виступати у зарубіжних клубах; взаємовідносин спортсменів-членів збірних команд СРСР і Держкомспорту СРСР тощо. Особливої актуальності набули такі питання, як соціальна і правова захищеність спортсменів, перехід окремих видів спорту на професійні засади функціонування.[ Платонов В., 2000, 2001].

В дискусії стосовно створення футбольних держрозрахункових клубів та введення статусу професійного футболіста взяли участь провідні фахівці країни, у тому числі тодішній старший тренер збірної СРСР з футболу В.Лобановський, відомі тренери К.Бєсков, Е.Малофєєв та інші. Саме тренери вищої ліги наголошували на необхідності введення статусу професійного футболіста. Вони виступали за укладання з гравцями контрактів і закликали заняття футболом юридично визнати професією. Проте ці справедливі вимоги тренерів не враховували економічних аспектів діяльності клубів, оскільки декларований перехід на професійні засади роботи і укладання контрактів з гравцями немовби автоматично супроводжувався порівняно високим рівнем зарплати футболістів. При цьому нічого не говорилося, за рахунок яких коштів буде виплачуватися зарплата гравцям та покриватися інші видатки команд. Припускалося, що практично всі ці видатки візьме на себе держава. Отже пропонувався не економічний, а адміністративний перехід до професійного спорту у футболі. Ця тенденція була характерною не тільки для футболу. На сторінках газети “Правда” її оглядач Л.Лєбєдєв стверджував що: коріння нашого так званого спорту вищих досягнень знаходиться в ненадійному грунті. Давно ставши фактично професійним, він до кінця так і не отримав відповідного статусу, отже мова йшла не про аналіз економічних можливостей розвитку окремих видів професійного спорту в СРСР, а про надання всьому радянському спортові вищих досягнень статусу професійного. Йшлося фактично про юридичну легалізацію у спорті державного професіоналізму.

В роки так званої перебудови (1986-1990 рр.) обґрунтовувалася необхідність переходу від адміністративно-командних методів керівництва і управління країною до економічних. Проте у спорті фактично пропонувалося посилення адміністративних заходів, узаконення “державних професіоналів”. Коли оцінювати зміни у спорті за роки перебудови, то за винятком появи гласності та визнання необхідності розмежування сфер масового і великого спорту, нічого доленосного, на жаль, не відбулося.

На початку 1990-х років в СРСР з’явилися перші спортсмени-професіонали і офіційно почало змінюватися ставлення до професійного спорту.Цьому у значній мірі сприяли: активізація процесу комерціалізації і професіоналізації міжнародного спорту; рішення МОК про допуск професійних спортсменів в окремих видах спорту до Олімпійських ігор (хокей, футбол, теніс і баскетбол); початок переходу від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки; зростаючий інтерес у фахівців до професійного спорту [Платонов В., 2005].

Розпад СРСР на початку 1990-х років завершився формуванням на його території 15-ти незалежних країн з принципово новим політичним і соціально-економічним устроєм. Це стосувалося всіх сфер життя суспільства, у тому числі і спорту вищих досягнень. Виникла необхідність трансформації організаційних основ спорту, зокрема розгортання процесів професіоналізації спортивної діяльності. Починаючи з 1991 року, як в Україні, так і в інших країнах що виникли на теренах СРСР, професійний спорт досить інтенсивно розвивався за двома відносно самостійними напрямами [Платонов В.Н., 2001]:

1) від’їзд висококваліфікованих спортсменів до іноземних професійних клубів;