Педагогіка – наука (теорія), педагогічна діяльність (практика), навчальна дисципліна.

Свою назву педагогіка отримала від грецьких слів «paida gogos» (дитя веду), що ідентифікували раба, який доглядав за дітьми і водив їх до школи. Пізніше цей термін поширився на вчителів шкіл та викладачів різних навчальних закладів. Зараз його зміст тлумачиться як дитинознавство або людинознавство.

Педагогіка як педагогічна діяльність виникла разом із людським суспільством. Її метою була передача накопиченого досвіду від батька до сина, апотім – від одного покоління до іншого. У дородовому, родовому й частково в рабовласницькому суспільстві, коли досвід був порівняно простим, відбувалося це в процесі спільної трудової діяльності та повсякденного спілкування дітей і дорослих. Виховання й навчання в цей період не були специфічною галуззю професійної діяльності людей. Не було ні спеціальних виховних закладів, ні людей, що спеціально займаються педагогічною діяльністю. Але надалі положення стало істотно змінюватися. Розвивалося й ускладнювалося сільськогосподарське й ремісницьке виробництво. Знання людей про навколишній світ поклали початок розвитку науки. У цих умовах оволодіння виробничим досвідом і науковими знаннями вимагало спеціальної і досить тривалої виучки. Це привело до виникнення навчально-виховних закладів і людей, професією яких стало навчання та виховання дітей.

Як тільки виховання виділилося в самостійну професійну галузь, виникла необхідність в узагальненні досвіду педагогічної діяльності. Це стало основою для створення педагогічної теорії (науки), а пізніше – педагогіки як навчальної дисципліни, що розглядала основи професійної підготовки вчителів і вихователів.

Аж до ХVІІ століття педагогічна теорія входила до складу філософії. І лише в 1623 році англійський філософ і натураліст Френсіс Бекон (1561 – 1626) у трактаті «Про достоїнство та збільшення наук» виділив педагогіку як окрему галузь знань. У цьому ж сторіччі статус педагогіки як науки закріпився працями й авторитетом видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 – 1670). Подальший свій розвиток педагогічна наука отримала в працях Джона Локка (1632 –1704) в Англії, Жан-Жака Руссо (1712 – 1778) у Франції, Іоганна Генріха Песталоцці (1746 – 1826) в Швейцарії, Іоганна Гербарта (1776 – 1841) і Адольфа Дистервега (1790 – 1866) в Німеччині та ін.

Питання підготовки педагогів-професіоналів розглядалися в працях
Я.А. Коменського, А. Дистервега, А. Франке. Практична реалізація педагогічної освіти знайшла своє втілення в Базедівському[22] філантропіні[23] (Німеччина, 1774-1778).

Цей невеликий історичний екскурс показує, що педагогіка існує в єдності трьох своїх іпостасей: як педагогічна теорія (наука), педагогічна діяльність (практика) та навчальна дисципліна. Доповнюючи одна одну, кожна з них має свої особливості. Порівняємо їх за суб'єктом (хто виконує діяльність), об'єктом (що вивчається, досліджується), предметом (на що саме спрямовано дії педагога) та результатом педагогічних зусиль (заради чого вони здійснюються).

Таблиця. 1.1

З наведених узагальнень більш ґрунтовного тлумачення потребує поняття педагогічної дійсності. Ми розуміємо її як сукупність педагогічних явищ, предметів, процесів, з одного боку,законів, закономірностей, принципів, теорій, концепцій тощо,з іншого, що стали предметом професійно-педагогічного вивчення та перетворення. Таким чином, педагогічна дійсність поєднує в собі як реально існуючі явища (з одного боку), так і їх відтворення в свідомості педагога (з іншого). Вона носить об’єктивно-суб’єктивний характер. Об’єктивність педагогічної дійсності полягає в тому, що вона існує незалежно від суб’єкта (від того, що студенти не вивчили закони педагогіки вони не перестають діяти). Суб’єктивність педагогічної дійсності полягає в її співвіднесеності з діяльністю педагога, і характеризується присвоєнням її елементів, тобто моєю педагогічною дійсністю є не всі учні, а лише ті, що попали в поле мого професійного зору та діяльності, лише ті педагогічні знання, що стали особистим професійним надбанням.