Економічна політика держави

Економічна політика держави - це система соціально-економічних ідей і цілей розвитку країни; основні завдання згідно з цією політи­кою й засоби їхнього досягнення; функціонування органів державної влади й управління їх діяльністю.

Основні види економічної політики:

1. Антициклічна політика, яка спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання.

2. Структурна політика, що передбачає формування сучасної про­гресивної і ефективної структури національної економіки.

3. Амортизаційна політика, за допомогою якої здійснюється накопичення капіталу, що у майбутньому забезпечить розширення й відновлення виробництва.

4. Інвестиційна політика, що регулює капіталовкладення з метою структурної перебудови виробництва, його технічного й технологіч­ного відновлення й модифікації.

5. Науково-технічна й інформаційна політика, тобто діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів; впровадження ре­зультатів НТП у виробництво.

6. Фіскальна (бюджетно-податкова) політика, що визначає дже­рела створення державної скарбниці, забезпечує формування подат­кової системи й державного бюджету.

7. Монетарна (кредитно-грошова) політика, яка передбачає дер­жавне забезпечення економіки необхідною кількістю грошей, регу­лювання грошового й кредитного ринків.

8. Цінова політика, коли держава впливає на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва та ін.

9. Зовнішньоекономічна політика, яка, охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталу й робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за рубежем та ін. з метою усунення диспропорцій платіжного балансу і досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

10. Соціальна політика держави, що зосереджується на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної
зайнятості населення, створенні соціальних гарантій та умов для підвищення добробуту, членів суспільства.

11. Конкурентна політика держави, яка передбачає розроблення заходів щодо створення конкурентного середовища, підтримки й захисту сумлінної конкуренції, боротьби з монополізмом.

12. Регіональна політика, покликана забезпечити збалансований і комплексний розвиток окремих територій країни виходячи із загальнодержавних і регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних і відносних переваг регіонів.

13. Екологічна політика, призначення якої - створення екологічної рівноваги, охорони навколишнього середовища, безпечних умов життя громадян.

Оскільки економічна політика держави формується в результа­ті взаємодії та боротьби різних економічних інтересів і є їх рівноді­ючою, то завжди існує можливість тиску різних політичних сил на державні інститути.

За роки реформування в Україні виникли майже всі основні рин­кові інститути, сформувались важелі державного макроекономічного регулювання, які дозволяють в певних межах впливати на економіч­ну поведінку. Однак в Україні розвиток інститутів ще не завершено, що потребує відповідних змінювань функцій держави.

Непродумана державна економічна політика в процесі приватизації, реорганізації банківської системи, лібералізація цін та інші дії були спрямовані на створення вільного ринку, але призвели не до очікуваних позитивних результатів, а до негативних. Прийнята економічна політика сприяла появі невеликого класу власників (олігархів) і переходу власності під управління кримінальних структур. За оцінками фахівців для лібералізації ціноутворення не було відповідної економічної бази - ринкової інфраструктури, конкуренції. Результатом цього стало різке збільшення темпів інфляції і формування системи ціноутворення не на підставі конкуренції, а при односторонньому встановлення продавцями. Тому найважливіша функція ціноутворення - регулювання виробництва - тривалий час не працювала.

Як оцінюють фахівці, економічна політика, що реалізується останнім часом Україною, не може бути визнана об'єктивної та ефективною. Основні фінансові ресурси були спрямовані не на економічне зростання, а на утримання державного апарату. Декларовані цілі державного регулювання економіки, оформлені у вигляді національних проектів, на практиці не несуть суттєвих структурних змін національної економіки та виробленої системи стратегічних напрямків розвитку.