Захист особистих немайнових прав 4 страница

Абстрактним є правочин, дійсність якого не залежить від цілі (вексель).

Крім цього ще є правочини удавані – які вчинені сторонами для приховання іншого правочину, та фіктивні – які вчинені без наміру створення сторонами правових наслідків

4. Правочини поділяються на умовні і безумовні.

Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов’язків ставиться сторонами в залежність від обставини, яка може наступити або не наступити в майбутньому.

Безумовним є правочин, в якому не має відкладальних або скасувальних умов.

5. Окремим видом є фідуціарні (довіра) правочини,які мають довірчий характер. Це договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному правочині можепривести до розірвання договору.

4. Умови дійсності правочинів.

Кожен правочин повинен відповідати умовам, додержання яких є необхідними для його чинності :

1. Законність змісту правочину, тобто він не повинен суперечить ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

2. Здатність суб’єкта правочину на його здійснення, тобто особи, які здійснюють раво чин повинні бути дієздатними.

3. Вільне волевиявлення правочину та його відповідність внутрішньої волі. Волевиявлення буває прямим і побічним. При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад при видачі довіреності. При побічному волевиявлення сторін прямо не висловлюється. Але їх поведінка засвідчує їх волю на настання певних правових наслідків (наприклад, укладення договору перевезення транспортом загального користування). Воля може виражатися і мовчанням (ст.. 205 ЦК). Наприклад, при мовчанні орендодавця після закінчення строку договору оренди і фактичному користуванні майном орендарем, вважається договір продовженим на строк, якій був раніше встановлений (ст. 764 ЦК).

4. Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають обрати його форму, якщо інше не встановлено законодавством. Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово. Усно можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються у момент вчинення (ст.206ЦК), наприклад договір К-П.Умови укладення правочинів в усної формі:

- відсутність заборони в законі на укладення правочину в усній формі;

- відсутність заборони укладення правочину в усній формі в договорі, на виконання якого він укладається;

- укладення у письмовій формі правочину, на виконання якого укладаються такі договори (доручення, комісії).

Письмова форма правочину може бути простою і нотаріально засвідченою. Проста форма потребує від сторін фіксації його в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялись да допомогою телетайпних, електронних або інших технічних засобів. Згідно ст. 208 ЦК виключно у письмової формі мають вчиняться правочини :

· між юридичними особами;

· між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів зазначених у ст.206ЦК;

· правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян у 20 і більш разів;

· інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Сторони самі можуть домовитися про письмову форму правочину, хоча законом передбачена і усна форма.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка передбачена законом, не має наслідків його недійсності, крім випадків, встановлених законом (ст.218 ЦК), однак у разі виникнення су довго спору сторони не мають право посилатися на свідчення свідків, наявність правочину може бути доказана письмовими доказами (розписка, накладна, счет – фактура тощо).

Нотаріальне посвідчення правочину необхідне лише у випадках, передбачених законом (ст.209 ЦК), наприклад правочини щодо нерухомого майна, застави, заповіту тощо.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення. зміну чи припинення цивільних прав та обов»язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства.

Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремий частині

Підставами для визнання правочину недійсним є:

· дефекти суб’єктивного складу (відсутність у сторін дієздатності у фізичних осіб і правоздатності у юридичних);

· дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину;

· дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам законодавства, наприклад фіктивні, удавані правочини тощо);

· дефекти волі (правочин здійснений без внутрішньої волі сторін).

Види недійсних правочинів:

1. Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочину та правових наслідків:

- нікчемні ; - заперечні.

Нікчемнім є правочин, недійсність якого:

- прямо встановлена законом (ст. 228ЦК – правочин, що порушує публічний порядок є нікчемним);

- односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ст.219 –220 ЦК), а також письмової форми, якщо це прямо було передбачено законом (ст.719ЦК – консенсуальний договір дарування укладається у письмовий формі);

- правочин, вчинений малолітньою особою межами її цивільної дієздатності без схвалення його батьками, усиновлювачем, опікуном (ст.221 ЦК);

- правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст.224 ЦК – перелік таких право чинів вказаний у ст.. 71 ЦК);

- правочин, вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опікуном (ст.226 ЦК);

- правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228ЦК)

Нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним у випадках передбачених законом (наприклад ч. 2 ст.218, ч. 2 ст. 220,ч.2 ст. 221,ч.2 ст. 224, ч.2 ст 226 ЦК).

Заперечним є правочин, недійсність якого прямо не випливає із закону, але кожна з сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин породжує права та обов’язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право його заперечувати (ст.222 ЦК – право опікунів заперечувати правочин, укладений підопічним). До таких правочинів відносяться правочини:

- вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, усиновлювачів, піклувальника (ст.. 222ЦК);

- правочин, вчинений дієздатною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними (ст.225 ЦК);

- правочин, юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), ст. 227;

- правочин, вчинений обмежено дієздатною особою без згоди піклувальника (ст..223 ЦК)

- правочин, чинений без згоди органу опіки та піклування ст. 224 ЦК -)

- правочин, який вчинено під впливом помилки, обману, насильства (ст.229, 230, 231 ЦК;

- правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини (ст..223ЦК).

Сторони можуть відмовитися від правочину, відмова від правочину здійснюється у такий самій формі, що і сам правочин. Нікчемний правочин або право чин визнаний судом недійсним. є недійсним з моменту його вчинення.

Наслідки недійсності правочину:

- двостороння реституція, повернення сторін у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим кожна сторона повинна повернути іншої стороні у натурі все, що вона одержала внаслідок виконання правочину.

- відшкодування збитків та моральної шкоди (п.2 ст. 216 ЦК)

Нікчемний право чин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Контрольні запитання:

1. Поняття правочину.

2. Види правочинів.

3. Умови дійсності правочину.

4. Державна реєстрація правочину.

5. Правові наслідки недодержання вимог закону при вчиненні правочину.

6. Наслідки недійсності правочину.

Рекомендована література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1986 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 142

3. Про цінні папери та фондову біржу : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 38. – Ст. 508

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44

4. Цивільне право України, академічний курс : підручник (загальна частина) / ред. Я. Шевченко. – т. 1. - К.: Видавничий дім, 2003.

5. Цивільний Кодекс України : Коментар. - Харків : ТОВ «Одіссей», 2003.

6. Цивільне право України, підручник. / Є. Харітонов, О. Харитонова, О. Старцев. - Видавництво «Істина», 2009.

ЛЕКЦІЯ № 10

Тема: Представництво і довіреність

План

1. Поняття представництва.

2. Види представництва.

3. Довіреність.

4. Припинення представництва за довіреністю.

1. Поняття представництва

Представництво, це правовідношення в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на договорі, законі, акту органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов’язки особи, яку представляють.

Учасниками відносин є 3 особи:

· особа, яку представляють;

· представник;

· третя особа, з якою в особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину виникають цивільні права й обов’язки.

Особа, яку представляють, може бути як фізична особа, якщо вона має повну дієздатність, юридична особа – якщо це визначено її статутними документами.

Представником може бути фізична дієздатна особа, юридична особа, якщо це передбачено її статутними документами.

Третьою особою може бути будь який учасник цивільних правовідносин, який має потрібну для вчинення правочину цивільну дієздатність

Представник зобов’язаний вчиняти правочини особисто. Передавати свої повноваження він може тільки з метою охорони інтересів особи, яку представляє та, якщо це передбачено законом. При передачі свої повноважень іншої особі представник обов’язково повинен повідомити про це особу, яку представляє. Невиконання цього обов’язку представником накладає на нього обов’язок відповідати за дії особи, якої він передав повноваження.

Правовідносини з представництва поділяються на зовнішні і внутрішні.

До внутрішніх належать правовідносини між представником та особою, яку представляють. Вони, як правило, визначаються договором доручення. Для них характерним є те, що вони:

- спрямовані на упорядкування правових зв’язків між тим, кого представляють і третьою особою, тобто мають характер організаційних майнових правовідносин;

- мають щодо цих зв’язків службовий (допоміжний характер);

- виникають і реалізуються з метою здійснення інтересу того, кого представляють.

До зовнішніх належать правовідносини між представником і третьою особою. Ці відносини є представницькими і бувають 2 видів:

- відносини між представником і 3 особами, які мають організаційний характер;

- правові відносини між тими, кого представляють і третіми особами, встановлення яких є результатом дій представника.

Для вчинення представником відповідних повноважень він повинен мати необхідний обсяг повноважень. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правовчинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (т.238ЦК). Він не може вчиняти правочини, які можуть бути вчинені тільки особисто особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти право від імені особи, яку він представляє. У своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він є одночасно (винятком є комерційне представництво).

Представництво може виникати:

- на підставі закону (ст.242ЦК,ст. 177СК – це представництво малолітньої та неповнолітньої осіб;

- на підставі договору;

- на підставі акту органу юридичної особи (представництво продавців, касирів тощо). Цей перелік не є вичерпним.

2. Види представництва

1.Добровільне, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Таке представництво здійснюється на підставі договору, зокрема договору доручення, довіреності або акта органу юридичної особи (наказ, посадова інструкція тощо).

Різновидом такого представництва є комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.Воно ґрунтується на підставі договору або довіреності.Для такого представництва закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. Таке представництво має таки особливості:

- воно відбувається у сфері підприємницької діяльності і комерційним представником може бути лише суб’єкт підприємницької діяльності;

- можливість здійснення такого представництва поставлена законом у залежність від наявності у представника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін;

- договори доручення в такому представництві завжди мають відплатний характер.

2. Обов’язкове представництво – воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють (представництво опікунів, батьків тощо). Різновидом такого представництва є статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким за їхніми статутами надано право представляти інтереси членів їхніх організацій (профспілки тощо).

Якщо представник вчинив правочин без відповідних повноважень від особи, яку він представляє, то він дійсній при схваленні його цією особою. Якщо особа, яку представляють (при відсутності повноважень у представника(не схвалює дії представника, то такий правочин не породжує для прав та обов’язків для сторони, яку представляють. Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі (наприклад, шляхом здійснення конклюдентних дій, які б свідчили про прийняття виконання). Для інших правочинів схвалення може бути проведено шляхом направлення листа, телеграми тощо.

3. Довіреність

Довіреність – це письмовій документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:

1) разові – що видаються на вчинення одного правочину (продаж будинку тощо);

2) спеціальні – що видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів (наприклад, на укладення правочинів керівнику філії);

3) загальні (генеральні) - що видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів, наприклад довіреність на управління майном тощо.

Довіреність може видаватися як на фізичну так і на юридичну особу.

Форма довіреності – письмова. Вона повинна відповідати тій формі, в який вчинятиметься правочин (ст.245 ЦК). Нотаріальне посвідчення довіреностей здійснюється нотаріусами, у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, - посадовими особами виконкомів сільських, селищних, міських рад. До нотаріальних прирівнюються довіреності, які посвідчені особами, вказаними у ст. 245 ЦК:

- довіреності військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні в, госпіталі, санаторії, іншому військово-лікувальному закладі, вона може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

- довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з’єднання, установи і військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність працівника, члена його сім’ї і члена сім»і військовослужбовця, може бути засвідчена командиром (начальником) цих частин, з’єднання, установи або закладу;

- довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора;

- довіреність на одержання заробітної плати. стипендії, пенсії аліментів, поштової кореспонденції тощо може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на лікуванні, або за місцем постійного проживання;

- довіреність на право участі у та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії.

В довіреності обов’язково вказується строк її дії і дата вчинення. Відсутність дати робить довіреність нікчемною. Якщо строк довіреності не вказаний, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Підставами, що обумовлюють передоручення можуть бути різні події (стихійні лиха, карантин); обставини, що стосуються особи представника (хвороба, відрядження, призов на військову службу); дії 3 осіб (анулювання ліцензії представника) та інші. Довіреність, за якою повноваження передоручаються, повинна бути нотаріально посвідчена, крім випадків, встановлених ч. 4 ст. 245 ЦК. Особа, яка видала довіреність, має право в будь який час скасувати передоручення, а угода про відмову від цього права є недійсною.

4.Припинення представництва за довіреністю

Ст.248 ЦК визначає підстави припинення представництва за довіреністю:

- внаслідок закінчення строку її дії;

- разова – після вчинення представником правочину, на здійснення якого довіреність була видана;

- в зв’язку із скасуванням її особою, яка видала довіреність (про скасування довіритель повинен обов’язково повідомити повіреного);

- у разі відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю (у цьому разі необхідно повідомити особу, яка видала довіреність);

- припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

- припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

- смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною, визнання особи безвісно відсутньою;

- смерть особи, якої видана довіреність, оголошення її померлою, визнання недієздатною, або безвісно відсутньою, обмежено дієздатною.

Представник несе відповідальність перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог щодо негайного повідомлення особи про відмову від вчинення дій за довіреністю, або відмови від вчинення дій, які були невідкладними та спрямованими на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Підстави скасування довіреності вказані у ст.. 249ЦК. Представник може відмовитися від вчинення дій, які були визначені у довіреності.

Контрольні запитання:

1. Поняття представництва.

2. Види представництва.

3. Довіреність.

4. Припинення представництва за довіреністю.

Рекомендована література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1986 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.142

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44

3. Цивільне право України, академічний курс : підручник (загальна частина) / ред. Я. Шевченко. – т. 1. – К.: Видавничий дім, 2003.

4. Цивільне право України : підручник / Є. Харітонов, О. Харитонова, О. Старцев. - Видавництво «Істина», 2009.

5. Цивільний Кодекс України: Коментар. – Харків : ТОВ «Одіссей», 2003.

6. Крупко П. Суб’єкти добровільного представництва за цивільним правом // Право України –2002 -№ 5 –с.105 –109.

ЛЕКЦІЯ № 11

Тема: Опіка та піклування

План

1. Завдання опіки та піклування. Органи опіки та піклування. Встановлення опіки та піклування.

2. Права та обов’язки опікунів та піклувальників.

3. Припинення опіки та піклування.

1.Завдання опіки та піклування. Органи опіки та піклування

Опіка та піклування встановлюється з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх фізичних осіб, повнолітніх осіб, що за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки.

Поняття термінів «опіка» і «піклування» не є однозначними. Опіка та піклування – це правовій інститут, тобто сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з встановленням опіки та піклування, здійсненням функцій опіки та піклування, припинення опіки та піклування. Цієї інститут носить комплексний характер. Його норми регулюють відносини, пов’язані з вихованням дітей, визначають повноваження опікунів, порядок встановлення опіки над майном безвісно відсутніх тощо. Цієї інститут містить у собі адміністративно - правові норми, що регулюють відносини між органами опіки та піклування з одного боку і опікунами та піклувальниками з іншого. Безпосередньо ведення справ щодо опіки та піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Справи щодо неповнолітніх ведуться відділами освіти, щодо недієздатних і обмежено дієздатних – відділами охорони здоров’я, стосовно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров’я – органами соціального захисту населення. У сільських населених пунктах й у селищах справами опіки і піклування відають виконкоми сільських, селищних рад.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування та над фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється на неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

У вказаних випадках опіка та піклування встановлюється судом на підставі висновків органу опіки та піклування, у всіх інших випадках – органом опіки та піклування. Опіка та піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки та піклування або за місцем проживання опікуна та піклувальника, а над майном – за місцем його знаходження.

Опікуном або піклувальником може бути лише повністю дієздатна фізична особа, за її письмовою згодою. Опікун і піклувальник призначається переважно з осіб, які перебувають у сімейних або родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними та можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника, враховується також і бажання підопічного – неповнолітньої особи (від 10 до 16 років). Опікунів чи піклувальників може бути призначено декілька.

Ст.64 ЦК та п.32 Правил опіки та піклування вказують на те, хто не може бути опікуном та піклувальником:

1) це особа яка позбавлена батьківських прав;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи яка потребує опіки та піклування;

3) особи які перебувають на обліку чи лікуються в психоневрологічних та наркологічних закладах;

4) особи що раніше опікунами та піклувальниками, і з їхньої вини опіка чи піклування були припинені;

5) особи засуджені за здійснення тяжкого злочину.

До встановлення опіки та піклування органи опіки та піклування тимчасово призначають опікуна чи піклувальника.

2. Права та обов’язки опікунів та піклувальників

Ст.67,68,69,70 ЦК визначають обсяг прав та обов’язків опікунів та піклувальників.

Опікун зобов’язаний:

дбати про підопічного і створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати догляд за ним і лікувати. Опікун малолітньої особи – дбати про виховання, навчання та розвиток;

вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Опікун має право:

вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

вчиняти правочин від імені та в інтересах підопічного.

Опікун не може вчиняти такі правочини:

договори з підопічним, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою. Цього не можуть робити дружина опікуна (чоловік) та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри).

Піклувальник зобов’язаний:

- дбати про створення для неповнолітньої особи необхідних побутових умов, про їх виховання, навчання, розвиток;

- дбати про лікування особи, дієздатність якої обмежена, створювати для неї необхідні побутові умови;

- вживати заходи щодо захисту цивільних прав та інтересів.

Піклувальник має право:

- давати згоду на вчинення підопічним право чинів.

Піклувальник не може:

- давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (чоловіком), своїми близькими родичами, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

Опікуни і піклувальники діють під контролем органів опіки і піклування, і тому вони не мають права без дозволу вказаних органів:

- відмовитися від майнових прав підопічного;

- видавати письмове зобов’язання від імені підопічного;

- укладати договори які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державної реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житла;

- укладати договори щодо іншого цінного майна.

Опікун та піклувальник мають право на плату за виконання своїх обов’язків, розмір і порядок якої встановлюється КМ.

3. Припинення опіки та піклування

Звільнення опікуна та піклувальника від виконання обов’язків можливе:

- за їх заявою (заява розглядається на протязі 1 місяця);

- за заявою особи над якою встановлено піклування;

- за заявою органів опіки і піклування на підставі рішення суду, в разі не виконання обов’язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’я або закладу спеціального захисту (ст. 75 ЦК).

Опіка припиняються :

- у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

- у разі досягнення підопічним 14 років (опікун стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього);

- у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст.. 76ЦК).

Піклування припиняються:

- у разі досягнення фізичною особою повноліття;

- реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

- надання неповнолітньої особі повної дієздатності;

- поновлення цивільної дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена.

Дієздатна фізична особа. яка за станом здоров’я не може здійснювати свої права та виконувати обов’язки, має право обрати собі помічника (ст.78ЦК). Помічник може бути повністю дієздатною особою, яка реєструється органом опіки та піклування як помічник (видається відповідний документ).