Шляхта силкуєть ся вернутись, трівога на Українї, конфлїкти — інцідент з Корецьким, виступи Нечая, поголоски про нього як провідника опозіції, повстаннє Худолїя.

В тім переконанню, що сим усїм козацька, чи ширше — українська справа лїквідована до ґрунту, король оповістив унїверсалом, з дня 19 н. с. сїчня, що угода зборівська потверджена одностайно на соймі, в тім і амнестія всїм участникам рухів; військо Запорозьке, введене гетьманом до реєстру, буде користувати ся своїми вільностями, всї ж иньші піддані мають зіставати ся „в звичайнім своїм підданстві”. „Військо наше коронне і чужоземське, що йде на становища в Українї, має бути в давнїй згодї й конфіденщї з військом Запорозьким”, а для пильновання його визначено комісаром воєводу Кисїля, щоб пробував у Київі з повною властю в усїм що дотикає утримання спокою і полагоджування претенсій між військом коронним і Запорозьким. „Тому публїкуємо тим унїверсалом нашим, аби всї, знаючи про той святий спокій, постановлений нами, відложивши всякі трівоги, Господа хвалили, до домів своїх вертали, кождий до свого домівства, а бунтів нїяких аби нїхто не важив ся вчинати, суворо наказуємо, — аби знав, що військо наше коронне і Запорозьке спільними силами так само буде і против пограничного неприятеля виступати і всї бунти гамувати” ¹).

Все се звучало як заповідь негайного привернення нормальних -з польського погляду — відносин на Українї. На погляд польського правительства і польської сторони взагалї тепер уже нїщо не могло стати на дорозї до того, — після того як зборівська угода була потверджена і сповнені всї жадання козаччини, такі нахабно-великі на польський погляд. Що дїйсні жадання козаччини й українського народу були значно більші і зборівська угода була компромісом, силою обставин і щастєм польської дипльоматії силоміць накиненим українській сторонї, а не сповненнєм українських бажань, про се не нагадувалось польському громадянству, хоч се було дуже користно йому памятати ²). В думцї воно мало тільки одно: що тепер уже козацька Україна без усяких вимівок мусить вернутись у власть Польських урядів, державцїв і дїдичів, а польське військо — заняти становища на широкім пограничнім поясі, приверненім зборівською угодою, і стати на сторожі приверненого ладу.

Але гетьманське правительство нїяк не могло сього позволити. Воно далї не пускало нї польського війська до пограничних територій нї панів і їх урядників до маєтностей.

Правда, шляхта і всяка шляхетська челядь все таки пробивалась до своїх маєтків, особливо близше до погранича: одні силоміць, за помічю своїх озброєних дворових ватаг, иньші добром — задобрюючи місцеву козацьку старшину і всякими способами силкуючи ся війти в добрі відносини з своїми бувшими підданими. Але се викликало страшну трівогу між народом, завірушенє і розрухи. Вище було напр. наведено оповіданнє виходця-полонянника, який проживши сю зиму на Українї, оповідав (в серединї лютого) про те, що йому доводилося чути „від многих Черкасів по ріжних містах”, - що польські пани понаїздили в пограничні місця, грабують і побивають людей, мстячи ся за зруйнованнє своїх маєтностей, і мусить бути з того неминуча велика війна ³). Ігумен Йона говорив теж саме: козаки сподївають ся війни з Поляками, бо ті будуть їм мстити ся за свої маєтки; умові все ще нема певного потвердження, пани пруть до війни з козаками, і т. д. ⁴).

Завірушеннє зверталось не тільки против шляхетських напасників і пришельців, але й против свого, гетьманського правительства й самого гетьмана, бо його запевнення показувались непевними, поводжіннє двозначним, полїтика підозріливою. Що правда, з глибин народнього житя до нас доходять тільки припадкові відгомони, і що дїяло ся в тім часї в українськім громадянстві, взагалї на Українї по-за польсько-українськими та українсько-московськими стичностями, ми знаємо дуже мало. Дещо одначе до нас долетїло.

Найбільше розголосу з тодїшніх завірушень набрали розрухи викликані репресїями кн. Корецького. Про них дуже широко написав в своїй історії Хмельничини Альб. Віміна, що під ту хвилю був у Варшаві і мабуть писав під впливом варшавських оповідань (може дещо докинувши і з того, що чув потім підчас своєї місії до Хмельницького, лїтом 1650 р. ⁵). Його оповіданнє одначе бідне фактичним змістом і повне лїтературних прикрас.

Довідуємо ся, що Корецький приїхавши до своїх волинських маєтностей ⁶) почав виловлювати привидцїв і участників попереднїх рухів і для остраху своїх підданих велїв їх садити на палю. Се дїйсно зробило вражіннє; але тим часом як одні піддані почали тїкати з маєтностей князя, иньші навпаки стали хвилювати ся, і вкінцї, одушевлені аґітаційними промовами якогось попа (Віміна вкладає йому в уста довгу, доволї складно зложену промову), вони підняли повстаннє, почали побивати панів, що встигли появитись в тій околицї, і сї ватаги повстанцїв прибирали все більші розміри. Корецький вислав против них значний кінний полк (три тисячі, мовляв), але повстанцї його погромили і тільки недостача коней не дала їм змоги знищити його до решти. Рух після того поширив ся ще більше і чутки про нього викликали велике незадоволеннє в правительственних кругах — король звернув ся сам з листом до Корецького, поручаючи йому приложити всї старання до заспокоєння сього руху.

Сей королївський лист ми маємо — записаний в книзї королївської канцелярії між листами з другої половини лютого ⁷), — се дає нам приблизну дату сих подїй, але саме листуваннє кидає также мало світла на сї рухи, як і лїтературні вправи Віміни. Король, пише, довідав ся, що Корецький „післав своїх збройних людей глибше в ті краї, куди не тільки що приватним, але й військам річи-посполитої не годило ся входити до соймової деклярації ⁸), і з того вже почали ся знову замішання між поспільством, так що приходить ся боятись, аби не була розірвана згода, осягнена такою великою працею вашою і стараннєм всеї річи-посполитої”. Король звертав увагу князя, що з огляду на амнестію, проголошену зборівською деклярацією і потверджену соймом, він не мав права карати своїх підданих і не повинен іти против волї річи-посполитої, стягаючи на неї небезпеку нових замішань. Разом з сим король вислав лист також до гетьмана, сповіщаючи його, що він з своєї сторони „зганив” вчинки „людей кн. Корецького, за необачністю котрих стало заносити ся на нові розрухи в воєводстві Браславськім”, і поручає гетьманови з свого боку запобігати тому, щоб з Запорозького війська люде не мішались до тих бунтів, і взагалї за порозуміннєм з воєводою Кисїлем ужив всяких способів против сих замішань ⁹).

Корецький одначе не дуже послухав сього королївського упімнення і досить не чемно відписав на нього, так що король вважав потрібним не тільки повторити йому свій докір, що він „скоро і невідповідним способом кинув ся до пімсти підданим своїм”, але й зганьбити за невідповідний тон, котрого ужив він в своїй відповіди ¹⁰). Чи сей другий королївський лист зробив сильнїйше вражіннє на непокірного маґната, зістаєть ся невідомим. Розрухи одначе раз почавши ся не втихали.

По словам Віміни, сї розрухи знайшли свого дальшого промотора в Нечаю, полковнику браславськім. Він пише, що Нечай, невважаючи на свою відвагу, славу і заслуги в попереднїх війнах, не тїшив ся прихильністю гетьмана і мав богато неприхильників серед старшини, будучи чоловіком примхуватим, вдачі твердої й упертої, при тім перейнятим незвичайно високими гадками про себе, і гетьман при останнїй реорґанїзації козацького війська хотїв його позбавити уряду. Ображений, мовляв, тим Нечай чекав тільки нагоди віддячити ся за сю кривду: на перші вісти про повстаннє викликане Корецьким і його успіхи, зараз став на чолї сього руху. Прийнятий з одушевленнєм повстанцями, він заохочував їх горячими промовами до рішучої боротьби (знов Віміна пописуєть ся революційними деклямаціями від імени Нечая) і повстаннє виросло до грізних розмірів: до сорок тисяч збройного люду стало в рядах його. Але кінець кінцем гетьман зумів дати собі з ним раду — як саме, сього Віміна не вмів докладно обяснити: складав головно на недостачу у повстанцїв зброї, припасу і поживи, тому що край був спустошений, і що було, забрано для гетьмана. Тому повстанцї не могли вчинити нїчого серіозного, і кінець кінцем погрози гетьмана, дозвіл даний ним шляхтї на те щоб зібратись на соймик і узброїтись на непокірних підданих ¹¹) і кілька суворих кар на участників повстання, для остраху иньших, зробили свій вплив: одні розійшли ся до домів, иньші розбили ся на дрібні ватаги, які могли тільки займати ся дрібним розбоєм. Самого Нечая гетьман силкував ся дістати до своїх рук, зваблюючи його ріжними обіцянками, але Нечай на се не дав ся й зістав ся цїлий.

Коротше нїж Віміна, і ще загальнїйше оповідає про сей рух Коховский, від котрого пішли звістки про нього і в українській традиції. Він також говорить про 40 тис. виписчиків, які нїяк не хотїли вертати ся до підданства, докоряли гетьманови через своїх післанцїв, що він віддав їх в панську неволю, давши себе здурити Полякам, і грозили, що знайдуть собі кращого вожда, коли він далї хоче вести себе і військо до погибели. „Особливо підбивала до такої розправи з гетьманом про сю кривду чернь поднїстрянська і побожська, головою котрої був легкодушний Нечай” ¹²). Але наслїдком сього у Коховского гетьман, тільки „почухуючи голову”, раз у раз відказував перед Кисїлем, що зборівська угода вложила на нього неможливу задачу, і переведеннє реєстрації грозить викликати повстаннє против нього або против Поляків ¹³).

В сучасній кореспонденції побіжну згадку про Нечая як провідника випищицького руху маємо в листах нунція Торреса, ще з осени — з 20 (30) жовтня: „повстанцї, не хотячи вертати ся до давньої неволї, вибрали собі проводирем такого Нечая і засїли кілька міст” ¹⁴). Потім знов в його ж депешах з 2 (12) марта се вже, видно, з тої стадії вістей, яку відбиває оповіданнє Віміни нунцій тут, на підставі варшавських відомостей, називає Нечая головою опозиції против Хмельницького, і дає міру того, наскільки серіозно рахувались з сим рухом в тім моментї в польських правительственних кругах: проєктованого венецького висланця (поїхав ним власне Віміна потім) нунцій замишляє виправити не тільки до Хмельницького, як проєктував венецький посол, але і до Нечая, як проводиря опозиції (але поки Віміну в сю дорогу виправили, в місяці квітнї, повстаннє вже заглохло, і до Нечая йому вже нїяких інструкцій не дано) ¹⁵). В листах Кисїля є згадки теж досить побіжні, але се треба підчеркнути, що в них виступи Нечая представляють ся зверненими не против гетьманського правлїння, а против Поляків тільки і якого небудь замирення з ними. По його словам, „Нечай полковник браславський, — понад котрого більшого бунтівника немає”, „наробив богато злого”, а саме, скориставши, видко, з посунення польського війська на козацьку теріторію, післав до очаківського бея вістку, що „згоди з ляхами нема” — аби бей післав йому в поміч до Браславщини 2000 орди. „Орда, лакома на здобич, пішла зараз”, але що Нечай під той час був в Київі, в його неприсутности не вміла нїчого мудрого зробити: постинавши чимало людей, і якогось шляхтича, заставши в його маєтности, теж усмертивши, пішла назад. Гетьман, довідавши ся про се, закляв ся зробити Нечаєви кінець („шию Нечаєви дати утяти”) — так писав Кисїлеви, і з тим післав по Нечая. „Але що то чоловік богатий — кладуть його на рівні з Хмельницьким”, то скінчилось на тім, що гетьман взяв з нього кільканадцять тисяч і пустив цїло, а перед Кисїлем, що наставав, аби його доконче таки скарано на смерть за таке нарушеннє спокою, виправдував ся, що мусїв його пустити з огляду на прошеннє ханських послів. Кисїль далї наставав на гетьмана, та не покладаючись більше на своє писаннє, радив, аби ще король від себе „горяче” написав до гетьмана, щоб „за таку велику зраду” доконче таки Нечая скарано на смерть; але з того нїчого не вийшло ¹⁶). Судячи по даним в листах Кисїля вказівкам ся Нечаєва „зрада” сталась в серединї або другій половинї марта с. ст., так що вона хронольоґично не покриваєть ся з „опозиційною” ролею Нечая, про котру нунцій мав відомости ще в лютім або в самих початках марта ¹⁷).

Безоглядно розправив ся гетьман з повстаннєм, яке коло того ж часу виникло на Запорожу і було звернено против нього самого. На жаль тільки, досї ми не маємо нїяких близших відомостей про нього і ті гасла, під котрими воно піднялось: все що ми маємо, се короткі згадки в листах Кисїля з місяця марта з Київа — в однім, що на Запорожу проголошено гетьманом Худолїя против Хмельницького, в другім, з 19 (29) — що сьому повстанню вже зроблено кінець: гетьман „велїв шию утяти тому, що був на Запорожу проголосив себе другим гетьманом” ¹⁸). Такий же був кінець і ріжних ватажків, що по словам його ж листу, повчинали розрухи „на березї козацтва від волости”, себ то в пограничнім київськім поясї, очевидно. „Чернь по сїм трохи утишилась; ті що були покозачились, а зістались поза реєстрами, уживають ріжних способів, аби не віддавати підданства своїм панам: одні продаючи все і зістаючись без нїчого (без всякої нерухомости) стають до козаків за джурів і постоїв, иньші з усїм ідуть за Днїпро, а декотрі — тих найменьша часть — уже й панам своїм кланяють ся'', характеризує мартівські відносини на Правобічу Кисїль ¹⁹).