Примітки. 1) В. Мясковский з 2. X. — у Міхаловского с

¹) В. Мясковский з 2. X. — у Міхаловского с. 210.

²) Твардовский с. 33, ґолїньский с. 147, 150.

³) Темберский с. 89-90, подібні оповідання з тих же краківських вістей у Ґолїньского с. 148, тільки коротше.

⁴) Коховский с. 62.

⁵) Оповідання козаків під Львовом - реляція Кушевича. Жерела IV. с. 103.

⁶) Лист Мясковского див. вище с. 76.

⁷) Самовидець с. 14-15.

⁸) Твардовский с. 35. Темберский с. 89. Ґолїньский с. 150.

⁹) Татарський бранець навпаки оповідав, що в загонах між Татарами є сила козацьких хоругов: сї вісти не сходять ся може через те, що сей татарський загон пішов уже з-під Львова.

¹⁰) „Сonfеssаtа” в ркп. Чортор. 379 с. 120-121, вони наступають по зізнаннях Татарина-бранця, присланих Вишневецьким при листі з 22. X.; але в своїй цидулі він говорить, що посилає зізнання Татарина тільки, так що козацькі зізнання, значить, прилучено до них десь инде.

¹¹) Ркп. Чортор. 379 с. 119 (копія в ркп. 142 с. 576).

¹²) Жерела VI. с. 49-50.

¹³) В польськім перекладї „Клімактерів” Виговського навпаки зроблено противником дальшої війни — і се пішло в лїтературу, що не заглядала до ориґіналу (новійше у Ґавроньского II с. 319).

¹⁴) коховский І с. 81.

¹⁵) В реndant сим оповіданням про інїціативу Татар до дальшого походу маємо оповіданнє одного бранця з-під Львова про те, як Татари стримували Хмельницького, аби долї не гонив Ляхів — „бо хто ж їх догонить у такім страху? крізь землю пропадуть!”, тай тяжко буде потім іти Татаром по грудї — у Міхаловского с. 300.

¹⁶) Ґолїньский, Темберский (тіж самі краківські новини.

¹⁷) „Татар було тридцять тисяч, тепер пятнадцять тисяч, бо половина вернулась” — оповідання козака сенчанського. „Татар всього мав до 20 тис., бо решту відіслано з здобичю за Днїпро” — оповідання Зміни.

¹⁸) Признаючи більшу правдоподібність мотивам виставленим у Коховского, через те ще зовсїм не мусимо трактувати його оповідання як автентичну звістку про тодїшнї козацькі настрої. Ми бачили, що переконаннє про безвладність Хмельницького супроти завзятя і запалу „черни” було широко росповсюднене в польських кругах, так що і у Коховського ся загальна характеристика могла досить довільно причепитись до даного моменту. Що до подробиць, то ся обставина, що у Кушевича Кривонос, сей проводир передових полків, виступає разом з Виговським в ролї поміркованих, а у Коховского Виговский представлений автором (ео аuthоrе) дальшого походу, найкраще показує, як мало реального в сих оповіданнях польських джерел про внутрішні відносини в козаччинї. Що до проґрами Кривоноса — стати на р. Случи як на межі козацьких володїнь, то само собою насуваєть ся підозріннє, чи се не відгомін пізнїйших переговорів, де р. Случ виступає границею козацької території.

¹⁹) На полю битви Хмельницький зіставав ся досить довго, судячи з того, що Кушевич ще 4 н. ст. жовтня (24 IX с. ст.) має відомости, що Хмельницький „стоїть на тім місцї, де наше військо обозом лежало”, і збираєть ся висилати послів на сойм, щоб виправдати себе з погрому — Жерела IV с. 91. Се не дуже відповідає його пізнїйшому оповіданню, що козаки стали на роздоріжу в Константинові (вище с. 78-79), але тим автентичнїйше.

²⁰) Тоlіс umarlemu Wazyly sie wyrzadzic? Ah, і lwu zdechlemu Brode snadno wylargae — завважає він; пок. Костомаров незаслужено вложив се як афорізм в уста самому Хмельницькому і се додержалось до останнього видання його книги.

²¹) Оповідання М. Зміни, що по його словам відійшов з своїм полком від головної армії власне між Константиновим і Вишнївцем.

²²) Просторо оповідає про облогу Бродів Пасторій (Ніst. c. 162-167); по його словам залога складала ся з 100 вояків полишених Конєцпольским, більше мельше такого ж числа приведених сюди Осїньским з-під Пилявець, кількох десятків сусїдньої шляхти та міщанської мілїції; облягало їх, мовляв, цїле військо Хмельницького, а по його відході після видачі Татар — зістало ся звиш 20 тис. під проводом Нечая і „Ступи” (stempi), які ще докучали тут замкови, аж доки не забрав їх Хмельницкий, вертаючи ся з-під Замотя, так що вся облога Бродів трівала 8 тижнїв. Освенцім, побувавши в Бродах в 1651 р., з тутешнїх оповідань записує, що брідський замок облягало 36 тис. козаків протягом 12 тижнів (с. 366) — тут очевидно злита до купи властива облога відділом головного війська (котрого провідником Твардовский називає Головацького) з ріжними пізнійшими приступами. Пор. дальше — с. 98. Деякі звістки і відгомони сих подій — Baracz Wolne miasto handlowe Brody, 1865. Созанськиq, З минувшини м. Бродів (Записки львівські СП с. 108 і д.). Ходячі звістки, що під Бродами був сам Хмельницький мало ймовірні вже тим, що на марш під Броди не лишає часу його маршрут.

Облога Львова: національна позиція Львова, панїчні настрої підчас Хмельниччини, пилявецькі утїкачі, орґанїзація оборони, вербованнє війська під проводом Вишневецького. Вишневецький кидає Львів, Хмельницький під Львовом, проби оборони, львівські вигадки про козаків.

В сїм страху Львів жив уже кілька місяцїв — від самого корсунського погрому можна сказати. З незвичайною трівогою придивляв ся він поступам повстання і рухам його проводирів — не тільки маючи на увазї свою ґеоґрафичну близькість і приступність для нього, але й спеціальну дражливість того національного, українського питання, через яке переломлювали ся вісти про се повстаннє в свідомости місцевого польського й українського елєменту. Львів здавна був гнїздом воєвничої Польщі, Роlоnіаe mіlіtаntіs на Руси, і тут з особливою гострістю й напруженнєм відбивали ся всякі конфлїкти з гнобителькою Польщею пригнетеної Руси і всяка опозиція її. І тепер страх розширення східнього повстання у Львовян нерозривно вязав ся з страхом повстання домашнього, що могло підняти ся під повівами Хмельниччини, і ся подвійна трівога провідним мотивом переходить через листи й донесення, які йшли з львівських кругів, від самих початків повстання. Богата кореспонденція львівського синдика Кушевича, захована для нас в значній части, дає виразистий образ сих настроїв.

Доносячи, як місто затрівожило ся за свою долю й перейшло на воєнну ногу вже по перших вістях про погром гетьманів ^{2 3}), Кушевич завважає: „армати, пороху, провіянту і всяких иньших воєнних потреб маємо досить, але боїмо ся замішання й тайних інтриґ від грецької віри”. І переказує при тім поголоску про „сїмдесять козаків”, розісланих по ріжних краях Польщі, „щоб палити головнїйші міста''. Такі трівожні вісти йдуть потім весь час. Якийсь волоцюга, взятий на муки в галицькім ґродї, розказував, що православне духовенство стоїть в орґанїзованих зносинах з східньою Україною („ми оден до другого пишемо — до самого Київа відомість доходить”, -казав йому нїби то піп в Галичу), — самі владики беруть участь в повстанню: владика львівський Желиборський, мовляв, посилав козакам порох, кулї й олово, і владика луцький Атанасий Пузина також ²). Прояви ворожого, злорадного для шляхти настрою, „бунти” против шляхти по части прокидали ся дїйсно, по части ввижали ся по ріжних місцях, і вісти про них, розносячи ся по західнїй Українї, збільшали трівогу ³). Мобілїзація польських сил в серпнї й наступленнє на козаків трохи підняли польські настрої — але повстаннє за той час теж розгорало ся й зближало ся неустанно, від Поділя й полудневої Волини. В серпнї повстанці здобули Дубно, Олику, Клевань: 22 н. ст. серпня, саме під час попису волинської шляхти під Луцьком, на її. очах повстанська ватага, навіть невелика — як пише очевидець, яких 800 люда, потиху закравши ся до Луцька переполошила сю шляхту і без всякого опору з її боку захопила столицю воєводства ⁴). Повстаннє прокинуло ся в Сокалї, в околицях Камінки. З другого боку з-під Камінця, де стояли козацькі чи повстанські чати, воно захопило, як ми вже бачили, околицї Гусятина й Теребовлї ⁵). „Не стає чоловікови розуму”, — завважає згаданий очевидець луцького пополоху, „які стали люде боязькі — утїкають, а те гультяйство на муках казало, що не заспокоять ся — аж по Вислу”.

З новою силою прокинула ся трівога, скоро тільки рознесли ся вісти про пилявецький погром. Польські утїкачі, ширячи відомість про сю катастрофу, самою появою своєю давали початок рухам серед мас, що першим дїлом звертались на сих недобитків, а далї взагалі против усїх репрезентантів польського елєменту і польського режіму. Тим часом як вони збігали ся в страху до міст, до укріплених замків, селяне і міщане збирали ся в великі купи і з участію місцевої української шляхти, та „козацьких” банд з великої повстанської хмари, що сунула сюди разом з військом Хмельницького, займали ся розбиваннєм панських дворів по селах і містах, католицьких плєбанїй і костелів, брали в облогу панські замки, громили всїх скомпромітованих своїми звязками з польським панованнєм.

Серед сеї повстанської завірюхи, по слїдах пилявецьких утїкачів ішла татарська орда, а за нею козацька армія на безрадний в своїм переполоху Львів.

Перші вістники погрому прилетїли сюди вже на третїй день, 16 (26) вересня. Рано, скоро тільки відчиняли браму, прискочили міські стражники й донесли про катастрофу, а за ними почали зявляти ся й утїкачі, перебувши за дві з лишком доби по найбільшій негодї дорогу, яку в обставинах нормальних не вбагали б і в цїлий тиждень. Окрилені страхом самі, вони наповняли тою ж панїкою місто, віщуючи, що за кілька годин, слїдом за ними зявить ся й неприятель. Маса народу, особливо жінок, стала тїкати разом з тими втїкачами, що не попасаючи довго удавали ся далї на захід, уважаючи й самий Львів за страчений. Головний реґіментар Дом. Заславський, наспівши теж серед сього пополоху, тільки попас коней і подав ся далї, до Ряшева — „розумно зробив, завважає львівський кореспондент, бо не обійшло ся б без якогось випадку з боку розбитого війська, що волочило ся по ріжних кутах львівських”. Ще скорше наспів Остророґ — „як найбіднїйший пахолок, струджений, зчорнїлий, без опончі й шапки пристойної”, а трохи згодом і Вишневецький: сї два зістали cя у Львові — Остророґ як орґанїзатор тутешньої оборони, що займав ся нею лїтом, Вишневецький - як кандидат на спасителя вітчини в будущинї ⁶). До них і удала ся місцева шляхта й міські патриції, просячи не кидати міста, а зайняти ся його обороною, і заявляючи свою готовість послужити й собі, людьми й засобами. Другого дня відбула ся воєнна рада, дуже людна. По довгих церемонїях — бо Вишневецький, виливши свої жалї на реґіментарів і на сойм, на всїх і на вся, казав себе довго просити, доки дав ублагати. — проголошено його начальним вождем, а в товариші собі він взяв Остророґа — досить зручно поставив його наперед під зливу всяких гірких докорів, відступаючи йому провід, і нарештї покрив йото своєю ласкою. В ролї третього реґіментаря зістав ся неприсутний швагер Вишневецького Конєцпольский, і так зреформовано давнїйший тріумвірат.

По сїм наступили ухвали в справі контрибуцій на орґанїзацію оборони: крім того що порішено за-дурно забрати від купцїв і ремісників всякий потрібний припас, а костели й кляштори жертвували свої дорогоцїнности, ухвалено, що кожний має дати з свого майна від ста по дві копи, а перед усїм мають бути віддані на публичні потреби всї готові гроші в монетї, а также золото й срібло, — за що потім буде обрахунок. Тим способом зібрано величезні суми: в перших же днях вплинуло того всього на кілька сот тисяч, а всього збору раховано мілїон золотих в монетї й на 300 тис. срібла, що теж мало бути зараз же перебите на монету. Львовяне потїшали себе, що річ-посполита все то їм потім зверне ⁷).

Коштом сього почало ся зараз вербованнє війська — в першій лінїї, очевидно, з тих же пилявецьких утїкачів: всього набрано й орґанїзовано звиш три тисячі вояків, на котрих Львовяне й рахували як на свою оборону ⁸). Та їх чекало дуже прикре розчарованнє: коли показались перші познаки, що неприятельське, військо зближаєть ся, 25 с. ст. Вишневецький з Остророґом забравши гроші й військо подали ся з Львова до Замостя, і тільки з дороги зволили повідомити про се Львовян. Оправдували вони се тим, що Львова з малим своїм військом однаково не могли б оборонити, тому за краще вважали перевести військо близше до центра, куди могла б ще наспіти поміч від Корони9).

Львовяне були до крайнього роздражнені такою віроломністю. „Обдерли нас чисто з усього майна, пообіцявши на сумлїннє боронити місто наше, яко добро річи-посполитої, від наступаючого неприятеля, а дня 5 жовтня покинули нас несподївано з усїм військом, потаємно зібравши відомости, що Татари вже в околицї і військо Запорозьке з арматою теж надходить, — пробили ся через орду й пішли під Замостє, а нас тільки з дороги сповістили про сю близьку небезпеку через п. Піковского, котрого з компанїєю 60 чоловіка призначили на глум до оборони міста” — записує з гнївом Кушевич на початку свого мемуару про облогу Львова. „Діставши відомість про неприятеля, дали коням остроги й попрощали ся зі Львовом, що плакав тодї в своїм сирітстві, або краще сказати — пішли всї безсоромно на втеки, з великим жалем і розчарованнєм нашим, бо зістались ми і без скарбів і без оборони” — вторує йому в своїх записках иньший львівський достойник, Чехович ¹⁰).

Ix гнїв і огірченнє були, розумієть ся, зовсїм оправдані. Гроші панове реґіментарі в кождім разі забрали зовсїм без усякого оправдання, і дурили міщан несумлїнно. Але що вони не лишились у Львові й не боронили його, се вийшло йому тільки на здоровє — бо не провокувало воєнної енерґії Хмельницького й його війська, що мало таке завзятє саме на сподїваного провідника сеї оборони кн. Вишневецького. Та львівське міщанство сього, розумієть ся, не тямило, і боячись над усе впасти до рук Хмельницького, горячково заходилось боронитись власними силами від неприятеля, що дїйсно вже наступав. Другого дня, 26 c. ст. вересня зявилась орда під проводом Тугай-бея, а два днї пізнїйше, 28, показалась і козацька армія під проводом самого Хмельницького, і щільно, непробитим валом обложила місто — з півночи козаки, з полудня Татари ¹¹).

Львовяне з міста бачили, як обїздив позиції сам Хмельницький: вони думали, що він виберає місце для приступу. Куля пущена з міста вдарила під самого коня Хмельницького, як він їм потім оповідав при прощанню ¹²). Ухоплені й взяті на муки козацькі язики оповідали, що з Хмельницьким 200 тис. війська — в тім якийсь полк тутецький румелїйський (15 тис.), полк волоський, полк донських козаків — разом тридцять полковників, і несчисленна сила селянської черни, піворужної й зовсім не-оружної, що напливала з кожним днем все в більших масах з галицьких околиць. Татарів при Тугай-бею рахували сорок тисяч, але сподївались ще якогось царевича з 20-ма тисячами ¹³).

Все се були баламутні звістки й прибільшені цифри. Нї Донцїв нї Турків нїяких з Хмельницьким не було, а що до козацького війська то иньший бранець казав, що з Хмельницьким прийшло 60 тис. козаків, а 3 тис. застрягли коло Буська за арматою. Але на те щоб знищити Львів, розумієть ся й сього, що було, вистало б аж занадто. Коли реґіментарі не вважали можливим боронити ся у Львові з кількома тисячами війська, то з тими мізерними кількома хоругвами, що зістались у Львові, та з міською мілїцією, котрої теж було не більше тисячі чоловіка ¹⁴), — про се не можна було й думати. Тому на воєнній раді скликаній зараз по утечі реґіментарів, як свідчить Кушевич, було богато таких, і власне з людей у воєнній справі досвідчених, які радили від разу піддати ся на ласку козацького війська, не чекаючи приступу й бомбардовання ¹⁵). Та більшість міщанства не прийняла сеї ради й рішила боронитись — може під впливом надїй і поголосок, що Вишневецький таки міста не покине й прибуде скоро з військом. Вона була незвичайно пишна з свого геройства й зістала ся в тім переконанню, що то її відвага й рішучість переломили завзятє Хмельницького й привели до більш миролюбного настрою ¹⁶). В дійсности була се тільки ілюзія. Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав нїяких ворожих замірів на місто, — навпаки все робив, щоб забезпечити його від усякої шкоди й мусїв хіба з іронїєю дивитись на ті дитинні „геройства”, на котрі силували ся міщане, заробляючи собі славу спасителїв не тільки своєї малої „річи-посполитої львівської”, але й великої польської ¹⁷).

Самі вони признавали, що Хмельницький не позволяв своїм людям нищити передмість, узяв під свою опіку міські водопроводи, щоб їх не знищено, і стримував чернь від приступів до міста, хоч викликав тим навіть невдоволеннє серед своїх людей ¹⁸). Мудрі Львовяне силкували ся відгадати в усїм тім якісь укритиі замисли — що Хмельницький тому напр. не знищив їм передмість, бо хотїв зробити Львів податливійшим на угоду: мовляв аби спасти передмістя, поки ще вони стояли цїлі. Львовяне скорше підуть на його жадання ¹⁹). Всупереч сим здогадуваних бажанням вони попалили передмістя самі -наробили собі великої утрати, не поправивши зовсім шансів Львова супроти Хмельницького. Він міг би дуже легко запалити, місто, збомбардувати його до решти — особливо після того як козаки Кривоноса здобули Високий Замок, що панував над цїлим містом, — козаки з своїх гармат звідти могли ,,курей стріляти на ринку”, як висловлюєть ся Твардовский ²⁰). Але козацькі гармати стояли мовчки, або пострілювали злегка для памяти. Приступу не було. Дрібна війна, яка вела ся під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в нїй залогою, наповняла гордістю Львовян, вела ся на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмельницький у тім полишив до певної міри вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволення. Але він не підтримав їх нї разу всїма своїми силами ²¹).