Примітки. 1) Iakoż by nie ten kleynot stauropigiey zostawał w bractwach po te сzаsу, iubży dawno apostatowie z swoia unią wszędzie choragwie

¹) Iakoż by nie ten kleynot stauropigiey zostawał w bractwach po te сzаsу, iubży dawno apostatowie z swoia unią wszędzie choragwie porozwiali, писав могила владицї білоруському Косову, боронячи незалежности могилївського брацтва від нього і своєї безпосередньої власти над брацтвом (П. Могила II дод. 42). Цїкава се кореспонденція між владикою і митрополитом, ведена по-польськи!

²) П. Могила II дод. 23.

³) Ґрондский, нїби то з слів Виговського, оповідає, що Хмельницький прийняв гетманський уряд тільки з благословення митрополита, що не лише благословив козаків на повстаннє, але й загрозив анатемою всїм, хто маючи змогу чимсь помагати йому ухилив ся-б від участи (Historia belli c. 50). Енґель, переповідаючи се оповіданнє приложив його без усяких остережень до Могили (Geschichte der Ukraine. вид. 1796 ст. 152). У Срезневського в Запорожській Старинї Хмельницький розсилаючи унїверсали по Українї, пише до митрополита: „Настає час волї божої, молите ся за нас і за вітчину”, і „митроп. Петр положив церковну клятву на всїх хто не стане одностайно з Хмельницьким, і по всїх церквах звелїв молити ся Богови, аби спас православіє”, і по сїм завважаєть ся, що унїверсали Хм. мали скрізь успіх. Костомарів у своїм Б. Хмельницькім (1 вид. с. 237, вид. 1859 р. с. 177) повторив се оповіданнє в приложенню до Могили, з тою тільки поправкою, що Хмельницький, „конечно, совЂтовался съ нимъ еще въ 1646 году”. Пізнїйше він (вид. 1884 с. 249) висловляв здогад, що Хмельницький міг щось таке говорити на помершого для осмілення козаків, але в каждім разї вважає Могилу безсумнївним прихильником козаків („былъ къ нимъ благосклоненъ и постоянно находился съ ними въ пріязнениыхъ отношеніяхъ'', с. 116). Такою вважає його репутацію у сучасників, а низше, говорячи про Косова (с. 361), противставляє його Могилї, кажучи, що Kociв не подїляв „православно руських ідей незалежности, які одушевляли його попередника”. На неправдоподїбнїсть сеї характеристики Могили дуже різко вказав Кулїш у своїй Исторії отпаденія, І с. 187.

⁴) Див. в ч. І с. 231, 1 вид.

⁵) Передмова л. СЗ.

⁶) „Казанє погребовоє над тЂлом ясне освецоного князя є. мл. п. Иліи Святополка на ЧетвертнЂ Четвертинского, ротмистра войска кварцяного єго крол. млти” і т. д. — виїмки в замітцї проф. Перетца: Къ характеристикЂ общественныхъ отношеній въ Малороссіи XVII в. (ИзвЂстія акад. отд. рус. яз. 1903).

⁷) Акт вибору з дня 25/II 1647 — в Архиві Ю. З. Р. II. І ч. 28, тамже (ч. 27) акт вибору на печерську архімандрію Йосифа Тризни, довершеного 25/I. Небезінтересно поглянути на світських участниках обох виборів, представників православних ще родів. Першим стоїть Адам Кисїль в чині каштеляна київського (одинокий православний сенатор), далї земські достойники: Максиміліан Бжозовський підстолїй київський, Семен Вигура городничий київ., Данило Воронич скарбник київ., Федір Сущанський Проскура писар зем. київ., Олександр Кисїль підстолїй чернигів., Самійло Воронич чашник черниг., Криштоф Кильчицякий скарбник черниг., Прокіп Верещака коморник черниг., Борис Грязной (з московських еміґрантів) ловчий новгород-сїверський, Григ. Четвертинський підкоморій луцький, Захар. Четвертинський підсудок луцький, Гаврило (Наurуłо) Коритинський бурґрабій луцький. Понадто члени таких шляхетських родів: Тиші Биковські, Ставецькі, Єрличі (Йоаким, звісний мемуарист, оден з кількох що й підписали ся по-руськи), Трипольскі, Виговські, Дублянські, Щеньовські, Невмирицькі, Олексичі, Павші, Третяки, Султани, Сурини, Скипори, Савицькі, Шанявські, Голубі, Липлянські, Филиповські, Стривязькі (sic), Ставецькі, Пеньковські, Важинські, Масальські, Черчицькі, Хлопецькі, Оболенські, Соколовські, Волковицькі, Кердеї, Мадаленські, Гладуновичі-Дубіські, Понорівські, Дмоховські, Ледуховські, Злотолинські, Городиські, Стрільницькі, Затиркевичі.

⁸) Див. низше, в останнїй главі.

⁹) Michalowsk. c. 373.

¹⁰) Акты Ю. З. Р. III с. 216.

¹¹) Акты Ю. З. Р. III с. 212, 227, 229, 231, пор. тамже 213, 230, 237, Акты М. гос. II с. 222 й ин.

¹²) Досить влучно, під очевидним вражіннєм сучасних релїґійних війн, завважає з поводу релїґійної аґітації Хмельницького Коховский (с.27): sueto rebellis genu more, qui nunquam regionem invasit, nisi prius enthesi ustitata religionem obtenderet — не підійметь ся повстаннє, поки не ужиє собі за покров релїґії.

СОЦІЯЛЬНІ МОТИВИ ПОВСТАННЯ: ЙОГО ДЇЙСНИЙ ХАРАКТЕР І МАСКОВАННЄ БІЛЬШ КРИКЛИВИМИ ГАСЛАМИ. ВОРОЖНЕЧА ДО МАҐНАЦТВА І ДРІБНОШЛЯХЕЦЬКИЙ ЕЛЄМЕНТ В ПОВСТАННЮ. АНТІСЕМІТИЗМ XVII В., ВІДЗИВИ ПОЛЬСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ЧУТКИ ЗІБРАНІ КУНАКОВИМ, ОПОВІДАННЯ ПРО АРЕНДОВАННЄ ЦЕРКОВ ЖИДАМИ, ПОЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ ПРО КРИВДИ ВІД ЖИДІВ-РАНДАРІВ, ОБРАЗИ ЖИДІВСЬКОЇ ПИХИ В ДУМАХ; ОПОВІДАННЯ КОЗАЦЬКИХ ЛЇТОПИСЦІВ, НОВІЙША ПОЛЄМІКА ПРО АРЕНДОВАННЄ ЦЕРКОВ. НАСИЛЬСТВА ВІД ЖОВНЇРІВ.

Коли таким чином мотив релїґійний усильно підчеркував ся, розширяв ся і роздував ся нерозмірно з своїм реальним значіннєм в данім моментї, — навпаки мотив соціальний, безсумнївно дуже реальний і могутнїй, губить ся по-за ріжними спеціальними загостреннями, так що нїде майже не виступає у весь зріст, а мотив національний, теж без сумнїву дуже напружений, підмінюєть ся конфлїктами релїґійними або соціальними і зрідка лише прохоплюєть ся афорізмами, які дають нам зрозуміти той властивий сполучник, який обєднував ріжні клясові чи конфесійні суперечности на спільнім національнім ґрунтї.

В попереднїх роздїлах сеї працї ми слїдили з можливою докладнїстю за соціальним процесом, як він розвивав ся на українськім ґрунтї в останнїх столїтях. Бачили, як він переводив величезні маси українського народу в становище повного безправя, переймаючи їх гнївом і ворожнечою против польського режіму, вигоняв з насиджених місць найбільш енерґічні й непримирені елєменти й переслїдував крок за кроком далї, на нових осадах, поднїпрянських і заднїпрянських, — на останнїх границях Річи-посполитої, де вони сподївали ся бути безпечними від панських претенсій. Ми бачили, як на сїм ґрунтї виросла козаччина як велика соціальна сила, завдяки своїй непримиреній опозиції шляхецько-маґнатському режімови, і в міру її зросту на неї звертали ся очі і надїї ріжних преріжних елєментів, притиснених шляхецько-маґнатським панованнєм. Не тільки селянство, а й міщанство і дрібне шляхецтво, притиснені тяжкою рукою старостинської адмінїстрації, і православне духовенство, і православна, національно-настроєна шляхта, і просто шляхта місцева, незалежно від свого походження (навіть з родів західнїх, щиро-польського походження), що напливаючи все в більших масах протягом першої половини XVII в. до східньої України, не мирила ся з монополїзацією тутешнього землеволодїння і тутешнього хозяйства в руках самих маґнатів ¹), — всї вони виявляли свою солїдарність і свої внутрішнї звязки з козацькою опозицією.

В ріжних моментах сї звязки виступали сильнїйше, в иньших слабше, більше або меньше виразисто й яскраво. Хмельниччина потягнула всї сї елєменти протесту з особливою силою, викресала з них максимальну іскру боротьби. Але з другого боку, розумієть ся, мусїла на собі показати і ріжні впливи та змагання сих опозиційних елєментів, які втягнула в свій вир. І сила та виразистість сих впливів, витиснених на характері і фізіономії великого і складного руху 1648 р., залежала, розумієть ся, не від чисельних пропорцій тих складових елєментів, а від засобів їх інтелїґенції і степеня усвідомлення, конкретизації ними своїх цїлей.

От тим власне пояснюєть ся, що на перший плян в ідеольоґії великого повстання висунено усвячені віками мотиви релїґійної боротьби. Другим завданнєм його проголошено і всякими способами підчеркувано — боротьбу з маґнатським режімом, з купкою пограничних королевят, що мовляв захопили в свої руки державу і правлїннє, обезвладнили короля, напосїли ся на козаччину. Се теж був мотив дуже зручний, з становища державного лєґітімізму, а заразом найбільше близький тим шляхецьким (почасти і козацьким) елєментам, які в таких значних масах вступили в ряди повстання і надавали також тон його ідеольоґії, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи так би сказати — його мозок ²). А народнї маси, що давали головну чисельну силу повстанню, ту стихійну силу, яка заливала українські землї, підкопуючи, обрушуючи всї позиції шляхецького режіму, — все таки переважно зіставали ся в ролї пасивній супроти провідників повстання — хоч і уносили їх нераз проти їх волї. Особливо ж в ідеольоґії повстання, в його мотивованню, в формулованню його завдань вони проявляли себе незмірно слабо в порівнянню до своєї стихійної динамічної енерґії.

Сю енерґію ми вже могли помітити в попереднїм повстаннї.

Ми бачили відзиви польських полїтиків і адмінїстраторів, які оцїнювали зовсїм справедливо всю останню поднїпрянську кольонїзацію, як велику масу запального матеріялу для зломлення польського шляхецького пановання ³). Розвій шляхецької кольонїзації і шляхецького господарства в тих кільканадцяти лїтах, що пройшли між повстаннєм 1637-8 р. і Хмельниччиною, ще збільшили сю масу енерґії і її напруженнє. Як огненні букви на сїй сторінцї польської історії яснїє характеристика Бопляна писана в переддень Хмельниччини: „Шляхта живе як в раю, а селяне як в чистилищі, а як ще селянам трапить ся попасти в неволю лихому панови, — їх становище гірше від ґалєрних невільників, і ся неволя багатьох з них змушує до утечі, а найбільш відважні йдуть до Запорожцїв'' ⁴). Але — сам Боплян не знайшов причинової звязи між сим, так сильно начеркненим образком і великим повстаннєм. Він трактує його просто як акт мілїтарної енерґії козаків, не поясняючи його соціального підкладу. І серед иньших письменників, чи українських чи чужостороннїх, не знайдемо нї одного, котрий би влучив в сей соціальний нерв: поневоленнє і експльоатація селянської верстви були занадто загальним явищем тодї скрізь.

Може ще найблизше підійшов до нього жидівський мемуарист, Натан Ганновер, характеризуючи те тло, на якім виникли козацькі повстання, вінчані Хмельниччиною. Спімнувши насамперед заходи Жиґимонта, якими він приводив до польщення і католичення українську аристократію, і орґанїзацію козацького війська, „вільного від податків і обдарованого такою вільністю, як шляхта", він так характеризує становище українських мас: „Решта бідного руського народу робила панщину у маґнатів і шляхти, а сї обтяжали його тяжкою працею, глиною і цеглою і всякою роботою в дому і на полї (біблїйні фарби жидівської неволї в Єгиптї). Шляхта накладала на нього великі тягарі, а де-котрі шляхтичі страшними способами змушували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всї народи, а навіть і той нарід з усїх найбіднїйший (жидівський) — теж панував над ним" ⁵).

Волинський Жид глубше вглянув в ті основи, з яких виростало повстаннє — дав ширший сінтез соціальних і національних причин його навіть, нїж свій „Самовидець", що не спиняючи ся гадкою на загальнім поневоленню підносить тільки де-які другорядні прояви й симптоми його: самоволю державцїв, особливо Жидів. Само по собі кріпацтво не ображає соціального почутя речника „статочного'' громадянства, він готов навіть припустити, що самому панови селянин не пожалував би податку — тільки паношеннє підпанків уїдало ся йому. Подібне поверховне спинюваннє на ріжних подробицях кріпацьких відносин, без заглублювання в самий принціпіальний, клясовий, чи національний антаґонїзм дуже характеристичне; стрічаємо його і у иньших письменників.

Так Ґрондский напр. тим способом описує селянські кривди: „Нарід руський тим способом утїсняв ся — синів їх пани змушували до ріжних служб, а тим часом від батьків їх звичайним способом вимагали роботи і чиншів. У кого було більше синів, то лишали батькови одного, аби з ним відбував звичайні повинности на пана, а з усїх иньших жонатих синів брали на тиждень одну монету звану „дудек", що варта 6 грошей угорських: Жиди сей податок збирали і виплачували. Крім того коли родила ся дитина, особливо хлопець, то наче на те, щоб пан потїшив ся збільшеннєм синів у селян своїх, і щоб запобігти аби вирісши той хлопець не подав ся до козацьких куп без відомости свого пана, — не дозволяло ся хрестити, поки такої ж монети не заплатять. Також коли дївчина віддавала ся заміж, не можна було побрати ся, не заплативши наперед того „дудка" панови. І се на перший погляд здавало ся легким, але потім, через жидівську хитрість виросло в важкий тягар. Бо коли приносили податок за хрещеннє сина або за вихід заміж дївчини, Жид, видумуючи ріжні перешкоди, не брав відразу, але з звичайним своїм дотепом ріжними викрутами примушував платити собі більше. Також иньші селянські повинности зростали з дня на день, по більшій части тому, що віддавали ся в аренду Жидам, а ті не тільки видумували ріжні доходи, з великою кривдою селян, але й суди над ними присвояли собі" ⁶).

Коховский завважає: „Що з українським народом поступали не без певної несправедливости, не можу заперечити. Все залежало від суворої або мягкої вдачї старост і панів тамошнїх і від вдачі самого народу — покірного супротив власти чи бунтівничого. Брали десятину зі стад кінських, податок від худоби, десятину з пасїк, і иньші підданські повинности, які здавна відбували ся і зносили ся. Але коли для збільшення доходів повинаходжено ще нові титули — шкіру за право ловити звіря, небувалі податки від риболовлї, замість денної панщини по три полтораки ⁷), вини і кари і всякі такі річи — на них нарікали і жалували ся як на незносні тягарі, тим більше як наставали немилосердні зборщики та немилостиво виконували панські накази. А найбільше обвинувачувано настирність Жидів, що з кривдою людности з прикрою своєю вигадливістю вишукували ріжні доходи, або брали на відкуп горівчану монополїю і стягали на себе ненависть, яку мусіли потім окупити смертю" ⁸).

Дуже характеристичне се особливе підчеркуваннє ролі Жидів між ріжними причинами роздражнення українського народу - антисемітизм XVII в., на котрім сходили ся польські шляхецькі й українські козацькі круги.

Ми бачили вже, як Кушевич в змістї аґітаційних листів Хмельницького серед ріжних, переважно досить загальних нарікань на поневоленнє козаччини особливо підчеркує, що вона була віддана на самоволю королївських урядників і — чого не можна стерпіти — на немилосердність жидівську ⁹). В листах Хмельницького писаних по корсунськім погромі дїйсно вказуєть ся на кривди від Жидів як на прояв крайнього поневолення козацького ¹⁰). Кривонос в своїм звіснім листї до Заславського вважає їх головною причиною повстання („Жидів зволь ваша мил. до Висли завернути, бо та вина від Жидів зачала ся — вони то і вас з розуму звели") ¹¹). Подібне буцїм то писав і Хмельницький львівському маґістратови стоячи під Львовом ¹²).

Московський конець Кунаков, по дорозї роспитуючи про причини козацького повстання, по свіжим слїдам його (зимою 1648/9 р.) в своїм донесенню правительству досить побіжно згадує про иньші причини („вже давнїйше, богато лїт велике утисненнє від Ляхів і унїатів — віру благочестиву ламали, церкви божі печатали і багато благочестивих церков повернули на унїю", далї — „самих Черкасів побивали, жінок і дїтей і маєток у них відбирали і всякі насильства і руїну їм чинили''). За те дуже спиняєть ся на жидівських неправдах: „Крім того була Черкасам руїна від Жидів, що держали в їх сторонах аренди від панів: ті Жиди Черкасів грабували і всяко над ними знущали ся, як тільки котрий Черкашенин викурить горілки або зварить пиво чи мід, не сказавши Жидови, або перед Жидом почне говорити не знявши шапки, — Жиди чіпляли ся до сього, як за зневагу, грабували і руйнували, маєток відбирали, жінок і дїтей силоміць забирали на роботу. А як помер Станислав Потоцкий (читай Конєцпольський), тодї Миколай Потоцький і кн. Ярема Вишневецький і Остророг і иньші пани до решти позволили Жидам Черкасів нищити" ¹³).

Єронїм Піночі, секретар королївський, як одну з важних причин козацького невдоволення теж підносить пагубні ради жидівські, що вони давали старостам на збільшеннє доходів — „обіцювали по 20 тис. золотих, аби тільки пан заборонив палити горілку і шинкувати крім них (Жидів арендарів), і се чинило великі прикрости козакам, особливо як на жидівське жаданнє підстарости посилали рубати казани і горнцї горівчані, як би де знайшли"; згадує также про великі доходи, які Жиди-арендарі вимишляли від судових справ ¹⁴). Подібно висловляєть ся й краковянин Ґолїньский, добачаючи в жидівських визисках найважнїйшу може причину повстання ¹⁵).

В кінцї як особливо різкий момент жидівського знущання над Русю вказуєть ся арендованнє Жидами православних церков. Безіменний автор мемуарів з XVII в., осуджуючи поневоленнє козацтва ординацією 1638 р. і добачаючи в тім тільки жадність до більших доходів старостів і дїдичів українних, докоряє їм, що вони „Жидів упровадивши, за для гроша все їм в аренду пустили, навіть церкви, так що Жиди мали від них церкви, і хто хотїв шлюбу, або хрещення, мусїв Жидови арендареви заплатити, аби відчинив церкву, так само в недїлю, або в святий день, і се так докучило хлопству, що вони теж на бунт пішли разом з козаками і змивши шляхецькою кровю свої краї, наповнили Україну несчисленними юрбами хлопства, вирізавши своїх панів ¹⁶)".

Львівський канонїк Юзефович в своїй пізнїйшій лїтописи міста Львова розвиває ширше сю дражливу подробицю жидівської експльоатації, не жалуючи Польщі, щоб дати волю свому ворожому настроєви до Жидів: „Чув я навіть від наших же Поляків, старших, таких, що знали сю справу, що панованнє Поляків в тих сторонах дійшло до такої нездержливости, що навіть над церквами давали вони власть сьому родови (жидівському). Священик козацький, попросту званий ,піп' не міг у своїй церкві удїлити своїм парохіанам таїнства хрещення, шлюбу й иньших, коли наперед не заплатив Жидови за ключі установленої паном плати, бо мусїв кождого разу від дверей церковних відносити їx і віддавати до рук Жидови. З якими се надужитями дїяло ся і зневагою таїнств і віри християнської, нехай судить потомство. По заслугах потерпіла ти біди свої, Польщо ¹⁷)".

Се все ті-ж мотиви, які оброблені були в звісній думі про поневоленнє козаччини Жидами і її повстаннє:

Як од Кумівщини та до Хмельнищини

Як од Хмельнищини та до Брянщини ¹⁸).

Як од Брянщини та й до сього дня

Як у землї кралевській та добра не було...

Жиди орендарі заарендували „всї шляхи козацькі" й заставили їх своїми шинками- „на одній милї по три шинки становили", змушуючи козаків до куповання у них горілки і меду, за недозволеннєм варення тих напитків на власну потребу:

Як іде український козак тай корчму минає,

А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає,

Та ще його двома кулаками по потилицї затинає

„Козаче-левенче, за що я буду рату платити,

Що ти мимо корчми йдеш, та й корчму минаєш19).

Заарендували Жиди „всї козацькі торги" і брали „мито-промито" від пішого і конного переїзжого, від усякого товару; навіть від старечої милостинї, хто собі що вижебрав, забирали що краще, немов від товару, —

І ще ж то Жиди-рандарі у тому не перестали —

На славній Українї всї козацкі церкви заарендовали:

Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити,

То не йди до попа благословить ся,

Да піди до Жида-рендаря та полож битий тарель, щоб позволив церкву одчинити,

Тую дитину одружити.

Дума одначе не розвиває ширше сього вдячного мотиву, натомість з особливою любовю розробляє иньший — побори з промислів і доходів, що так сильно звучить також і в иньших відгомонах сучасних невдоволень. Жиди-рандарі „всї козацькі ріки заорандували: Самару, Саксань, Гнилу, Пробійну, Кудеску" (вар.: Каїрку і Гнилобережку). Назви здебільшого реальні: Самара, Саксань — доплив Інгула; Гнила Саксагань її допливець: Каїрка — малий доплив Днїпра низше порогів; єсть також Перебійна — „вітка" Днїпра ²⁰). Їх треба розуміти, очевидно, загально — як оранду поборів з степової рибної і ловецької здобичи, бо нї на Самарі нї на Саксагани, тим меньше на Каїрцї або Перебійній жидівських комор нїколи не було.

Которий би то козак альбо мужик ісхотїв риби ловити,

Жінку свою з дїтьми накормити,

То не йди до попа благословить ся,

Да пійди до Жида-рандара, да поступи йому часть оддать,

Щоб позволив на річцї риби вловити,

Жінку свою з дїтьми покормити, —

инакше Жиди відберають здобич, а навіть і зброю (сюди очевидно належить подробиця з другого варіанта, де Жид „у українського козака всю зброю одбирає, а козак за Жидом походжає, ще його й вельможним паном називає"). І на ілюстрацію того образок:

Тодї ж то один козак мимо кабака іде,

За плечима мушкет несе,

Хоче на річцї утя вбити,

Жінку свою з дїтьми покормити.

То Жид-рандар у кватирку поглядає,

На Жидівку свою стиха словами промовляє:

„Ей, Жидівочко ж моя Рася!

„Що сей козак думає, що він у кабак не вступить,

,,За денежку горілки не купить,

„Мене, жида-рандара, не перепросить,

„Щоб позволив йому на річцї утя вбити,

Жінку свою з дїтьми покормити!

Тодї то Жид рандар стиха підхождає,

Козака за патли хватає.

То козак на Жида рандара скоса, як медвідь поглядає

Іще Жида-рандара мостивиїм паном узиває:

„Ей, Жиду, кaжe, Жиду-рандару мостивий пане!

,,Позволь менї на річцї утя вбити,

„Жінку свою з дїтьми покормити".

Тогді Жид-рандар у кабак вхождає,

На Жидівку свою стиха словами промовляє:

„Ей Жидівочко ж моя Рася!

„Буть мені тепер у Білій Церкві наставним равом -

„Назвав мене козак мостивим паном!"

Сї образи були, видко, мотивами широко розповсюдженими. Пишний Жид, що велить козакови без шапки перед ним стояти (порівняти оповіданнє Кунакова) та каже себе (horribile dictu) мостивим паном називати, — і упокорений козак, що мусить зносити жидївські штурханцї і гнути ся перед ним (козак в сих образах українського поневолення виведений, очевидно, для сильнїйшого ефекту: коли рицарський гордий чоловік таке мусив зносити від Жида, що говорити вже про небораку-хлопа?). Дума, очевидно, тут черпає з устної, свійської традиції, і судячи по живости і силї сих образів, ся традиція була досить свіжа і богата в часї творення сеї думи. Натомість книжна українська традиція поза Самовидцем переважно мало самостійна і блїда.

Так Грабянка, для вияснення причин козацького повстання звертаєть ся до оповідання Коховского, — хіба може для більшого переконання, щоб словами Поляка потвердити українські кривди! Переповідає його свідоцтво одначе досить свобідно, додаючи деякі подробицї, якими оживляє сухе оповіданнє свого джерела („иметъ ли кто звЂра? кожу дай пану! иметъ ли рыбу? дай урочную дань оттуда на пана! отъ воєнныхъ користей татарскихъ конь или оружіе въ козака будеть — дай, хлопе, на пана!") ²¹). На иньшім місцї ²²), говорячи про порядки, які настали по Остряниновій війнї, переказує він оповіданнє Самовидця про тяжкі роботи і податки заведені державцями і орендарями — „дуди нЂякись, повивачноє, пороговщину, подимноє и поголовщину, очковоє, ставщизну, поємщизну, сухомелщину". Додає арендованнє Жидами церков („таже церкви божія Жидомъ запродаяху и за дозволеніемъ жидовскимъ крещаху младенци, и всякіе обради церковніє благочестивыхъ поддаяху Жидомъ въ аренду"). А докидає ще тяжкі муки, задавані Поляками козакам і їх сїмям: „дЂтей въ котлахъ варяху, женамъ сосци древіємъ изгнЂтаху и иная неисповЂдимая творяху бЂды" — популярна фраза, яка потім парафразуєть на ріжні способи.

В аґітаційнім унїверсалї Хмельницького (фальсифікатї), взагалї риторичнім і біднім змістом (правдоподібно власної фабрикації), Величко згадує ще безчествовання священників („бючи, роскрівавляючи, волоси і бороди вириваючи і утинаючи") та заборону зборів — „до такои пришлы были єсте неволЂ у Поляковъ, же двомъ или тромъ на мЂстЂ, на улицЂ или в дому своємъ зшедши ся заказано і неволно было вамъ зъ собою говорити и о потребахъ своихъ господарскихъ побесЂдовати, безъ чого и акти христинніи и веселніи быти не могутъ". ²³) Лукомський в своїх доповненнях до дневника Окольского розвиває мотиви оповідання Грябянки ²⁴) і Величкового унїверсала ²⁵), розмішуючи їх ріжними, часом дуже фантастичними подробицями. Напр. Поляки українських людей „шиями в колоди або в плетнї в найтяжші морози саджали, так що їм руки і ноги відмерзали, а иньші на смерть від морозу повмерали; жінок козацьких в плуги запрягали — лїд орати або рисувати, а Жидам велїли їx канчуками поганяти; иньших на лїд поставивши, казали з прорубів воду брати й їх поливати, або в проруби окунати велїли" ²⁶).

Нарештї автор „Исторіи Русовъ" ²⁷) вінчає сей цікль в розвою лєґенди, оповідаючи, як розіслані по Українї після погрому 1638 р. польські вояки виробляли „всЂхъ родовъ безчинства, насилія, грабежи и тиранства, превосходящія всякое понятіе и описаніе". Варили в кітлах і пекли на углях дїтей на очах батьків, а сих теж найлютїйшими карами замучували. Церкви пограбили і віддали в аренду Жидам, а церковні річи і шати тимже Жидам попропивали і пороздавали, ті з церковного срібла робили собі посуду, а з риз і стихарів перешивали спідницї своїм жінкам. „А сіи тЂмъ передъ христіанами хвастались, показывая нагрудники и исподницы, на коихъ видны знаки нашитыхъ крестовъ ими сорванныхъ".

Яка саме фактична основа лежить під сими, як бачимо, досить розгалуженними оповіданнями про арендованнє Жидами церков і побираннє з них доходів ²⁸), зістаєть ся неясним. Документальних звісток про арендованнє Жидами церков і які небудь конфлїкти на сїм ґрунтї досї не викрито, невважаючи на деяке заінтересованнє сею справою ²⁹). В самій традиції обвинуваченнє Жидів в таких знущаннях, як бачимо, зявляєть ся досить пізно — але за те займає показне і міцне місце між арґументами сього історичного антисемітизму ³⁰).

Що до переказів про муки задавані Поляками Українцям, то вони розвивають звістки сучасників про нелюдські вчинки над українською людністю жовнїрів — чи то під час повстань, чи то під час кватировань жовнїрських: на ґрунтї ріжних суперечок і просто наслїдком недостачі карности серед польських військ. Ми знаємо, що з сього становища польська сольдатеска була одною з єгипетських язв Польщі навіть у внутрішнїх провінціях. В східнїй же Українї, фактично позбавленій публичної, державної власти ³¹), вона дїйсно могла доходити до крайностей.

Бачили ми вище оповіданнє Коховского, що з поголосок, які доходили до нього, споминає про екзекуції чинені польськими військами з поручення дїдичів і старост, про вирізуваннє ними цїлих сїл наслїдком фальшивих обвинувачень в непокірности. Ґрондский, бувши з Любовіцким в посольстві у Хмельницького, оповідає, як Хмельницький нарікав на немилосердні своєвільства польських вояків. Вони прозивали козаків хлопами, били їх, грабили їх майно, безчестили їх жінок, полишених чоловіками, а потім, відходячи, замикали їх в хатах разом з дїтьми „і обложивши соломою, так палили, немов щурів". „А як могли зловити козака, що зброїв щось против пана, саджали його на найвищу палю, аби перед всїми як можна явно показати свою прирожденну ненависть до Русинів — немов би не досить було потиху кинути ворога в мішок та в воду..." Все се говорило ся з приводу подїй по 1648 роцї, але малює нам той загальний образ жовнїрських і панських насильств і екзекуцій, які робили саму згадку жовнїрських леж ненавистною для людности.

В звісній думі про замиреннє Хмельницького з Поляками сї жовнїрські лежі взяті з комічного боку — як польські жовнїри, маючи наказ не вимишляти великої стації

По козаках і мужиках поставали,

Да великую стацію вимишляли -

Од їx ключі поодбірали,

Да стали над їx домами — господарями

Хозяїна на конюшню одсилає,

А сам з його жоною на подушках почиває.

То козак альбо мужик із конюшнї прихождає,

У кватиру поглядає,

Аж Лях мостивий пан іще з його жоною на подушках почиває,

То він оден осьмак у карманї має,

Піде з тоски з печали у кабак, та й той прогуляє.

То Лях мостивий пан од сна уставає,

Юлицею йде, казав би — як свиня нескребана попереду духом веде,

Іще слухає-прослухає,

Чи не судить його де козак альбо мужик

У кабак ухождає,

То йому здаєть ся, що його козак медом шклянкою або горілки чаркою витає.

Аж його козак межи очі шклянкою шмагає,

Іще стиха словами промовляє:

„Ей Ляхи ж ви, Ляхи, мостивиї пани,

„Хотя ж ви од нас ключі поодбірали

„І стали над нашими домами господарями, -

„Хотя б ви на нашу кумпанїю не нахождали!." ³²)

Натомість у книжній традиції, як бачимо, розвинено траґічні мотиви сих жовнїрських своєвільств і нелюдських ексцесів, до крайніх фантастичних побільшень, що в кождім разї дають нам понятє того ужитку, який робив ся з сього мотиву задля аґітаційних цїлей.