Примітки. 1) Лист до кард. Барберінї з осени 1634 р

¹) Лист до кард. Барберінї з осени 1634 р. — у Чермака Plany c. 28.

²) Промова Осолїньского у Кубалї ор. с. І с. 87.

³) Див. попередню частину, с. 201 1 вид.

⁴) Тамже с. 207-8.

⁵) Relacye nuncyuszów II с. 187.

⁶) Relacye nuncyuszów II c. 230.

⁷) Реляції цїсарського посла у Шельонґовского с. 88-9.

⁸) Rеlасуе II с. 192.

⁹) Сей трактат (16. III. 1637) відшукано в тайнїм архиві іспанськім і видано у Шельонґовского Rozkład rzeszy s. 26.

¹⁰) Депеші французького посла в виписках Люкаса II с. 188, 191, 192.

¹¹) Див. ркп. Публичної бібл. Пол. № 94 с. 662, 664, 674.

¹²) Разнояз. 61 с. 262 і 272.

¹³) Пол. 94 с. 692 і 696.

¹⁴) Na ciękim włosie za powrotem cesarza tureckiego z Aziey y dawnym poganstwa tego przeciw panstwom naszym zawziętosci salus publica zawisła, характеризував король полїтичну ситуацію — іb. с. 743.

¹⁵) Разнояз. 61 с. 309-401, 410 (реляції Потоцкого) і с. 413 (лист Конєцпольського на прошовський соймик). Инакше оповідає про сей напад Радивил, з нагоди турецького посольства 1641 р. і його запевнень, що султан наказав ханови не допускати нападів на Польщу: quod ex parte verum fuit — coacti enim Tartari recedere a confinibus nostris, quibus imminebant, post discessum nostrorum militum repente 18 mіlіа in Ukrainam irruerunt et praedam insignem nacti aliquot etiam nobilibus captis incolumes ad suos redierunt: licet castellanus cracoviensis illos persequi animo se constituisset, celeritate conductore evaserant ultionem (в друкованім сього нема, мова очевидно про напад 1640 р.).

¹⁶) Польськ. No. 94 с. 738 (лист Конєцпольского до короля, 30 XI. 1639).

¹⁷) Разнояз. 61 с. 410 і 413 (інструкція на соймики і лист Конєцпольского на прошовський соймик).

¹⁸) Радивил — Nо. 116 с. 231-2, і цитований лист на прошовський соймик.

¹⁹) Я спинив ся над нею трохи ширше, бо в моноґрафії Кубалї про Осолїньского антитурецька полїтика Володислава датуєть ся тільки від р. 1640 (II с. 4), а і Чермак в своїй новійшій працї не багато докидає до історії тих замислів Володислава на Туреччину в тих роках.

²⁰) Публ. бібл., автоґрафи No. 64 с. 90, пор. с. 131.

КОЗАЦЬКІ ЗАЧІПКИ І ТАТАРСЬКІ НАПАДИ 1640-1 РР., ВОЛОДИСЛАВІВ ПРОЄКТ ПОХОДУ НА КРИМ НА СОЙМІ 1641 Р., НАПАДИ ОРДИ В 1642-4 РР., НОВИЙ ПРОЄКТ ВОЛОДИСЛАВА НА СОЙМІ 1645 Р., МІСЇЯ ТЄПОЛЬО, ПЛЯН КОЗАЦЬКОЇ ДІВЕРСІЇ НА ЧОРНІМ МОРЮ, ВОЛОДИСЛАВОВІ ПЛЯНИ ВІЙНИ З ТУРЕЧЧИНОЮ, МОСКОВСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО І ПЛЯНИ НА БАЛКАНСЬКИХ ХРИСТИЯН, ПЕРЕГОВОРИ ВОЛОДИСЛАВА З КОЗАКАМИ В 1646 Р., ОПОЗІЦІЯ СЕНАТУ, СОЙМОВІ ЗАХОДИ ПРОТИВ КОРОЛЇВСЬКИХ ПЛЯНІВ, МІСЇЯ ОСОЛЇНЬСКОГО НА УКРАЇНУ, ЕКСКУРСІЇ КОНЄЦПОЛЬСКОГО І ВИШНЕВЕЦЬКОГО, СПОДЇВАННЯ РОЗРИВУ З ОРДОЮ І ТУРЕЧЧИНОЮ І ОСТАННЇ ЗНОСИНИ ВОЛОДИСЛАВА В СПРАВІ ВІЙНИ З ТУРКАМИ.

Здобутє Азова, довершене в червнї 1637 р. донськими козаками з значною участю українських, і дальша війна за Азов, що вела ся теж спільними силами Донцїв і Запорожцїв, дїйсно грозила стати новим огнищем в польсько-турецькім напруженню. Донських козаків раз у раз мішали з запорозькими, польське правительство звичайно все валило на донських, московське на запорозьких, і при тїсних взаєминах, яких тримали ся обидві козацькі громади в своїх воєнних заходах ¹), дїйсно між ними тяжко було визнати ся. Радивил в своїх записках згадує про лист молдавського господаря, що поясняв ріжні прикрости, чинені польському посольству, висланому до Туреччини, тими відомостями, які Турки мали від захоплених козацьких вязнїв, що оповідали, нїби то їх під Азов на Турків вислав король польський ²).

Посольство се кінець кінцем закінчило ся добре (весною 1640 р.). Турецьке правительство вдоволило ся даними йому виясненнями що до Кодака й козацьких нападів, не стало жадати зруйновання Кодака, очищення Запорожа від козаків і. т. и. Був відновлений старий трактат, постановлений з попереднїм султаном; Туреччина обіцювала згоду — під умовою, щоб козаків не було на Чорнім морі. Сю згідливість турецького правительства одначе толковано тільки новими неприємностями, які виникали в Персії, й азовськими клопотами. Під час свого побуту в Туреччинї Мясковскому — принаймнї як він доносив в своїй офіціальній реляції, прийшло ся переконати ся, що війна властиво була вже рішена. На жадання його, щоб покарано татарського хана за його останнїй похід на землї Польщі, великий візир відповів без церемонїй: „Хан що зробив, зробити мусїв, бо йому покійний султан Амурат післав кафтан і шаблю і під загрозою смерти звелїв воювати Польшу. То був перший харач проголошеної на вас війни. До сього часу, на саму весну перейшов би був Дунай, не слухаючи нїкого... ³)

Гроза війни нїби пройшла, але матеріалу для дальших напружень зістало ся досить. Під час посольства Мясковского, десь лїтом 1640 р. козацькі чайки напали на околицї Варни, і сим разом се були Запорозцї ⁴). Не пошкодило се сим разом, але одного такого випадку було досить, щоб викликати новий конфлїкт, коли б у турецького правительства була на те охота. З другої сторони турецьке посольство, що їхало слїдом за польським з його поворотом до короля, принесло від султана бажаннє, щоб Польща, як заприязнена держава, позволила турецькому війську перейти через пограничні землї під Азов і викликала відти своїх козаків. Сенат рішив, що війська турецького перепустити не можна, а козаків треба постарати ся з Азова вивабити якимись унїверсалами, обіцяючи амнестію ⁵). Се одначе не удало ся, і як побачимо низше, запорозькі козаки далї брали участь в боротьбі донського козацтва з Турками.

Кінець кінцем король зняв справу мобілїзації против Татар і Турків з програми осїннього сойму. В листах на соймики він ще заохочував шляхту, аби раз „завзяла ся на ту резолюцію” і замість уганяти за Татарами по степах, мов за вітром, „намацала їх в гніздї, при дїтях, жінках і домівствах їх”. Яким небудь одним місяцем вона забезпечила б вічний покій вітчинї, не порушаючи тим навіть згоди з Турками, бо ті ще похвалили б, що Поляки покорили своєвільну орду, яка не слухає й самого султана ⁶). В соймовій пропозиції про се вже не було мови — король мав до шляхецької кешенї близшу справу — т. званої „вдячности”, або простїйшими словами — заплати з державних фондів приватних довгів короля, з котрими він не міг далї вже витримати — не міг прийняти чужоземних послів, не маючи чим заплатити їм утримання.

Але тим не меньше турецько-татарська справа не зійшла з полїтичного овиду. Велике вражіннє з реляції Мясковского мусїли робити його оповідання, що Туреччина останнїми часами тратить свій престіж перед Кримом. З вимертєм султанської династії сподївають ся на турецькім тронї кримських Ґераїв. Кримцї не слухають султана і роблять все по свойому. З другого боку — Мясковский кінчив свою реляцію образом внутрішнього упадку Туреччини, можливости її розпаду і аґресивного походу Польщі за Дунай, на Балкан. Того, мовляв, виглядають не тільки несчисленні невільники з земель Польщі — що їх самі Турки на яких 150 тис. рахують в самім Константинополї, на ґалєрах і в Тракії, — але і всякі поневолені Турками народи ⁷).

Сойм зійшов на торгах про плату війську і покритє королївських довгів. Не дійшов до нїчого, і новий був розписаний на початок 1642 р. Сей полатав яко тако заплату війську, справу „вдячности” королеви лишив недокінченою, аж покінчив її сойм 1643 р. (на початку року), покривши королївські довги, котрих король рахував щось до 4 мілїонов зол.!

Австрийський двір робив заходи, щоб втягнути Польщу в війну з Швецією, заохочуючи Володислава посередничити між обома ворожими сторонами. Вабив його ріжними привабними обіцянками і перспективами, і Володислав пробував робити деякі заходи в сїм напрямі — з котрих одначе так само мало виходило, або ще й меньше нїж з попереднїх. З другого боку справи турецькі і особливо татарські дальше дражнили воєнні апетити короля і иньших прихильників боротьби з Татарами. По невдалім нападї на землї Польщі 1640 р. хан на початку 1641 р. прислав посольство з „гордими” річами, жадаючи незаплачених упоминків і грозячи инакше знищити мечем польські провінції. Посольство се післано на висїдку під Торунь — тому що польського посла все ще тримали в Криму і не пускали ⁸). Та се, розумієть ся, не могло поправити відносин.

Новий хан Мухамед-ґерай, що настав з кінцем 1641 р., збирав ся дебютувати маленькою оружною демонстрацією на польську адресу. Принаймнї з сїчня 1642 р. були з Криму звістки про „многих кримських людей” висланих під „литовські городи” ⁹), і такі походи „куп татарських” під пограничні місця повторяли ся мабуть не раз” ¹⁰). В польських джерелах маємо докладнїйшу звістку тільки про більший татарський напад на лївобічну Україну лїтом 1643 р. Орди було чотири тисячі, як писали, під проводом одного аґи, і козаки скоро відгромили сих Татар ¹¹).

Польське правительство поскаржило ся на се султанови, висилаючи свого посла. Конєцпольский притримав його умисно з огляду на останнїй татарський напад, поручив поскаржити ся перед султаном, що Татари наїзжають ввеликими купами на землї польські, і в останнє Умерлї-аґа напав за позволеннєм ханським, як казали всї татарські невільники. Прийшов з кількома тисячами Татар і наробив шкоди. Нехай-би султан укарав за се хана і велїв йому звести татарські кочовища і осади з польського погранича, щоб не було притоки до нападів ¹²). Але султан відповів, що Польща дала сама привід до татарського нападу: кримських людей погромили і казну московську відібрали і упоминки довгий час затримують і посла татарського з порожнїми руками відіслали назад ¹³). А посланець висланий Конєцпольским з такими ж жалями до хана, замість усякої сатисфакції привіз звідти відомість, що хан сам вибираєть ся великим походом на Україну, зараз по байрамі ¹⁴).

Потім одначе хан передумав — мовляв, щоб не входити в конфлїкт з султанською полїтикою. Вислав замість себе перекопського мурзу, так прославленого потім Туґай-бея з двома иньшими аґами, але післав з ними всю силу кримську, а вид сьому походови надано такий, що орда йде не для войовання Польщі, а тільки аби розшукати і відібрати стада, забрані перед тим козаками. Та Конєцпольский, діставши завчасу відомости, мав час стягнути війська польські і козацькі, змобилїзував українне панство й розложивши все се по цїлому пограничу, мав змогу вислїдити рух татарської орди. Захопив кіш під Охматовим, над Гірським Тикичем, і погромив його дуже сильно. Сили Конєцпольского і татарської орди були майже рівні. Орду „язики” рахували на 20 тис. вибраного війська (всю слабшу братію Туґай-бей завернув з дороги), але Татари були стомлені довгим і трудним походом і були розбиті 30 сїчня р. 1644 ¹⁵).

Подїя ся зробила сильне вражіннє в Польщі. На Татар підняло ся велике роздражненнє. Король уже перед тим виступав з гадкою про затриманнє упоминків Татарам; тепер по сїм епізодї, коли на засїданню сенату він поставив се питаннє — чи платити по сїм упоминки Татарам, сенатори заявили ся за стриманнєм ¹⁶). Хан прислав своїх послів за сими упоминками — послів затримано до сойму, що мав рішити сю справу. В своїй пропозиції соймови, скликанім на лютий 1645 р., король порушуючи се питаннє, недвозначно накликав знову до рішучої боротьби з Кримом, до зірвання соромних відносин, які Татарами вважають ся по просту відносинами данними, — і визволення з поганських ґалєр християнського невільника ¹⁷). Але шляхта й сим разом також мало була прихильна таким лицарським плянам як і попереду. Королївський поклик пролунав без відгомону, і зачепившись за ріжні справи, сойм скінчив ся нїчим, зірваний при мовчазній обструкції палати.

Шляхта правдоподібно, сподївала ся тим чином убити справу. Але вийшло навпаки, по словам сучасника, король зовсїм не журив ся розірваннєм сойму, бо на міжсоймовий час в його руках зістались ріжні богаті джерела доходів ¹⁸). Сподїваючи ся, що стриманнє упоминків приведе само собою до неминучої війни з Кримом, він рішив приняти її з повною готовістю, а за браком домашнїх засобів пошукати її в стороннїх державах. Так виникає його остання, розпучлива проба воєнної акції, що набрала потім такого розголосу, незаслужено проголошена за безпосередню причину Хмельниччини, і стягнула стільки бід і прикростей на королївську голову, до решти понизивши і пригнобивши її.

По словам венецького посла Тьєпольо, котрому незаслужено прийшло ся відограти ролю демона-спокусителя Володиславового, плян короля був такий: Конституція не дозволяла йому без згоди сойму вчинати війну зачіпну, але війну оборонну він не тільки міг, але й мусїв вести сам. На тій основі король під покривкою війни оборонної сподївав ся прийти до війни аґресивної. Потрібно було тільки грошей на початок.

Ще під час сойму і потім зараз по соймі Володислав звертаєть ся до папи, розвиваючи перед ним плян атаковання Татарів і ослаблення через те Турків: для сього йому потрібно тільки 500 тис. талярів на два походи ¹⁹). Папа одначе прийняв сей плян досить. холодно. Натомість відозвало ся до Володислава венецьке правительство, саме заатаковане тодї Туреччиною, що вирядила весною того року експедицію на о. Крит і дїйсно почала завойовувати його. В серпнї с. р. прибув на двір Володислава венецький поссл, його давнїй знайомий Джовані Тьєпольо, нетерпляче ним очікуваний. Йому було поручено дістати у короля дозвіл на звербованнє з польських провінцій 2000 нїмецьких вояків і умовити ся що до козацької дїверсії на Чорнім морі, котра між иньшим мала б підпалити турецькі ґалєри, що будували ся в чорноморських доках. Але нї король нї його канцлєр, через котрого повели ся сї переговори, не вважали відповідним зачіпати Турків безпосередно. Се можна було зробити тільки посередно, зачіпивши ся з Татарами, і в сїй війнї потім перейти до війни з Туреччиною ²⁰).

Така зачіпка в даний момент здавала ся дуже легкою і близькою до здїйснення: під осїн 1645 р. прийшла відомість з Туреччини ²¹), що новий хан, прославлений пізнїйше Іслам-ґерай, настановлений того року на місце Мухамед-ґерая, дістав від султана ”емір” — наказ, чи властиво — позволеннє воювати Польшу, з огляду на біду і невдоволеннє серед татарської людности ²²). Треба було тільки грошей на похід до Криму і король рахував, що якби Венеція, папа й инші христіянські володарі дали йому на два роки по 500 тис. талярів і зобовязали ся до солїдарної акції против Турції, — він потрапив би завести дїло так далеко, що сойм мусїв би потім піти далї сею воєнною дорогою. Тим більше, що крім своїх католицьких союзників Володислав рахував на поміч Москви, що далї стояла в напружених, або й зовсїм ворожих відносинах з Туреччиною і Кримом, і ворожої Туреччинї Персії, з котрою завязано було зносини.

Тьєпольо якийсь час стояв на своїй початковій програмі — що йому треба тільки козацької діверсії (по старій, звісній нам рецептї французького резідента в Царгородї де Сезі) ²³). На се мав він і гроші від венецького правительства — 30 тис. талярів. Але далї побачив, що король хоч нїби то й подавав ся часами (навіть заявив був, що вже такий наказ козакам дано, і 25 чайок вже стоїть на поготові) ²⁴), але в дїйсности зза такої марниці не схоче входити в конфлїкти з Туреччиною і своєю власною суспільністю. Тим більше що Конєцпольский, до котрого і король і Тьєпольо також удавали ся, і він в початках 1646 р. умисно приїздив на секретну нараду в сїй справі, — теж не дуже був охочий за для Венеції розривати трактат з Туреччиною, та й ще без згоди сойму. А мав у сїй справі рішуче слово.

Тому Тьєпольо де далї почав уступати з венецького становища і переймаючи ся плянами Володислава, набирав ся віри в їх здійсненнїсть. Він представляв свому правительству в можливо сильних фарбах образ ґрандіозної кампанїї против Туреччини, яку може орґанїзувати Володислав, коли його підтримати відповідно, і в початках марта н. с. 1646 р. дістав справдї від свого правительства порученнє запевнити Володиславови грошеву підмогу Венеції. Правда, в розмірах значно меньших, нїж яких собі бажав Володислав: на два роки по 250 тис. талярїв (або 750 тис. золотих), — в трьох-місячних ратах, відколи війна дїйсно розпочнеть ся, та й ще під умовою, щоб на сю війну була згода Річи-посполитої польської ²⁵). При тім яких небудь иньших обовязків — напр. не вступати в порозуміннє з Туреччиною без участи короля, правительство венецьке не згоджувало ся на себе приймати — полишало собі вільну руку.

Се було таким чином зовсїм не те, чого собі король бажав від Венеції. Але перейнятий своїми мріями, він брав з сього тільки те, що мало підтримати його пляни — обіцянку субсідій. Під той же час він дістав обіцянку помочи ще від французького правительства — що воно, як тільки скінчить ся війна в Нїмеччинї, хотїло б підтримати боротьбу з Туреччиною і на чолї її бачити польського короля ²⁶). Хоч се обіцювало ся виразно аж після замирення Нїмеччини, але Володислав і тут хапав за те слово, котре йому було потрібне, не звертаючи уваги на всї иньші застереження. Отже весною 1646 р. його плян війни з мусульманським світом здавав ся йому більш нїж коли небудь реальним.

В Варшаві гостило тодї московське посольство, вислане для уложення формального союзу з Польщею против Туреччини, і хоч до формального трактату не прийшло (відложено його), але скріплено і поновлено неофіціальне порозуміннє що до спільних заходів против Криму. Сусїднї з Польщею турецькі васалї — молдавський, мунтянський, семигородський подавали надїї, що стануть по сторонї Польщі против Туреччини. Від афонських монахів Володислав, як каже, дістав якісь листи (сильно підозрілі що до своєї автентичности, що правда), — де східнї патріархи обіцяли підняти повстаннє в турецьких землях, аби їх тільки підтримали християнські держави ²⁷). Вкінцї саме походженнє нової дружини — наслїдницї Палєольоґів, і ріжні віщування що до її будучности, про котрі немало балакали в польській суспільности, не зістали ся теж без впливів на короля ²⁸).

До того всього саме під той час умер старий гетьман Конєцпольский (11 березня 1646), що був гальмом сїй справі. Хоч на свій лад він був гарячим прихильником боротьби з Татарами — не задовго перед смертю навіть виладив був і предложив королеви спеціальний „діскурс” ²⁹), проєктуючи спільну боротьбу з Москвою, котрій радив відступити і самий Крим, шукаючи нагороди в землях подунайських — але зачіпної війни з Туреччиною не допускав в даних обставинах, та ще й на власну руку, без згоди сойму. Таке становище головного шефа армії становило не малу перешкоду в воєнних плянах короля, і тим свобіднїйше мусїв він почувати себе тепер, ставши сам безпосередно, за браком гетьмана, головним шефом армії.

За помічю заграничних субсідій Володислав сподіваєть ся розпочати війну на власну руку і довести її до такого моменту, де шляхта мусїла б погодити ся з довершеним фактом і дати свою згоду на нього. Рахуючи на щасливі поступи війни, Володислав був певний, що вони помирять шляхту з його самовільним кроком. В сїй надїї він з весною 1646 р. приступає до рішучих приготовань до аґресивної війни з Туреччиною.

Він викликав до себе особисто до Варшави козацьких старшин і поручає їм приготовати ся до морського походу на Туреччину, дає на те і невеличку суму грошей, з одержаних від Тьєпольо ³⁰). Видав приповідні листи на вербованнє війська, велить ладити для походу артилєрію, і т. и. В листї до кардинала Матеї з 23. IV він начеркує такий плян кампанії:

„З одної сторони ударить наше військо на Татар, з другої московське. Заразом господарі молдавський і мунтянський рушать над береги Дунаю і ми власною особою на чолї 12 тис. пішого війська і 18 тис. коней, окрім охотницьких віддїлів, підтримаємо їх, з тим щоб перейшовши за ту ріку, пустити ся в глубину, в середину турецьких країв. В тім самім часї рушать також за наказом нашим козаки на Чорне море. Додамо ще, що декотрі патріархи і християнські племена, підвластні Туркам, бажаючи хопити ся за зброю і скинути ярмо неволї, яке несуть під тим тираном, повідомили нас про сї свої бажання через ченцїв з Святої Гори, присланих з вірительними листами і з присягами їх, що вони сповнять все що до них належить, зараз як тільки прочують про наш похід, що більше — обіцяють зєднати ся з св. престолом (папським), коли все скінчить ся щасливо” ³¹).

В липнї король задумував стати у Львові і звідти в серпнї рушити на Камінець і Яси, і там стати обозом. Заздалегідь вислав до своїх подунайських союзників Ян. Радивила, щоб з ними близше умовити ся про будучу кампанїю, і вже пустив поголоску, що козаки пішли на море і розпочали війну ³²). Тим часом всї сї пляни короля дуже скоро зачіпили ся. Насамперед за недостачу грошей, по тім як Володислав видав ті невеликі суми, які встиг витягнути від Тьєпольо ³³), а більше нї звідки — нї від папи, нї від французького правительства нїчого не можна було добути. З другого боку — Володислав стрів у сенаторів, у котрих хотїв добути апробату своїх розпоряджень, таку сильну опозицію, якої не сподївав ся. Його мінїстри і сенатори рішучо не хотїли своїм авторитетом покривати королївські вчинки, противні конституції — збираннє військ, наєм чужоземцїв, зачіпну війну з Татарами і Турками.

На біду Володислава Татари, по всїх попереднїх зачіпках, тепер, коли королеви так треба було якої небудь притоки, щоб зачати війну з ними — анї руш не зачіпали польських земель. Торішнїй їx плян, як знаємо, сполошив Конєцпольский своєю погрозою Туреччинї, і після сього Татари звернули ся на московські землї, немилосердно спустошивши їх зимою 1645 р. На підставі порозумінь, які зайшли перед тим між польським і московським правительством, гетьман Потоцкий мав помагати московським воєводам против Татар, і може бути — король сподївав ся, що з того вийде якийсь конфлїкт з ордою, і дасть привід до дальшої війни. Але великі морози, що тодї трапиш ся, не дали Потоцкому змоги погромити Татар, і він мусїв вертати нї з чим ³⁴). І потім, не вважаючи на різні поголоски, був спокій від них, а турецьке правительство, затрівожене відомостями, які доходили до нього про воєнні приготовання Володислава, теж більш нїж коли небудь держало ся миролюбивих і згідливих тонів в своїй кореспонденції.

Приводу для оборонної війни таким чином не було, а против війни аґресивної сенатори виступили з рішучим протестом і візвали гетьманів — новоіменованого на місце Конєцпольского Потоцкого і обох литовських, аби нї в якім разї не переходили за межі оборони держави — самі не виходили за її границї, анї війська не посилали ³⁵).

Володислав мусїв приобіцяти віддати справи війни на рішеннє сойму, — тим більш що повний брак фондів не лишав йому змоги повести навіть приготовань до війни, не тільки саму війну на власну руку. Не полишив одначе своїх воєнних плянів, і коли з початком осени удало ся йому витягнути від жінки ті гроші, які вона наміряла ся позичити Тьєпольови, — повів далї приготовання. А турецькому правительству, в відповідь на запевнення його миролюбивих замірів, Володислав вислав ноту, де жадав виводу буджацької орди від границь Польщі і повного забезпечення її від дальших нападів. Се звучало, правдоподібно, як ультіматум ³⁶).

Така упертість страшенно роздражнила польське громадянство, і соймики, а потім сойм, скликаний на жовтень, замість обсудження предложеної йому справи війни, зайняв ся судженнєм самовільних і противозаконних учинків короля ³⁷). Даремно король устами Осолїньского старав ся, для злагодження настрою, представити дїло так, наче б то все говореннє про аґресивну війну було одним непорозуміннєм, бо мова йде тільки про оборону Польщі від Татар ³⁸). Даремно Потоцкий алярмував під той час про небезпеку від Татар і Турків, про їх підозріливі рухи на Дунаю, про накази Татарам до походу на Польщу ³⁹). Шляхта завзялася. Про війну не хотїла анї чути, анї радитись. Горіла бажаннєм росправити ся з королем і його небезпечними дорадниками за самовільні вчинки, що противили ся конституції, виборчим пактам, загрожували шляхецькій свободї, могли принести скріпленнє королївської власти, визволити її з-під власти сойму і т. д. Найбільш щирі оратори без церемонїї поясняли, що турецька війна небезпечна і на випадок нещасливого кінця — бо навела б турецьку біду на Польщу, і при щасливих результатах — бо скріпила б власть династії. Не бракувало і таких здогадів, що всї розмови про турецьку війну — одна байка, а війська збирають ся для внутрішнього перевороту, що має завести в Польщі деспотичне правліннє — як пізнїйше толковано про змову Володислава з козаками против шляхти і конституції.

Замість кредитів на збільшеннє війська і зміцненнє оборони, як бажав король, поставлено йому жаданнє, щоб звербовані війська були розпущені під контролем соймових комісарів і на будуче не видавано „приповідних листів” на вербованнє під приватною королївською печатю. Королївську ґвардію аби зменшено до давнїйших розмірів. Козакам аби заборонено походів на море. Инакше шляхта грозила non praestanda obedientia — бунтом по просту сказавши. Се не була проста погроза, і король капітулював перед нею, прийнявши жадання сойму ⁴⁰).

Се був незмірно тяжкий удар його амбіції — але він не вибив з його мислей воєнних плянів. Король навіть думав з початку іґнорувати соймові постанови, скріплені його згодою. Не хотїв роспускати свого війська — і викликав тим нову бурю гнїву серед мальконтентів. А й роспустивши по сїм, далї носив ся з плянами війни, сподїваючи ся, що якась зачіпка з татарської сторони дасть йому лєґальний привід до війни. Його посол обїздив европейські двори, шукаючи їх підмоги воєнним плянам Володислава, і багато володарів, особливо італїйських, що правда — в більш або менш загальній формі, обіцяли ріжні підмоги Володиславу. По словам Тьєпольо, на прощальній авдієнції 27 IV н. с. 1647 р. король звірив ся йому, що не сподїваючи ся прихильних ухвал від нового сойму, скликаного на май 1647 р., він думає його розірвати. Сам же зараз по соймі, нїби то для ловів, виїде на Литву, проїде звідти на Україну і тут змобілїзувавши свої сили і заразом побудивши московського царя, щоб вислав свої війська, мовляв для оборони своїх границь, — буде тримати їх на поготові, „аби використати ті обставини, які можуть трапити ся з часом”, себто — першу нагоду, щоб, мовляв, в інтересах, оборони, перейти до аґресивної війни против Татар ⁴¹). Про них під весну розійшли ся трівожні поголоски — що вони перейшли Днїпро, взяли кілька людей — але на тім і затихло ⁴²).

Сойму 1647 р. Володислав не розірвав і був з нього навіть вдоволений, бо він не ухвалив нїчого, що могло б стримати Татар від зачіпки: не перевів соймикових жадань, щоб відновлено було плату упоминків і до султана вислане нове посольство, а в справі оборони в загальних виразах відновив досить значні уповажненя, які були дані правительству в 1643 р. З великою приємністю король одмовив упоминків ханському послови, притриманому до сойму, і відправив його досить зневажливо, в надії, що се прискорить якусь зачіпку з кримської сторони.

Лїтом він вислав Осолїньского на Україну в таємничу подорож про котру зістали ся ріжні оповідання і підозріння ⁴³), а нема в кождім разї сумнїву, що вона стояла в певнім звязку з воєнними плянами короля, з його власним заміром їхати з Литви на Україну, як він оповідав Тьєпольови. Сам король дїйсно слїдом їхав на Литву але на виїзднім став ся факт, що захитав всїми його плянами і настроями — смерть його синка одинака, що був властивою метою всїх його династичних плянів.

Се був останнїй удар, який властиво поставив хрест над королем. В його дїяльности заходить виразна перерва: він доживає свої останнї днї. На Україну не поїхав, і в осени французький посол, дуже близький до короля, констатує, що король не думає вже про війну з Туреччиною ⁴⁴).

Скорше вже по інерції тільки, під впливом зверхнїх подїй, потім ще раз бачимо у нього заінтересованнє давнїми плянами. В осени Конєцпольский молодший (Олександр, хорунжий кор.) з стражником кор. Лащом і скількома полковниками козацькими зробив самовільну екскурсію на Татар; вона варта уваги, бо вяжеть ся досить тїсно з початками Хмельниччини, як побачимо низше. По словам анонїмного мемуариста, дуже близького сїй подїї, а може й участника екскурсії, Конєцпольский пройшов на Низ до Бургунськой переправи і вислав свій підїзд („калаурів”) на лївий бік Днїпра. Довідавши ся від них, що чимала татарьска орда стоїть „на кучугурах” недалеко, перейшов за Днїпро сам. Але орди не застав уже, бо перейшла далї на схід над Гниле море. Вернули ся нї з чим до Бургуни, але потім звідси вислали Азамет-мурзу, Татарина-дізертіра, що служив Конєцпольским, з кількома полковниками і ротмістрами, і тї захопили стада та кількадесять бранців і привели до головного табору ⁴⁵). Вдоволивши ся сим тріумфом і „попаювавши добичу” пішли на Базавлук і тут перепочивши, рушили „комонником” по-над Днїпром до Кодака, аби оглянути всї пороги, а обоз вислали навпростець до Крилова. Дїяло ся се в жовтнї н. с.

Коло того ж часу, трохи пізнїйше, вибрав ся в степову екскурсію також шваґер Конєцпольского і суперник Ярема Вишневецький. По словам його дворянина Машкевича, вони пройшли до Кодака, звідти Вишневецький з 3000 комонника пройшов пороги, щоб їх оглянути, як то зробив Конєцпольский, і потім, „нїчого в полях не справивши і жадного Татарина не бачивши”, вернули ся до Лохвицї ⁴⁶). Але в Польщі, може мішаючи разом з екскурсією Конєцпольского, говорили, що Вишневецький вислав своїх людей під Перекоп і теж зачепив Татар ⁴⁷).

Можна було сподївати ся, що Татари не залишать відвдячити ся за сю зачіпку. Потоцкий 3 грудня доносив королеви, що Татари тому тиждень вислали гонцїв до Порти і баші сілїстрійського сповіщаючи про напад Конєцпольского: що він забрав їм 10 тис. овець, 3 тис. коней, 2 тис. волів і кількадесять Татар ⁴⁸). Але в Криму було тодї велике замішаннє і хан не спромагаючи ся на відплату зараз, насамперед вислав до короля і до гетьмана Потоцкого свої жалї і жадання кари на провинників. Володислав дуже холодно відповів, що сам не може карати: розгляне сю справу сойм. Заразом і він і Потоцкий з усїм завзяттєм взяли ся готовити ся, щоб відповідно прийняти Татар ⁴⁹). Зажадали також помочи і від московських воєвод, відповідно до порозуміння — недавно скріпленого ще й посольством Кисїля в Москві. Дїйсно хан вислав до султана, просячи дозволу на похід і з кінцем року почав ся рух в Ордї на війну. Потоцкий в останнїх днях року оголосив мобілїзацію всього війська ⁵⁰). В сїчнї Татари дїйсно показали ся на лївім боцї Днїпра, а далї на правім. Але по перших дрібних бійках завернули ся й пішли назад. Толкували се тим, що султан дозволу на похід не дав, велїв Польщі не чіпати, а ті воєнні сили, які стріли Татари на Українї, відібрали їм охоту до походу до решти ⁵¹).

Так пропала і ся нагода. Під час сих останнїх воєнних приготовань против Татар зачуваємо знов про ріжних таємничих аґентів з Турецьких країв у Володислава: від царгородського патріарха, від мунтянського господаря М. Басараби і болгарських конспірантів, що мали змову з ним. Оден з їx висланників, Петро Парчевич в своїй реляції оповідає, що Володислав з великим інтересом приймав їx, обіцяв прибути з військом їм в помоч особисто, і т. д. ⁵²)

Але король уже був зломаний хоробою, днї його були почислені ⁵³). А з другого боку — вже підіймало ся козацьке повстаннє, котре розвіяло всякі воєнні пляни Польщі.