Примітки. 1) Архивъ западно-рус. митрополитовъ 1 ч

¹) Архивъ западно-рус. митрополитовъ 1 ч. 616.

²) Вичислені у Ґолубєва II с. 74 і далї.

³) Археограф. сб. II ч. 36.

⁴) Акты Зап. Рос. V ч. 5.

⁵) Архив Ю. З. Р. I. VI.

⁶) Ibid. с. 269.

⁷) Про інїціативу соймових послів каже виразно королївський привилей.

⁸) Натяк на сей конфлїкт бачу, порівнюючи привилей Попелеви з привилеєм Пузинї: в Попелевім зовсїм промовчано про митрополита.

⁹) Грамота у Голубєва II дод. 3.

¹⁰) На них, очевидно, нарікав лист Могили з Лютовиск, 3/IV 1633 — у Ґолубєва І дод. 85 (Ґолубєв одначе в титулї його зазначив занадто багато — про соймових послів лист не каже).

¹¹) Архивь Ю. З. P. I. VI с. 270, протокол вибору з дня 26/III 1633. З духовенства окрім Могили був присутний Бобрикович, Ісая Трофимович, Филотей Кизаревич, иньші київські й виленські монахи, і богато місцевого духовенства — всї вони підписали ся по руськи, тим часом як шляхта підписуєть ся переважно по польськи. Проводив шляхетському зібранню Василь Лїтинський. Заступлені були родини: Хлопецьких, Шептицьких, Погорецьких, Гурянських, Радилівських, Ритаровських, Устрицьких, Ступницьких, Кальнофойських (Кленафоський), Лисовських, Васильківських, Паславських, Сулятицьких, Яворських, Ясеницьких, Ортинських, Крушельницьких, Городиських, Винницьких, Чайківських (сих було найбільше), Сроковських, Вишницьких, Селецьких, Попелїв, Блажовських, Луцьких, Шилковських, Париковських, Чарковських, Семигиновських, Кульчицьких, Гошовських. Кілька очевидно попсованих імен пропускаю.

¹²) Див. грамоти у Ґолубєва І дод. с 555, 559.

¹³) Łozinski Prawem і lewem І с. 297.

¹⁴) П. Могила II дод. с. 25.

¹⁵) Оповідає се в своїй історії Львова канонїк Юзефович — витяг у Бандтке Historya drukarń w krol. Polskiem, I c. 403.

¹⁶) Львівська лїтопись с. 247.

¹⁷) П. Могила II ч. 5 — копія без дати, видавець гіпотетично датує її кінцем квітня або початком мая, але очевидно, що се таки той унїверсал, видний „зе Львова 2 недЂли”, що згадуєть ся в пізнїйшім листї — ibid ч 7.

¹⁸) П. Могила І дод 86

¹⁹) Ibid ч. 87-8, 90, 91, II с. 61.

²⁰) П. Могила І ч. 89.

²¹) Mnemosyne sławy, prac i trudow przeswietnego w Bogu i m. о Рiotra Mohiły — зміст у Пекарского Представители кіевской учености Отеч. Зап. 1862 кн. III, і у Ґолубєва І с. 548-9 і II с. 69.

²²) Передрукована проф. Студинським в Зап. Наук т. ім. Шевченка, т. VIII.

²³) Jerlszca Latopisiec с. 57 і П. Могила 1 дод. 92.

²⁴) 1. с.

²⁵) П. Могила II ч. 7.

²⁶) Ibid. ч. 15 (унїверсал сей повторяє до певної міри попереднїй), не згадує про собор нїчого і Трофимович в своїм листї — іb. І ч. 89.

²⁷) Автор, miles gloriosus, оповідає так, нїби то й він у тім щось значив, але, очевидно, се була справа виключно Кисїля.

²⁸) Реляція ся в теках Нарушевича бібл. Чорторийських 141 с. 603. Тепер витяг з неї вже надрукований в збірнику Z dziejów Ukrainy c. 195-6.

²⁹) Архивъ Ю. З. P I. VI ч. 285. П. Могила I дод. ч. 95-99

МАРНЕ "ЗАСПОКОЄННЄ", ОЖИВЛЕННЄ РЕЛЇҐІЙНОЇ БОРОТЬБИ, НЕПРИМИРЕНЕ СТАНОВИЩЕ КАТОЛИКІВ І УНЇАТІВ, ХИТКЕ СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИСЛАВА, РОСПОРЯДЖЕННЄ НА НЕКОРИСТЬ ПРАВОСЛАВНИХ ШКІЛ, ЗАХОДИ ДЛЯ ПРИЄДНАННЯ КУРІЇ ДЛЯ КОМПРОМІСУ, РЕЛЇҐІЙНА СПРАВА НА СОЙМІ 1635 Р., СОЙМ ПРИЙМАЄ ДО ВІДОМА ЗРОБЛЕНІ КОРОЛЕМ ТОЛЄРАНЦІЙНІ УСТУПКИ, ПРИВИЛЕЇ УНЇАТАМ І ПРАВОСЛАВНИМ.

Дїйсно, обставини були того рода, що меньше всього настроювали до лагідности й гуманности. „Заспокоєннє православних звучало як чиста іронїя. Володиславові акти в дїйсности відкрили собою тільки новий період завзятої — не боротьби, а просто таки війни між православними і унїатами. Після того як завдяки Жиґимонтовій тактицї православні були збиті з позицій і майже всяка можливість боротьби у них була відібрана, се, розумієть ся, було великим успіхом, що акти нового короля дали православним правні підстави і реальні обставини, в яких вони могли бороти ся з натиском унїї з певними виглядами на успіх. Але для „святого спокою” в сих нових обставинах було меньше всього місця, і з становища психольоґії тих трівожних воєнних часів мусимо оцїнювати і психольоґію головних дїячів сеї доби і форми та способи сеї боротьби.

Королївські привилеї, щедрою рукою роздані православним на коронаційнім соймі, реалїзували ся тільки при помочи сили, і „реальні відносини сил”, кажучи по теперішньому, рішали про результат тих претенсій, які підносили православні на їх основі, і тих рішень, які становили королївські відпоручники на підставі тих привилеїв. Королївські комісари їздили по краю і передавали православним церкви та монастирі згідно з королївською грамотою 14 марта. Але майже скрізь унїатське духовенство і його католицькі опікуни робили більш або менш сильні старання не поступити ся засидженим добром, і православним приходило ся силою доходити або одержавши — силою боронити сї королївські дарунки. Напр. в Пинську комісар-унїат стрівши ся з протестом унїатів, таки відразу відступив, а місцеві православні потайки відчинили собі церкву та взяли в свої руки: унїатський священик прийшовши, застав там богослуженнє православне і повну церкву людей. Навпаки в иньших місцях унїати, не змігши відборонити церкву перед комісаром, потім здобували її собі назад. Напр. в Красноставі, де королївським комісаром був Гулевич-Воютинський, він без усяких перепон, як каже, взяв був і передав церкву православним, а ті правили там богослуження. Але два тижнї пізнїйше приїхав староста Якуб Собєский і довідавши ся про се, пішов з своїми гайдуками, відбив замки і віддав церкву назад унїатам. В Більську силоміць відобрали собі назад церкру самі унїати, за помічю місцевих католиків: товпи розаґітовані унїатським намісником напали на церкву, відбили замки і передали унїатам і т. и. ¹).

Підняла ся хмара ріжних протестацій і репротестацій, позвів і процесів. Богато Українцїв і Білорусів; що під натиском давнїйших обставин були змушені тримати ся унїї, тепер користуючи з проголошеної свободи обох релїґій, хотїли вертати ся на „благочестиву віру”. Але вони стрічали ся з репресїями унїатів, що за помічю католицької адмінїстрації загострюють свою боротьбу з православєм, силкуючи ся зміцнити стан володїння. . Новонарожденныхъ отрочатъ крестити, хорыхъ и хотячих ся сповидати, мертвыхъ погребати силне (силоміць) намъ правовЂрнымъ не допускаютъ, але до себе презъ мусъ гвалтовне з пострахами розными приневоляютъ і притягаютъ за неутоленными слезми нашими'', як писали сїльські братчики Могилї ²).

Новопоставлені владики, не вважаючи на королївські привилеї, стрічали ся з усякими перепонами в признаних їм правах, юрисдикції. Пузина напр. не міг допросити ся у дїдички Острозьких маєтностей Анни з Острозьких Ходкевичевої, щоби вона позволила йому обїхати православнї церкви Острозьких маєтностей. Навпаки вона виразно заборонила своїм підданим і духовенству з своїх маєтностей признавати своїм епископом Пузину і до нього удавати ся в церковних справах, і т. и. ³).

Унїати і католики не крили ся з тим, що вони останнїх королївських розпоряджень не вважають правосильними ⁴) і сподівають ся, що пороблені Володиславом уступки стратять силу, не потверджені соймом, за браком папського призволення. „Хвалите ся своєю побідою?” пише сучасний католицький полєміст на адресу православних. „По моєму, тодї була б ваша справа виграна, як би ви мали згоду папи — а я знаю, що папа не буде санкціонувати схізми” ⁵). І сю хистку позицію відчували православні — тим більше, що й сам Володислав, при всїм своїм бажанню не дати ся ультрамонтанській пресії, не завсїди міг устерігти ся від ріжних підходів свого клєрикального правительства. Його ріжні, більші і меньші шефи вважали питаннєм чести для себе йти проти антіклєрикальної полїтики короля, і не опускали нагоди, де можна було, не дуже наражаючи себе на королївську неласку, використати хвилю неуваги або хвилевого роздражнення короля і заїхати православних якоюсь несподіванкою.

Такі напр. були листи видані Володиславом в осени 1634 р. проти київських просвітних інституцій і зреформованої Могилою школи в Винницї. Тоном незвичайно суворим і неделїкатним Володислав дорікав Могилї, що він не слухав його пригадок, аби скромно користав з того, що йому належить. Наказував йому закрити латинські школи і латинську друкарню в Київі, так само школу винницьку і забрати з винницького монастиря ігумена Івашкевича і Кальнофойського, бо від них виходять бунти і всяка иньша сваволя. Наказував також винницькому старостї і київському воєводї, аби допильнували замкнення тих шкіл, бо позволеннє було дано тільки на школи руські, і т. д. ⁶). Епізод вражає своєю несподїваністю на загальнім тлї толєранційної полїтики Володислава, що на коронаційнім соймі навіть збирав ся видати спеціальний привилей православним школам, але не міг сього зробити тому, що його канцлєри не згодили ся прибити до нього печатей ⁷). Очевидно, різкий виступ проти сих шкіл був викликаний якимись інтриґами або фальшивими донесеннями унїатів чи католиків. На жаль, подробицї зістали ся нам неясними, бо викликаний ним полємічний трактат Сильв. Косова: Exegesis to iest danie sprawy o szkołach kiowskich y winickich w których uczą zakonnici religiey graeckiey займаєть ся головно теоретичними питаннями, не входячи зовсїм в історію королївської заборони ⁸). Могила не скапітулював, шкіл не замкнув, справу якось поладнав. Але сей і иньші подібні епізоди поучували православних пильно стежити за королем і пильнувати кождий його крок, не вважаючи на всї його обіцянки і навіть добрі заміри, та добиватись можливо повного і правосильного закріплення зроблених ним уступок.

Лишаючи на боцї такі хвилеві збочіння, Володислав робив що міг в тім напрямі. Він вислав в осени 1633 р. свого повірника, надворного підскарбія Юрія Осолїньского до папської курії, поручивши йому не жалувати пишних комплїментів і сміливих обіцянок, дорогоцїнних дарунків і дзвінкої монети для того, щоби нахилити римські еміненції для Володиславових прошень, між тим і обіцяних уступок православним ⁹). Осолїньский, найзручнійший з польських дипльоматів, добре справив ся з порученнями, зробив як найкращий настрій в курії своїми перспективами приведення Московії і Швеції під зверхність папи, дістав згоду на всякі прохання Володислава. Але на пунктї уступок схизматикам стрів ся з невблаганим і необорним non possumus папських богословів. Конґреґація відбула протягом грудня, сїчня і лютого 1634 p. цїлий ряд засїдань в сїй вправі, і не вважаючи на всї заходи Володиславових адвокатів, постановила, що не тільки не може згодити ся з обіцяними православним уступками, але не може й толєрувати їх, навпаки — мусить виступити против пунктів і виданих на основі їх дипльомів ¹⁰). Одинока річ, яку Осолїньскому удало ся виблагати в сїй справі, очевидно згідно з королївською інструкцією, се — що папська курія пообіцяла стримати ся з оголошеннєм своєї резолюції, щоб не псувати полїтичних рахунків Володислава, і на сїм мовчанню курії мусїв він оперти свою дальшу тактику.

На коронаційнім соймі Володислав обіцяв православним сповнити обіцянки „пунктів” на найблизшім соймі. Одначе найблизший сойм, скликаний лїтом 1634 р., був екстренний, двохтижневий сойм, і мав на метї добити ся тільки ухвали податків для заплачення війська, а полагодженнє всяких иньших справ, між ними і релїґійної, відложено було на звичайний шеститижневий сойм, що був скликаний на кінець сїчня 1635 р. Православні приложили всякі старання до того, щоб ся обіцянка була сповнена. Маємо лист Могили до могилївського брацтва — правдоподібно оден з цїлої серії таких циркулярів, розісланих заздалегідь, де він нагадує братчикам, що треба енерґічно поставити ся на будучім соймі, вислати депутатів, і просить зложити грошей на його соймову місію ¹¹). В актах львівського брацтва зістав ся слїд такої складки в записцї, що Могилї асіґновано „на потребу посполитую” 430 зол. ¹²). З соймиків маємо інструкцію вишенську, де послам поручаєть ся добивати ся заспокоєння згідно з пактами і дипльомом 1633 р., при тім згадують ся ще деякі наради в справі перемиського владицтва, і послам поручаєть ся віддати сю справу для полагодження королеви особисто ¹³). Нема сумнїву, що всї сї поручення „братиї” дїйсно дуже енерґічно ставили ся послами і ріжними позасоймовими делєґатами. За браком докладнїйших справоздань з сойму ¹⁴) мусимо вдоволити ся загальною характеристикою ретроспективно даною тодїшнїм папським нунцієм Вісконті:

„Дізунїти, зєднавши ся з дісідентами”, — пише він, „ужили на останнїм соймі всяких підступів, ще хитрійших від здобної хитрости грецької, аби нарештї осягнути мету своїх їнтриґ. Вони грозили навіть ужити сили, і коли не кинули ся до залїза, то лише тому, що їм лекше було воювати золотом, що поконало не одного юду серед хапчивости тутешнїх католиків. Не жадали забогато на те тільки, аби дістати хоч трохи. Відкладаючи всяку згоду, хотїли викорінити унїю на чисто, забрати як найбільше і що найкращі епископства, монастирі, церкви, маєтности церковні і все те віддати схізмі. Через такий натиск їх і через малу прихильність шляхти до унїї не можна було обійти ся без великих шкод. Навпаки — наймудрійші католики і самі унїати досї не можуть надивувати ся, що корабель їх в такій бурі не потонув зовсїм” ¹⁵).

Повірники Володислава, очевидно, силкували ся переконати палату, що супроти такого роздражнення не можна далї відкладати полагодження релїгійної справи, і мовчаннє папи толкували як симптом його толєранції для справи. Осолїньский, явивши ся на соймі, зложив справозданнє з своєї місії, очевидно — стараючи ся представити становище курії можливо прихильним для королївських плянів ¹⁶). По сїм вибрано комісію для полагодження релїґійної справи. Спільними силами королївської партії з одного боку, а православно-дісідентської з другого удало ся прихилити палату посольську, а головно сенат, що вони, не вважаючи на опозіцію крайнїх папістів, згодили ся на признаннє толєранції для православних і сповненнє даних королем обіцянок ¹⁷). Радивил записує в своїх записках під днем 14/III: король поручив менї бути посередником між унїатами і схизматиками, і я мусїв се, хоч нерадо, взяти на себе, разом з Остророґом, стол. кор., і до певної міри порозуміннє було осягнене, з тим що від унїатів мали бути взята катедра луцька і перемиська по смерти теперешнїх владиків і школи схизматикам позволені в Вільнї й Київі, аж до льоґіки включно” ¹⁸). Ся не дуже докладна звістка скорше показує, про що йшли торги, анїж як закінчили ся вони, але інтересна тут ся вказівка крайнього клєрикала, що стан володїння обох церков був уставлений на підставі обопільного порозуміння.

Соймова постанова, включена в конституції, звучала так: „Сповняючи pacta conventa і ґарантію дану на щасливій коронації нашій, здїйсняємо угоду постановлену для спокою і згоди наших підданих коронних і в. кн. Литовського згідно з пунктами, списаними на елєкції нашій, і обіцюємо отсим законом вічним за себе і наступників наших держати відповідно до тих пунктів як унїатів так і неунїатів. А тримаючи ся того нашого заспокоєння велїли ми їм видати на нинїшнїм соймі привилеї в ріжних справах за підписом руки нашої і печатками нашими. Всї-ж процеси і спори з причин релїгійних і вище згаданих пунктів, розпочаті між ними з тої чи з другої сторони, на вічні часи касуємо і нищимо, поновляючи постанову 1609 р. про заруку (на тих хто б піднїмав знову якийсь процес”) ¹⁹).

Православним прийшло ся пожертвувати не одно з того, що були виторгували вони собі на елєкції. Порівнюючи грамоти для унїатїв і православних видані на соймі 1635 р. з пунктами 1632 р. побачимо се виразно. Не дурно видана унїатам грамота вважала ся великою потїхою для них, і нунцій навіть бачив в нїй доказ певного повороту в полїтицї Володислава — більшої прихильности його для католицької церкви. А толкував се тим, що покінчивши вже московську війну згодою і зрікши ся при тім московської корони, Володислав не вважав потрібним так панькати ся з православними підданими.