Примітки. 5) Дневник с. 518-20: се було 25/II, див

¹) Дневник сойму с. 513.

²) П. Могила I дод. с. 526.

³) Дневник с. 514-7.

⁴) Дневник с. 517-8.

⁵) Дневник с. 518-20: се було 25/II, див. уривок дневника в Supplementum ad hist. Rus. mon. c. 163.

⁶) Supplementum c. 164-6.

⁷) Supplementum c. 166-8, пор П. Могила I дод. с. 523-4

⁸) Pamiętniki I с. 149 (в латинськім текстї сеї записки нема

⁹) Memoriale N 116 д. 86.

¹⁰) Пор хронїку Пясецкого с. 548.

¹¹) Supplementum c. 169.

¹²) Тому що канцлєр коронний був біскуп, король поручив прибити печать підканцлєрови, а від в. кн. Литовського мав припечатати Радивил. Але що він теж вимовляв ся своєю совістю, то король загрозив, що при найблизшій ваканції обидва канцлєрства віддасть дісідентам, і духовні сенатори, щоб запобігти такому нещастю, взяли гріх на свою душу і казали Радивилови припечатати (Pamiętniki І с. 151; в ркп. Memoriale коротше і нема сього фіналу — л. 88).

¹³) Цїкаво, що й тут Радивил каже навпаки — що застережено папську згоду (І с. 151 =Nr. 116 л. 88).

ИНЬШІ КОРОЛЇВСЬКІ ГРАМОТИ, РОЗПЕЧАТАННЄ ЦЕРКОВ, ПРИВИЛЕЇ ВЛАДИКАМ, СПРАВА ПЕРЕМИСЬКОГО ВЛАДИЦТВА, ПОСВЯЩЕННЄ МОГИЛИ, ВІДІБРАННЄ СВ. СОФІЇ, ТРІУМФАЛЬНИЙ ВЇЗД МОГИЛИ ДО КИЇВА, СПРАВА М. ІСАЙЇ, СХІЗМА В МИТРОПОЛЇЇ, ПОСЕРЕДНИЦТВО КОЗАКІВ, СУСПІЛЬНІСТЬ ПОМИРИЛА СЯ З МОГИЛОЮ.

Крім загального „дипльому” в тих же днях видав Володислав ряд спеціальних грамот, реалїзуючи ріжні обіцянки свої, що містили ся в „пунктах”. Ще перед виданнєм загального дипльому (14/III) король видав грамоту, де позволяв „відкрити” православним (немов би тимчасом) цїлий ряд церков і монастирів. Так по одній церкві мали дістати православні в Красноставі, Белзї, Сокалї, Дорогичинї, Стоянові, Мостах, Грубешові, Ратні, Пинську (тут і брацтво при церкві), Кобринї, Берестю, Володимирі, Кремінцї, а в декотрих (як у Більську напр.) і більше число ¹). Видано чимало грамот спеціальних: для ріжних брацтв, на церкви і т. п. ²) Одержали привилей нововибрані владики. Дня 12/III видано привилей П. Могилї на митрополїю, де за ним признавали ся ті самі права над православними, які мав Рутский над унїатами ³). Два днї пізнїйше видано привилей Йосифу Бобриковичу на владицтво мстиславське, де йому позволяло ся свобідно виконувати свої функції в цїлїй Полоцько-витебській епархії ⁴). В приватнім листї Пузинї, виданім в додатку до дипльому того самого дня, король, згадавши свої обіцянки в „пунктах”, котрих він не міг тепер сповнити, тим часом, „до основнїйшого заспокоєння”, надає йому монастир Жидичинський з маєтностями, одну з луцьких церков на резиденцію і деякі маєтности, які Почаповський на жадання короля добровільно Пузинї відступив і на те дав запись ⁵). Сим Володислав обходив те veto, яке на користь папської курії заложили клєрикальні сенатори в справі відбирання бенефіцій від унїатської церкви; православні-ж, очевидно згодили ся за се зіставити Почаповського при луцькім владицтві, відступивши від букви „пунктів” (так треба розуміти передачу Жидичинської архимандрії Пузинї). По сїм, три днї пізнїйше, король видав Пузині привилей на владицтво луцьке, анальоґічний з виданим Бобриковичу, без згадок про бенефіції ⁶).

Справа четвертого владицтва, перемиського, не пішла так гладко. Місцеві посли перемиські рішили предложити королеви на владику свого земляка, шляхтича перемиського Івана Романовича Попеля ⁷). Але П. Могила з иньшим духовенством не міг згодити ся на сю комбінацію, з огляду що Попель був вдруге оженений, або як висловляєть ся Могила в пізнїйшім листї — „въ двоєженст†на тотъ часъ єще по малженску живучи”, отже по православній практицї не міг дістати посвящення на нїяку церковну степень. Але посли митрополичого протесту видко не послухали ⁸), Попеля королеви предложили як свого вибранця, і король одного дня з Пузиною видав привилей на перемиське владицтво з монастирями: Спасом, Онуфріївським і Смольницьким, з тим щоб Крупецький при своїх правах і бенефіціях зістав ся до свого живота ⁹).

Тодї П. Могила, не даючи за вигране, рішив повалити Попеля на ґрунтї. Своїм кандидатом він намітив одного з визначних парляментаристів, енерґічного, здібного, пильного, а при тім і грошовитого земського писаря луцького Семена Гулевича-Воютинського, що рішив ся в таких трудних обставинах здобувати собі владицтво — по традиції одного з предків, що теж був перемиським владикою. З усїм двором своїм і присутним на соймі духовенством Могила вибирав ся з сойму до Львова, щоб там відбути своє посвященнє, але тепер кинув ся насамперед до Перемишля і тут розпочав аґітацію проти Попеля, за вибором нового владики. Шляхта роздвоїла ся. Знайшло ся багато таких, що прийняли арґументи Могили й иньшого присутного духовенства: дістати вдадику номінального, такого що й посвящення не зможе дістати, се дїйсно було дуже сумнївним здобутком, тим більше, що й так приходило ся йому виборювати собі становище супроти привілєґіованого і посвяченого владики унїатського. Але все таки знаходили ся у Попеля прихильники, які і далї підтримували його ¹⁰). Кінець кінцем Могилї удало ся перевести вибір свого кандидата, під час попису шляхти, що відбував ся під той час. Шляхта на досить численнім зібранню, в присутности самого Могили і його товаришів та значного числа місцевого духовенства, вибрала двох нових кандидатів на владицтво, на першім місцї Гулевича, на другім, для простої форми очевидно — Іоіля Брошневського, ігумена добромильського ¹¹). Боротьба обох партій в Перемищинї трівала потім ще цїлий рік ¹²); нарештї між Гулевичом і Попелем стала згода і Попель відступив від своїх прав за гроші (Крупецький каже, що взяв він з Гулевича три тисячі зол.) ¹³). На підставі сеї уступки Гулевич дістав від короля привилей для себе на соймї 1635 р., як побачимо далї.

Урядивши справу в Перемишлї, Могила з своїм духовенством удав ся до Львова, де владика львівський Єремія Тисаровський з титулярними епископами Теофанового священня: Ісакієм Борисковичем, Паісієм Іполїтовичем і греком Аврамієм мав посвятити Могилу на митрополита. В Київі сю церемонїю Могила, очевидно, не рішав ся робити, бо-ж і катедра київська була ще в унїатських руках, і митрополит Ісайя не похочував уступити ся з сього митрополичого престола перед упрівілєґіованим представником ненавистного йому опортунїстичного напряму. Хоч патріарх, окрім благословення для Могили, по словам Могили прислав якийсь лист, котрим віддаляв Ісайю ¹⁴), але при тих впливах, які були у Ісайї в правовірних православних кругах, а особливо серед козаччини, можна було справдї побоювати ся, що без серіозних конфлїктів і демонстрацій посвященнє Могили мабуть не обійдеть ся.

Натомість у Львові були у Могили давні звязки і зносини, ще старі, по традиції його батьків, — добродїїв брацтва, потім підтримані власними заходами воєводича. Там не мала тої сили православна непримиреність, на якій виїздив Ісайя, не дражнили нїкого нахили Могили до польсько-латинської культури і польського режіму, і посвященнє Могили мало всї шанси пройти не тілько гладко, а й тріумфально.

Зїхало ся багато шляхти православної і польських панів, маси православного духовенства і всякого народу. Руська друкарня Сльозки привитала Могилу польським панеґіриком Aurora na horyzoncie lwowskim swiecąca — сконфіскованим одначе зараз католицькою консисторією ¹⁵). Церемонїї священня переведено в новій брацькій церкві, саме докінченій недавно щедротами Могилиного свояка виєводи молдавського Мирона Могили Бернавського. Перше священнє було в світлу середу, на св. Юра, друге в суботу, а третє в недїлю провідну (28/IV), записує лїтописець, додаючи, що на Могилу були положені ”апарати”, спішно прислані патріархом разом з благословеннєм через його послів (ще з початком марта, на соймі, були вони вже при Могилї) ¹⁶).

По своїм посвященню Могила пробув досить довго у Львові, приготовлюючи собі ґрунт в Київі і на Українї. Зараз по посвященню, того-ж дня він вислав унїверсали” свої по всїх православних воєвідствах, оповіщаючи що він настав на митрополїї як правний митрополит, за всенароднїм вибором („за сполною всЂхъ короны Полскоє и в. кн. Литовского духовныхъ и свЂцкихъ обывателей елєкцією”), за привилеєм королївським і благословеннєм патріаршим ¹⁷). Про свого попередника Могила не згадав нїчого, іґноруючи взагалї всю самочинну єрархію Теофанового ставлення Але правдоподібно весь сей час через своїх людей він старав ся нахилити завзятого старця, щоб добровільно уступив ся йому з митрополїї. Та Ісайя не піддав ся, і нарештї Могила, стративши надію на спокійне полагодженнє справи, рішив іти проломом

В червнї рушив він до Київа, розсилаючи з дороги листи до знайомих панїв, закликаючи їх прибути до Київа на свій приїзд, визначений на день 7 липня ст. ст., і на посвященнє катедри св. Софії, що мало при тім відбути ся. „Хоч я анї трохи не сумнїваю ся, що в. мил ведений ревнісгю до одновлення церкви нашої православної сам з своєї охоти і доброхотного умислу не зволиш занедбати прибути на впровадженнє моє на митрополїю і на посвяченнє тої плачевно зруйнованої оздоби нашої росийської, — але тим більше, побуджений тою покірною і справедливою прозьбою, зволиш і сам то виконати ласкаво і иньших поблиських і м. панїв приятелїв і сусїдїв до того охоче побудити', пише Могила в однім з таких листів ¹⁸). І розумієть ся, окрім „оздоби” церемоній, йому хотїло ся присутністю прихильних йому людей надати також прихильнїйший настрій Київу під час тих церемоній.

Його люде тим часом зайняли ся окупацією Софійської катедри, що все ще зіставала ся в унїатських руках. Дня 2/VII с. с. Мужилївський, Косїв і Почаський, зібравши міщан, бояр, козаків і селян монастирських з ріжною зброєю наїхали на Софійську церкву, і коли жінка завідателя не дала їм ключів від дверей добровільно, порозбивали замки і захопили катедру, а потім таким самим способом позабирали й иньші сусїдні церкви, що були в унїатських руках — Миколи Десятинного, Семена і Василя Нагорного ¹⁹) Без сумнїву, таке рішуче поступованнє нового митрополита мусїло зробити досить добрий настрій в Київі навіть і серед неприхильно йому настроєних елєментів. Може бути, що він ужив також і иньших способів, щоб забезпечити собі невтральність крайнїх православних: вони не виступили нїчим, не тільки при вїздї митрополита, але і при тих насильних способах, яких ужив він на непокірних.

Як оповідає очевидець. Ісайя Трофимович, вїзд став ся „зъ великимъ тріумфомъ” ²⁰). Могилянцї доложили до того всїх старань. Колєґія витала свого фундатора панеґіриком „Мнемозіна”, де Могилу розхвалювано за осягнене останнїми соймами заспокоєннє православної віри, наче б то було дїло його самого ²¹). Можемо собі представити, скільки подібного шуму ще й устного напустили при всяких стрічах і повитаннях могилянські ритори. Лаврські друкарі розмахнули ся „Евфонїєю веселобрмячою”, де висловляли надїю, що з приїздом Могили закипить наново їх друкарська робота, яка була припинила ся „не без шкоди” їх, й витали його вїзд гораціанськими віршами:

О Петре здавна гостю пожаданий

Витай Россіи на утЂху даный

Давай ратунку россійской оздобЂ

В мизерной добЂ

Помнишъ, як перед тымъ Россія бывала

Славна, як много патроновъ мЂвала

Теперъ ихъ мало тебе хочемъ мЂти

В сарматскомъ свЂти

ТебЂ южъ муры мои полецаю

Отъ Ярослава которыи маю -

Любо ты славы ты ихъ будь Атлянтомъ

Будь адамантомъ ²²)

Сї голосні кимвали Могилянців мали заглушити меньше приємний шум з приводу твердих заходів Могили коло зреалїзовання своїх митрополичих прав.

Скрипіли не тільки унїати, а й православні Ігумен Никольського монастяря, що був відданий королївським привилеєм в роспорядженнє Могили, не хотїв передати йому свого монастиря, і Могила забрав монастир оружною рукою, а ігумена і його прихильників-монахів казав бити посторонками, допитуючи ся де поховали монастирські скарби ²³). На митрополита Ісайю, що не хотїв піддати ся Могилї, як оповідає Могилин неприхильник Єрлич, Могила наслав своїх слуг і вояків, і вони вхопивши Копинського, старого і схорованого, „в однїй волосїнницї, перекинувши через коня як який небудь мішок, відвезли його до монастиря Печерського, трохи не пів-милї” ²⁴). Там Могила витримав його, поки той не дав записи, що зрікаєть ся митрополії.

Се був дуже цїнний для Могили документ, і він поспішив зараз розіслати його копії по всїх сторонах. Але схізма не переставала. За кілька тижнїв по своїм вїзді Могила розіслав новий унїверсал, де сповіщав, що він „щасливо наїхав” на свою митрополичу столицю, „обняв” катедральну церкву і „од всїх православних духовного і свіцького стану у всїй землї панств тутешнїх одержав належне послушенство”. Але зачуває про незгоду деяку — що декотрі все ще називають митрополитом Ісайю („а иныє иныхъ, кого кто хочетъ”, додає він для сильнїйшого ефекту). Тож подає до відомости, що Копинського не тільки патріарх „изверг”, але й сам він „зреклъ ся доброволне такъ уряду якъ и титулу митрополитанского”, і запись дав, що вже нїколи на той титул не буде мати претенсій. Всїм духовним на доказ послушности наказав Могила ставити ся до Київа на собор дієцезальний, на день Успенїя, „под винами канонными” ²⁵). Але здаєть ся, собор сей не удав ся, судячи з того, що Могила незадовго росписує новий собор, на перший тиждень посту не згадуючи про попереднїй ²⁶).

Могила очевидно, трохи поспішив ся з жаданнями „послушенства”. І то вже було великим успіхом для нього, що поява в Київі на митрополичім столї сього ще недавно підозреного опортунїста і його суворе поступованнє з стовпом правого благочестя не викликало нї в кім явного протесту з боку прихильників непохитного благочестія. Козаччина напр. далї по старій традиції більше спочувала Ісайї, і се було дуже богато, що вона не виступала за ним активно. Припадком перехована реляція служебника Конєцпольского з лїта 1633 р. дуже характеристично оповідає про те, як Кисїль тодї мирив з козаками Могилу ²⁷).

„Той ,Ісай' що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ,ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміннє'. Тому Могила, ставши в двох милях від війська, дав насамперед через п. Кисїля ,юстифікацію' про себе і порядно виправдав ся у всїм, а той (Ісайя) зістав ся в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що їде до обозу, — тодї гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилї від обозу привитали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрав ся ,коштовно' як арцибіскуп, попи цїлу годину відправляли співаннє, а цїле військо потім [приступило] до нього для поцїлування хреста і руки. Відправивши се, пішов з великою процесією до армати, посвятив їм армату і благословеннє дав на сю війну в гарних словах, так що ся церемонїя потягла ся цїлий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, — бо вони-ж його самі ,всадили' на ту митрополїю. Тому прислали потім до п. Кисїля і до мене і просили, щоб ми їх погодили, ,аби вже тих замішань межи ними не чинили”. Ми на те стратили цїлий день і вчинили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому монастир св. Михаіла з усїма доходами його, відповідно до кор. привилея, а Ісай дав йому запись на те, що нїколи тим титулом він не має титуловати ся, анї в його дїла втручати ся, тільки мешкати спокійно в монастирі ігуменом. За се ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили ²⁸)”.

Правдоподібно, рішуча боротьба з унїатами за права православної церкви, проявлена за останнїй час Могилою, помирила з ним суспільність, а тверду руку православному митрополитови в такий твердий час мабуть признавано таки й потрібною. В пізнїйших пробах боротьби Ісайі з Могилою, оборонцем скиненого митрополита виступає уже справдї не суспільність, не козаччина, — а король, що для заспокоєння Ісайї надав йому небувалий перед тим титул „архіепископа сїверського заднїпровського” і обстоював за ним перед Могилою і перед Могилиними свояками Вишневецькими, що вигнали Ісайю з його заднїпрянських монастирів.