Примітки. 1) Сучасний біограф кор. Володислава Вассенберґ, оповідаючи наведений вище епізод, як Турки били ся з малим козацьким віддїлом (вище с

¹) Сучасний біограф кор. Володислава Вассенберґ, оповідаючи наведений вище епізод, як Турки били ся з малим козацьким віддїлом (вище с. 469), пише: Macte beatissimos meo iudicio viros et Lacedemoniorum gloriam longe superantes. Illi quippe trecenti, et ad Thermopylas; hi nonnisi sexaginta numero et in aperto campo раrеm Xerxis exercitus multitudinem fatigavere (Gestorum Vladislai c. 100).

²) Latopisiec c. 5.

³) Жерела VIII ч. 152, иньший варіант сих петицій у Третяка дод. VII — часто буквально однаковий, місцями справляє помилки, або доповняє сей текст. Я комбінував обидва варіанти в своїм перекладї.

⁴) Інструкція ся (в Жерелах VIII ч. 153) в ріжних копіях має ріжні дати — в одній 18/X, в другій 28/X. Дата 18/X меньш правдоподібна, бо не легко припустити, щоб так скоро з тим упорали ся, коли тільки 11/X козацькій старшинї було подане до відомости уложеннє трактату і закінченнє кампанїї.

⁵) Справдї неврожай і біда була велика — пор. листи Збаразького с. 43.

КІНЕЦЬ ТУРЕЦКОЇ ГРОЗИ І РОЗЧАРОВАННЄ ПРАВОСЛАВНИХ: ВІДКЛАДАННЯ КОМІСІЇ, ВІДПОВІДЬ В РЕЛЇҐІЙНИХ СПРАВАХ, КОЗАЦЬКА ДЕПУТАЦІЯ 1621 Р., ПЛЯН КОЗАЦЬКОГО ПОХОДУ В ЛИВОНЇЮ, СМЕРТЬ САГАЙДАЧНОГО, ЖАЛЇ НА УКРАЇНЇ, ТРІВОГА В ПОЛЬСЬКИХ КРУГАХ, ВИСЛАННЄ КОМІСІЇ І ВИБІР О. ГОЛУБА, КОМІСАРСЬКІ ПЕРЕГОВОРИ З КОЗАЧИНОЮ, НЕПОКІРНІСТЬ КОЗАЧИНИ, ПОХОДИ НА МОРЕ, КОМІСАРСЬКІ ПОСТАНОВИ 1622 Р.

Не можна сказати, щоб король не міркував собі зовсїм, що робить він, відповідаючи такою різкою відмовою на домагання хотинських героїв. Інструкція кінчила ся таким характеристичним порученнєм:

Комісари мають переказати запорозькому війську відповіди короля і своїми намовами та обіцянками ласки королївської впливати на нього, аби волї королївській було послушним. Для сього ж мають вони потайки вести зносини з Сагайдачним і військовою старшиною та обіцяти їм від короля осібні дарунки. Пункти комісії (що до потвердження ухвал 1619 р.) нехай зіставлять в секретї, аби перед часом не прийшли до відомости козаків.

Отже спекульовано на рабську лояльність старшини, на силу подкупу, деморалїзації. Та ледви чи сї рахунки оправдали б себе...

Добрі духи відвели поки що грозу крівавої усобицї, яка могла б виникнути, коли б королївські комісари задумали сповнити дану їм інструкцію (відновленнє постанов 1619 р.), бо кинули під ноги королївським плянам кілька звичайних, але все необорних для польської полїтики перешкод. Не можна було сповнити першого пункту королївської інструкції — виплатити козакам признану платню, і потім зажадати від них, щоб розійшли ся, і взагалї поступити з ними по всїй строгости королївських бажань. По друге — для того щоб приступити до другої части проґрами — поновити і в житє перевести комісарські постанови 1619 р., треба було відповідних воєнних сил, щоб брязкотом польської зброї підтримати впливи льояльної старшини. І на тодїшнї козацькі сили треба було сили великої, а тим часом Хотинська війна, як Пан-Біг Польщі приказав, закінчила ся, розумієть ся, жовнїрською конфедерацією. Тому не то що великого, а й нїякого війська на козаків не можна було зараз стягнути.

Тому переведеннє комісарських ухвал 1619 р. прийшло ся відложити. Комісія не відбувала ся. Не заплативши грошей козакам, не можна було ставити до них нїяких серіозних жадань.

Одначе на домагання козачини мусїла бути дана відповідь в дусї королївських інструкцій, неприхильна. Спеціально що до справи релїґійної знаємо, що дана була справдї відповідь в дусї тої інструкції — мов би справа йшла тільки про свободу релїґійну спеціально для козаків ¹). І сї ухильчиві, мало надїйні відповіди правительства тепер, коли настав час реалїзації обіцянок, давали зрозуміти неприязний правительственний курс і мусїли глубоко вразити козачину. За кров, за рани, за голод і смерть знову єзуітське полїтикованнє, холодне non possumus. Маси мусїли бути обурені, статочні елєменти збентежені таким грубим нетактом, що ставив в неможливе становище і їх і полїтику льояльности. Як можна було заохочувати до повздержности, до льояльности супроти правительства, яке не спішило платити навіть того марного гроша за службу і відмовляла козачинї у всїх її бажаннях? Спеціально Сагайдачний, і без того півживий від турецької рани, від понесених трудів і трівог, мусїв бути глубоко ображений в своїх найсвятїйших почутях, в найдорогших надїях.

На том пляцу тотъ нашъ гетманъ пострЂленый

Пріихалъ до Кієва на полы умерлый,

Где розмаитыхъ лЂкарствъ долгій часъ заживалъ,

На докторы отъ кроля самого коштъ мЂвалъ ²).

Сї знаки королївської прихильности до його особи не могли потїшити Сагайдачного, коли він бачив таку компромітацію своєї полїтики, коли король вирікав ся всїх тих обіцянок, на підставі яких військо пійшло в останню війну, запевнене Сагайдачним, що його бажання королем прийняті.

Військо, одержавши королївську відповідь на свої петиції, вислало зимою нових послів. Досї маємо про нього тільки коротеньку згадку, з лютого 1622 р., коли се нове посольство їхало до Варшави. „Широко про заспокоєннє (релїґійної справи) і скасованнє унїї там писано, а коли б не були успокоєні, грозять конфедерацією, ще не чуваною; перше посольство відправлено з обіцянкою, що їх заспокоять, і на се в другім листї так написали: як король й. мил. хоче тільки нас (козаків) заспокоїти, то в такім разї вся Русь схоче мати спокій в вірі; вкінцї просили заслужених грошей, відповідно до обіцянки королевича”. Так оповідає зміст сеї нової петиції наш припадковий кореспондент ³). Разом з тим митр. Йов розіслав свій окружник до всїх православних, щоб тримали ся своєї православної єрархії, були їй помічні, а унїатів не признавали і свої духовні потреби, як не могли на місцї, то в Київі задоволяли, у своїх владиків, що пробували в сїй неприступній для польських впливів твердинї ⁴).

Козацьке військо тим часом, іґноруючи королївський наказ не затримувати ся на волости, розташувало ся на зиму на волости, в воєводстві Київськім головно. Правительство, не сповнивши своєї обіцянки — виплати грошей, мусїло через пальцї на се дивити ся, і не вводило туди жовнїрів, щоб не дїйшло до крівавих конфлїктів. Але й козачина, здаєть ся, вела себе по можности здержливо — не тільки уступаючи впливам статочнїйших, але і у власних інтересах — щоб не дати правительству приводу відмовити в заслужених грошах і в усїх иньших обіцянках. І хоч шляхта київська пищала й скаржила ся перед королем на козацькі „тяжкости” (так як волинська на жовнїрів, що там роскватирували ся, теж не заплачені), і король мусїв заспокоювати її всїляко, але військо козацьке з великим притиском підносило потім, що воно, вертаючи ся з війни, „нїяких припасів не домагало ся, і одержавши умовлену заплату росходило ся до дому”, і король не мав сміливости заперечити тої козацької чемности ⁵).

Козацька депутація мала авдієнцію у короля 21/II н. с. ⁶). Змісту королївської відповіди не знаємо. Король, очевидно, в справі виплати мусїв повторити те, що вже перед тим росписував на потїху всїх інтересованих: що гроші лежать „відраховані” у Львові; що його дворянин Обалковский от-от поїде з ними до козаків, а королївські комісари, виїхавши разом з ним, при виплатї полагодять иньші справи козацькі ⁷). І по за тим — правдоподібно нові повторення, відкликування до сойму, і т. п.

Двох річей треба буде правительству добити ся від козаків: щоб їх полки вийшли з волости й розійшли ся, друге — щоб вони не зачіпали ся з Турками і не псували дипльоматичної справи. Хотинські прелїмінарії ще потрібували ратифікації, в тій справі мало їхати до Туреччини велике посольство, і треба було особливо тепер обминати всього, що могло б подразнити Турків і перешкодити уложенню трактату. Була гадка ужити козачину в війнї з Шведами, щоб відтягнути від походів на Турків. Козаки прийняли сю гадку дуже радо, і зимою 1621/2 р. двадцятитисячне військо козацьке рушило на Литву, і в лютім у гетьмана литовського Кр. Радивила ставили ся посли козацькі, полковники Йосип Путивлець, Адам Подгорський і Донець, заявляючи, що вони, сповняючи наказ королївський, готові прибути в Ливонію і навіть без плати служити тут. Радивил готов був взяти їх на службу, сподїваючи ся тим запобігти їх походу на море ⁸). Але дуже бояв ся при тім козацьких своєвільств і грабунків, а ще більше почала нарікати на се шляхта литовська, боячи ся спустошень, і почала наставати на гетьмана, щоб не брав козаків ⁹). Радивил по довгих ваганнях взяв собі до Ливонії тільки невеликий полк, самих „старинних і комонних” козаків, а решту відправив ¹⁰), так що се не могло дуже заважити на козацькі відносини на Українї, і надїя на ослабленнє українського напруження через сей ливонсьвий похід мусїла зникнути ¹¹).

Лишало ся покладатись на впливи старшини і на вдоволеннє, яке викличе виплата грошей. Але хоч гроші ті, як писав король, ще в січнї лежали „відраховані” у Львові, то все нїяк не могли звідти видістати ся на Україну. А треба було спішити ся, бо вже приходили трівожні вісти, що козаки збирають ся на море, як не з Днїпра, то з Дону — для благовидности, щоб не компромітувати польського правительства і не входити з ними в колїзію ¹²). Та участь українських козаків, в такім донськім походї певно, зістала ся б секретом полїшінеля, і йди потім доведи турецькому правительству, що то були козаки московські! Занадто стара то була пісня!

До всього злого, ще й Сагайдачний вмер під той час — 10 квітня ст. ст. 1622 р. „По многихъ знаменитыхъ воєнныхъ послугахъ и звитязствахъ на ложи своємъ простеръ нози свои, приложил ся къ отцемъ своимъ, съ добрымъ исповЂданіємъ, исполненъ благихъ дЂлъ и милостыни”, як записує помянник тодїшньої митрополїтальної резіденції, монастиря св. Михайла в Київі ¹³). Огірчений і прибитий несловністю короля, крахом своїх плянів і надїй, він присвятив останнї хвилї свого житя роспорядженням своїм майном, в дусї тих змагань і плянів, які одушевляли його в останнї лїта многотрудного житя. Пять днїв перед смертю (5/IV) тестаментом своїм роздїлив він своє майно, визначивши „шафарами й вЂрными депозитарами” того маєтку митрополита Йова і свого наступника на гетьманстві Олифера Голуба.

Маєтность свою роздалъ єдину на шпиталЂ,

Другую зась на церквы, школы, монастырЂ,

як записує його панеґірист. „Ялмужну значную” записав на київське брацтво — „тисячій кидка” ¹⁴). З иньших лєґатів докладнїйше знана його фундація, вчинена його „духовницею” при львівськім брацтві, культурно-національнім центрі його близшої отчини. Півтори тисячі золотих призначив він на фундацію при Успенськім львівськім брацтві „на науку и цвиченє дЂток християнскихъ, на вихованьє бакаларовъ учоныхъ, вЂчными лЂты”, аби з доходу тої фундації тримано „на кождый рокъ на вихованьє учоного майстра въ греческомъ языку бЂглого, церкви божой и дЂткамъ християнскимъ народу росийскому потребного”, з остереженнєм, що нї на що иньші сї доходи не мають призначати ся, тільки на науку ¹⁵). Коли се була вповнї власна ідея старого гетьмана, то старий вихованець „Острозьких шкіл” вірний зостав ся її греко-руським традиціям до кінця. Панеґіристу ж свому дав привід поставити Сагайдачного прикладом „кождому рицерови” козацького стану, як належить „шафовати своєю маєтністю”:

С того гетмана кождый рыцеръ нехъ се учитъ,

Якъбы тыжъ мЂлъ на свЂтЂ тотъ животъ свой кончить:

Ото онъ въ вЂрЂ своєй святой трвалъ статечне,

И ойчизны своєй бронилъ тыжъ менжне,

И маєтностю добре своєю шафовалъ,

Не на костки и карты и збытки оберталъ,

Але яка єсь слышалъ, на речи добрыи,

Души єго по смерти барзо потребныи.

Смерть ся була тяжким ударом православним, взагалї Українцям, що мали всяку підставу покладати великі надїї на заступництво Сагайдачного перед королем в релїґійних і національних українських справах, на вагу його особи, його впливів і заслуг в правительственних кругах. Сумним почутєм віє від епіґрафа поставленого на панеґірику братської школи на його „жалосний погребъ”:

Не вЂсте ли, яко властелинъ великъ паде въ сій день въ Ізраили

Похорон був справдї жалісний, і утрата ся ще гірше зменьшувала шанси реалїзації королївських обіцянок 1621 р. Але вона дуже неприємною пригодою була і для правительства, яке хоч і пошило в дурнї старого гетьмана з його старосвітськими надїями на королївське слово, все таки багато докладало ся на його льояльність і впливи між козачиною. Кн. Юрій Збаразький, перший сенатор Корони з титулу українського маґната уважаний за спеціалїста в українських справах, на першу вість про смерть гетьмана забив трівогу: „Аби ми знову не попали в турецьку війну! З козаками до нинїшнього дня не покінчено, хоч мали ми часу досить, аж занадто, до переговорів з ними. П. Обалковский, не відправлений в час з грошима, не міг приїхати на час, а тим часом, як учора я дістав відомість — вмер Сагайдачний, такий вірний і відданий в. корол. милости і річипосполитій гетьман запорозький: легко зміркувати, на скільки лекше було договорювати ся з козаками за його власти. Тепер Бог зна, якого собі гетьмана виберуть: дуже правдоподібно, що найбільше своєвільного, бо і натура їх того потрібує, і дісціплїна ¹⁶) попереднього була для них занадто тяжка. Дуже легко можуть вийти річи дивні. Здаєть ся, викрало ся їх ¹⁷) немало до Донцїв і пішли з ними на море — отже зараз Турки будуть гнївати ся. До Орди посол королївський не відісланий, анї Джан-Антон не відправлений, і тим цар ¹⁸) дуже ображений; є відомости від бранцїв з Перекопу і Білгороду — пишуть до свояків, що цар і ґалґа збирають ся на війну, ображені тим, що їх послів затримують так довго”.

Князь-референт українських справ радив поспішити ся з висилкою великого посольства до Туреччини, для ратифікації трактату (призначений був на то його брат кн. Криштоф). Написати зараз лист до візира, що козаки, які вибрали ся на море, се козаки донські, вислані Москвою, Польщі на злість — аби не вірили Турки, як би хто їх запевняв, що то українські запорозькі; заразом поскаржити ся за набіг на Україну мурзи Кантеміра. Спішно вислати посольство до хана, і полагодити справу козацьку. „Козакам доконче зволь ваша корол. милость визначити гетьмана від себе тепер як найскорше — козака тамошнього запорозького, бо кого иньшого вони не приймуть, і був би він до нїчого. Тільки що трудно знати, кого б власне заіменувати, не знаючи анї його вірности, анї характеру. Я думав би так: нехай би ваша кор. милость зволив післати лист з пропуском ¹⁹), а там Обалковский, порозумівши ся з тими, що вашій кор. мил. і річипосполитій найвірнїйші (він же там не раз був між ними!), нехай би визначив такого ²⁰) — аби тільки був популярний між ними і заслужений, бо инакший не мав би між ними нїякого впливу, анї зміг би утримати їх в обовязку. Тільки то все треба зараз і скоро залагодити, бо дуже коротка та нагода, і як тільки трошки забарити ся, буде справа страчена” ²¹).

Правительство занепокоїло ся, заворушило ся теж. Приспішено висилку посольства до Царгорода, а козакам, щоб не спокушало їх море, „наказано вийти на волость, і доти там лежати, доки посол не вернеть ся, або не буде якоїсь відомости” ²²). Інтересами української шляхти пожертвовано для інтересів полїтичних. Обалковский з грошима був уже перед тим висланий. Наздогін виряджено комісію для постанов з козаками (в маю); вона ж мала заняти ся вибором нового гетьмана, коли прийшла вість про смерть Сагайдачного. Обіцянками й грошима удало ся стримати козачину в сей критичний момент від морських походів. Військо козацьке вийшло з Запорожа на волость, щоб заняти ся вибором нового гетьмана і переговорами з правительством. Тільки невелика партия, на пяти чайках, викрала ся на море, мабуть з Донцями разом, і за ними наздогін посилали на Дон, щоб їх завернути ²³). Але вибору гетьмана комісії не вдало ся взяти в свої руки. Рада для вибору була визначена на Русаві, за два тижнї від св. Юрия, і козаки вибрали гетьмана самі, не чекаючи королївського поданя. Правда, вибір випав для правительства користно. Незважаючи на те, що льояльну полїтику Сагайдачного так гірко скомпромітовало само правительство, впливи Сагайдачного і його партизанів були все таки на стільки ще сильні, що на гетьманство вийшов їх чоловік — повірник Сагайдачного, зіставлений ним шафарем його маєтку Олифер Остапович Голуб, і скільки міг, вів далї полїтику покійного гетьмана, себто яко мога оминав конфлїкт з правительством. Але все таки в правительственних кругах були невдоволені з сього вибору; принаймні кн. Збаразький дуже нарікав і пророкував всякі біди. „Сей народ буйний, бундючний і так сею останньою турецькою війною надутий, що легко важить собі всякі накази, а тим більше маючи тепер гетьмана з черни ²⁴), перевівши сей вибір против постанови королївської і зневаживши свою старшину ²⁵), — як їх почнуть підущати попи, то нема що й думати, аби вони стали послушні, поки своєї власної крові не настрашать ся”, писав він королю ²⁶). А одному з товаришів-сенаторів додавав до сих погроз; „Передчував я се, і писав королеви, гень-гень за житя Сагайдачного, бо знав, що він уже вмерав, та й він, неборак, чоловік чесний, справний і відважний, і річипосполитій дуже жичливий, якого козаки нїколи не мали між собою, — остерігав, що так воно буде по смерти його”. ²⁷)

Кінець кінцем гетьман настав для правительства не найгірший, і потерпів тут тільки принціп — що козаки не взяли гетьмана з рук короля, а самі собі вибрали. Але козачина взагалї зовсїм несклонна була слухати, що їй диктуватиме правительство, і місія комісарів стріла повне фіаско. „Перемогла сильна партия черни”, писав король на підставі реляцій комісарів, „вибрала собі гетьмана по гумору свому — що й старшим їх не буде в лад”. ²⁸) Можливо, що оконечний вибір гетьмана був відложений до приїзду комісарів, але вибрано Голуба незалежно від їх волї. Про те щоб відновити постанови 1619 р., не було й мови. Козачина пригадала, що се гроші привезено торішнї, а час вже й на нові, що мали по давнїй постанові приходити на день св. Ілї (а сї переговори з комісарами мали місце десь при кінцї мая ст. ст. або на початку червня). За те що не підуть на море, козаки домагали ся збільшення плати, а також права кватировання на волости і побирання собі удержання (леж і приставств), коли річпосполита не пускає їх на море, анї на иньшу війну не посилає. Грозили инакше йти на Запороже і звідти на море, на Турка, покликуючи ся на те, що з покійним гетьманом (Жолкєвским) була у них така умова: як гроші на час не приходять, вільно їм на море йти ²⁹) (в дїйсности, як ми знаємо ³⁰), така умова комісією 1619 р. не була прийнята, але козачина стояла при нїй, і комісія 1622 р. приймає за факт істнованнє такого контракту) ³¹). Правдоподібно, підносили й иньші жадання (напр. богато говорено про незабезпеченість ранених і старих козаків), тільки в сучасній кореспонденції мова йде головно про сї два: виплату на св. Ілю збільшеної плати і право приставств на Українї ³²). Про виписку і зменьшеннє війська до вказаного давнїйшими соймами числа не хотїли й чути.

Такий ультіматум поставило військо козацьке на радї „на полю під Кагарликом”, десь при кінцї мая. Комісарі випросили тільки, щоб військо почекало пять тижнїв королївської відповіди, а від себе пообіцяли, що плата їм буде збільшена до 50 тис. і виплачена на св. Ілю. Комісари опирали ся при тім на листї присланім їм з Обалковским, що в потребі можуть козакам додати плати десять, а навіть двадцять тисяч. А обставини були справдї такі, що козаки, як то кажуть, і в ус собі не дули з королївських жадань; комісари не привели з собою нїяких значнійших сил, війська не було взагалї через конфедерацію. Але король не хотїв розуміти сього. Не тільки не хотїв позволити приставств, — бо ся перспектива таки в страшну панїку привела українську шляхту, — але і на побільшеннє платнї не хотїв згодити ся. Сильно докоряв комісарам, що вони переступили свої права, обіцявши козакам додаток, і наказав їм, аби знову їхали до козаків, під той час як будуть післані гроші (на св. Ілю нїби, але розумієть ся, з деяким опізненнєм ³³). Комісари сим разом мали виторгувати від козаків, щоб вони зрікли ся підвисшення і розійшли ся з війська, „зіставивши тільки три тисячі або мало що більше” („три або чотири тисячі” в иньшім листї). „Нїколи військо, вертаючи з иньших воєнних експедицій, не вимагало того (роскватировання): одержавши умовлену плату, розїздило ся до домів і осель своїх, не наприкряючи ся обивателям коронним; треба, щоб і тепер заховано давнїй порядок: нехай самі поміркують, що така маса принесла б останнє знищеннє всюди, куди б обернулась'', доводив король комісарам. В тім же дусї, дуже мягко, писав і козацькому війську ³⁴). Але сам не покладав великих надїй на успіх нової комісії, й поручив підскарбію таки приладити, секретно від самих комісарів, ті додаткові 10 тис. зол., щоб їх мав при собі довіренний писар на випадок, як би комісарам таки не вдало ся козаків умовити. А в справі кватир наказав комісарам як ultima ratio просити козаків, щоб зіставали ся в послушности й ждали нової комісії з „великих і значних людей”.

Король очевидно відчував, що й ся нова комісія, — хоч як він силкував ся настягати до неї участників, не буде дуже авторитетна. Головно, що не можна було їй дати доброї військової асістенції. Війська не було анї на лїкарство. Конфедерація жовнїрська тягнула ся далї, й кн. Збаразький не помиляв ся, думаючи, що приклад сеї жовнїрської конфедерації може настроїти козачину тільки на тим вищу ноту ³⁵). „Все з конфедератами й лїсовчиками виїзжають, беручи з них собі міру і приклади, — що їм мілїони платять і на розбої їх скрізь пальцї дивлять ся, і вони не тільки припаси, а й ланові гроші на волости без милосердя збирають, а проте і повну платню дістають”, писали про козаків комісари, і справедливо додавали: „Трудну задачу вкладають на нас — словами відводити те, що вони самими фактами доводять”. На бажаннє, щоб козаки вийшли з волости та стали на шляхах татарських — боронити Ордї дороги, козаки „відповідали питаннєм — що там будуть їсти, коли тих трох або чотирох золотих, що дістануть на шаблю, не стане і на прожиток (pro victu et amictu), бо дуже голі й голодні”. „Раз у раз питають, де подїнуть ся калїки що хлїба-соли собї заробити не можуть, або ті що домів не мають, копати не вміють, а просити стидають ся? Як їм стільки ж грошей дістанеть ся, як і тим що багато з неприятелем не воювали, то не матимуть за що собі й домів та обійстя постарати — бо того за кілька золотих не справлять” ³⁶).

Приходило ся годити яко мога, не доводячи до розриву, щоб не допустити до походу на море. І так проривали ся невеликі походи на море: уже, як згадано, якась невеличка екскурсія була в маю (кн. Збаразький писав, що ходило пять чайок козацьких і здобули турецький корабель) ³⁷). Потім в липнї французький посол писав з Царгороду, що тридцять козацьких чайок зявило ся недалеко Царгороду, 15 льє від міста, і руйнували побережа Анатолїї, взяли богато кораблїв турецьких на морі; в великій небезпечности була також Кафа. В Царгородї був великий страх, „бо поголоска про чотири козацькі чайки на Чорнім морі лякає Турків більше нїж чума в Мореї або Берберії — так вони налякані з сього боку”, поясняє французький посол ³⁸). А тут іще своєвільні ватаги з Браславщини й Поділя — люде старости браславського і камінецького набігли на околицї Білгороду і землї волоські шарпнули. Мирза Кантемір відповів на все се походом на Покутє ³⁹). Все се дуже заплутувало відносини до Турків, неясні й без того, через зміну особи султанської: Осман згинув в маю від військової революції, й на тронї засїв новий султан Мустафа. А тут саме виберав ся до нього той „великий посол” кн. Кр. Збаразький, для уложення трактату.

Через се комісія головну вагу мусїла положити на забезпеченнє від морських походів. Вона рішучо відмовила ся від королївського поручення — їхати на козацьку раду на св. Ілю та намовляти козаків, щоб вдоволили ся давньою платнею (40 тис. золотих): відписували, що се не тільки їм самим „смертю пахне”,-а хоч, розумієть ся, їм „солодка смерть за отчину”, все таки вони за лїпше вважають ще й далї служити королеви й річи посполитій, — се скомпромітує перед козаками короля і державу, наведе біду на Україну (козацькими лежами) і турецьку грозу на річпосполиту (походами на море). „Трудно і з розсуднїйшою старшиною трактувати, а що вже як надтягне безіменна чернь — там розуму й Духа святого анї питати”. Військо і так, не сподїваючи ся приcилки грошей на час, було вже визначило похід в тиждень по св. Ілї, і наказало борошно готувати, а для платнї, щоб її одержати, полишало своїх депутатів. Нової комісії, задуманої королем, чекати не хочуть — кажуть, що на Запорожу будуть вести з нею переговори ⁴⁰). Кінець кінцем нова комісія мусїла таки виплатити війську ту надвишку, 10 тис., аза те Запорозцї обіцяли, що доки не буде закінчена справа з Турками, себто не буде забезпечений спокій і посол з Царгороду не верне, вони не будуть ходити на море. Справа леж і приставств зістала ся одкритою: додаток до платнї військо вважало тільки компензатою за те, щоб не йти на йоре ⁴¹). По доброму обіцяло, що на волости людям наприкряти ся не будуть, підуть на Запороже, на свої звичайні місця і „там в степу будуть собі старати ся на прожиток”; так написали й королеви. Але про виписку й зменьшеннє війська та иньші постанови 1619 р. і чути не хотїли. Казали, що війська буде ще більше, до сто тисяч, і як їм на весну не знайдеть ся иньшої служби, то вони таки підуть на море. Про знищеннє човнїв отже не було що й говорити ⁴²).

Така козацька „надутість” дуже злостила правительственні круги, і розвивала переконаннє, що треба як найскорше скупати козачину на ново, в крівавій лазнї. Сю гадку напр. не перестає на всякі способи повторяти в своїх листах і промовах кн. Збаразький. Але поки що, стиснувши серце, приходило ся годити, відкладаючи на лїпші часи розплату.