Примітки. 2) Listy Źółkiewskiego c

¹) Пор. вище с. 171.

²) Listy Źółkiewskiego c. 22-3, як низше.

³) Nie trzeba sobie było lekce tych rzeczy ważyć, bo pospolicie z takich małych poczatków wielkie sie rzeczy stawaią, завважає Бєльский про історію з Косинським по Наливайкових рухах (с. 1689).

⁴) Грабянка с. 24, пор Краткое описаніе (при Самовидцї) с. 215.

⁵) Исторія Руссовъ с. 34.

⁶) Лїтературу див. в прим. 5

⁷) Бєльский с. 1689, теж в реляції Пясочиньского — у Кулїша Ист. возсоед, II с. 176; Костомаров замість Подляшья написав „ПолЂсья” і се пішло потім далї.

⁸) Не перевіреною лишаєть ся звістка давнїйших біоґрафів Косинського, буцім він служив у К. Острозького, але погнївавшись пішов на Низ. Се оповіданнє, здаєть ся, виникло з здогаду, звідки пішла ворожнеча у Косинського на Острозького: але ми тепер знаємо лїпше, звідки.

9 Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 19.

¹⁰) Таку умову ставляла соймова конституція — Vol. legum II с. 318; з сього можна думати, що й Косинський був шляхтичем.

¹¹) Так, я думаю, належить розуміти сю історію. Рулїковский, автор просторих статей про сї маєтности в Słownik-y Geograficzn-ім (sub voce Rokitno, Wołodarka), толкував се инакше: що Косинський дістав свою пустиню з обовязком залюднити її, але не будучи спроможен, відпродав її. З скарги на Косинського 9/I. 1592 бачимо, що він спеціально інтересував ся деякими документами і забрав грамоти Ян. Острозького на стар. Білоцерківське і Богуслав, на Розволоже і на Рокитну (Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 12); значить, Ян. Острозький вже випросив був собі на них привилеї, і я думаю, що з початку були то потвердження на сї ґрунти як на королївщину. Але на Рокитну дістав привилей Вишневецький, і Ян. Острозький потім, купивши його претензії, став приватним власником Рокитни (див. лист Януша з 1599 р. в додатках до Исторіи возсоед. II с. 447: dwie wsi, ktory był i. m. pan hetman (Замойский) ziednał u k. i. m. Kosinskiemu, od Kosinskiego kupił (sic! — знаємо ті купна, хиба дав якесь відчіпне, діставши привилей) niebosczyk xiąze Wiszniewiecki, ia zaś uchodząc w sąsiedstwie tak bliskiem niezgody iakiey, dla swego pokoiu musiałem kupic te wsi wiecznosią u хсіа Wiszniewieckiego, пор. Źródła dz. XX c. 16). Права на Володарку купив у Загоровського і Трембіцкого кн. Збаразький, і вона за ним зістала ся; але цїкаво, що білоцерківські урядники далї претендовали на Володарецькі ґрунти (ibid. c. 392, пор. Рулїковского l. c.). Думаю, що се кидає світло на властивий початок спору Острозького з Косинським — що він піднїс претензії на сї ґрунти як білоцерківські.

¹²) Listy Źółkiewskiego c. 22. Новійші дослїдники (Николайчик, Доманицький) датували сей лист 1592 роком, але се не можливо — тодї реєстрова козачина була збунтована, й які ще переговори про платню могла вести!

¹³) Докум. львів краєв. архиву.

¹⁴) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 12.

¹⁵) Жерела VIII ч. 48.

¹⁶) Жерела VIII ч. 43 і 48. Значіннє сього нападу на Трипілє не зовсїм ясне. Рулїковский думав, що се козаки розширяли свої Терехтемирівські володїння (Słownik geogr. sub voce Trypol); може бути одначе, що й тут був якийсь звязок з аферою Острозького, бо на Трипілє претендували воєводи київські (ibid.).

¹⁷) Архивъ Ю. З. Р. III. 1 ч. 13.

¹⁸) Жерела VIII ч. 48.

¹⁹) Listy St. Źółkiewskiego c. 21-2.

²⁰) Жерела VIII ч. 48.

²¹) Ibid. ч. 43. Як виходить з сього, Косинський цїлий сей час був „на волости”, сидїв у Трипілю з козаками. Отже помиляють ся дослїдники, думаючи, що по нападї на Білу Церкву Косинський пішов на Низ і про ньго не чути було більше як півроку.

²²) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 14.

²³) Матеріали до іст. козацьких рухів ч. 1.

²⁴) Жерела VIII ч. 48, пор. Сборникъ лЂтоп. Ю. и З. Рос. с. 77.

²⁵) Бєльский с. 1080-1, пор. Гайденштайна с 302 = польського перекладу II. с 367.

²⁶) Бєльский с. 1681.

²⁷) Архивъ III. І. ч. 15 і 16.

²⁸) Ibid. ч. 18.

²⁹) Ibid. ч. 50.

³⁰) Архивъ III. І ч. 17.

³¹) „Былъ послухъ, же козаки воєводу києвского воюютъ,” опо-відає про сю фазу рухів оден з учасників — Архивъ Ю. З. Р. III І с. 60.

³²) Проєкт конституції виданий недавно в Жерелах т. VIII ч. 48. Не знати, чи була прийнята постанова иньша — про скасованнє уряду козацького старшого (що займав Язловецкий) та підданнє козацького війська просто гетьману коронному — тамже ч. 49.

³³) Była to wasń domowa, spory powiatowe, zajscia pomiedzy Rusinami, do któorych nie mieszała się ani powaga rzeczypospolitej ani oręz wojska koronnego, добре коментує становище польських гетьманів видавець Любомірский (Listy). Для повного пояснення треба додати було тільки що й особисту wasń між Замойским і Острозькими.

³⁴) Listy St. Źółkiewhkego ч. 14.

³⁵) Бєльский

³⁶) Лист маємо в копії з володимирських книг, вид. в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 19 і в дефектнім видї Listy St. Źółkiewhkiego ч. 15; невважаючи на свою дефектність, се виданнє справляє одначе деякі помилки володимирської копії (я їх використав в сїй виписи).

³⁷) Listy ч. 16.

КОСИНСЬКИЙ І ВІЙНИ ТА РОЗРУХИ 1592-3 Р.: ПОХІД НА ЧЕРКАСИ І СМЕРТЬ КОСИНСЬКОГО, ТРІВОГА ВИШНЕВЕЦЬКОГО, УГОДА ЙОГО З КОЗАКАМИ, КОЗАЦЬКИЙ ПОХІД НА КИЇВ. МІЩАНСЬКІ РОЗРУХИ БРАСЛАВСЬКІ.

Косинський корив ся одначе на те тільки, аби цїло дістати ся з своїм війском на Низ. Своєї обіцянки — скинути Косинського, козаки не сповнили; він зістаєть ся атаманом і лагодить ся зараз до нового походу на Україну, — ще з серіознїйшими замірами нїж перед тим, коли вірити реляції побідника Олекс. Вишневецького. Вишневецький писав, що сим разом Косинський думав не про пустошеннє панських маєтностей, а про те щоб „вивернути до ґрунту все пограниче і нас усїх побити". Що розумів він під сими хоч і страшними, але досить неясними словами, лишаєть ся сумнївним: чи підозрівав він в Косинськім заміри опанувати східно-полудневу Україну і завести там новий лад без холопа і без пана, під козацьким реґіментом, чи тільки бояв ся загальної різанини. І розумієть ся, другий сумнїв — чи дїйсно Косинський мав такі заміри, які росписує отсе кн. Вишневецький. По його словам Косинський „з війском своїм сприсяг ся на те, щоб з турецькими і татарськими військами пустошити землї коронні й помагати псам поганським опанувати корону, і хан кримський має з ним післати військо своє, а Косинський за те обіцяв йому воювати землї королївські. На се він присяг і в. кн. московському з усїм своїм військом і піддав йому вже все пограниче, більше як на сто миль на тих границях; і в листї своїм до них великий князь московський писав себе вже царем запорозьким, черкаським і низовським і післав на Запороже сукно і гроші" ¹).

Ґрандіозно все се виглядає, і дуже б інтересно було мати в Косинськім дїйсного репрезентанта таких ідей, таких соціальних і полїтичних плянів, — попередника козацьких вождів XVII в. в їх плянах широкої боротьби против шляхетського польського режіму, опертої на союзах з відвічними ворогами і суперниками річи посполитої, для перестрою суспільного ладу України. Тільки знов непевність, чи не додав тут Вишневецький чогось, щоб збільшити вагу своєї побіди над Косинським; що де що напустив він сюди і з непорозуміння, се певне; ті грізні московські претенсії оперті на очевиднім непорозумінню: на згадцї в царськім титулї черкеських князїв і низовської землї (Черкесів кавказьких і Низу волзького). Та в кождім разї інтересно се, що так би сказати в повітрі носили ся гадки хоч би про можливість з боку козачини плянів, які кількадесять лїт пізнїйше стали перспективами і плянами вповнї реальними. Коли ми пригадаємо зносини козаків з московськими царями в 1550-1580 роках, недавнї пропозиції ханови помочи від козаків в 1580-рр., всї ті оповідання про розтяганнє козацької власти і юридикції над шляхту на Укранї в попереднїм роцї, то в оповіданнях Вишневецького, поза деякими перебільшеннями і непорозуміннями, властиво не знайдемо багато недорічного або неправдоподібного. Що московське правительство мало зносини з Косинським, се навіть знаємо певно: весною того року до нього була вислана царська грамота з порученнєм, аби разом з козаками донськими слїдив за кримськими Татарами в інтересї Москви ²). Але чи було що більше в тих зносинах — якісь проби оперти ся на московській помочи з боку Косинського — того не знаємо.

По словам Вишневецького Косинський вибрав ся був весною (в маю 1593 р.) з двотисячним козацьким військом і арматою й потягнув під Черкаси. Чого він тут хотїв, Вишневецький близше не поясняє. Сучасники Гайденштайн і Бєльский кажуть, що Косинський гнївав ся на Вишневецького за поміч Острозьким і тому від нього хотїв почати; можемо додати до сього, що Вишневецький і в рокитнянську історію був вмішаний ³), — а козаки з ним як з черкаським старостою теж мали довгі і давнї рахунки. Так чи инак, Косинський сим разом хотїв зачати від нього. Вишневецький оповідає, що Косинський, приступивши під Черкаси, почав обстрілювати місто, в ночи сподївали ся від нього штурму і Вишневецький за лїпше взяв його випередити й несподївано напав на Косинського з міста. В битві, в замішанню згинув сам Косинський, а його товариші, збентежені тим, подали ся чим скорше на Запороже, до війска ⁴). Бєльский і Гайденштайн оповідали инакше: що Косинський, випередивши військо, вїхав до міста і з ним кілька сот козаків; зачав в корчмі гуляти і тут його пяного забили слуги кн. Вишневецького. А за тим стали громити й козаків і їх згинуло до півчвертаста ⁵). Хоч оповіданнє Вишневецького авторитетнїйше, але щось воно не мусїло бути так просто і чисто з тим, як він оповідає — така собі звичайна битва; мусїв бути там якийсь елємент підступу, засїдки або чогось такого. Се дає дорозумівати ся й страх Вишневецького перед козацькою пімстою, і пізнїйше признане право своякам Косинського і його товаришів судом доходити свого на Вишневецькім ⁶).

Доносячи Замойскому про свій тріумф над Косинським, Вишневецький просив його вплинути на короля, щоб українське пограниче було захищене військом, бо грозить йому пімста від Запорожцїв. „Найпевнїйша річ, що ті зрадники — а їх за порогами єсть понад кілька тисяч — захотять мстити ся і спустошать сю Україну, злучивши ся з Татарами". Просить также, аби до пограничної шляхти видано унїверсали, які б, крім подяки за поміч, нею вчинену вже, заохотили б її „не показувати нїякої зради до короля і річи посполитої і не тїкати від мене і від сього погранича, але зо мною боронити границь держави, не жалуючи свого житя" — бо инакше від тих „проклятих людей" (козаків), „а через них — і від заграничних король не матиме спокійного пановання", додає він для лїпшого переконання. Ох, як бачимо, дуже не весело почував себе черкаський староста від свого тріумфу над Косинським.

Його горячі поклики до правительства за помічю полишили ся без результату. Правда, сойм зібраний на місяць май, устами Замойського висловивши подяку Острозькому за приборканнє козаків ⁷), ухвалив завести певне військо на Днїпрі, яке б боронило своєвільникам нападати на сусїднї землї; козаків і всяких своєвільників, що збирають ся в купи й чинять насильства, проголошено за бунтівників, дозволено на них без всяких судових процедур уживати війська і в оборонї своїх маєтностей наступати оружною рукою, і всяка одвічальність за забитих в таких бійках людей, хочби й шляхтичів, здіймала ся вповнї ⁸). Але все се не давало нїякої реальної помочи для оборони від козаків. Тим часом лїтом 1593 р. вони зовсїм серіозно посунули на Поднїпровє. Разом з ними Татари впали на Волинь; говорили, що то їх козаки підмовили і напустили саме на кн. Острозьких — тому, мовляв, і кошем вони стали під Константиновим і найбільші шкоди в Острозьких маєтностях починили. Шляхта місцева була то на соймі то на трибуналї, й Орда набравши полону „пішла й шаблї вийнятої против них не побачивши" ⁹). Козаки тим часом рушили на Черкаси. Сили їх мусїли бути дуже значні, і Вишневецький по недавнїх тріумфах мусїв зложити пиху з серця й шукати порозуміння. Скінчило ся такою характеристичною капітуляцією українського віце-короля перед козачиною:

Покій вічний і непорушний уставляєть ся з обох сторін. Борошно, човни й коней (забраних очевидно у козаків) п. староста черкаський має вернути козакам, і коли б пізнїйше котрийсь товариш з війська запорожського пізнав щось свого в староствах Вишневецького, то може доходити своїх прав до того. За смерть Косинського, Шалевского і Снятовского їх свояки можуть судом доходити свого. Всї козаки, які за весь час тих замішань були при кн. Вишневецькім або в його війську, — їм прихід і одхід має бути свобідний як тут (на волости) так і за пороги, до війська козацького, як би хто схотїв, і не має бути нїякого дорікання їм анї пімсти (амнестія).

Майна по померших товаришах козацьких урядники старости — підстарости і городничі не мають забирати на старосту черкаського, але має воно діставати ся по праву дїдичному жінкам, дїтям і своякам їх.

Козаки, приходячи з Низу до староств п. старости коли б то не було, мають мати вільний прихід і одхід, але ті що будуть приходити, мають вибрати зпоміж себе старшого, який би чинив справедливість над ними за проступки ¹⁰).

Останнї точки вказують на якісь хронїчні напруження в відносинах між Вишневецьким і козачиною (побираннє відумерщини, заборонене грамотою Баторія, недопусканнє своєвільних козаків з Низу до городів). Вишневецький обіцяв знести сї репресії й відкрити козакам вповнї свобідну дорогу. Було се по останнїх ухвалах сойму досить несподїваним. Біскуи київській Верещиньский, що займаючи ся кольонїзацією своєї Хвастівської волости, інтересував ся живо тутешнїми справами, сповіщаючи Замойского про умову уложену з козаками, уважав потрібним оправдати Вишневецького. Не такий час, завважає він, щоб справдї можна було взяти ся до репресій, ухваленних соймом на козаків; грозять напади від Татар, неясне становище Турка; добре б було, як би було можна очистити Україну від козаків, але зараз — „кепські часи"; хиба пізнїйше.

Дїйсно, хиба пізнїйше, бо поки що козаки були повними хазяєвами в східнїй Українї, а військо коронне і правительство нїчого не робило для приборкання їх. По своїй угодї з Вишневецьким козаки післали своїх післанцїв до Київа, щоб тутешнїй уряд ґродський дав їм возного для посвідчення насильств і кривд, які вони мали від Вишневецького (себто хотїли здїйснити ті права судового доходження, які їм забезпечила умова). Уряд київський — кн. Конст. Острозького, „не вважаючи на їх ролю послів козацьких", арештував тих післанцїв, взяв на допит, на муки; оден і вмер на тих тортурах, другий лишив ся ледво живий; майно їх і иньших козаків поконфісковано. Почувши про се, військо козацьке з арматою всею силою рушило човнами на Київ, „доходити справедливости на провинниках". В Київі тодї була зібрана київська шляхта на рочках; почувши про козацький похід і не маючи способів боронити ся, вона рішила вислати своїх післанцїв до козаків, щоб намовити їх, аби не йшли на Київ цїлим військом, а вислали тільки свою делєґацїю для розслїдження справи. Післанцями були Верещиньский і кн. Кирик Ружинський, що з братом Михайлом також був ватажком козацьким в 1580-х роках, отже був для козаків нїби свій чоловік. Як оповідає Верещиньский, вони виїхали козакам на зустріч на устє Либеди, але в ночи їх наїхали „калаури" козацькі і думаючи, що то сторожа київська, ледве їх не порубали. Але біскуп впав на гадку, щоб дати козакам пізнати, що то не сторожа, казав — своїм музикам грати на жоломийках (w szalamaie) псалом „Воспою Господеви въ животЂ моємъ", і се справдї виратувало їх. Коли прийшло козацьке військо, Верещиньский з Ружинським пробували відмовити козаків від походу на Київ, але вони не згодили ся післати делєґатів, кажучи, що з сими послами було б те саме що і з попереднїми, і пішли Днїпром і суходолом на Київ; а було їх коло чотирох тисяч. Шляхта розбігла ся, „не хотячи з урядом замковим пити того пива, яке він наварив"; уряд замковий з міщанами замкнули ся на замку. Але кінець кінцем прийшло до згоди без розлитя крови, і навіть без стріляння, як запевняє Верещиньский в своїй реляції. Козаки згодили ся на окуп за вчинені їм кривди: заплачено їм 12 тис. золотих, і списано з ними „угоду" (на жаль не маємо її); вона забезпечала „вічний покій і перемирє" з козаками, як і черкаська, і правдоподібно забезпечила козакам більше меньше тіж права, що й черкаська угода з Вишневецьким ¹¹).

Тим часом похід козаків і утеча шляхти з Київа сильно наполошили сусїдню шляхту волинську, і спеціально князїв Острозьких: їм очевидно вже привиджував ся новий козацький похід на Волинь. Волинська шляхта, зібрана в Володимирі на виборі делєґатів до трибуналу, зі страхом приняла відомість, що козаки „до столицы воєводства києвского зъ арматою войною втягнули, згромажати и тамъ осести хочуть", бо з того була б і Волини велика небезпечність. Тому дала кн. Острозьким повновласть, аби слїдили за козаками і в потребі скликали шляхту: шляхта обіцяла, що на кождий поклик їх ставить ся, куди вони скажуть ¹²).

Небезпечність присувала ся на Волинь і з полудня — від Браславщини (може її розуміє волинська шляхта згадуючи, що від козаків також „часу недавно прошлого небезпеченства и шкоды великиє въ краяхъ Подолскихъ стали ся"). Тутешнї козацькі розрухи були особливо тим небезпечні, що з козаками тут накладало й міщанство браславське, так близьке до них всїм складом свого житя, — тим часом як в поднїпрянських замках воно не виходить з послушности своїм старостам. З пізнїйших звісток довідуємо ся, що провідником чи визначним участником сих браславських розрухів був Наливайко, але скупі відомости, які маємо в листї Жолкєвского з 25 падолиста 1593 р. не згадують про нього ще. Жолкєвского про тутешнї розрухи сповіщав браславський староста Струсь, описуючи їх дуже грізними рисами, в дусї реляції Вишневецького, і зробив на Жолкєвского сильне вражіннє. „Пан староста браславский дуже збентежений своєволею й бунтами тих злих хлопів", писав Жолкєвский Замойскому; „пильно потрібує ласки, ради й ратунку вашої, бо за противленнєм і бунтованнєм тих хлопів (розуміють ся очевидно браславські міщане, разом з козаками) трудно йому сповняти свої обовязки в відправлюванню святої справедливости (суду): приходить ся йому, їздячи туди (до Браслава), зберати великі збори, стережучи ся їх буйности і своєвільства. Я радив п. старостї — і з свого боку буду того пильнувати — щоб якось по доброму привести їх до послушности; але як би далї з їх боку був такий непослух, прошу дати науку — що в такім разї робити далї. Я маю відомости, що вони присягли ся не допустити там жовнїрам квартир (leżey), а мабуть і у кримського царя їх післанцї бувають. Такий у них непослух (upor) і своєвільство, що вже не уважають зовсїм анї на Бога анї на короля анї на що иньше. Треба б завчасу тому запобігти, аби з того чогось гіршого не стало ся. Як менї казав п. староста, сила їх там слабка, тільки завзятє велике" ¹³).

Цїкаво при тім почути, що аж сї жалї й відомости Струся змусили Жолкєвского вперше задумати ся над козацькою справою, над сими українськими своєвільствами. Се тодї як уже цїлих два роки (1592 і 1593) східно-полуднева Україна була ареною козацького господаровання; потім як козаки опановували державні замки, забирали гармати, давали правдиві битви старостам і шляхтї. Так мало займали тутешнї справи вищу адмінїстрацію польську. Аж тепер Жолкєвский довідуєть ся про ріжні накази королївські в справі козачини, від Баториєвих почавши аж до недавнїх, з 1590-років, що казали війську коронному, як ми бачили, без всяких правних процедур громити своєвільних.

Ситуація на Українї справдї ставала все грізнїйша. Спеціальні причини ще причиняли ся до напливу козачини з Низу в „волость": Татари громадили ся в великих масах в степах, потравили тут пашу, і вкінцї знищили запорозькі укріплення на Запорожу, скориставши з того що козачина вся рушили звідти ¹⁴). Але на хвилю нові комбінації заграничної полїтики притягнули до себе увагу козачини й відтягнули їх сили від української „волости", звернувши в експедиції заграничні.