Примітки. 1) Гетьман Тарновский non ignarus Scythas Tartaroa rapto vivere et hostes regni pene anniversarios nequaquam guieturos

¹) Гетьман Тарновский non ignarus Scythas Tartaroa rapto vivere et hostes regni pene anniversarios nequaquam guieturos, пише Ваповский в 1530-х рр. (с. 250).

²) 3 нагоди повтореного Татарами нападу король писав до начальника пограничної сторожи звісного Стан. Лянцкоронського: mirаmur iam bina hoc anno incursione Tartaros terras nostras Russiae infestasse, cum tu istic sis cum militibus mercenariis et nihil sit a nobis neglectum, quod ad praesidium partis istius videtur pertinere — Acta Tomic. IV ч. 26l.

³) Маємо дві серії описей замків Київщини й Браславщини, першу з 1545 р., другу з 1552. Перша, звісна нам в цїлости, обіймає замки: володимирський, луцький, кремінепький, винницький, браславський і житомирський, видана в цїлости, але з старої копії, переписаної латинкою, в Źródła dziejowe t. VI (поодинокі описи, в копіях теж пізнїх і несправних, також в Памятниках кіев. ком. IV і Архиві Ю. З. Р. VI. I і VIII). Ориґінальний текст в Литов. Метрицї, IV А № 4. З другої серії маємо замки луцький, володимирский, кремінецький, винницький, браславський, житомирський, овруцький, київський, чорнобильский, мозирський, остерський, канївський і черкаський; вони всї, з виїмком описи володимирського замку, досї не опублїкованої, видані в Архиві Югозап. Рос. ч. IV. І, ч. VII. І і II (одначе також не завсїди справно). Книга ориґінальна не заховала ся: вона була, видко, скоро знищена і переписана на ново в 1593 р. — ся копія в Литов. Метрицї IV. А № 6. Сї дві серії в сумі становлять першорядне джерело до внутрішньої історії Волини і особливо східньої України; для неї се джерело перше і незрівняне, і як таке служило вже й буде ще нераз нам служити. Між обома серіями є одначе значна ріжниця в укладї й крузї відомостей: перша писана більше в формі мемуара, займаєть ся особливо питаннєм про права шляхетського землеволодїння, але дає богато побутових подробиць при тім. Друга більш схематична, але дає детальнїйші звістки про стан укріплень, припаси, доходи адмінїстрації і обовязки людности. Матеріал з них про замкову орґанїзацію вибраний в моїй давнїй роботї (першій науковій працї, з студентських часів): Южнорусскіе господарскіе замки въ половинЂ XVI в., 1890 (з київ. Университ. ИзвЂстій). Про самі ревізії, яких результатом були сї описи — Д.-Запольский, Очерки по исторіи западно-русскаго крестьянства, с. 168 і далї. З давнїйшого часу маємо коротші описи кількох замків: Житомир, Чуднів і Винница в звісних фраґментах описи Київщини XV в.; інвентар Кремінця без дати, між актами 1480 років, вид. у Любавского Обл. дЂленіе, дод. 1; опись Овруча з 1519 р. — Архивъ Ю. 3. Р. VII II ч. 5; цитований вище меморіал в справах київського замку — Źródła Ґрабовского і Пшездзєцкого т. II.

⁴) Źródła dziejowe VI с. 111.

⁵) Для прикладу як розписувала ся стара „городова робота” наведу таку роспись з Овруча: всїх городень замок має 61, з того більшу половину ставлять місцеві пани (по дві й по три), кілька городень ставлять бояре й дрібні власники „з своїми поплечниками”, по одній городнї; одну ставлять попи овруцькі, одну овруцькі купцї-куничники, одна козацька, сїм ставлять „люде господарські” — Архивъ IV. І с. 36-7.

⁶) „Земяне и мещане повидили: хтоколвекъ собе на которй стороне городню обыметъ и двери вробдетъ и схованьє будетъ в ней мети, той вжо повыненъ будетъ тую городню направовати, верхъ накрывати, камене и колодкы ку обороне на ней мЂти и глыною обмазовати” — Архивъ VII. І с. 126 (Житомир).

⁷) Źródła VI с. 120.

⁸) Ibid. c. 119, 120, 137.

⁹) Źródła VI с. 111.

¹⁰) Архивъ VII. І с. 81, 144, 608, IV, I с. 40.

¹¹) Архивъ VII. II с. 20.

¹²) Źródła dz. VI с. 120.

¹³) По описи XV в. було в Житомирі „чотири пушки великихъ а пять тараницъ” (Архивъ VII. II с. 5), а в 1546 р. — одна дїрава гармата, два серпентини, так само нездалї до стрільби, і нїякого припасу до них, так само в 1552 р.

¹⁴) Хоч і тут канївський замок, через 13 лїт по збудованню, був уже в такім станї, що на нїм „трудно не толко оборона, але и сторожа, бо нельза вже ходити по бланъкахъ: што не поопадало, и то ледви отъ витру колышетъ ся” (Архивъ VII. І с. 92). А в останнїй чверти столїтя в такім же гіркім станї був і столичний замок київський.

¹⁵) Міщане одначе стоічно знесли ту невигоду й добили ся, що нарешті їм зроблено міст „за гроші скарбу господарского”.

¹⁶) Архивъ VII. I с. 142.

¹⁷) Архивъ VII. II с. 21.

КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ОБСТАВИН І САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ: ЗНАЧІННЄ ЗАМКІВ, ЛЮДНІСТЬ В 1-ІЙ ПОЛ. XVI В. ВСЯ ТУЛИТЬ СЯ ПРИ НИХ, БРАК ВЛАСТИВИХ СЇЛЬСЬКИХ ОСАД НА СХ.-ПОЛ. ПОНЇПРОВЮ, БІДНІСТЬ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ПОБОЖУ І В ЗАХІД. КИЇВЩИНЇ, ЖИТОМИРЩИНА, БІЛА ЦЕРКВА І ЗВЕНИГОРОДЩИНА, ПОБОЖЕ.

Такими як ми отсе їх бачили, замки східньої, литовської України (а такими ж більше меньше були й замки коронного погранича) не могли мати великого кольонїзаційного значіння — більш стратеґічне. Се були наче укріплені пункти на якійсь ворожій території, які улекшували зносини, давали можність слїдити за рухами ворога, запевняли — хоч і не дуже певно, сяку таку безпечність своїй залозї й купцї людности, що тулила ся під її захистом, — але зовсїм не панували над територією. Для сього вони були занадто слабкі й безрадні, як ми бачили. Вся осела людність тулить ся під самим замком, виходячи тільки на роботу або на степові промисли, але й під охороною замкових стїн не може чути вповнї безпечною анї себе, анї тим меньше — свого хозяйства. Міський острог не дає нїякого певного захисту; на випадок татарського нападу треба ховати ся в замку хиба „з душею самою”, як казали, лишаючи на волю божу свої достатки. Серед неустанних татарських нападів і трівог не могло навіть в найблизшім сусїдстві замку розвинути ся анї міське житє, анї більше господарство, і людність, що тулила ся під замком, жила на воєнній нозї, готова кождої хвилї боронити власними руками свого достатку і своєї голови — бо і в тім звичайно не було на кого покладатись. Не на туж купку старостиних слуг і кількох нездалих гармат!

І от ми й бачимо справдї, що почавши від великих Менґлї-ґераєвих пустошень XV в. потім без малого цїле столїтє, а добрих три чверти столїтя — до 1560-х років Східня Україна лежить пусткою. Одинокі сталі оселї тулять ся при тих нечисленних замках, в міськім острогу під ним, а весь безграничний простір сих країв з його природними богацтвами експльоатуєть ся тільки находом, ватагами уходників.

Заднїпровє, позбавлене замків, лежить пусткою цїле. З литовського боку крайнїй замок — се Остер, з московського — Чернигів і Путивль. При остерськім замку числить ся кілька сїл, а власне шість, а семе (Лутава) хоч лежить під самим Остром, належить до київського замку. Разом в них селянських господарств 45. Але навіть в сїм глухім кутї, серед лїсів і болот, людність не чула себе безпечною, як показує цїкава замітка: „пахивали на замокъ у трехъ миляхъ на поли у Столицы, а тыхъ часовъ пашня опущона за неспокоємъ отъ Татаръ” ¹). Вся боярська, воєнно-служебна людність сидить в містї ²). І тих кількадесять селян переважно, мабуть, мали свій притулок в містї, хоч що правда — деякі з тих сїл сидять в дуже глухих кутах, захищених ріками, лїсами, болотами.

На днїпровській артерії деякі — дуже бідні і незначні останки оселої кольонїзації держать ся в київській околицї і то повище Київа, по Днїпру, Деснї, Ірпеню (Дубечня, Погреби, Слобідка на Деснї, Тарасовичі, Сваремле, Петровцї на Днїпрі, Демидів на Ірпени), і далї на північ. Поруч них на кождім кроцї руіни старшої кольонїзації. „В Києве городищи Старомъ которыє люди митрополскиє сидятъ, тыє службу земъскую господаръскую служатъ якъ который можеть, бо отъ Татаръ звоєваны”. „Села, съ которыхъ выхоживало слугъ панъцернихъ на службу господарскую: село Куликовъ, село Попадичи, село Грелавичи, село Янъковичи, село Юръєвичи, село Невеселово, село Иванковичи — с тыхъ селъ выхоживало люду панцеръного на службу господаръскую 146, а теперъ тыє села пусты вси”. „С селъ польныхъ — с Кривого, с Ходоркова и з Сокольчи дани хоживало 3 кади меду, нижъли запустели отъ давныхъ летъ”. „Село на Тетереви Вышевичи, именьє Шибеноє, Забудчи — звоєваны тыхъ часовъ отъ Татаръ” ³). Все се переважно близькі околицї Київа (найдальші ті села „польні”, себ то степові — Ходорків, Криве, Сокольча на горішнїм Ірпени й Унаві, але панцирні села, які не зникли без слїду, роскидані на полудне зараз під Київом); лежать сї села переважно вже в лїсовім поясї, і одначе навіть найбільш витрівала, воєннослужебна кольонїзація панцирних слуг не витримала татарської трівоги. А й під самим Київом не можна було вести правильного господарства, як вказує отся звістка про митрополичих людей на Старім Городї.

Опись дальшої надднїпрянської стражницї — замка канївського, окрім міського острога згадує селянську людність на кількох осадах: в Вороновім, Терехтемирові, Подсичах, Тулиблї, Колтягаєві, Совинї, разом 50 селянських родин, що рахують ся мешканцями сїл. Але тільки рахують ся, бо з виїмком одного села — Воронова, всї иньші селяне „зимують і лїтують при замку”, як виразно каже опись ⁴). Инакше сказавши, вони живуть властиво в містї, як і міщане, і господарять ни ґрунтах свого села находом, як і всякі иньші уходники, але вважають ся „отчичами” тих ґрунтїв і дають з них постійну, обовязкову дань властителям сих ґрунтїв, не так як по иньших „пустих” селищах, де нема „отъчича ни одного” і наймають їх собі вільні арендарі-підприємцї, коли і де схочуть. Тільки в тім селї Воронові місцеві люде в Каневі тільки зимують, а лїтують у себе „на острові” — отже мають досить безпечне від Татар схоронище ⁵). Таким чином се все властиво Канївцї, міщане, які ріжнять ся між собою правним титулом: одні належать до замкового присуду, иньші до приватних властителїв-панів, або монастирів. Иньшої людности тут нема. Навіть в такім селї, що всього версту лежить від замку, і то люде не хотять там мешкати, а сидять у містї.

При Черкасах — сьому форпостї української кольонїзації, навіть уже й таких номінальних осад не значить ся. Вся людність концентруєть ся в містї; єсть міщане і бояре і неоселі козаки, але людей панських нема зовсїм, з виїмком кількох міщанських домів, що „позадавали ся земяном” ⁶). Єсть панські порожні селища — память колишнїх сїл, з перед татарського пустошення, по за тим — самі „уходи” — монастирські, панські, переважно замкові або міщанські. Вони обіймали порічя Ворскли, Орели, Самари, Тясмину, обоїх Інґулїв, самого Днїпра аж гень низше порогів, аж до Тавани ⁷). Але оселих осад тут не було нїде.

Вся середина Київщини між лїнїєю Днїпра на сходї й лїнїєю Богу на заходї була позбавлена навіть таких опорних кольонїзаційних точок, якими служили замки днїпровські. Передова стражниця київського Полїся — Житомир, як ми бачили, чверть столїтя простояв не відновлений по тім, як згорів в 1520-х роках. Замок збудовано наново й приведено до якогось порядку тільки під 1550-ті роки, і тодї тільки почала стягати ся сюди значнїйша людність. В 1540-х рр., через непорядки замкові, через брак оборони і через великі драчі та повинности, якими старости обтяжали сю купку людей, яка тулила ся коло замку, люде навіть при замку, в містї, не хотїли осїдати. При ревізії 1545 р. до ревізора „прийшли бояре і міщане і всї люде тамошнї, плачливо чолом бючи, аби їм дано волї на кілька лїт, аби податків, підвод і стацій не давати, а мати свободу куди схочуть їздити й торговати, бо тепер, кажуть, не позволяють їм нїде нї меду солодкого, анї звіря мохнатого, анї воску возити й продавати, цїлком в запорі їх держать; як нам буде така свобода й ласка від господаря й. милости, тодї, кажуть, і иньших багато може зібрати ся й осїсти ся під тим замком, а тепер не через що иньше як тую неволю люде не хочуть сходити ся до того замку, і ми самі за такою неволею, коли не буде ласки й милости господарської, не можемо вдержати ся при тім замку й підемо геть” ⁸). З осібна міщане заявляли: ,,тепер дей мы, горчаки, сорок або петдесятъ чоловека, не только стацей и подводъ давати не можемъ, але и сами не маємъ чымъ ся пожывити и коней на чомъ заховати, бо дей каждый зъ насъ хлебъ купуємъ на Волынь и на Подоле Ђздячи, и вжо дей шыя наша, одъ хлеба несвободна, и естли бы тыхъ часовъ къ подводамъ и стацямъ мели насъ приневолить, тогды жадный зъ насъ въ местЂ не одержит ся” ⁹).

Так же незначна була й иньша, не міщанська людність сього величезного повіту. „Всихъ головъ пановъ и земянъ житомирскихъ” ревізор начислив 22, в їх володїнню „селищъ тридцать два, а людей ихъ всихъ сто и чотыри чоловеки” ¹⁰). Їх маєтности, як також маєтности замкові, він всї зве селищами; очевидно справжнїх властивих осад тут майже не було або й зовсїм не було. Однї „селища” були таки зовсїм пусті (між ними й такі вже в досить глубокім Пслїсю положені, як Щенїв, на півн.-схід від Житомира), на иньших значили ся піддані, але переважно сидїли під замком. В 1544 р. земяне й бояре дістали від в. князя увільненнє від повинности мостової й сторожевої і від десятини польної ¹¹), з огляду на повну неможливість вести якесь господарство — „ижъ они з людми своими при замку нашомъ мешкають и для поганства Татаръ по селищамъ своимъ пахати не смеютъ” ¹²). І поставленнє замку тут не багато змінило. Ревізія 1552 р. знов каже, що ,,тыє вси земяне (житомирські) и люди ихъ вси, хотя у в селахъ мешкаютъ, (то значить — числять ся при певних селищах як їх мешканцї), а предся для пополоху Татар лете и зиме уставичне в домах в месте живутъ” ¹³), а про маєтности замкові й панські, хоч знає їх більше нїж ревізор 1545 р., про всї говорить як про пусті: „замок и мостъ замковый винны были робити села вси житомирского повету, як господарскиє, так князскиє, панскиє, земянскиє и боярскиє, нимъ єще пусты были, а запустели од шести, од семы, од осмыдесятъ летъ, а иншыє ближей, а иншиє єще далей” (себто в останнїх десятилїтях XV в.) ¹⁴). Вся невеличка людність тулила ся під замком, тут господарила на замкових ґрунтах ¹⁵), а в свої селища виходили на господарство на промисел тільки уходом, як на Поднїпровю, і правильного рільного господарства не було, так що збіже навіть для власного прожитку справдї приходило ся купувати на Волини й Поділю, як казали ті земяне й міщане ¹⁶), і на випадок яких небудь нових повинностей не тільки міщане, а й земяне могли серіозно грозити: ,,мы вси з людми нашими проч поволочем ся” ¹⁷).

Як передову сторожу для західньої части Київського повіту — поріч Ірпеня, Унави, Каменки, в серединї XVI в. поставлено замок в Білій Церкві. Є звістка, що се зробив воєвода київський кн. Пронський (воєводою був від 1544, а вмер р. 1555). Коли се так ¹⁸), то мусїв він зробити се перед самою смертю, бо в ревізії 1552 р. про білоцерковський замок нїчого не чуємо. Деякі відомости маємо про нього з пізнїйшої ревізії; з неї бачимо, що був він заложений в великих розмірах, але слабко узброєний і не маючи нїяких доходів окрім з міста, що мало осїсти при нїм, лихо удержував ся, скоро погнив і занедбав ся ¹⁹). Місто при нїм справдї осїло, але довго зіставало ся одиноким оселим місцем в сїй околицї — як то було і з иньшими замками.

Для полудневої Київщини опорною базою служив Звенигород, але він не був відновлений весь XVI вік, хоч на потребу того вказувала українська людність. З тим околиця ся лежала пустою. Бачили ми вже оповіданнє Браславян про те, як давнїйше підводи з Браслава ходили навпростець на Київ, Канїв, Черкаси „по селам, которыи передъ тымъ бывали, а тепер вже од поганства спустели” ²⁰). Для того, щоб ся кольонїзація могла відновити ся, вони вважали замало відбудувати сам тільки Звенигородський замок, але розложити тут сторожеве військо, як було на Поділю короннім: „гдыбы люди пенежныи завжды обецне мешкали, тогды як замок оный звиногородский можетъ безпечне забудованъ быти, такъ и села осести”. І як ми бачили з попереднього, справдї само збудованнє замку не могло б відновити кольонїзації, а під його ослоною могла б осїсти тільки більша або меньша осада міська.

Так було і в самій Браславщинї. Браславський замок служив передовою базою для Побожа; ним дорожили дуже з сього боку, й спішно відновили заходом цїлого князївства в 1490-х рр., а коли його спалили Татари в 1551 р., зараз же відбудовано коштом литовського скарбу; будівничим був пушкар Жолдак, що обовязав ся збудувати замок за 23 місяцї; 60 копачів і 40 ремісників працювало при тім і будова коштувала разом 3177 зол. ²¹). Вся людність мала свій захист під сим замком. Ревізії, що правда, не кажуть сього так виразно, як бачили ми се при иньших замках, але в світлї анальоґій з иньших пограничних околиць сказане ними не лишає сумнїву в тім. 33 домів боярських, 160 домів їх людей і 129 домів міщан господарських, по ревізії 1545 р., ²²) — се не тільки вся осела людність міста Браслава, а заразом вся осела людність Браславщини ²³). Тільки в повітї Винницькім бачимо окрім замкового острога правдиві села, з людністю, і то великі — по кількадесять господарств (всїх „людей” господарських і панських в містї і в повітї ревізор нарахував 1113, а з них в містї тільки 112 домів).