Примітки. В другій половинї XIV в.

¹) Про се див. в т. III ² с. 334 і т. VI с. 6 і далї.

²) Див. в т III ² с. 155 і далї.

³) Див. т. III ² с. 153-4.

⁴) Див. т. IV ² с. 294.

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ВІДРОДЖЕННЄ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЯ ПІД ЛИТОВСЬКОЮ ЗВЕРХНІСТЮ, ЗАХОДИ ОБОРОННІ І КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ЗА ВИТОВТА, РОЗДАЧА МАЄТНОСТЕЙ, ОСЛАБЛЕННЄ ПО ВИТОВТЇ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ. КОЛЬОНЇЗАЦІЯ XV ВІКУ: ЗАМКИ НА СТЕПОВІМ ПОГРАНИЧУ, ВОЄННОСЛУЖЕБНА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ В БРАСЛАВЩИНЇ, КИЇВЩИНЇ І ЗА ДНЇПРОМ, СЕЛЯНСЬКІ ВОЄННО-СЛУЖЕБНІ ГРОМАДИ, СИСТЕМА ЗАМКІВ, ГОСПОДАРСТВО.

В другій половинї XIV в. східня Україна входить у склад Литовської держави, дістає на ново державну орґанїзацію, княжу власть і дружинно-боярську верству. Зявляєть ся на ново тенденція вернути собі страчені простори, закріпити її узброєними замками, утворити нові кадри воєнно-служебної людности.

Найбільш визначним і енерґічним репрезентантом сих змагань в наших джерелах, в данім ними матеріалї, виступає Витовт. Ми знаємо, що він змагав до того, аби поставити під свої впливи саму Орду, і для того зробив кілька походів в степи, а пізнїйше полїтичними способами — виводячи своїх протеже на ханський престіл, пильнував тримати орди в своїй залежности, і дїйсно вмів осягнути те, що на чорноморськім побережу його воля була законом для тутешнїх Татар. Річні дороги Днїпра, Бога, Днїстра, їх виходи в море хоче мати він в своїх руках, і для того ставить тут ряд замків. Відживають давнї, віками погребані ідеї про урядженнє експортових портів на чорноморськім побережу, митних комор на тих степових дорогах; для їх охорони ставлять ся замки, а в плянах їх мають і ще більше ¹). Наданнє чорноморського побережа Бучацким з 1442 р., що говорить про „замки наші: Каравул на Днїстрі, Чорний город там де Днїстер паде в море, і Качибеїв на морськім березї, з усїма містами, портами, митами водними і сухопутними”, та ставить новому державцеви в обовязок укріпити і в лїпший стан привести сї замки й городи ²), — як відгомін свіжої ще памяти про Витовтові заходи на Чорноморю має зовсїм реальне значіннє. В Витовтових часах се були зовсїм серіозні пляни, як показує історія побудовання замку на Днїстровім лиманї (мабуть тогож Чорного городу). Границї України зачеркували ся до чорноморські береги на полуднї, по Донець і Тиху Сосну на сходї ³). Се був поворот до давнього стану річей — пять столїть назад, як ще турецький поток не залляв чорноморських степів. І в першій чверти XV в., при енерґії Витовта, при великих силах, які давала сконцентрована, в одних руках зібрана Литовська держава, сильна і одностайна під міцною рукою Витовта — сї завдання могли б в значній мірі бути сповнені.

Не без значіння може бути се, що Витовт всю східно-полудневу Україну (окрім Сїверщини) задержував в своїй безпосереднїй власти, не даючи в державу князям. Поділє, коли воно перейшло до нього (західнє від р. 1411, східнє мабуть ще від 1393 р. і без перерви до смерти Витовта), він обсадив своїми старостами. В Київщинї, разом з Заднїпровєм, по смерти Скиргайла, що дістав сю волость на основі умови з Ягайлом, посадив Витовт свого товариша кн. Івана Ольгимунтовича, але не в ролї князя володаря, а в ролї намістника тільки („далъ ему держати Києвъ”, як каже русько-литовська лїтопись). І така управа через намістників, очевидно, потягнула ся до самого надання Київщини Олельку Володимировичу (в 1440-1 р.) ⁴). Дуже можливо, що Витовт умисно не давав тут волостей нїкому, щоб мати вповні свобідну руку в задуманім руху на полуднє, — щоб вести його по одному плянови на цїлій лїнїї.

На жаль, недостача актового матеріалу з близьких Витовтови часів не дає нам можність слїдити за його заходами коло кольонїзації й орґанїзації в серединї самого того передстепового поясу. Тільки для західнього Подїля (пізнїйшого Подїльського воєводства) задержало ся певне число Витовтових надань ⁵). Се переважно записи сум на ріжних маєтностях, роздаваних в державу ріжним особам — Русинам (місцевим і з дальших земель) і ріжним приходням. Таке роздаваннє, инакше сказати — формованнє воєнно-служебної верстви й воєнно-служебного землеволодїння, судячи по захованим вказівкам, вело ся інтенсивно, очевидно — не тільки на поділю, але і в Браславщинї, і в Київщинї ⁶). Поруч воєнно-служебного привілєґіованого землеволодїння, що запевняло певну воєнну силу сим землям, формували ся кадри воєнно-служебного селянства, так званих слуг, які звільняли ся з усяких иньших повинностей, або сї иньші повинности зводили ся до minimuma в заміну за обовязок воєнної служби. В пізнїйшій описи київських сїл маємо при сих воєнно-служебних осадах, які в захованім до наших часів фраґментї досить густим рядом криють західно-полудневе київське пограниче, виразні відсилки до Витовтових практик, які позволяють бачити в орґанїзації сих воєнно-служебних кадрів дїло Витовта, безпосередно його та його намістників ⁷). Разом з тим мусїли йти заходи коло будови укріплених замків, що мали служити опорними узлами сеї воєнної орґанїзації.

З смертю Витовта центральне правительство уже не займалось більше сею справою так енерґічно. Західнє Поділє перейшло до Польщі і з заведеннєм тут польського устрою (по смерти Ягайла) було більше полишене власному промишленню місцевої шляхти. Правительство в. кн. Литовського, заклопотане внутрішнїми завірюхами й відносинами до Польщі, тратить інтерес і розуміннє сеї східно-полудневої справи, начеркненої Витовтом — як взагалї занедбує свою східню полїтику. Нові київські князї — Олелько і його син Семен, що в 1440-х рр, дістають в удїл Київщину з Заднїпровєм, полишені своїм слабким силам, могли тільки слабшими заходами і не так пляново вести далї традиції Витовтової полїтики — рух на полуднє. Але так само було в Браславщинї, хоч би вона правила ся намісниками безпосередно від центрального правительства ⁸).

Від Олельковичів маємо кілька надань, або згадок про них, які показують на неустанний рух на полудне — кольонїзаційний і орґанїзаційний. Семен Олелькович переводить розмежованнє своєї волости з Кримською й Золотою ордою — „высылалъ намЂстника своєго Свиридова, который отъ него Черкасы держалъ, и тотъ по тымъ мЂстцамъ разъЂждчалъ и по тымъ урочищамъ границы клалъ, яко съ землею Татарскою такъ и зъ БЂлымъ городомъ, такъ тежъ зъ землею Волоскою” — „отъ Марахвы рЂчки, которая впала въ ДнЂстръ ⁹), и на низъ ДнЂстромъ — по половинЂ ДнЂстра, мимо Тегиню, ажъ гдЂ ДнЂстръ упалъ въ море, а оттоль съ устья ДнЂстрова лименомъ пошла граница мимо Очаковъ ажъ до устья ДнЂпрова ¹⁰), а отъ устья ДнЂпрова до Таваня — а по той сторонЂ Таваня съ Перекопскою землею граница вашей милости по Овечу воду и в-верхъ Овечей воды, а отъ верховъ Овечей воды у верхъ Самары и у-верхъ Овечея воды, а отъ верховъ Овечея воды у-верхъ Самара и у-верхъ ОргЂя ажъ до Донца и отъ Донца по Тихую Сосну” ¹¹).

Коли вважали потрібним об'їздити ті границї та класти на них граничні знаки, видко, що надавали тим територіальним претенсіям на землї нижнього Днїпра або верхів Самари якесь реальне значіннє. Пізнїйша реляція переказує разом з оповіданнями про той граничний обвід і память про те, що на Тавани перевози (себто доходи з них) були по половинї — половина на вел. князя, половина на хана кримського. Факт сей належить, очевидно, до часу перед Менґлї-ґераєм, за часів Олельковича, і дає нам ілюстрацію реального значіння, яке мали ті границї з Кримом або Волощиною в сих — пізнїйше диких степах.

Про розміри кольонїзації, й її поступи деяке понятє дають нам звістки про стан її перед Менглї-ґераєвими спустошеннями, які можемо зібрати з сучасних документів і пізнїйших згадок.

Ідучи від заходу, від Поділя коронного перед усїм маємо оте звістне вже нам наданнє Бучацкому чорноморських замків Чорного города і Качибея, з приналежними околицями, що в тих часах, 1440-х рр., ще вважало ся на стільки реальним, що Бучацкі завели процес з королївською адмінїстрацією за права на приморські пересипи. Але се значіннє надавалось сим землям т. ск. по інерції — по традиції Витовтових і Ягайлових заходів; претенсії до них не були підтримані правительством і землї сї виходять з реального володїння чи Корони, чи в. кн. Литовського, до якого се побереже, як ми бачили, все таки зачисляло ся по давнїй памяти і в другій половинї XV віку.

На середнїм Днїстрі найдальше висунений в степи замок — се звісний нам Каравул (коло Рашкова), з добре захованими слїдами укріплень. Вище його звісний ряд держав і маєтностей XV віку:

Буша і Грушовець на Мурахві, Берладка на Мурашцї, Бронниця, Іваниківцї, Аґдашів (Акташ, білий камінь), инакше Серебрія, далї — Іляшівцї, Лядава, Козлов — все маєтности тубильних, українських родїв — Буцнїв, Козловських, Нешевичів, Іляшовських ¹²). Пізнїйша традиція — в серединї XVI в. — коли сї поднїстрянські простори були „з давнїх часів пустими”, заховала память ¹³) про замок на Жванї — пізнїйше „городище Жван” (теп. Жван не далеко від Днїстра) і другий в Голчедаєві, на Лядаві (згаданий в перемирнім трактатї 1431 р., теп. Верхнїй Голчедаїв).

За Днїстром, від устя Мурахви границя осад, чи шляхетських маєтностей XV віка відступає поволї на північ. Полишаючи на боцї сильно непевну грамоту Семена Олельковича на маєтности Шашкевичів з 1459 р. ¹⁴), де виступає поріче р. Косницї і Русави аж по саму р. Рашківку, з городищем Тимолівським (Тиманівським) і Драгошівським (теп. Комаргород), маємо більш певні вказівки в цїнній записи про роздачу Казимиром маєтностей в Браславщинї на виленськім соймі 1448 р. ¹⁵). Тут знаходимо такі надання й потвердження: Рогоза дістає привилей на отчини свої Мервинцї, Гиковцї і Кобилє, і вислуги Воробієвичі й Шпиків — вони тягнуть ся смугою понад Мурахвою аж до Богу: Мервинцї на долишнїй Мурахві ¹⁶), Кобилево — може Кобилецьке коло середньої, Воробіївцї і коло них Рогозна на Богу, Шпиків між ними. Іванко Гинкович дістає наданнє на Бортники не далеко Браслава (на пол.-зах.) і Юрківцї за Богом. Якийсь війт Станислав дістає Єрмолинцї, і мабуть він же ¹⁷) — Остолопів, Дашів, Ометинцї, Ситківцї, Кропивну й Роговцї — маєтности за Богом, від устя Собу на північ. В тій же місцевости має Слупиця Куну й Носовцї, Копоть Кошевцї (коло Собу) і Кожинцї (коло Роськи), Шелибор Кальник і крім того Шандирів і Куничне (на півн. від Браслава), Менько Ілинцї (на горішнїм Собу), коло нього Івашенко Осташкович Вязовець. Грицько Ясманович дістає грамоту на Кроковцї (Криківцї в дорічу Бога, на півн. від Браслава), Жорнища (в дорічу Соба, коло Ілинець), Оратів (в дорічу Роськи) і Погребище (вже на самій Роси). Грицько Баласепревич (!) на Долинне (було в ґрунтах. Розволожських — теп. Володарки, в порічу р. Молочної ¹⁸) і Пальчиківцї — є тепер тільки Пальчиків на низу Гнилого Тикича. Коли се він, то „доходи лебединські”, що належали як отчина Івашку Львовичу разом з селами Релїв і Росечеїв ¹⁹), можна класти на околицї звісного Лебедина ²⁰), в дорічу Виси (тому тих сїл не можна вже тепер відшукати — бо ся східня околиця спустїла найбільш радикально) ²¹).

Сей інтересний ряд можна б доповнити ще реєстром маєтностей Дашковичів, потверджених за ними в 1505 р. По словам Федька Дашковича, що дістав се потвердженнє, вислужив сї маєтности дїд його за часів Витовта. Ся голословна заява мало що варта, і комплекс маєтностей сих зложив ся протягом довшого часу, але можна прийняти, що він, бодай в значній части, сягає часів перед татарськими погромами. Окрім звісного нам Шандирева, знаходимо тут маєтности: Клищево, Тростянець, Тиврів — все в сусїдстві Шандирева, над Богом і коло нього, далї Волчківцї й Несторовцї (їх місця не можемо вказати) ²²), також „селища” (слїд їх, дїйсно, заник зовсїм): Оринича і Костино на р. Косницї, Збуново і Паробче на Русавї, Ленїв і Михайлово — не звісно близше, де саме ²³).

Для Звенигородщини маємо цїкаве потвердженнє в. кн. Олександра Гринку Васькевичу на маєтности — селища Миглїєво (Млїїв), Орловець і Лїнчинцї (инакше Ілїнчинцї), в порічах Вільшани і Тясмина: землї сї були „отчиною й вислугою Федька Васькевича, земянина Звенигородського”, що згинув від Татар, і з рукою його вдови перейшли до Гринка Васьковича ²⁴). В серединї XVI в. сї маєтности належали Зубрикам, і крім них володїли вони ще селищем Радивонівським в порічу Тясмина (пізнїйший Жаботин) — правдоподібно се такий же останок колишнїх маєтностей з перед запустїння, як і ті Звенигородські їх селища ²⁵).

На Поросю, що належало до Київського князївства, маємо кілька надань кн. Олельковичів ²⁶). В 1451 р. надає кн. Олелько боярам своїм Івашку й Петру Григоровичам селище Таганчу, що перед тим держав якийсь „панъ Игнатъ Шумаковъ”; другим разом дістали вони від нього Товарів на Роси (коло теп. Межирич); їх батьківщиною був Григорів на Днїпрі, низше Терехтемирова. Иньшому „боярину нашому пану АндрЂю Морозови” надає кн. Семен Олелькович „село Жердеву” тамже над Днїпром, вище Канева ²⁷). Бояре Єрші вододїли в другій половинї XV в. Могилами і Білим-берегом (Днїпровським побережем, очевидно — понизше Роси) ²⁸). Якийсь кн. Роман володїє великими маєтностями над Росею: Рут Старий і Новий, Тоганів, Очків, Новоселє, Клайклище (!) і Костомирів — від нього переходять вони в другій пол. XV в. до Івашенцевичів ²⁹).

За Днїпром знаємо в тих часах маєтности Глинських — порічя Ворскла і Сули. Лозків — ґрунти Жеребятинські по р. Карани й далї в глубину Заднїпровя. Кн. Половцїв Рожиновських — ґрунти Рожнівські й Нїжинські, між Десною, Удаєм і Остром, на підставі мовляв привилею ще від кн. Володимира Ольгердовича ³⁰).

В сумі сї отчини й вислуги, надання й потвердження тягнуть ся широкою смугою від устя Мурахви більше меньше на устє Сули, становлячи такби сказати передову лїнїю тодїшньої кольонїзацїї. На скільки реально вона була кольонїзована, розумієть ся, не можна сказати. Але судячи з того, що зараз побачимо — про села княжі на полудневій границї Київщини, мусимо думати, що вповнї безлюдними навіть сї передові пости тодїйшнього кольонїзаційного походу не були: сї „отчини” й „вислуги” випрошували ся й роздавали ся не тільки в надїї якоїсь будучої кольонїзації а й орґанїзували ся економічно, загосподарювали ся по троху — хоч переважало, без сумнїву, над оселою господарською кольонїзацїєю господарство уходне, наїздом. Для якогось інтензивнїйшого господарства не могло тут бути місця: хлїборобство напр. можна мислити собі тільки в дуже скромних розмірах. З другого боку той факт, що маєтности того чи иньшого властителя чи державця не виступають переважно в видї одного обрубного комплєксу, а складають ся з кількох куснїв, часом досить віддаленних оден від одного, позволяє здогадувати ся, що землї навіть в сїм передовім поясї були досить розібрані, цїнили ся, освоювали й випрошували ся у центрального правительства на перебій! Значить воєнно-служебне землеволодїннє було досить розвинене. Ті відомости про маєтности, які маємо, вказують тільки деякі з них, і в дїйсности катеґорія тутешнїх бояр-земян була далеко численнїйша, — хоч в порівнянню з землями лїпше засидженими тутешнє землеволодїннє, розумієть ся, зіставало ся дуже рідким. Крім роздавання земель боярам-земянам, в інтересах кольонїзації й воєнної оборони, в тих же інтересах розвивало ся _закладаннє громад воєнно-служебних, селянських, на землях, які зіставали ся в безпосереднїм роспорядженню князя чи великокняжого намістника. Звістна нам опись Київщини, списана по смерти Семена Олельковича, перед татарськими погромами, кидає цїкаве світло і на орґанїзацію сеї селянської воєнно-служебної кольонїзації, і на тутешнє господарство.

В тім фраґментї, який маємо, виступає ряд сїл, починаючи від Роси і під Житомир та Чуднів. Значна частина імен сих осад заникла і їх місця не можемо означити, так що льокалїзувати сей образ воєнно-селянської кольонїзації можемо тільки почасти; але східно-полудневі осади таки мабуть пропали, разом з описю замків Черкас і Канева (ґеоґрафічного порядку фраґмент не держить ся докладно). Фраґмент розпочинаєть ся селом Терпсеєвим „на Рси” (пізнїйш не звістне). Далї маємо с. Антонів недалеко Роси (над Березянкою), кілька сїл над Раставицею: Щербів (теп. Ружин), Вчерашнє, може Радостів. Потім Почуйково на Каменцї, Сокольча на Унаві, Ходорків і Скочищів на Ірпени, Водотиїн на верху Здвижа. Крім того кілька сїл над Днїпром — на полуднє від Київа, як Гуляльники коло Ржищева ³¹) (ґрупи сїл коло Житомира і Чуднова мають уже иньший характер). Осади сї й иньші з ними названі, яких місця не можемо близше означити (таких є сїм) майже всї мають згадку про практику Витовтових часів ³²). Се показує, що маємо тут до дїла з осадами старими, не молодшими, а може й старшими від Витовтових часів. Саму воєнно-служебну орґанїзацію їх можемо вважати, з певною правдоподібністю, дїйсно дїлом Витовта та його намістників: слабкість привілєґіованої воєнно-служебної верстви зовсїм природно могла понудити його до орґанїзації кадрів воєнно-служебного селянства, з елєментів заможнїйших, економічно сильнїйших. Вони носять технїчну назву „слуг”. Їх головний обовязок — воєнна служба: „а служба ихъ толко на войну ходить”, „на войну хоживали, а иного ничого не знали” — в значінню яких небуть робіт. Тільки подимщину давали — себто ріжні натуралїї з свого господарства, і то тільки раз на три роки: „а подимщину даивали за великого князя Витовта на третїй годъ”; часом згадуєть ся ще обовязок „болкуновщини” (поволовщини), але тільки на приїзд самого в. кн. Витовта (отже рід т. зв. стації). Доперва кн. Семен став заводити „новину'' в селах, які близше лежали до його дворів: казав їм „на толоку ходити, сїна косити, став сипати”, і ся новина, очевидно, будила серед тих слуг велике незадоволеннє — „того дей имъ и-старины не бывало”. Осади не великі — найчастїйше 5 до 10 господарств, але єсть такі, де всього два-три господарства, а в однім сидить тільки сам оден отаман — осадчий, сподїваючи ся осадників; два найбільші села мають по двадцять служебних господарств, з отаманом разом. Поруч воєнно-служебних в невеликім числї стрічаємо таких, що сидїли на „вроцї”, медовій або куничній дани, а также „свобідних”, які ще не висидїли волї, не запомоглись, і через те ще не несуть нїяких повинностей. В сумі сї 18 сїл, описані в нашім фраґментї, посилали на війну близько 150 конних вояків.

Відомости його доповняє в дечім пізнїйша опись київського замку (1552 р.). Вона згадує „села, съ которыхъ выхоживало люду панцеръного на службу господаръскую 146, а тепер тыє села пусты вси”, і вичисляє сїм таких сїл (Куликів, Попадичі, Рословичі, Янковичі, Юриєвичі, Невеселово, Іванковичі) ³³). Деякі з отсих сїл зникли без слїду, иньші звісні в близшім сусїдстві Київа, зараз на полудне від нього; мабуть всї вони більше-меньше до сеї околицї належать. Нема сумнїву, що память про них належить теж до часів перед спустїннєм Київщини, і таким чином ся звістка доповняє собою звістки описи XV в.: в тім фраґментї її, який маємо, нема сеї околицї, і нї одного з названих вище сїл не маємо в нїм. Се показує наскільки значнїйша в дїйсности була ся воєнно-служебна кольонїзація, і наскільки частинні відомости про неї маємо в нашім фраґментї.

Опорними базами — уздами сеї воєнно-служебної орґанїзації служили замки, але на жаль ми про них маємо дуже слабі відомости з сих часів. На подільскім пограничу бачили ми два замки, правдоподібно невеликі — Голчедаїв і Жван. На середнїм Днїстрі — Караул. На середнїм Богу крайнїй замок в напрямі до степів, звістний нам — се Браслав. Далї на схід Звенигород, знищений під час татарських погромів і потім не відновлений. На Днїпрі крайнїй замок в Черкасах. За Витовта мусїли бути якісь замки на низу Днїпра і Бога (порівняти звістку про якийсь город св. Івана, поставлений Витовтом десь на нижнїм Днїпрі) — вони відповідали б тим чорноморським замкам в околицї Днїстра і були потрібні, як передові пости, для охорони хоч би митних комор тих часів. Але про них не маємо нїяких докладнїйших відомостей ³⁴). Знаємо тільки сю внутрішню лїнїю — Браслав, Звенигород, Черкаси. Можливо переходила вона й за Днїпро — тут міг бути також замок в порічю коли не Ворскли, то Сули, але вказати його близше ми не спроможні.

Деякі згадки з XV в. і з пізнїйших, напр. в описях українських замків середини XVI в. кидають світло на кольонїзацію й житє, яке розвивало ся під ослоною сеї воєнної орґанїзації. Житомирцї згадують в 1552 р., які то доходи несли замкові млини перед спустошеннєм, як ще села не спустїли — тому шістьдесят, сїмдесят, вісїмдесят лїт. „Добрыхъ лЂтъ, гды пашня роживала, а мелючи тут воживано муку до Києва и до иншихъ замковъ, прихоживало тогды з млына выхованє хлебом на сорокъ особъ, бо привоживано молоти и з Чуднова, и з Слободищ, и з инших сел што по Тетереви” ³⁵). Цїкаво порівняти з пізнїйшим нужденним станом Житомира і його околицї, в серединї XVI в. ³⁶), звістки про нього в описи XV віку: — тодї в нїм було двадцять корчом, а в Чуднові 53, „а в месте людей полно” ³⁷). В Браславщинї пригадували, як за давнїйших часів ходили підводи з Браслава до Канїва, Київа й Черкас навпростець „по селом, которыи передъ тымъ бывали, а теперъ вжо од поганства спустели” ³⁸) — отже були не тільки номінальні права на ті села, але й реальні осади. З сусїднього подільского погранича маємо цїкаву пізнїйшу память в меморіалї Претвича, як то „тих часів як Ров, Олчедаїв та Жван не були спустошені, богато людей сидїло коло тих замків”, але потім підчас спустошень воєвода волоський перегнав їх за Днїстер й оселив у себе; а як поставлено замок в Барі й стала та околиця залюднюватись, почали й ті еміґранти (чи їх потомки) назад вертатись ³⁹).