Примітки. 1) Огляд історії студий права в

¹) Огляд історії студий права в. кн. Литовського й його лїтератури див. в примітцї 1.

²) В своїм часї пробував виказати литовські елєменти в праві в. кн. Литовського Ярошевич (Оbraz Litwу І с. 147 і далї), але вказані ним прикмети або виразно належать до староруських впливів, або не певні, бо не надто характеристичні. Новійші дослїдники зовсїм не згадують хоч би про можливість елєментів литовських в литовськім праві (див. нпр. працї Максимейка, Леонтовича, цитовані в прим. 1). Але се у всякім разї крок назад: можна заперечувати істнованнє литовських елєментів, можна здержувати ся від рішучої відповіди за браком матеріалів, але зовсїм замовчувати евентуальну можливість таких елєментів у всякім разї не годить ся. Проф. Леонтович вправдї підносить (ор. с. с. 5), що вираз „право литовське” (ми стрічаємо його часом в формулах надання нїмецького права містам: ”съ права литовского и руского и котороє коли будетъ тамъ держано въ право нЂмецкоє майдеборскоє перемЂняємъ” Акти Зап. Россіи І с. 179, нот. 187, II с. 10, 73 і т. и.) значить теж саме, що право руське литовських земель. Але й згодивши ся з сим, випадає спитатись — а чи не було поруч руських елєментів в сїм праві також елєментів литовського звичаєвого права? Думаю, що студийованнє найдавнїйших судових актів нпр. Жомоітської землї могло-б дати на се відповідь. А поки що вкажу хоч би на койминцїв (рід селян-кріпаків — див. низше), що бодай своїм іменем вказують на якісь литовські практики.

³) Так звучить нпр. привилей Казимира міщанам слуцьким з 1481 — Акты Зап. Россіи І с. 110, буквально повторяє сю фразу Жиґимонт в привилею Київській землї, 1507 р. — іbіd. II с. 35-6; подібні ж верзії її (”новинъ не уводимъ, а старинъ не рухаємъ” і т. и.) — Акты Зап. Р. І с. 151, II с. 368. Як бачимо, маємо тут скристалїзовану, утерту формулу.

⁴) О скільки в устрою в. кн. Литовського — спеціально в землеволодїнню, єсть подібности з відносинами феодальними, сього терміну можна б і уживати, але що з другого боку західноевропейський феодалїзм має цїлий ряд таких прикмет, яких ми в в. кн. Литовськім не знаходимо, термін сей не наручний, бо насуває фальшиві анальоґії з західноевропейськими феодальними відносинами.

⁵) Про теорії феодалїзму в. кн. Литовського див. прим. 2.

⁶) Таку правительственну інїціативу прийшло ся б конче припустити в сїй полїтицї що до землеволодїння, бо польське або нїмецьке міське право, що впливало иньшими разами на полїтику литовського правительства, тут не могло дати готового взірця.

⁷) Публїкований кілька разів, м. ин. Акты Западной Россіи І с. 59, Антоновича і Козловского Грамоты с. 10, й ин.

⁸) Для межикнязївських відносин в. кн. Литовського окрім вказаних в прим. 1 спеціальних статей — д. Любавского й моєї, іще Д.-Запольского Государст. хозяйство с. 37-49.

⁹) Т. IV с. 139.

¹⁰) Д.-Запольський (1. с.) на основі стилїзації сих грамот пробув вислїдити ріжницю в становищі поодиноких князїв до Ягайла і круг їх обовязків; я думаю, що на канцелярській риторицї сих грамот дуже небезпечно операти подібні виводи.

¹¹) Див. т. IV с. 138 і далї.

¹²) Записки т. XXXI: До питання про правнодержавне становище київських князїв XIV і XV в.

¹³) Історія сих привилеїв, систематичний звід їх постанов, з коментарем — в цитованій в прим. 1 книжцї Ясинского, проба аналїзи і реконструкції їх старших частей — у Якубовского ч. II (Ж. М. Н. П., 1903, VI); крім того до сеїж справи іще Леонтович Очерки права лит.-рус.-госуд., при поодиноких землях, Любавскій Сеймъ с. 109-110, Д.-Запольский Госуд. хозяйство с. 28 і далї.

¹⁴) Якубовский (ор. с.) зробив недавно дуже інтересну реконструкцію такого старого ряду в пізнїйшім текстї полоцького і витебського привилею. Він датує текст сього ряду першою половиною XIV в., коли в Полоцьку й Витебську засїдали князї з литовських династий.

¹⁵) Привилеї Полоцької й Витебської землї в Актах Зап. Россіи І ч. 204 і II ч. 70; витебський привилей з цїнним коментарем також в Хрестоматії В.-Буданова II3 с. 46 і далї; обидва привилеї коментовані також у Ясинского (ор. с.), але тут їх постанови розбиті в систематичнім зводї з иньшими привилеями. Невидані постанови Полоцької й Витебської землї вичисляють Любавский Обл. дЂленіе с. 875 і Д.-Запольский op. c. с. 36.

¹⁶) В науковій лїтературі висловлена була гадка, що перший київський привилей був виданий за Витовта, по смерти Скиргайла — Ясинский op. c. с. 65-6, 68-9, Д.-Запольский op. c. с. 13. Ясинский, висловляючи її, виходив від того, що в привилею 1507 р. „стрічаємо всюди відклики до звичаїв, прав і практик, які були ще за Витовта і ним були санкціоновані в його уставній грамотї”. Але в дїйсности в грамотї маємо відклики до Витовтових порядків („какъ будетъ было за в. кн. Витовта”), що взагалї всюди в в. князївстві служили мов би нормою для пізнїйших часів, але нїде нема (як би треба було при такім припущенню) найменьшого натяку на якийсь Витовтів привилей. Д. Ясинский особливо вказує на кінцеві слова привилея, де він забороняв заводити нові мита над ті, які були за Витовта, Жиґимонта, Казимира й Олександра, й додає: „бо мы старины не рушаємъ, а новины не вводимъ, хочемъ все по тому мЂти, какъ будетъ было за в. кн. Витовта и за Жикгимонта”. Та власне сї слова найлїпше показують, що мова йде тільки про старі практики, й нїчого більше, отже здогади про ранїшний київський привилей з Витовтових часів не мають в нашім нїякого опертя.

До подібних виводів, хоч иньшою дорогою, прийшов недавно в справі того гіпотетичного Витовтового привилею і Якубовский (ор. с. гл. IX), аналїзуючи першу половину київського привилея і зближаючи його з загальним привилеєм в. кн. Литовського 1447 р.

¹⁷) Якубовский І. с. сю другу половину київського привилея датує Жиґимонтовими часами, але арґументує се дуже слабо.

¹⁸) Давнїйший погляд, що привилей видано в 1452 р., по смерти Свитригайла, основно збиває Якубовский 1. с.

¹⁹) Так, в противставленню до таких провінцій як землї Жмудська, Полоцька, Витебська, Смоленська, Київська, Сїверська, Волинська й Підляська, звала ся територія литовського племени (в тїснїйшім значінню — т. зв. Горішня Литва, Аuхtоtе по литовськи), що лежала в басейнї правих притоків Нїмана, разом з тими руськими землями, які тїснїйше були з нею звязані історичними обставинами — як Чорна Русь, Минська земля, Берестейщина і деякі дрібнїйші волости. Але і сї землї часом противставляють ся властивій етноґрафічній Литві як „Русь” і взагалї ся термінольоґія дуже хитка: вповнї виробленої назви для сеї центральної области не було. Вивід сеї термінольоґії у Любавского Областное дЂленіе с. 2 і далї, також див. Д.-Запольского Госуд. хозяйства с. 13 і далї. Треба одначе сказати, що матеріал наведений д. Любавским для вияснення сеї термінольоґії, досить бідний, або не так ясний, як би треба для її вияснення.

²⁰) Привилей волинський 1501 р. — Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 36 і Леонтовича Акты Литов. Метрики І ч. 565 (обидва видання досить лихі), 1509 р. — Акты Зап. Россіи II ч. 54, обидві грамоти змістом майже тотожні. Привилей київський 1507 — Акты Зап. Россіи II ч. 30, потвердженнє 1527 р. (з деякими відмінами, переважно другорядними) — іb. II ч. 164. Привилеї 1507 і 1509 р. видані також, з коментарем, в Хрестоматії В.-Буданова II с. 54 і, розумієть ся, включені в звід Ясинского, op. c.

²¹) Федеративність устрою вел. князївства підносив новійшими часами д. Любавский, в своїх обох працях і ще більше Д.-Запольский (Госуд. хозяйство с. 85). При тім вони, безперечно, йшли часом за далеко, нпр. перецїнювали прикмети, чи властиво останки одноцїльности земель в XV-XVI в. тепер уже досить слабкої і т. и., але в їх поглядах є завсїди богато правди.

²²) Див. реєстри у Бонєцкого Росzеt rоdów litewskich й показчики до III й IV т. Аrсhіwum Sanguszków.

²³) Нпр. на такий сойм в 1527 р. занїс пан Якимович луцькому старостї скаргу на кн. Буремського за наїзди на його дім; староста візвав двічи кн. Буремського, а коли той не ставив ся, староста ”съ господиномъ отцемъ владыкою єго милостью и съ паномъ Якубомъ є. м. Монтовтовичомъ старостою кременецкимъ, и князи и паны обмовившы, которыи на тотъ часъ при насъ были, того на первомъ соймЂ на немъ всказу не чинили”, а відіслали справу до в. князя, той же знову звернув справу на ґрунт, і нарештї на соймі засуджено напастника „водлЂ убралы съ права земли Волынскоє”. В 1536 р. в. кн. наказує волинським урядникам зібрати на сойм князїв, панів і всю шляхту й перевести слїдство про всїх, хто вдавав ся в розбій і крадежи або не повздержував від того своїх людей, заприсягнути всїх, що на далї не будуть тримати в своїх маєтностях злодїїв і розбійників та будуть слїдити, аби злодїйство не множило ся, й т. и. Сї епізоди з невиданих актів подав д. Любавский Обл. дЂленіє с. 870-1 і Лит.-рус. сеймъ с. 155, иньші анальоґічні факти — Аrсhіwum Sanguszków І ч. 99, Еnсукlореdуа роwszесhnа т. XXVII с. 806 (статя Бартошевича, на підставі деяких невиданих досї актів). Про суд маршалка й участь в нїм волинських станів (їх претензії на „помочне”) — Аrсhіwum Sanguszków III ч. 255 і IV ч. 1.

²⁴) Вибори жидичинського архимандрита на соймі волинських станів — Любавский Обл. дЂленіе с. 875, Сеймъ с. 155 (з невиданих актів Л. Метрики). Волинські петиції на сойми в. князївства нпр. Акты Зап. Россіи III с. 41-2, 64-6, Документы арх. юстиціи І с. 177-182, і т. и.

²⁵) Нпр. в. князь в 1520 р. віддає роботу київського пушкаря під контролю не тільки воєводи, а й бояр і міщан київських „подъ свЂдомомъ пана воєводинымь и бояръ и мещанъ тамошнихъ”. Епізод сей наводить з актів Литовської Метрики Любавский Обл. дЂленіе с. 868. Вибір печерського архимандрита на з'їздї панів-шляхти — Акты Зап. Россіи II ч. 112; скарги київської й винницької шляхти — Аrсhіwum Sanguszków IV ч.361 і Любавский Сеймъ с. 504-6 (з невиданих актів) і дод, ч. 22 і 23, соймові петициї нпр. Документы арх. юстиціи І с. 145-9.

²⁶) Тому не зовсїм докладно висловляєть ся д. Любавский (Обл. дЂленіе с. 872), що такі панські сойми були „продолженіемъ и видоизмЂненіемъ древнерусскихъ вЂчъ, при измЂнившемся соціально-политическомъ строЂ мЂстныхъ обществъ”. Для українсько-руських земель такої безпосередньої звязи з вічом сих панських соймів прийняти, на мій погляд, не можна.

²⁷) В противність попереднїм дослїдникам (головно проф. Антоновичу і Бершадскому) на одноцїдьність земель в орґанїзації в. кн. Литовського налягав дуже Любавский (Обл. дЂленіе с. 235-7, 876-7). При тім він зробив деякі справедливі поправки, але знов і за далеко пішов, представляючи воєвод і старост центральних міст неначе якимись наступниками князїв і зверхниками цїлої землї: на се виразних фактів навести йому не удало ся. Крайности в його виводах м. ин. вказав і проф. Леонтович — Очерки литов.-рус. права І с. 187 і далї.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛЇ ПОЛЬСЬКОЇ КОРОНИ: ВІДМІННІСТЬ ОБСТАВИН, ЧАСИ „РУСЬКОГО ПРАВА” І ЙОГО УПАДОК, ПОЛЬОНЇЗАЦІЯ УСТРОЮ Й ПРАВА, ЗМАГАННЯ МІСЦЕВОЇ ШЛЯХТИ ДО ЗРІВНЯННЯ З ПОЛЬСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ, БЕЗХОСЕННІСТЬ ЗЕМСЬКОЇ АВТОНОМІЇ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТА, УПОСЛЇДЖЕННЄ РУСИ, СПОЛЬЩЕННЄ ЗАХІДНЇХ ПРОВІНЦІЙ І ПОХІД ПОЛЬЩІ НА СХІД.

В инакших, дуже відмінних обставинах знайшли ся українсько-руські землї корони Польської ¹).

Вони увійшли в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного житя, з державним правом, з культурою розвиненими хоч не вище, то мабуть і не низше тодїшньої Руси. Анї правительство, анї суспільність польська не дивили ся на сю Русь як на щось вище, як на взірець, як то було в Литві. Противно — можна з всякою правдоподібністю сказати — дивили ся на неї з гори, не тому щоб дїйсно мали на се якісь оправдані причини, а тому, що в таких обставинах, навіть на вищій степени культури, нїж на якім стояла тодїшня польська суспільність, — на відмінну (хоч би й рівновартну) культуру, устрій, житє підбитого народа звичайно дивлять ся з гори.

Правительство польське не мало причин особливо заходити ся коло консервовання староруських порядків своєї нової провінції, але не мало також анї причин, анї охоти спеціально їх нищити. Де не вимагали якихось змін полїтичні інтереси, воно лишало староруські порядки на разї без змін. Дуже богато з староруського устрою, права, практики було задержано в українських провінціях, особливо до запровадження польського устрою в 1434-5 рр. Сї часи — до 1435 р. — в пізнїйших часах навить звуть ся „часами руського права”, tempus juris ruthenicalis ²), в противставленню до польського права, заведеного в 30-х рр. XV в. Але так само як і по заведенню польського права досить довго ще зіставали ся ріжні останки „руського права” не тільки в житю, але і в правних сферах Галичини, ріжні пережитки руського публичного права — як останки невільництва, закріпощені категорії слуг, селяне „на руськім праві” і т. и., — так само і перед 1435 р., перед тим заведеннєм польського права, воно встигло вже дуже сильно змодифікувати староруську практику і поробити в нїй сильні виломи, так що те jus ruthenicale було вже перед 1435 р. дуже ілюзоричне.

Виломи в нїм робило ся самим житєм, незалежно від яких небудь правительственних реформ. Рішучо впливало тут уведеннє в місцеву людність, у всї верстви її значної маси польських і ріжних иньших чужеплеменних елєментів. Був тут не тільки власновільний рух на руську землю, на руський хлїб ріжної голодної й жадної голоти, а й робота самого правительства, викликана мотивами полїтичної натури. Володїннє Галичиною було загрожене. Від першої окупації, можна сказати — аж до самої кревської унїї й польської окупації 1387 р. треба було боронити се володїннє від оружних і неоружних претензій сусїдів (не тільки Литви, але й Угорщини, по части Татар). Супроти того польське правительство всякими способами старало ся осадити в Галичинї як найбільше таких осадників, на привязаннє яких могло б воно числити. Тому почавши від Казимира воно протеґує нїмецьку кольонїзацию сїл і міст і шляхотську кольонїзацию польську.

Спустошеннє східньої частини галицьких земель під час боротьби за галицько-володимирську спадщину відкривало широкий простір для такої кольонїзації, але правительство так само, й ще більше, пакує своїх кольонистів і в більше залюднені і лїпше захищені части Галичини, розумієть ся — не без нарушення прав дотеперішнїх руських осадників. Хоч спеціального заміру їх кривдити й розганяти властиво може й не мало, — але знов і не числило ся з ними так дуже супроти своїх полїтичних цїлей. Своїх же польських кольонистів, як побачимо, воно навіть в самих наданнях з'обовязувало до того, аби постійно сидїли на своїх нових маєтностях, для охорони польського володїння. Так уже протягом кількох десятолїть утворив ся в Галичинї досить значний контінґент привілєґіованих кольонистів польських і нїмецьких, що витискали часом і давнїйших руських осадників з їх осад, а в кождім разї відсували їх на другий плян. Теж саме повторило ся кілька десятолїть пізнїйше на Поділю, де польське правительство також старало ся забезпечити собі сю загрожену литовськими претензіями провінцію осадженнєм польських шляхтичів.

На всякі важнїйші посади правительство осаджувало своїх людей, Поляків, на яких могло б спустити ся, а над старою системою урядників, для загального нагляду, творило нові, з широкими компетенціями й екзекутивою, для своїх повірників. Для Русинів лишали ся самі малозначні посади; все иньше було для Поляків та хиба зовсїм спольщених Русинів (як нпр. подільський воєвода Грицько Кердеєвич) і ріжних зайдів, що тримали ся польського режіму.

Розумієть ся, сї Поляки-урядники, в ролї судиїв і управителїв, не тільки сьвідомо, а навить і не сьвідомо — через те, що привикли до польського права, а з руським були або зовсїм, або меньше обзнайомлені, переводили через своє урядованнє польське право в практику землї. Так само Поляки кольонисти не мали причин нагинати ся під руське право, зістаючи ся не тільки самі в праві польськім, але і відносинах своїх до тубильцїв-Русинів прикладаючи норми польського права. Нїмецьким кольонїям, сїльським і міським, забезпечало ся нїмецьке (маґдебурське) право самими фундаційними актами. Таким чином право руське підкопувало ся з усїх боків ще заздалегідь перед формальним запровадженнєм польського. Уже з перших десятолїть польського пановання в Галичинї поруч актів споряджених по руськи й відповідно норм руського права, стрічаємо ще частїйше акти споряджені відповідно нормам і практикам польським, в мові латинській. Адмінїстраційна схема другої половини XIV і першої XV в. представляє з себе досить дивну мішанину урядів староруських і нових польських, при тім старі руські уряди все відступають на дальший плян перед урядами польськими, так що поважний уряд воєводи руського права сходить до значіння заступника польського старости — старостинського судиї або підстарости.

Таким чином навіть в Галичинї, з її сильною історичною традицією, „часи руського права” були в дїйсности часами розкладу й вигасання руського права. На Поділю ж, з його сьвіжою кольонїзацією, з дуже слабою, властиво нїякою традицією, польське право опановує публичне житє від початків польської окупації, по Кориятовичах, і тут навить такого переходового часу, мішання руського права з польським ми не можемо дослїдити. Правда, що з Поділя маємо ще меньше документального матеріалу з сих часів нїж з Галичини, хоч і з Галичини маємо його не богато.

Сей процес польонїзації устрою й цїлого публичного житя не стрічав якоїсь значнїйшої опозиції навіть зі сторони руського елєменту, хоч як він був ще сильний в сих землях, особливо в Галичинї. В тодїшнїм суспільнім складї, супроти понять польського публичного права голос могла мати тут тільки шляхта. В Галичинї в сїм переходовім часї руська шляхта й релятивно, й абсолютно була ще дуже численна й сильна, й могла б бути важним полїтичним чинником в землї, коли б солїдарно, збитою масою схотїла б виступити в оборонї руського права. Але вона не виступала, бо як раз її клясові інтереси казали її бажати повного зрівняння руських земель Корони з иньшими, польськими провінціями, й заведення польського устрою й польського права на Руси.

Дїло в тім, що в сїм переходовім часї „руського права” шляхта руських земель, без ріжницї своєї національности, не користала з прав шляхетської земської самоуправи, яка істнувала в польських провінціях, а що ще важнїйше — правительство звязувало шляхетське землеволодїннє в руських провінціях ріжними ограниченнями, яких не знало польське публичне право, та потягало шляхту до служб і престацій далеко більших нїж які істнували в провінціях польських. Про се я буду ширше говорити на своїм місцї, тут підношу тільки, що супроти такого упослїдження шляхти руських провінцій для неї заведеннє польського права означало увільненнє її самої і її підданих від місцевих тягарів — військової й городової служби, даней і престацій, свободу від ограничень в розпорядженню своїм майном, право вибору судей і земської самоуправи, і т. и. Тож від коли рішила ся доля Галицької Руси й вона стала, по окупації 1387 р. польською провінцією на віки, шляхтичі-Русини, зарівно як і Поляки, з своїх клясових інтересів змагають до повного зрівняння руських провінцій з польськими і заведення польського права. Дїяло ся те ж саме, що столїтє пізнїйше, під час боротьби з унїєю бачимо ми, коли шляхта кн. Литовського, бажаючи розширити свої клясові привнлеї до розміру шляхти польської, змагала до як тїснїйшого сполучення з Польщею, подаючи в тім руку польським полїтикам.

Клясові інтереси перемагали антаґонїзми полїтичні й національні, переважували те огірченнє, яке мусїло серед руської шляхти зберати ся, коли польські зайди відсували її на далекий плян від всїх важнїйших посад і впливів в землї, тиснули її з усїх боків в своїй сьвідомости nacyi dominującej w kraju, кажучи теперішнїми словами, а не рідко й просто видерали з рук старих руських дїдичів їх дїдини, нїби від nullo jure possessores, на підставі королївських надань ³). Невважаючи на се все, кажу, клясові інтереси казали руській шляхтї йти враз з польською, бо на пунктї тих інтересів не було ріжницї між шляхтичом Русином і Поляком. Так було в Галичинї, на Поділю, так мусїло бути в Холмщинї, Белзщинї й на Підляшу.

Ся боротьба за польське право, котрої, на жаль, тільки досить далекі відгомони долетїли до нас, мала не тільки той результат, що привела до польонїзації устрою руських земель, але й запечатала взагалї польонїзацію сих земель на довгі віки, розбивши опозицію руського боярства тодї, коли воно ще було найсильнїйше. Не сформувавши ся тодї в одну збиту фалянґу, не зложивши тодї з себе національного табору, шляхта української народности не здобула ся на се й пізнїйше. Розпливши ся відразу в шляхетській верстві, вона розпливала ся й никла, пропадала в нїй в часом все більше. Одинока верства, що мала голос в тодїшнїх обставинах і могла стати в оборонї руського права, взагалї руської (української) народности була страчена для сеї справи.

Не помогла руському праву в землях Польської корони й земська автономія, що служила, як то вище піднїс я, таким сильним заборолом руського права в землях в. кн. Литовського. А се тому, що в коронних землях вона прийшла запізно.

Провінціональний подїл Польщі взагалї визначав ся великим консерватизмом, і тому підставою до орґанїзації руських провінцій взято також староруський їх подїл. Провінції сї складали ся з семи земель — Львівської, Галицької, Подільської, Перемишльської, Сяніцької, Белзької й Холмської. З них тільки Сяніцька й по части Подільська були новотворами. Маленька Сяніцька земля по всякій правдоподібности утворила ся наслїдком відірвання від Галичини й прилучення до Польщі, перед окупацією цїлої Галичини, в 1340-х рр. ⁴), тай зістала ся потім в ранзї осібної землї й пізнїйше. Поділє відлучило ся від давньої Теребовельської землї (до котрої з початку належало), зіставши ся поза границями Казимирової окупації, коли той зайняв і прилучив до Галичини Теребовельщину ⁵). Забране Поляками з початком XV в., воно лишило ся осібною провінцією, але без східньої своєї половини, що лишила ся при в. кн. Литовськім ⁶) і в 1566 р. дістала титул воєводства Браславського. Всї иньші землї утворили ся в староруських часах, як князївства (з Львівською землею се не так ясно, бо Львів виступає дуже пізно, але се було, мабуть, давне Звенигородське князївство). Тож вони мусїли мати свої місцеві традиції й сильну підставу для земської автономії. Але, як я сказав, вона прийшла за пізно — аж з заведеннєм польського права, в 1430-х роках. Перед тим польське правительство хотїло мати тут сильну і сконцентровану власть в руках своїх старостів, а з початку, за Казимира Вел., Галичина, з виїмком Сяніцької землї, творила навіть одну провінцію, під властию одного „старости руського”. Нїм прийшла земська самоуправа, землї залила вже польська шляхетська кольонїзація, відтиснувши на дальший плян Русинів, так що з заведеннєм шляхетської самоуправи заберають її в свої руки Поляки і на нїй також витискають своє польське пятно. Супроти того земська автономія в дальшім розвою замість консервовання руських традицій в українських провінціях Польщі, стає також провідником польонїзації, і руський елємент в нїй дуже мало дає себе чути.

Повний упадок руського права і руського елємента, що до полїтичного значіння його, в коронних землях зазначив ся таким чином виразно уже в першій половинї XV в. В другій половинї сього столїтя заникають останки руського устрою, сама його память, подекуди лише полишаючи в житю й практицї свої слабші слїди, так що їх звязь з руським правом можемо уставити нераз лише слїдженнєм цїлого суспільно-полїтичного процесу. Переважна маса руського боярства — все що було значнїйшого в нїм, тоне в польській шляхетській масї, що одиноко репрезентує сї землї на зверх. Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що анї в державнім житю, анї в місцевій самоуправі землї не мали голосу. Руський нарід живе далї, але тільки як етноґрафічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релїґійну справу. Церква руська — се одинока інституція, що носить виразну національну фірму. Се зовсїм виразно виступає в XVI в., навіть в його початках. Niema Rusi, są popi i chłopi, могли б сказати так само в XVI в. „обивателї” ziem Ruskich, як то чули ми в XIX, а ще й більше, бо в тих часах иньшого народу, окрім „народу шляхетського” в Польщі не знали, отже popi i chłopi в рахунок не йшли зовсїм, а останки руської шляхти розпливали ся вже в польській масї.

Акт 1569 р, широко відкрив двері до иньших українсько-руських земель сїй шляхтї, що сидючи на руській землї й живучи потом руського селянина, звикла іґнорувати все руське, уважати руський нарід за misera contribuens plebs для польського, дивити ся на руську культуру, право, традиції як на щось незмірно низше від польського, так що на його погляд всьому руському, яке йно підносило ся трохи над рівенем нужди, була одна дорога — апостазії й переходу в табор польський. Широкою лавою посунули сї Kulturträger-и на Волинь, в Київщину і далї, займаючи посади, осїдаючи на випрошених від короля маєтностях або одержаних через шлюби, за жінками, — несучи з собою польське право, до котрого навикли, й накидаючи тубильцям, з наівною ароґанцією чоловіка сьвідомого своєї „вищої раси”, зневажливий погляд на все руське.

Незалежно від сеї міґрації (хоч вона відограла тут головну ролю), вищі верстви нових провінцій Корони наслїдком самої державної спільности входили в близший контакт з польською суспільністю, правом і культурою. Польське право, що вже перед тим мало атракційну силу для шляхти в. кн. Литовського завдяки своїм шляхетським привілєґіям і служило їм взірцем для реформ литовських відносин перед унїєю, й польська культура, котрої висшість тепер була вже очевидна — наслїдком сильного культурного руху в Польщі в другій половинї XVI в. ⁷) і довгої застої руського культурного житя, і котра також була дуже-дуже близька привілеґіованим верствам українських земель завдяки дуже сильному свому шляхетському кольориту, тїсним звязям своїм з клясовими змаганнями привілєґіованих верств держави й її полїтичним житєм взагалї — починають опановувати новоприлучені руські землї. Невважаючи на те, що місцеве право, в видї Статута 1566 р. (що тому дістав назву волинського), було забезпечене новоприлученим українським землям в самих інкорпораційних привилеях 1569 р. ⁸), устрій і право новоприлучених українських земель польонїзують ся скоро, польонїзують ся до останку, а вищі верстви української суспільности незвичайно легко й скоро польщать ся. В першій четвертинї XVII в. бачимо сей процес уже в повнім розвою.

Особливо важне значіннє в сїм процесї модифікацій і польонїзації староруських форм лежить в сфері суспільно-полїтичних і економічно-культурних відносин, і найглубше вплинула на все дальше житє нашого народу як раз еволюція суспільних кляс. Тому від неї й почнемо.