Примітки. 2) В Полтавщинї є два Глинськи, оден на Сулї (місто), друге на Ворсклї (село); супроти того як описують ся маєтности Глинських (Дворцовые разряды II c

¹) Лїтературу див. в прим. 39.

²) В Полтавщинї є два Глинськи, оден на Сулї (місто), друге на Ворсклї (село); супроти того як описують ся маєтности Глинських (Дворцовые разряды II c. 900), треба думати тут про Глинськ на Ворсклї.

³) Про рід Глинських: Родословная книга — Временникъ моск. общества исторіи и древностей Х с. 84, Дворцовые разряды II с. 900.

⁴) Децій — вид. Чермака с. 22-3, відси характеристику Глинського повторяє Ґурский — Acta Tomiciana I c. 15. Ваповский c. 54. Кромер вид. Туровського c. 1362. Стрийковский II с. 322 — Бєльский вид. Туровского с. 922.

⁵) Сборникъ истор. общества XXXV c. 544-6, Герберштайн вид. Старчевского (Historiae rutenicae scriptores exteri saec. I c. 72, 73).

⁶) Тому пізнїйші хронїсти — Ґурский, Стрийковский, Бєльский — звуть його „чоловіком грецької віри”, хоч він був католик.

⁷) Між причинами ненависти до Глинського литовських панів Гурский наводить таку: quod rex possessiones et praefecturas preteritis ceteris optimatibus ad unum Michaelem ac ad consanguineos eius Russios deferebat.

⁸) Див. у Вольфа Kniaziowie c. 80-l, 185-6.

⁹) Мєховский — при Ваповскім c. 276, повнїйше в Другім вид. (1521) c. 364-5, Ваповский c. 54-5, Ґурский с. 16-7, Лїтопись Биховця c. 74 і Познанський кодекс л. 277.

¹⁰) Її також повторяв Жиґимонт: „а намъ то гараздо было свЂдомо, ижъ онъ отчину нашу великоє князство Литовскоє по смерти брата нашого безъ бытности нашоє, первЂй нижьли до нашого господарства пріЂхали, хотЂлъ подступивши подъ нами подсЂсти, ино панъ Заберезинский зъ иншими... пановъ раду нашу въ томъ осмотрЂлъ” — лист до Менґлї-ґерая з 11/VI 1508 р. Але Жиґимонт взагалї дуже легко і несеріозно робив такі обвинувачення; в листї до вел. кн. Василя з 21/VI він не тільки закидає Глинському, що він „Александра короля съ того свЂта своими чары сослалъ”, і за то мав бути стятий, „судом справедливого доводу” (!), — але й таке, що він посварив Олександра з вел. кн. Іваном і „в. кн. ЕленЂ много прикрости починилъ” — А. 3. Р. II. c. 39 і 43. Далеко обережнїйше висловляєть ся про злочини Глинського пізнїйше стилїзоване урядове виданнє Мєховского (1521 р.): quippe qui occulto pectore seditiosum quiddam pro imperio et gubernatione eiusdem ducatus gestare consveverat, quod ipsi domini contra eum affirmarunt (c. 364); тільки на марґінезї приписка: M. Glinski m. ducatum Lithuaniae affectat.

¹¹) Мєховский — 2 вид. c. 368-371, 372-3, Децій вид. Чермака c. 22, Бєльский с. 941, Познанський кодекс рус.-лит. лїтописи. Про додатки другого видання Мєховского про участь Глинського в спровадженню „балинського пророка” і цїлий сей епізод див. замітки у Каро — V. 2 c. 995. Під впливом Мєховского, очевидно, стоїть оповіданнє Познанського кодекса: Король Александро росхоровалъ ся иж єго повЂтріє душыло, в которой хоробе нЂякійсь Балинский от Олькуша славный лЂкар в Коруне польской был прыпроважон до Вилни и тамже королю лЂкарства чынечы горшъ здоровє єго псовалъ, яко нЂкоторыя розумели, ижъ то чынил з направы Михайла Глинского”.

¹²) Герберштайн 1. с. (с. 72), Мєховский l. c., Децій c. 22-З, Ваповский c. 74-5, Стрийковский с. 343, 349. Відложеннє справи Глинського з Заберезинским з 16/VII 1507 — Литовская Метрика І с .559.

¹³) Акты Зап. Р. II с. 25.

¹⁴) Акты Южной и Зап. Рос. II ч. 46.

¹⁵) Вольф припускав, що конспірація Глинського була звісна уже в осени 1507 р. Жиґимонтови — він виводить се з того, що тодї відібрано уряди В. Глинському й Дрожджі. Але се могло стати й незалежно від конспірації, як стало ся з відібраннєм урядів і держав Мих. Глинського. Той факт, що Жиґимонт виїхав з Литви на зиму до Польщі й тільки на вісти про повстаннє Глинського весною 1508 р. спішно вернув ся, на мій погляд, показує ясно, ще перед тим литовське правительство не мало понятя про конспірацію.

¹⁶) Здогади Вольфа, що Іван Глинський мовляв пізнїйше пристав до конспірації, не мають підстави. Василеви визначну ролю в повстанню дає Ваповский.

¹⁷) Оповіданнє Гаштовта, де він росписує свої подвиги і злочини своїх ворогів, треба приймати з великою обережністю; він представляє себе одиноким спасителем держави, що виратував тодї Вильно, і т. д. Але самим підкладом його оповідання про сю нараду Глинського в Новгородку й його пляни на Вильно, мабуть, не треба помітувати.

¹⁸) Глинський навіть запевняв Менглї-ґерая, що таки має Ших-Ахмета у себе, й Жиґимонт навіть показував Ших-Ахмета Менґлї-ґераєвому послови, аби переконати, що то неправда.

¹⁹) Децій c. 28, Ґурский c. 22, Познанський кодекс рус.-лит. лїтописи, записки Гаштовта в Acta Tomiciana VII c. 263, листи Жиґимонта у Пулаского Stosunki ч. 99 і Актах Зап. Р. II ч. 33.

²⁰) Pro magno Lituaniae duce se gerere, nominare et scribere coepit, і трохи низше: plerosque proceres et nobiles Lituanos (себ то з вел. князївства, бо пише се Поляк) iuramento fidelitatis ac subiectionis sibi obstrinxit et pro magno Lituaniae duce se coli iussit. За Ваповским повторяє се друге місце Стрийковский і Бєльский: kilko panów litewskich i szlachty ruskiej na swoje stronę obietnicami, darami i nadzieją opanowania w. xiętwa przyciągnąl.

²¹) Про „ориґінальні” звістки Стрийковского див. прим. 39.

²²) Сильно побільшене, навіть рахуючи з головним московським військом, мусить бути означеннє Гаштовта (1. c. 263): що московського війська, присланого в поміч Глинському, було „близько 100 тис. коней”.

²³) Хронїки й мемуари: Децій с.28-9,Ваповський c. 76-9,Ґурский — Acta Tomiciana І c. 22-3, Герберштайн c. 12, Русько-лит. лїтоп. — познанська рукопись c. 279, Стрийковский II c. 346-8, Бєльский c. 943-6, Густинська лїтоп. c. 365, Воскр. II c. 249. 2 Соф. — Пол. соб. л. VI с. 247, Русскій Временникъ II с. 219-20, Памятники диплом. сношеній с. 151-3, Разряды як вище. З них московські звістки дуже короткі й для самого повстання не дають нїчого. З польських Ґурский опираєть ся на Децію й не дає майже нїчого, Бєльський повторяє Стрийковского. На Стрийковскім же — безпосередно або посередно, через Бєльского, опираєть ся Густинська лїтопись. Познанський кодекс в значній мірі опираєть ся на Ваповскім і дає мало свого.

²⁴) Лист Жиґимонта з під Орші — Archiwum Sanguszkow III ч. 19.

²⁵) Акты Зап. Р. II ч. 43.

²⁶) „И была у Литве после Глинского замятня велми великая, и пановъ тых имали, которыє з Глинскимъ мешкали гораздъ, а нЂкоторых шляхту и мучоно''. каже русько-литовська лїтопись (Познанська рукопись).

²⁷) Про еміґрантів див. у Вольфа Kniaziowie c. 84, про арештовання ще Ваповский c. 84, Ґурский — Acta Tomiciana I c. 31, 135 і 136, Гаштовт ibid. VII c. 262; Вольф в сих арештах бачив доказ, що Глинський вів з Москви зносини з литовськими панами, але джерела не дають на се нїякої вказівки — вони кажуть, що арештовано тих панів по підозрінням участи в повстанню.

²⁸) Герберштайн c. 72-3, його посольство — Сборникъ ист. общ. т. XXXV c. 544-6.

²⁹) Про карьєру останнїх лїт Глинського — у Соловйова т. VI, дата смерти Глинського у Карамзїна VIII пр. 12.

³⁰) Цїкавий вираз тим поглядам, які мали на Русинів їх конкуренти пани литовські й польські, дає не раз згадуваний меморіал Ольбрахта Гаштовта. Виливаючи свою злобу на свого ворога кн. Конст. Острозького, він представляв його репрезентантом всяких злих „руських” прикмет: per calumniam, quam assuevit laborare, uti omnes fere natura suapte Rutheni facere sciunt... Visum etiam erat ruthenico eius ingenio, ad omnem nequitiae inveutionem callidissimo... Duplex, perversum, simulatum et non rectum ac natura et more ruthenico olens... superbia et astutia ruthenica sibi dominante (Acta Tomiciana VII c. 262, 263, 264, 268). І щоб не було підозріня, що се його субєктивний погляд наводить Гаштовт слова повірника королеви, біскупа камінецького Мєдзилевского, як той відраджував литовським панам не давати Острозькому троцького воєводства: Non licet vobis, per fractionem sancitorum patrum vestrorum et iuramentorum, Ruthenum etiam quantumcunque meritum in palatinum eligere, presertim eum Constantinum, cuius tota physionomia est mihi suspecta, quia etsi videatur sue apparentie inesse vestis ovina, procul tamen dubio intus latet grossicies lupina... habent modum suum Rutheni, quo decipiunt homines (ib. c. 268).