Примітки. 2) На се є натяк в литовськім посольстві до Польщі, скоро по смерти Казимира (Яна біскупа луцького й Солтана Олександровича) — Лит

 

1) Див. про се ще в прим. 37.

2) На се є натяк в литовськім посольстві до Польщі, скоро по смерти Казимира (Яна біскупа луцького й Солтана Олександровича) — Лит. Метрика, Записи, кн. V л. 131 (я користав з копії сих актів, в теках Онацевича — Інст. Осолїнських. ч. 2938).

3) „Єго милость будучи доброє памяти передъ часомъ сконанья своєго поведилъ намъ слугамъ своимъ волю и умыслу своєго, естьли бы єго милость Богъ милый не вховалъ, теды єго милость наменилъ паномъ коруны Польськоє по своємъ животе наяснейшоє княжа Яна Олбрахта сына єго милости (якожъ домниками, ижъ вашой милости єсть ведомо черезъ некотороє всказаньє єго милости господара нашого), а намъ єго милость слугамъ своимъ наменилъ господаремъ наяснейшого княжати сына єго милости Олександра”.

4) Посольство біскупа луцького — Акты Западной Россіи т. І ч. 101. Нове припімненнє, аби Поляки вибрали Яна Ольбрахта, — в посольстві Станїслава Петрашковича й Войтєха Нарбутовича Лит. Метрика Зап. V л. 131.

5) Листи до волинських панів — Акты 3. Россіи І ч. 100-1, записка про розсиланнє листів подана у Любавского Сеймъ с. 135.

6) В катеґоричнім тонї повторив сю звістку про кандидатуру Олельковича не давно Любавский, Сеймъ с. 135. Він іде за Кояловичем (Historia Litvana, II c. 59), але той тільки розвинув ширше коротеньку згадку Стрийковского (II c. 292): acz też Siemion Ołelkowic Michalowic xiążę Słuckie z strony swoich przyjacioł miał vota nа się. У Стрийковского се вже не перша самостійна звістка про кандидованнє Олельковичів (т. II c. 177, 206). Вище я сказав, що він міг користати з якоїсь фамілїйної традиції кн. Слуцьких, але розумієть ся, традиція все таки зістанеть ся дуже сумнївною.

7) Про свій вибір вел. князем згадує Олександр в листї до хана з 27 липня — 3. Россіи І ч. 162.

8) De Jagellonum familia — у Піcторія Polonicae historiae corpus II c. 293-4; звідси оповіданнє Деція повторяють Стрийковский і Бєльский. Серіозно бере його Любавский — 1. c., але без всякої потреби.

9) Земський привилей Олександра виданий в перше у Дзялиньского — Zbiór praw c. 58, з копії Литовської Метрики, з дипльоматаря кор: Бони (про сю копію у Якубовского Земскіе привилеи в. кн. Литовскаго, Ж. М. Н. П. 1903, IV c. 249 і далї), потім — з ориґінала в Codex dipl. Poloniae Жищевского, і ще раз — з копії Нарушевича у Броєль-Плятера Zbiór pamiętników do dziejów polskich I c. 16.

10) Попри Олександра мав на вел. князївство претенсії ще молодший брат його Жиґимонт, пізнїйший король: він просив від Олександра собі волости, але Олександр не приставав на се. Ольбрахт радив Олександрови згодити ся на річну пенсію Жиґимонтови, але Олександр і на то не пристав. При тім Олександр покликав ся знову на тестамент, оповідаючи про нього докладнїйше й як до сьвідка відзивав ся до матери своєї, Казимирової вдови, але цїкаво, як я то піднїс на иньшім місцї (прим. 37), що в відповіди Ольбрахта про той тестамент анї згадки — Акты Зап. Р. І ч. 135 і 136.

11) Цїкаву звістку подає Ваповский (c. 15), що в Польщі декотрі були за вибором Олександра на короля, для задержання унїї з Литвою. Але иньші джерела мовчать про се.

12) Див. Лит. Метрику, Записи V л. 135 (посольство крайчого Миколая Миколаєвича). Через пізнїйше посольство Поповского й Тенчиньского, сенатори польські пригадували литовським панам, що два рази посилали послів в справі відновлення актів унїї, і хоч „ваша милость на тыє посольства о поправлене тихъ поступов досыть слушне и почестне отказали, а ведже ничого у концу не стало ся”. — Лит. Метр. зап. V л. 173.

13) Про се буде мова низше в гл. IV.

14) „Якожъ ваша милость нам прирекли через перъвыи посли: кого бы перъвей потреба впередила”.

15) „Ваша милость зъявили, ...аби звезанья и запыси были бы захованы слушне, (котрі) для доброго стоянья обоих панствъ черезъ первыи паны нашы и королевъ и княжат вчынены суть и вмоцнены; а єстьли бы в тых записахъ и тежъ зъвязаньях змешкано и пущено, а любо вмнейшано єсть, тежъ слушнымъ обычаємъ и братъскою приязьнью по обема сторонамъ направити не отмавляютъ”.

16) „В которых досыть широко и розумне выписано, которымъ обычаемъ собе посполитыи панъства мели бы се вспомагати; отъ которых записовъ отойти неслушно, а лепей черезъзо все и всемъ мают быти захованы; бо єстлы бы што хотели ваша милость отновити а любо прыдаючы а любо вомнейшаючы, нешто пременяючы межи собою без обоє стороны прызволенья, и въставенье нешто чынячы, — то не могло бы быти без ламанья и зквалтованья старых запасов”.

17) Лит. Метрика, Записи V л. 140 і 150-2. Деякі звістки про сї переговори, хоч досить короткі й не зовсїм повні, подав д. Любавский в своїй остатнїй працї (Сеймъ с. 138). З огляду, що документи сї лишають ся невидані, а також і з огляду на самий інтерес сих переговорів (сеж перший раз маємо ми якісь автентичні подробицї з переговорів про унїю), подав я деякі виписки з сих актів (з згаданих копій).

18) Інструкція литовському послови Стан. Петрашкевичу — Лит. Метрика Зап. V л. 161, з копії тек Нарушевича друкована в Codex ер. saec. XV т. III ч. 421 (в теках має дату 1500 р.).

19) Тут, як бачимо, рішуче натяганнє, бо за часів Казимира ті трактати власне стратили всяку силу.

20) „А єстли в чомъ вступено єстъ, то бы нехай было поправено, бо безъ правленья и без держанья посполитоє порозуменьє и панъствъ наших оборона никако не може(т) быти зведена. На штожъ корол єго милост сo всими радами и со всими поддаными готовъ єстъ, єстли в чомъ противность и выступъ стал ся, тоє поправити”. Лит. Метр. Записи V л. 171-3. Звістки про се посольство з сих актів подав і Любавский op. c. c. 139-140.

21) „Которогожъ запису и копию пану нашому милостившому ваша милость єсте дали, єго милость пан нашъ намилостившый тую копию намъ вказалъ, ино в той копии ничого не єстъ шкодного их милости пановъ брати нашоє наймилейшоє, ани тежъ нашой єстъ што шкодъноє, ани нарушане, ани понижене чсти з обу сторонъ... прелати и панове не отмавляют их милости брати своєй того запису дати и потвердити, который ж былъ вделанъ за предковъ нашых радным а слушным обычаємъ”.

22) „И далей их милость прелати и панове старшии казали ми то вашей милости поведити, казав в імени ради троцький воєвода Петро Янович, — єстли бы были которыи записи перъвей того и потом за предковъ нашыхъ вделаны будуть нераднымъ а неслушным обычаєм, чсти внижаючы а чсти нарушаючы одноє стороны, якожъ веле одваляны были на велю соймовъ и не одеръжаны отъ предковъ нашых, — тыхъ и мы записов держати их не хочемъ, а верымы в то их милости паном и брати нашой милой, иж их милость не мней будуть важити нашу почестност нижли ровно братским обычаемъ такъ яко и сами свою”.

23) „Не вемы для чого”, як казали литовські пани через своїх послів.

24) Лит. Метрика Записи V д. 174-5.

25) Сим проєктом чи не був видрукований в Codex saec. XV т. III, ч. 422? У всякім разї він інтересний для характеристики литовських змагань. По короткій і досить побіжній згадцї про потвердженнє давнїйших унїонних трактатів тут уставляєть ся між обома державами союз, з тим застереженнєм, що як би котра сторона через перешкоди не могла дати помочи другій, то се ще унїї не нищить. В разї безпотомної смерти вел. князя литовські пани мають вибрати собі нового — з польської династії, і навпаки. Таким чином унїя обмежала ся тільки союзом, так як ми бачили в фраґментї з 1446 р. Проєкт унїї, видрукований в Codex ер. saec. XV т. III ч. 423, що містить в собі потвердженнє Городельського акту, був предложений польським послам Поповскому й Тенчиньскому при переговорах з ними, отже він мабуть старший від проекту надрукованого тамже під ч. 422. Одначе й сей остатнїй, безперечно, належить також до сеї стадії переговорів, бо імена сьвідків не можуть вказувати анї на час давнїйший від 1496, анї пізнїйший від 1497/8 рр. — див. уряди воєводи троцького й намістника полоцького — Wolff Senatorowie і dignitarze w. ks. Litewskiego.

26) Лит. Метрика V л. 176, пор. Codex ер. saec. XV т. III. c. 491-2 (Записки V л. 323).

27) Інструкції литовським послам 1499 р. — Лит. Метрика Записи V л. 322-4, в старім польськім перекладї друковані в Codex. ер. saec. XV т. III ч. 441-4.

28) Як виглядав предложений литовськими послами проєкт, не знаємо, але порівнюючи акт 1499 р. з проєктом 1496 р. (Codex ч. 423), можна думати, що вони предложили той проєкт 1496 р., і Поляки прийняли його з деякими змінами — властиво з одною: про вибір вел. князя. Грамота польських панів ib. ч. 449 натякає на якісь спеціальні переговори про текст давнїйших актів, що мали бути вставлені в акт 1499р. Зміст тих переговорів лишаєть ся неясним: чи йшла мова про ориґінальний текст Городельського акту, якого не могли відшукати Поляки, чи вони наставали, аби й тексти деяких иньших актів вложити туди.

29) Не знаю на якій підставі Любавский (Сеймъ с. 142) каже, що унїю прийнято за згодою своїх земель в. князївства — нї з чого сього не видко, а імена панів в актї навіть противили ся-б такій гадцї.

30) Codex ер. saec. XV т. III ч. 448-9, акт унїї — Działyński Zbiór c. 72.

31) Див. його лист до брата Фридриха кардинала, з кінця червня (тека Нарушевича 24 ч. 64).

32) Про унїонні мотиви при виборі Олександра — у Мєховского вид. 2 c. 248, Ваповский c. 45. Але у Мєховского унїонний мотив розвинено тільки в другім виданню, а в конфіскованім першім інїціатори кандидатури Олександра ведуть ся еґоістичними мотивами, і автор досить неприхильно ставить ся до неї — див. виїмки з першого вид. в Scr. rеr. polon. II c. 273.

33) Прелїмінар унїї 1501 р. — Rzyszczewski Codex dipl. Pol. I ч. 196-7. Акт унїї — Działyński Zbiór c. 77, Volumina legum I c. 131.

34) Толковання про тенденцію самих Литвинів до тїснїйшої унїї у Каро V. 2 c. 856. Любавского Сеймъ с. 143-4.

35) В замітках до унїї 1501 р., роблених підчас сойму 1566 р., котримсь з литовських сенаторів (може біскупом виленським Протасевичом, або кимсь для нього) читаємо: czo sie dotycze thego articulu, czo panovie coroni obowiązali posłow v. x. Alexandra, aby to wszysthko oni, czokolviek s nimi namovily, za pana swego, tho iesth za v. x. Alexandra, y za wssythkie yne stany v. xiestwa opisaly y przysięgamy swymi poczvierdzily chovacz y dzierzecz tho viecznemi czasy, tedy tho podobno na on czas czy panovie poslovie lithewssczy tak y uczynily, ale gdzieby potnym wssysthka ziemya na takove ych articułi poselskie takim obyczaiem namovione pozwoliła abo przysięgami swymi poczwierdzyła, na tho sie zadne zapisy ani listy od ziemie v. x. Lithewskiego nigdzie nie pokazuyą, ani u samych panow Poliakow, i owssem czo sie kolviek tham na on czas za crola Alexandra około uniey w Piotrcowie stanoviło, thego nigdy s strony v. x. Litewskiego nie chovano ani dzierzono asz do dzisieyssego czasu, przetho then pryviley i unia Alexandrowska nie może tak dalecze dzisieyszych czasow obyvathely [t]uthecznich do wssysthkiego tak uprzeymie cziągnącz ani obowiazovacz, iedno czo sie daly Bog teraz dobrego y gruntownego — Dziennik Warszawski 1826 т. V (ч. 14) c. 174-5.

36) Дневник Люблин. сейма с. 80 (текст Дзялиньского).

37) Про се подав звістку з Литов. метрики Любавский Сейм c. 147. Він думає, що в сїй справі скликувано литовський сойм в Берестю на початку 1505 р., судячи з того, що на сїм соймі був і польський посол Лаский.

38) В теках Нарушевича (24 ч. 83) єсть грамота Олександра де він посьвідчує, що ряд панів обовязали ся додержувати записи унїї. Але се теж переважно люде невизначні і по більшій части тіж, що підписали ся на актї унїї. Видко, більше не можна було стягнути.

39) Лит. Метрика, Записи V л. 167-8, 170, про се див. у Каро V, 2 c. 873-5.

40) Тестамент Олександра — Acta Tomiciana І дод. 6; про порученнє вибрати Жиґимонта вел. князем — Ваповский c. 68-9, у Мєховского про се нема, так само і у Деція. В. кн. Олена писала брату в. кн. московському Василю, в відповідь на його кандидатуру на вел. князя литовського, що Олександр „государство своє поступился брату своєму короловичу Жиґимонту” — Сборник истор. общества т. XXXV c. 482. Але може сеї версії ужила вона тільки щоб викрутити ся від прикрого поручення брата? Про вибір Жиґимонта: Pułaski Przyczynek do elekcyi Zygmunta I w Litwie i v Połsce (Szkice i poszukiwania historyczne I) c. 79-80, і новійше L. Kolankowski Elekcya Zygmunta (Przewodnik naukowy i literacki, 1906).

41) Листи польських панів на Литву — Acta Tomiciana І ч. 5-7. Подробиць вибору Жиґимонта на вел. князя не маємо, д. Любавский пробує використати звістку Стрийковского (ор. c. c. 149), але зовсїм безпотрібно. Про дорікання польських панів литовським за довершений вибір — Ваповский c. 71. Повновласть литовським відпоручникам до участи в елєкції короля — Codex dipl. Pol. І c. 363.

42) Відповідь литовських панів Полякам в перше видрукована була у Пулаского, в згаданій вище моноґрафії, новійше і ліпше у Максимейка Сеймы дод. 2; у Пулаского-ж посольство Жиґимонта з Литви до польських панів c. 81-2.

43) Цїкаво, що в своїй відповіди Полякам литовські пани навіть згадують про їх відклик до акту 1501 р. і не мають відваги заявити, що не признають ся до того акту.

 

 

Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Двоїстість і посередність полїтики литовських панів супроти унїї, їх національно-клясова виключність; становище Русинів в в. князївстві, справа Київського князївства, конспірація князїв 1481 р., її причини, її цїли, нахил до Москви.

 

 

Се була перед усїм спеціальна полїтика литовських панів-католиків. З кінцем XV в., коли в. кн. Литовське було дуже сильно загрожене і з боку Москви, і з боку Татар, таку полїтику тїсного звязку з Польщею до певної міри, бодай на побіжний погляд, диктували державні інтереси вел. князївства — коли воно вже не чуло в собі сил і енерґії завернути ся на своїй хибній дорозї. Але та ж полїтика, як ми вже підносили, характеризує становище литовських панів і за лїпших часів вел. князївства Литовського, коли воно займало вповнї безпечне, про око навіть дуже імпозантне становище. Тодї ся полїтика в державних мотивах не могла знайти собі нїякого оправдання. Отже властива причина її мусїла бути иньша.

На сю дорогу литовська аристократія звернула, очевидно, зовсїм сьвідомо. Зробила вона се, коли руська реакція під проводом Свитригайла загрозила литовським католицьким панам утратою того виїмкового, привілєґіованого становища, яке завдячали вони виключно унїї з Польщею і нерозлучно звязаній з нею протекції і підтримуванню католицтва.

В противність державним інтересам, що казали вел. князївству операти ся на руськім елєментї, як сильнїйшім і культурнїйшім, ся полїтика диктувала ся еґоістичними клясовими мотивами верстви beati possidentes. I свою клясову мету осягала. Проголошена в 1432 р., з чисто полїтичних мотивів тодїшньої ситуації, рівноправність Русинів-православних, незалежно від того що була неповна, лишила ся чисто теоретичною. Часи Жиґимонта Кейстутовича, що правда, не принесли щастя литовській аристократії, бо сей князь, хоч тягнув безперечно в сторону литовських елєментів і католицтва, заразом був ворогом аристократії взагалї. За те з проголошеннєм Казимира литовська аристократія взяла міцно в свої руки управу держави й пильнувала, щоб не дати себе збити з сеї позиції.

З початку реґенція, потім майже така сама повновластна рада вел. князївства, що правила Литвою в імени неприсутного Казимира, була в руках Литвинів. Досить тільки переглянути реєстри вищих достойників, що в склад сеї ради входили, аби в тім вповнї переконати ся.

Полишаємо на боцї, що тим часом як латинські епископи невідмінно майже виступають в радї й грають тут визначну ролю, православних не стрічаємо там нїколи. Поминаємо те явище, що на таких чисто литовських посадах як нпр. жмудське староство ми нїколи не стрічаємо Русинів, але Литвини-католики часто виступають на урядах в чисто білоруських або українських землях, з Литвою навіть слабко звязаних, як Київщина й Волинь. Але в реєстрах вищих урядів взагалї Русини стрічають ся в рішучій меньшости, хоч мали всякі підстави на те, аби бути в більшости. Нпр. на чотирох найвищих урядах — виленськім і троцькім воєводстві і каштелянстві за весь час від 1452 до 1500 р. ми стрічаємо тільки три рази руські імена: князя Олександра Гольшанського на каштелянстві виленськім (1492-1511), та Івашка Івашевича (коло р. 1460) і Богдана Саковича (1486-1490) на воєводстві троцькім. Виленським воєводою не був Русин нї разу. Так само не знайдемо анї одного Русина на урядї канцлєра. Оден тільки раз стрічаємо — звісного вже нам Богдана Саковича, на урядї маршалка і т. и. 1).

Забераючи в свої руки управу іменем Казимира, литовські пани, як вище зазначив я, зробили уступку руському елєменту, утворивши два руських князївства — Волиньське під управою Свитригайла, й Київське під управою Олельковичів. Уступка, безперечно, для руського елєменту була приємна, хоч з боку литовського не вимагала особливого самовідречення. Свитригайлу, як давнїйшому вел. князю й претенденту, однаково треба було зробити якусь уступку в інтересах спокою держави, а Олельковичі стояли в дуже близьких і приязних відносинах з литовською аристократією й тримали ся по її сторонї ще від проголошення Жиґимонта. Родинні звязки Семена Олельковича з родиною Гаштовта були причиною, що його кандидатура на вел. князя була в 50-70-х рр. ставлена спільно литовськими й руськими панами. Отже коли ті князївства і та кандидатура Олельковича робили вражіннє солїдарности Литви й Руси та вирозумілости Литви для руського елєменту, давали ілюзію національної гармонїї, то в основі того всього лежали тільки припадкові династичні або полїтичні комбінації.

Сї виїмкові причини й комбінації одначе скоро минули, а з тим руському елєменту прийшло ся відчути вповнї своє упослїдженнє в вел. князївстві. При кінцї 1470 р. умер Семен Олелькович, відіславши перед смертю, як оповідає Длуґош, Казимирови в дарунку свого коня й свій лук, з котрими він виїздив у свої щасливі походи на Татар, та поручивши ласцї вел. князя своє князївство й свою родину. По нїм лишив ся син Василь, але Казимир не дав Київа анї йому, анї Семеновому брату Михайлу. „Бо литовські пани дуже хотїли, аби се князївство знову повернено на звичайну провінцію вел. князївства, як і иньші руські князївства, і вимогли то від короля, що він туди іменував намістником Мартина Гаштовта. Киянам се було дуже прикро й гірко, бо вони бажали собі по Семенї його брата Михайла, що тодї був намістником Казимира в Новгородї, а Гаштовта не хотїли, бо він був иньшої віри й їм рівний (не князь). Через те вони двічи не пускали його до міста, кажучи, що або всї до одного наложать головами, або иньшого собі князя добудуть, а таки не будуть слухати Литвина і голови свої перед ним не хилити муть. Вони просили короля, аби посадив у них якогось князя грецької віри, як нї — то хоч латинської, або — як хоче, то щоб посадив у них котрогось з своїх синів. Але вкінцї Кияне, побоявшись оружного походу на них королївського війська, таки прийняли за намісника Гаштовта” 2).

Так оповідає Длуґош, додаючи, що ся справа тодї задержала Казимира довший час на Литві. Він бояв ся їхати звідти не полагодивши справи, супроти сього нового розлому між Русинами й Литвинами, що ворогували між собою з причини релїґійної ріжницї, і через те ще, що Русини уважали Литвинів низшими від себе походженнєм, бо Литвини колись Киянам 3) дань давали, а тепер ними правили. 4).

Се оповіданнє Длуґоша дає дуже інтересну характеристику національних відносин в вел. князївстві — боротьби за власть, і огірчення руського елємента за своє упослїдженнє. Інїціативу відібрання Київщини від Олельковичів Длуґош признає не Казимирови, що міг мати гнїв на Олельковичів по тій кандидатурі Семена на вел. князївство, а литовським панам, що змагають до можливої нївеляції й централїзації та підпорядковання руських земель своїй управі. Русько-литовська лїтопись — речник литовської аристократії, мотивом до відібрання Київа називає ту обставину, що Володимир в своїм часї ”бЂгалъ на Москву и тымъ пробЂгалъ отчину свою Кіевъ”. Та очевидно, що се говорило ся тільки про око. Родинї Семена Казимир надав князївство Слуцьке, а в Київ, як ми знаємо, післано воєводою Мартина Гаштовта, Семенового шваґра (брата його жінки).

Може бути, що рада в. князївства вибрала Гаштовта власне з огляду на се свояцтво його з покійним київським князем; але Кияне, як ми бачили, взяли таке іменованнє Литвина-католика за провокацію. Рада вел. князївства одначе не схотїла уступити, й Гаштовт зістав ся воєводою в Київі (до р. 1480). По нїм іменовано туди Киянина Івана Ходкевича, але по нїм знову Литвина-католика Юрия Паца, і тільки в 1492 р. Кияне нарештї діждали ся православного князя, одного з дрібних князїв друцьких — Дмитра Путятича. Очевидно, якогось князя, особливо значнїйшого навмисно не хотїли давати, щоб не відроджувати традиції київського князївства.

Так само й на Волини по смерти Свитригайла іменовано на вищі уряди луцького старости та маршалка Волинської землї всуміш то Русинів то Литвинів (Монтовт, Петро Монтгирдович) 5), щоб не підтримувати її окремішности.

Відібраннє Київа від Олельковичів і накиненнє Киянам силоміць Гаштовта показувало виразно, що литовські пани не вважали вже потрібним числити ся з руським елєментом. Вони, видко, чули себе досить сильними, аби правити не тільки без Русинів, а й против Русинів. Се було, очевидно, відчуто в українських і білоруських кругах, і характеристика національних відносин Длуґоша малює нам сї відносини. Проявом сих же відносин була конспірація руських князїв 1481 р., інтересна, але на жаль дуже мало нам звісна.

Найбільше докладна звістка, яку ми маємо про неї з сторони прихильної конспірації — в московській компіляції XVI в. (т. зв. 2 Софійській лїтописи), каже, що князї Іван Юриєвич Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович змовили ся, хотячи „відірвати землї по р. Березину й прилучити до вел. князївства Московского”. Але змову викрито ще перше, нїж вона проявила ся: князїв хтось обмовив. Більському пощастило ся утечи до Москви, і там він лишив ся. Олельковича й Гольшанського зловлено і стято 30 серпня 1481 р., „вина ихъ Богу єдиному свЂдущу”, додає київський лїтописець в короткій, але повній здержаного чутя записцї 6). Лист хелминського воєводи, писаний до Ґданська по горячим слїдам подїї, переказуючи вісти, які ходили про се в польських кругах, каже, що змову викрито перед самим Великоднем, отже в серединї цьвітня 1481 р. ”Князї” задумали вбити Казимира, коли він з своїми синами виїде на лови, а його жінку арештувати; але Казимира остерегли ”добрі люде”, він на лови не поїхав, і участників конспірації арештовано 7). Сю поголоску про замір на житє Казимира переказують потім і иньші автори, що черпали з прусько-польських джерел 8). Нарештї дуже романтичні подробицї про змову й її викритє оповідав ще Нарбут, нїби з рукописи XVI в.: на весїлю Федора Більського з донькою Ол. Черторийського був в гостях Казимир, і тут конспіратори мали намір його убити, але припадком викрито в тім дворі склад всїлякої бронї й донесено про се потайки королеви; почало ся слїдство, й оден з дворян на муках, відкрив змову 9). Але автентичність сього оповідання дуже не певна, бо Нарбут на тім полї взагалї не має доброї репутації.

Внук Більського в листї писанім з Москви до в. кн. Жиґимонта Августа (1567 р.) закидав Казимирови смерть Михайла так: „відомо всїм, як зрадливо убив твій дїд Казимир нашого свояка Михайла Олельковича і загорнув його вітчину!” 10). Тут Більський мабуть каже про Київщину, як близшу „отчину” Олельковичів. Але отчиною їх уважає він також і вел. князївство, признаючи більші права на нього своїй лїнїї — Володимира Ольгердовича, яко старшій від Ягайлової, а панованнє сеї остатньої уважає узурпацією: ,,Ино наша была отчизна великое княжество Литовское, заньже прапрадЂдъ нашъ князь Володимеръ великого князя сынъ Олгердовъ, и какъ князь великій Олгердъ понялъ другую жену Тверянку, и тоє для другой своєй жены прадЂда нашего отставилъ, а далъ тотъ столецъ, великоє княжество Литовскоє, другой своей жены дЂтемъ, сыну Ягайлу” 11). Сї погляди кидають нам сьвітло і на мотиви та пляни конспірації 1481 р. Близшим мотивом її могло бути відібраннє Київщини від Олельковичів, дальшою метою конспіраторів — винести Олельковича на великокняжий престіл. Такий плян не повинний нас дуже дивувати по кандидатурі Семена Олельковича, проголошеній в вищих кругах вел. князївства 12).

Що Михайло сподївав ся київського стана, й відібраннє його мусїло його прикро образити, се не підлягає сумнїву. Він кинув своє намісництво в Новгородї на першу вість про смерть брата Семена й поспішив ся в Київ, щоб там сїсти 13) — отже розчарованнє мусїло бути гірке, коли довідав ся він про роспорядженнє Казимира. На якусь звязь його конспірації з Київом може вказувати також глуха звістка в листї Ів. Більського до Ходкевича (1567 р.), що предки Ходкевича (а ними були київські бояре, як каже Більський в сїм листї, й иньші еміґранти також) ,,зрадили Михайла Олельковича в київській справі й виступили з свого підданства” 14).

В реєстрі київських воєвод з р. 1480-3 є прогалина, — не знаємо коли іменовано київським воєводою Ходкевича, і можливо, що ся номінація київського боярина київським воєводою стояла в якімсь звязку з тою „зрадою” Олельковичам 15). Але за браком всяких відомостей, не хочу бавити ся в здогади 16).

Що конечною цїлею сеї змови в Литві вважали дїйсно великокняжий престіл, потверджує оповіданнє про сю конспірацію сучасного нїмецького компілятора Альб. Кранца († 1517). Він каже, що в Литві були князї (властиво пани — proceres), які признавали собі права на вел. князївство, і надїяли ся, що воно могло б прийти до них, як би вдало ся убити короля. Вони увійшли в порозуміннє з вел. князем московським і приготовили конспірацію, вибравши місце й час, коли сподївали ся мати в своїх руках короля з королевою й кількома синами. Але змову викрито, й головні участники заплатили головою; в. кн. же московський, коли замисел пропав, удавав, що нїчого не знав про нього 17).

На звістки про змову на житє Казимира не дуже можна покладатись, хоч вісти про се носили ся по горячим вчинкам подїї. Знаємо, як то виростають лєґенди про страшні заміри конспіраторів, і коли їх не прихоплено на горячім учинку, для таких чуток треба все мати певну дозу скептицизму 18). Тут же для таких замірів не було властиво й поводів: мотивів особистої пімсти досить трудно доглянути, а убивати Казимира для полїтичних плянів не було великої потреби. За те цїнним уважаю сей погляд, що змова вела до здобутя великокняжого стола, бо він потверджує висловлений уже вище здогад, опертий на листї внука Хв. Більського, та поясняє нам і династично-родинний характер конспірації. Всї провідники змови, названі нашими джерелами, близькі свояки: Більський стриєчний брат Олельковича, син молодшого брата Олелькового, Івана Володимирича, а Гольшанський — тїточний брат Більського (його мати і його жінка, на весїлю котрої нїби то захопила його катастрофа, були з кн. Гольшанських). Московська династия стояла теж в тїсних родинних звязках з Олельковичами: Михайло Олелькович був тїточний брат вел. князя Івана (його мати була рідною сестрою в. князя Василя) і як раз підчас конспірації шваґер Михайла воєвода молдавський Стефан завів переговори з вел. кн. московським про шлюб своєї доньки з його сином, а посередниками в сїм були кн. Михайло й його сестра Федька, по мужу кн. Пронська: весною 1480 р. в тій справі був післанець кн. Федьки у вел. кн. московського 19). Як бачимо, обстанова була того рода, що в нїй такий плян — вивести на вел. кн. Литовське князя Михайла Олельковича за помічю вел. кн. московського — а може й воєводи молдавського, зовсїм не виглядав фантастично. В сьвітлї ж такого розуміння — що конспіратори мали пляни на велике князївство, знаходять собі відповідне обясненнє й звістка про їх замір — віддати вел. князеви московському землї по р. Березину, себ то східнє пограниче вел. князївства Литовського. Ті східнї землї мали бути заплатою вел. князеви московському за його поміч. І переговори про шлюб московського престолонаслїдника могли служити доброю нагодою для переговорів в справі задуманого перевороту.

На иньший ґрунт — релїґійно-полїтичної іреденти переносить цїлий епізод пізнїйше офіціальне представленнє його, яке знаходимо в пізнїйшій дипльоматичній кореспонденціи. В. кн. Олександр, заохочуючи брата свого Володислава до участи в боротьбі против Москви в імя інтересів католицтва, загрожного мовляв руською іредентою, давав таке освітленнє й змові князїв 1481 р. 20). Але се очевидне перенесеннє пізнїйших мотивів, пізнїйшого кольориту на епізод 1481 р.; щоб прийняти таке осьвітленнє, на се, не бачимо нїякої підстави.

Отже в цїлій сїй, як бачимо — досить неясній справі 21), важні для нас два моменти. Одно — се незадоволеннє руських князїв з сучасного стану річей в вел. князївстві. Друге — їх надїї на поміч від Москви і нахил в сей бік. Не була се річ нова, і не була вона, певно, особистою річею тих трох князїв-свояків, провідників змови. Литовсько-руський антаґонїзм обіймав широкі круги. Характеристика московського аґента з часів пізнїйшої релїґійної іреденти: „наша Русь (литовська) велми ся съ Литвою не люблятъ” 22), констатує безперечно явище далеко старше й загальне. Се розуміли і в правительственних кругах польсько-литовських. Длуґош, оповідаючи, як Казимир гамував литовських панів, що поривали ся до війни з Москвою, роздражнені успіхами її та зривками з території вел. князївства, вкладає в його уста таку раду 23); нехай Литва не пориваєть ся до війни з сим князем, бо він сильний, зміг ся великими побідами й богацтвами, а вони не можуть покладати ся на Русинів вел. князївства. „Бо прецїнь знають сами, що вони (Русини) на них (Литвинів) ворогують з причини релїґійної ріжницї, і як дійде до війни з Москвою, вони постарають ся здобути Литвинам не побіду, а погибель” 24). Отже вже за Длуґошевих часів, то значить в 1470-х рр. (Длуґош умер 1480 р.) сей русько-литовський антаґонїзм і нахил руських елєментів до Москви був у двірських кругах фактом ясним і знаним.

 








Дата добавления: 2015-07-24; просмотров: 615;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.026 сек.