Примітки. 3) В наданню Поділя Спиткови 1395 р

¹) Ученыя записки II отд. І c. 44.

²) Див. т. III ² c. 84-5, 155 і далї.

³) В наданню Поділя Спиткови 1395 р. Ягайло виразно зачисляє округи Теребовля й Стїнки до Подільських земель: він застерігаєть ся, що так само як Межибоже, Божський і Винниця виключають ся з подільської держави Спитка, тав само і districtus Trebowliensis et Sczenca... non obstante donacione huiusmodi observentur circa iura et in quibus tempore felicis et eterne recordacionis incliti Kazimiri regis Polonie nostri predecessoris et Ladislai ducis oppoliensis alias tenutarii illarum parcium observabantur (Codex ер. Vitoldi c. 39). Сього застереження инакше не можна розуміти як тільки так, що Теребовль і Стїнка зачисляли ся до Поділя ще в кінцї XIV в. і давнїйше до нього належали, але були відірвані від нього колись за Казимира В., через те не увійшли в наданнє Спиткови, а наслїдком сього злили ся знову з Галичиною. Що то був за districtus Szcenca, Стїнка з округом, не можна сказати — див. низше, c. 90.

⁴) Перший документ, де ужите слово Поділє — наданнє Спиткови 1395 р. Про термін Поділя — моє „Барское староство” c. 17 і далї (тут взагалї подано коротку історію Поділя).

⁵) Длуґош III c. 245 і 519.

⁶) Кромер, опираючи ся на Длуґошу, але не представляючи вже собі ясно тих фактів, які змушували Длуґоша до такої обережности, зовсїм відважно твердить, що Казимир забрав „полудневу Русь і Поділє аж по самий Кремінець”. Він пробує довести се ріжними доказами, але зовсїм, розумієть ся, хибно — їх розібрав уже Стаднїцкий, Synowie Gedymina I c. 136, і тому нема по що нам над ними застановлятись. Та недавно в дусї Кромера, але ще більш рішучо, пробував представити подільську справу др. Прохаска в статї Podole lennem Korony (1352-1410) — Rozprawy wydz. hist. filoz. akademii т. 33. Він пробує довести що Поділє нїколи не було завойоване литовськими князями, анї належало до них, видкидає оповіданнє русько-литовської лїтописи про битву на Синїй водї, про Кориятовичів, про похід Витовта й його володїннє Поділєм перед 1411 р. Кладе натомість в основу своїх виводів Длуґошеву звістку під р. 1352, а проти історії Витовтового похода на Федора Кориятовича вимишляє похід Ягайла на Поділє 1393 р. Сї виводи його по части операють ся на голословних і зовсїм довільних твердженнях, по части на хибних інтерпретаціях і натяганнях, так що найменшої наукової стійности не мають. Детальнїйше розібрав я їx в своїй рецензії в т. XIII Записок наук. тов. ім. Шевченка і туди відсилаю цїкавих, а тут уважаю себе в праві супроти того близше не спиняти ся коло сеї невдалої елюкубрації.

⁷) Codex epist. Vitoldi c. 39 == Archiwum Sanguszków c. 19.

⁸) В давнїйших часах можемо вказати тільки одну осаду такого імени — се нинїшнї Стїнки коло Золочева (на них вказували вже видавцї Archiwum Sanguszków І, index). Вони звісні уже в актах XV в., але тільки як villa (Akta grodz. і ziem. XII c. 230, 246), та й лежать де що задалеко. Молчановський з граничного обводу 1546 р. вказував на лїс Stenki на устю Гнїзди в Серет (ор. c. c. 14 і 188), але се не помагає нїчого — стїнка для лїса в нашій мові nomen appellativum, а не рroprium.

⁹) Stryjkowski II c. 6-7.

¹⁰) Akta grodz. i ziem. VII ч. 7, Codex dipl. m. Krakowa ч. 47 і 60, Monum. Poloniae hist. II c. 643.

¹¹) Угода 1366 р. — Kwartalnik hist. 1890 c. 573, Monum. Poloniae hist. II c. 631, пор. вище c. 390.

Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.: Загальні замітки про литовську окупацію на Україні; руські елєменти в в. кн. Литовським, ідея руської державної спадщини в литовській династиї, нахил до в. кн. Литовського на Руси.

Стільки про саме Поділє. Додам лише кілька загальнїйших уваг про окупацію українських земель Литвою взагалї.

Оповіданнє русько-литовської лїтописи про литовську окупацію Поділя, виразно зазначаючи брак всякої насильности в сїм актї, дуже цїнне для характеристики литовської окупації в українських землях взагалї.

Я вже вище зазначив дуже слабу інтензивність литовської полїтики в руських землях. По части була вона наслїдком її великої екстензивности, по части — причини її лежали в слабій державній орґанїзації, а ще більше в тім, що сили в. кн. Литовського відтягала й скупляла коло себе боротьба з нїмецькими рицарями, яка разом з тим тягла ся без перерви на північних границях. В. кн. Литовське могло вкладати лише мінїмальну енерґію в окупацію українських і білоруських земель. І коли воно при тій мінїмальній тратї сил і енерґії в середнїх десятолїтях XIV в. так незвичайно розширило свою територію в напрямі України, то се можна толкувати тільки тим, що сї українські землї переходили під литовську зверхність або добровільно, або що найменьше — при пасивности людности. А окрім самої людности тут не було більше нїкому боронити ся. Бо в однїх землях не було зовсїм державної орґанїзації (як на Поділю або в значній частинї давньої Київщини та в Переяславщинї), в иньших (як у Сїверщинї, або в самім Київі) ся державна орґанїзація хоч і була, але незвичайно слабка. Зверхник же сих земель — Татарська орда була в такім розстрою, що не могла поставити перепони литовській окупації.

Тому так непримітно переходило прилученнє українських земель до в. кн. Литовського. Тому-ж, між иньшим, і такі незначні слїди лишило воно в сучасних джерелах, а що важнїйше — не відбило ся глубше в місцевій традиції.

Чим же пояснити ту пасивність або добровільність в переходї українських земель, підчеркнену взагалї новійшими дослїдниками, які займали ся історією сеї окупації? ¹). При великій бідности звісток про сю литовську окупацію, де оповіданнє русько-литовської лїтописи про прилученнє Поділя зістаєть ся властиво одиноким виразним сьвідоцтвом, на се питаннє можна відповісти на підставі більше меньше теоретичних виводів і анальоґій.

Насамперед треба з притиском піднести, що литовська зверхність не мала, або дуже мало мала характер етноґрафічно-чужий. В. кн. Литовське й литовська княжа династия в серединї XIV в. литовськими були більше з імени тілько. Уже Гедимин, як ми бачили, звав себе „королем литовським і руським”, rex Letwinorum et Rutenorum, або — Letwinorum et multorum Ruthenorum. З його сїмох синів половина напевно були православними: Наримунт-Глїб, Корият-Михайло, Любарт-Дмитро, а здаєть ся й сам Ольгерд, ще в 1342 р. називав перед Псковичами себе християнином: „уже хрещенъ есмь, и христіанинъ есмь, второє крестити ся не хочу” ²), хоч офіціально до смерти зіставав ся поганином. Гедиминові доньки також повиходили за християн.

Але у Гедимина се було тільки телєранцією, признаннєм за руським елєментом відповідного значіння в своїй державі. Сам Гедимин хотїв зістати ся до смерти Литвином і поганином: „нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли небудь охоту вихрестити ся”, казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охрестити ся. Натомість його сини, виростаючи по ріжних руських містах, оженені з Русинками, обертаючи ся між Русинами, не тільки рахували ся з руськими елєментом, але переважно самі чули себе Русинами. Тільки оден Кейстут між ними репрезентував литовський, поганський елємент. Друге-ж поколїннє Гедиминовичів було вже руське майже без виїмків. З дванадцятьох синів Ольгерда тільки декотрі мають іще литовські імена. З них рахують з десять православних. Про самого Ягайла є традиція, що він був охрещений на православну віру з іменем Якова, і се a priori зовсїм правдоподібно, хоч він і не манїфестував ся своїм хрещеннєм ³). А вже документально звісно, що він свого стриєчного брата Витовта змусив перейти на православну віру після того вже, як той був охрещений на католицьку ⁴).

Але на вірі не кінчило ся. Руська мова пановала на литовськім дворі. Знаємо певно, що Ягайло з Витовтом кореспондував по руськи і то при кінцї житя, по кількадесяти лїтах польського королювання ⁵). Призвичаєннє до руської штуки, до руської культури перенїс він з собою до Кракова й защепив своїй родинї (руські майстри в Кракові й иньших польських містах за Ягайла, „грецькі”, властиво руські каплицї на Вавелю) ⁶).

Але династия була лише показчиком національних відносин в самій державі. Уже при кінцї житя Гедимина більшість в. кн. Литовського складала ся з білоруських земель. При кінцї XIV в. властиві литовські провінциї не творили й пятої части держави: словянська стихия (білоруська й українська) заливала литовську, що давно перестала бути властивою підставою держави. При тім самий литовський елємент дуже значно підпав уже руській культурі Виїмок становила Жмудь, що міцно тримала ся литовської віри і ще в 1382 р. заявила Ягайлу, що признає його своїм князем тільки в такім разї, коли він зістанеть ся вірним поганській релїґії предків своїх ⁷). Але через таке своє консервативне становище, Жмудь і стояла осторонь від державного житя. Литовські роди, що правда, займали перші місця в державі (але й то поруч білоруських та українських родів — князївських і декотрих визначнїйших боярських), але в значній части вони були литовськими по імени вже тільки.

„Руська віра” ширила ся між верхнїми верствами Литви. Ширша русько-литовська лїтопись переказує традицію литовських аристократичних кругів, що за Ольгерда ,,римскоє віри в Литве не было, только руская змешала ся” ⁸). Росповсюдненнєм її поясняєть ся й досить мале число охрещених на католицтво за Ягайла на Литві. Значно пізнїйше потвердженнє земської грамоти Витебської землї (1504 р.) забезпечає свободу тим, „которыи будуть — Литвинъ або Ляхъ крещены были у Витебску въ рускую вЂру” ⁹).

Норми державного права, хоч і змінені дальшою державною еволюцією, були перейняті в. кн. Литовським від Руси. Приватне й карне право в. кн. Литовського оперло ся також на руськім, як показує порівняннє Руської Правди з земськими грамотами в. кн. Литовського й Литовським Статутом ¹⁰). Руська мова стала урядовою й культурною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої канцелярії і урядів, праводавства й письменства взагалї, навіть у чисто-литовських землях; навіть на Жмуди документів писаних по литовськи не маємо зовсїм. Сю ролю задержала вона навіть по сполученню з Польщею, по радикальній перемінї в загальнім напрямі державної полїтики. І ще в першій половинї XVII в. руський патріот дїйсно міг би казати:

Полска квитнет лациною,

Литва квитнет русчизною:

Без той въ Польще не пребудеш,

Без сей въ Литве блазном будзеш ¹¹).

Тим поясняєть ся, що самі в. князї литовські дивили ся на себе як на спадкоємцїв давньої Руської держави. В. кн. Литовське дїйсно було таким самим полїтичним і культурним спадкоємцем давньої Руси, як і в. кн. Московське. Дарма що на чолї його стояв нпр. Ольгерд, до смерти уважаний за поганина (в московських кругах його „невірність” навмисно підчеркувано дуже). Він не вважаючи на се сам дивив ся на себе, і на нього дивили ся дїйсно, як на спадкоємця Руської держави. Далеко скорше, нїж московські володарі, що тільки в XV в. відкрито виступили з проґрамою „збирання Руси”, — уже в другій половинї XIV в. заявляють в. князї литовські своє переконанє, що всї „руські землї” мають до них належати. Я вже згадував заяву дану Ольгердом в 1358 р. пруським рицарям, що „вся Русь мусить належати до Литви'' (omnis Russia ad Letwinos deberet simpliciter pertinere). Згадаю тут іще оповіданнє про битву над Ворсклою: що Витовт обіцяв свому претенденту Тохтамишу (в його інтересї йшов він тодї походом на Орду) посадити його ханом в Ордї, а Тохтамиш його в такім разї мав „посадити на всей Руской земли” ¹²).

Таким становищем поясняєть ся та сильна конкуренція, яку в. кн. Литовське робило в. кн. Московському в XIV і навіть — силою інерції — ще в першій половинї XV в., і се ваганнє між тими двома полїтичними тїлами стількох земель давньої Руської держави. Вел. князїство Литовське і вел. князївство Московське се були два полїтичні тїла зовсїм анальоґічні, котрих суперництва трудно було вгадати кінець, доки Литва не зійшла зі становища руської держави, спадкоємницї Київа й Галича. Ще в XVI віцї по старій традиції говорять Українцї з вел. князївства Литовського про „наше государство християнське руське, в. кн. Литовське” ¹³).

Супроти того всього й окупація українсько-руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завойовання, не чужоземної напасти, а прилучення, збирання земель Руської держави, анальоґічного з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х-XII в.

Се тим більше, що в парі з тим „руським” характером держави ішов іще й консерватизм литовської державної полїтики, з своїм гаслом: „ми старини не рушаєм, а новини не уводим”. Консерватизм сей, що був у своїй основі не тільки полїтичною тактикою, а й неминучим випливом внутрішньої культурної слабости в. кн. Литовського, браку власних, національних скристалїзованих форм державного й суспільного житя, — зовсїм щиро проповідував ся литовським правительством, що дїйсно бажало як найдокладнїйше приладити ся до питоменного укладу руських земель, — хоч державна еволюція сама, силою факту, неустанно робила ріжні зміни в їх „старинї”. Консерватизм сей заповідав захованнє тих прикмет устрою й житя, які цїнила собі людність певної землї, тим часом як ширша державна орґанїзація подавала надїю на поправу тих сторін житя, які встигли дати ся в знаки протягом столїтя упадку державного житя. Се мусїло цїнити ся, навіть там, по тих землях, де колись, сама ж таки людність той давнїйший державний устрій руйнувала — річ занадто звісна в „народнїй психольоґії”, аби близше на нїй застановлятись. Спеціально перспектива увільнення від татарських мішань і непорядків, що в часах розкладу Орди, в серединї XIV в., як я вже сказав, могли себе давати особливо прикро відчувати, — могла служити в українських землях також не согіршою заохотою до переходу під управу литовських князїв.

Думаю, що сї моменти об'ясняють, принаймнї — в досить значній мірі, незвичайні здобутки литовської полїтики в українських землях XIV в., секрет її успіхів. Але властивим її талїсманом був таки руський характер в. кн. Литовського. Йому завдячувало воно свій незвичайний полїтичний зріст, і він служив йому — доки литовське правительство не згубило його, зломивши свою дотеперішню державну полїтику унїєю з Польщею.