Примітки. 2) Полное собр. лЂтописей II c

¹) Див. стор. 15 і далї.

²) Полное собр. лЂтописей II c. 350. Сїй звістцї в Історії прилучення Київа надав рішуче значіннє проф. Антонович (ор. c.) і дату 1362 р. взяв за рік прилучення. Одначе його гадка досить слабо прийняла ся в науковій лїтературі. Про саму дату 1362 р. я зазначив уже в своїй Історії Київщини (c. 492-3), що властиво рік 1362 р. не належить до записки про відібранє Київа, а тепер розвиваю сю тезу трохи близше.

³) У Ґванїні (Стрийковского): (Olgerdus) Tartarorum regulos fratres germanos Kutlubachum, Kaczbeium et Dmeitrum profligavit Podoliaque ejecit — Sarmatiae Europae descriptio ed. 1581 f. 51 v., ed. 1584 — т. І c. 321. З цитат Густинської компіляції (рахунку аркушів) видко, що вона цитує не друковане виданнє Ґванїні, а якийсь скорочений (рукописний) витяг з нього.

⁴) Ґванїні про Ольгерда: Universam fere Russiam ditioni suae subjugavit, cuius principibus olim Lituani tributa solvere cogebantur.

⁵) Можна-б зробити здогад і цїлком противний: мовляв з звістки про відібраннє Київа від Федора компілятор вивів, що в 1361 р. в Київі ще княжив Федор. Але такому виводу дещо спротивить ся. Головне, що звістка про відібраннє Київа не має дати і очевидно не мала її — компілятор не каже „въ сіє лЂто”, взагалї нїчим близше не означає час, коли Київ відібрано. По друге — звістка про Федора під р. 1361 така бідна, що ледво аби хтось став її умисно виводити.

⁶) „БЂ же Олгердъ далъ сынови своєму... славный великій градъ Кіевъ, и потомъ, по смерти Олгердо†отнялъ у него Кіевъ братъ єго Скиригайло” — під р. 1377, т. III c. 26 (деякі кодекси мають для імени Володимира прогалину).

⁷) Висловляюсь так обережно супроти иньших можливостей. Нпр. можна собі припустити, що під р. 1361 заблукала похибкою згадка про кн. Федора в Київі з-під р. 1331. Не неможливо a priori й таке, що густинський компілятор всї звістки про Ольгерда під р. 1362 вийняв готовими з якоїсь компіляції, але без дати.

⁸) Спеціально сї церковні справи обговорені в т. V отсеї Історії c. 386 і далї.

⁹) „Руська хронїка” вид. Даниловича c. 174 — вид. Бєлокурова (Русскіе лЂтописи) c. 45, Рус. истор. библ. VI дод. c. 71-7. Лїтературу див. в т. V, 1. c.

¹⁰) Воскрес. II c. 10 і 11 (під р. 1358 і 1360), пор. Никон. II с. 230 і 231, 1 Новг. c. 355: бЂаше бо тогда митрополитъ в КієвЂ (вересень 1359 р.), Рус. ист. библ. VI дод. ч. 13.

¹¹) Никон. III с. 1 (смерть Романа). Рус. ист. библ. дод. с. 167; ibid. c. 139 і 171, пор. Воскр. II с. 35. З того, що про той арешт Алексїя не згадано в синодальній постанові 1361 р., можна з усякою правдоподібністю думати, що сей епізод став ся вже пізнїйше.

¹²) Чи Алексїй приїздив до Київа по тім побутї Романа, чи перед ним, годї напевно сказати, але се й не має значіння для нашого питання; див. про се ще мою історію Київщини c. 489.

¹³) Див т. II ² c. 161.

¹⁴) Ученыя записки II отд. академіи І c. 44.

¹⁵) Никон. III c. 2. Безпосередно перед сею запискою читаємо: ”Тогоже лЂта Литва взяша Коршеву”. Сю „Коршеву'' декотрі поправляли на „Корчеву” і бачили тут Керч або Херсонес (дав. Карамзїна т. V c. 8, Дашкевич ЗамЂтки c. 81, Молчановского Очеркъ с. 194), і таким чином ся звістка звязувала ся також з тим Ольгердовим походом в полудневі степи. Одначе се толкованнє занадто довільне, аби на нїм операти якісь виводи. Що воно таке та Коршева — зістаєть ся неясним. Завважу лише, що в реєстрі „руських городів” є „Коршевъ на СоснЂ” (Воскр. І. c. 240), але і з ним звязувати „Коршеву” 1363 р. можна тільки дуже гіпотетично.

¹⁶) В Густинській під р. 1362: „Димитрый, князь московскій, согна изъ Галича московскаго князя Димитрія, а изъ Стародуба Іоанна”.

В Никонівській: ,,Того же лЂта кн. в. Дмитрей Ивановичъ съгна съ Галичьскаго княженіа князя Дмитреа галичьскаго. Того же лЂта кн. в. Дмитрей Ивановичь съгна съ Стародубьскаго княженіа князя Івана Федоровича стародубскаго”.

В Никонівській сї звістки випереджають звістку про похід над Синю воду, як і в Густинській. Правда в Никонівській се під р. 1363, а в Густинській під р. 1362, але ся ріжниця нїчого не зміняє тут; навіть се важно, що ріжні подїї 1363 р. Никонівської, в тім і похід над Синю воду, перенесені однаково під р. 1362 в. Густинську. Припускати, як деякі дослїдники роблять, що дату 1362 р. густинський компілятор узяв з якогось русько-литовського джерела, нам незвісного, буде чистим натяганнєм супроти очевидних звязків його з Никонівською компіляцією (або якоюсь анальоґічною з нею).

¹⁷) Окрім Густинської лїтописи оповіданнє про побіду Ольгерда над Татарами й окупацію Поділя має дати ще в двох компіляціях XVI в.: в ширшій русько-литовській лїтописи (т. зв. Биховця) се оповіданнє має дату 1351 р. (Pomniki c. 19), а у Стрийковского 1331 (II c. 6 і 104). Остання дата очевидно абсурдна, але й перша не має сама нїякої певности, бо дати, подавані сею лїтописею, визначають ся великою довільністю.

¹⁸) Див. прим. 19.

¹⁹) Див. вище c. 43.

²⁰) Ібн-Хальдун, _- у Тизенгаузена Сборникъ матеріаловъ относящихся къ исторіи Золотой Орды І c. 389. Про тодїшнїй стан Орди див. низше в гл. IV.

²¹) Книга Большого Чертежа вид. Спаского c. 102. Гадку про Синюху висловив уже Карамзїн (V c. 8).

²²) Архивъ Югозап. Россіи ч. VII т. II c. 163: pustinia Ulanow przy slakie thatarskiem nad potokiem Sinowoda.

²³) Ще инакше толкував ту Синю воду пок. Брун. Раз добачив тут Днїпровський лиман, бо Сарнїцкий зве його Sina voda (Записки одесск. общества III c. 457); другим разом (Черноморье І c. 172) — р. Дін, бо нїмецькі реляції про битву 1380 р. так його називають (prope Bluewater — Scr. rerum prus. III c. 114).

²⁴) Про Білобереже днїпровське див. т. І ² c. 425, де вказані місця з джерел.

²⁵) Грамота Тохтамиша в Записках одесск. общества І c. 339.

²⁶) Стрийковский І c. 7. Сю звістку приймав Антонович, І. c. c. 126.

²⁷) Никон. III c. 20. Хто був сей Темірез (очевидно — якийсь емір), близше незвісно. Під р. 1480 згадуєть ся іще „князь Обрагимъ Темирязевъ сынъ” (виписка у Карамзїна V пр. 205) — мабуть син того Теміреза.

²⁸) Див. в гл. IV.

²⁹) „Коли вси бояре и земяне имуть давати дань у Татары, то серебро имають такоже тіи люди дати” — в грам. 1357 р., теж саме в грам. 1392 р.; в грам. 1401 р.: Preter poddancisna et tributis Tartarorum. — Акты Зап. Россіи І ч. 4, Zródła dziejowe V c. 21, Zbiór dokumentów znajdujących się w bibliotece hr. Przezdzieckich c. 11. Пор. моє ”Барское староство” c. 21.

³⁰) Грамота Тохтамиша в двох версіях, уйґурській і руській, видана п. т.: кн. Оболенскій и Григорьевъ Ярлыкъ хана Золотой орды Тохтамыша къ польскому королю Ягайлу отъ 1392-8 г., Москва і Казань, 1850; польський переклад в часоп. Biblioteka Warszawska 1853 т. III.

³¹) Вперше опублїкував сї монети і вказав на Володимира Ольгердовича д. Антонович в своїм рефератї друкованім в II т. Трудів III археол. з'їзда (О новонайденныхъ монетахъ съ именемъ Владиміра). Він піднїс, між иншим, також і ту важну подробицю, що геральдична фіґура сих монет пригадує монети в. кн. Литовського. Його гадка не стріла опозиції нї у кого (див. Гуттень-Чапскій УдЂльныя и пр. деньги древней Руси c. 4, Толстой ДревнЂйшія монеты в. кн. Кіевскаго c. 221), але на жаль, по Антоновичу сї монети й не були нїким близше студийовані. В згаданій книзї Толстого (І. c.) була заповіджена спеціальна студія про них, але ся обіцянка, скільки менї було відомо, не була сповнена. Тим часом деякі звязані з ними питання не висьвітлені досї: нпр., скільки знаю, нїхто не пробував відшифрувати самих тих татарських печаток, хоч се мало-б дуже важне значіннє.

Всїх до тепер звісних монет в кннзї Толстого вичислено шість, в тім аж пять ріжних типів! Важать вони від 1/2 до 1 ґрама. Знайдено з них дві в Гвоздові Київського повіта, оден в Никольській слобідцї під Київом, оден коло Путивля.

³²) Никон. III c. 173.

³³) Про се все мова низше, в гл. IV.

³⁴) В однім з листів Менґлї-Герай так описує історію сих грамот: „Наші батьки царі (хани) і предок наш цар Тохтамиш були з князем Витовтом заприсяжені брати й приятелї. Великий цар Тохтамиш дав великому князю Витовту Київ і Смоленськ й иньші городи, і предок наш цар Тохтамиш дав на все то свої ярлики (грамоти). Після того ваші великі посли, приїхавши до нашого батька царя Ач-Ґірея, взяли ярлик на ті згадані городи. Потім наш старший брат Нурдовлат став царем і також — пан Ян Кучукович і пан Івашенцо приїхавши (в посольстві) взяли від нього ярлик, і міцна присяга між ними стала ся. І до мене (як став ханом) приїхали від брата вашого Казимира короля воєвода троцький Богдан Андрушкович (Сакович) й Івашенцо, щоб узяти (в новім потвердженню) ярлик нашого батька на Київ і Смоленськ і иньші городи, й просили, аби вписати туди рязанські городи й Одоїв, і то в ті наші ярлики вписано. Кажіть собі принести ті ярлики й перед собою прочитати — переконаєте ся в правдї”...

³⁵) В ориґіналї тут прогалина, слова: „в. кн. Витовта” доповняємо з контексту.

³⁶) Володимир волинський.

³⁷) Поділє.

³⁸) Соколець в Браславщинї ?.

³⁹) Хаджібей на місці нинїшньої Одеси.

⁴⁰) Місто на Днїпровім лиманї. Тут Хаджибей і Маяк очевидно два осібні місця, не одно, як виглядало б з текста Хачибієв Маяк — пор. реєстр Свитригайлових городів. Skarbiec, ч. 746.

⁴¹) Обидва міста в Переяславщинї, до котрої очевидно належать і низше вичислені місця.

⁴²) На Сулї.

⁴³) Се мабуть память про якогось темника чи емира, що мав у своїй управі сї чернигівські землї.

⁴⁴) Балаклея, на устю Чичаклея в Бог, отже знову чорноморська територія, як при вичеслених вище Хаджібею й Маяку.

⁴⁵) З білоруських згадана тільки Смоленська земля — здобуток самого Витовта. Пронськ заблукав сюди з земель рязанських, про які йде мова в сїй грамотї осібно.

⁴⁶) Про се ще в прим. 20.

Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.:Дїйсний образ подільської окупації; сформованнє Подільської території і становище її в польсько-литовській боротьбі, становище Кориятовичів — відносини до Татар і Польщі.

Прослїдивши таким чином в загальнїйших моментах справу татарської зверхности над українськими землями, вернімось ще до литовської окупації Поділя, полишеної нами на боцї.

Ми мусимо тут виходити від наведеного вище оповідання русько-литовської лїтописи. По побідї Ольгерда на Синїй водї 1363 р. три брати Кориятовичі — Юрий, Олександр і Константин, „за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землї”, осїли ся на Поділю, й увійшовши „в приязнь” з місцевими отаманами, були признані зверхниками місцевою людністю. Почали боронити землю від Татар, а як головний їх спосіб оборони лїтописець представляє будову замків, котрих на Поділю, по його словам, перед тим зовсїм не було: поставили замки в Смотричу, Бакотї, Камінцю, „і так всї подільські городи (замки) помурували й усю землю Подольску опановали (осели)” ¹).

Се оповіданнє дає вірний, але не повний образ окупації Поділя. Його треба доповнити.

Насамперед Поділє не було якимсь „новим сьвітом” для литовських княжат, відкритим Ольгердовим походом. Боротьба за Галичину й Волинь мусїла від самих початків звернути увагу їх також і на Поділє, так тїсно звязане ґеоґрафічно з Волинею, а з Галичиною звязане ще й полїтично, як її давнїйша провінція. Властиво треба-б дивувати ся, що Поділє, давне Понизє, так якось на узбочи зіставалось підчас сеї боротьби. Але на то були свої причини: воно було в безпосереднїй залежности від Орди, і поки Орда була сильна, нїхто не хотїв з нею зачіпатись.

Як ми вже знаємо, Понизє нїколи не було орґанїчно звязане з Галицьким князївством і жило своїм житєм під властию галицьких князїв, що мусїла бути тут досить слаба. Коли появили ся Татари, сї звязки порвали ся зовсїм. Не може бути сумнїву, що Понизє опинило ся досить скоро в безпосереднїй залежности від Татар. Вправдї, ми не маємо безпосереднїх вказівок на се, але та обставина, що Побоже в 1250-х рр. уже сидїло „під Татарами”, на мій погляд служить дуже характеристичним симптомом. В 1252-4 рр. Куремса пробував привести в безпосередню залежність від Орди Бакоту й полудневу Волинь; з волинськими городами йому не пощастило, але про Бакоту і взагалї про західнє Понизє від того часу нїчого не чуємо, і зістаєть ся неясним, чи Данило відібрав його собі назад. Але чи тодї, чи пізнїйше — нпр. по смерти Данила, поднїстрянське Понизє таки мусїло перейти під безпосередню власть Татар, подібно як Понизє побожське, що не вважаючи на Данилові походи на „людей татарських” від 1250-х рр. (а властиво ще від 1240-x) зіставало ся все в безпосереднїй залежности від Татар ²).

Так власне сформувала ся територія пізнїйшого Поділя, по всякій правдоподібности ще в XIII в. Се були землї поднїстрянсько-побожські, що перейшли „під Татар”, добровільно чи недобровільно, і були злучені одністю своєї полїтичної долї. Границею їх з Волинею служила більше меньше вододїльна лїнїя Бога й Припети (як подільські замки за Кориятовичів тут звісні Межибоже, Божськ і Винниця). Галицькою границею була лїнїя що лучила, приблизно взявши, верхівя Бога з устем Стрипи; як подільські замки Кориятовичів знаємо тут Червоногород і Скалу, але є виразний слїд, що й Теребовельщина перед тим також належала до Поділя ³). З Київщиною (полудневою) не було нїякої виразної границї, власне тому мабуть, що сї землї, так само як Поділє, стояли в безпосередній залежности від Татар (тим поясняєть ся, що давні київські землї за Росию зачисляли ся до Браславщини, себто східнього Поділя). Так сформована територія дістала й нове, перед тим незвісне імя, що вперше стрічаєть ся в актах з кінця XIV в. ⁴) — Поділє; імя анальоґічне з давнїйшою назвою „Понизя”.

Перші стадиї польсько-литовської боротьби за руські землї не торкнулись Поділя. Хоч Казимира новійша польська історіоґрафія славить за увільненнє руських земель від татарської кормиги, в дїйсности він заберав землї, де татарська зверхність була номінальною, але подільських земель, що були під безпосередньою властию Татар, — не дуже зачіпав. Що правда, Длуґош представляє, що Казимир забрав цїле Поділє, і то ще перед 1352 р. Під р. 1352 він записує напад Татарів, з намови Ольгерда, на Подільську землю, regno Poloniae subiectam. Так сам оповідаючи про наданнє Спиткови, називає він Поділє землею, „відібраною Казимиром з татарських рук зброєю й мечем” ⁵). Але сї принагідні вискази, без всякого докладнїйшого означення, коли ся Казимирова окупація Поділя стала ся, роблять таке вражіннє, що батько польської історіоґрафії, бувши сьвідком пізнїйших спорів за права Польщі й Литви на Поділє, хотїв піддати читачеви вражіннє, що Поділє належало до Польщі з дуже давнїх часів, але не мав відваги скомпонувати просто з голови історію сеї Казимирової окупації ⁶).

В сучасних звістках ми нїде не знаходимо найменьшої вказівки, аби Казимир колись ходив на Поділє або забрав його, а пізнїйша грамота Ягайла 1595 р., що надавала Поділє Спиткови з Мельштина, вказує дуже докладно, як далеко на схід сягали Казимирові здобутки: Ягайло, віддаючи Поділє Спиткови, вилучає для себе Побоже, а заразом застерігає, що „округи Теребовля й Стїнки зістануть ся й далї при тих правах, які мали за часів Казимира й Володислава опольського ⁷). Се противставленнє сих двох округів властивому Поділю — округам Камінця, Смотрича, Червоногрода, Скали й Бакоти, вичисленим в тій же грамотї, показує виразно, що тільки ті два округи за часів Казимира й Володислава належали до Польщі й Угорщини. Теребовельщина була стародавньою інтеґральною частиною Галичини, і після того як Казимир прилучив її назад до галицьких земель, вона так при них і зістала ся. Де була „Стїнка”, не можна сказати напевно, але очевидно, що десь на західнїм пограничу Поділя, найскорше — в безпосереднїм сусїдстві Теребовля ⁸). Отже властивого Поділя, як розуміли його в XV в. і пізнїйше, Казимирові завойовання не діткнулись.

Литовські князї також мусїли обминати Поділє, поки рахували на поміч Татар або не хотїли з ними зачіпати ся. Тільки повний упадок Татарської держави осьмілив їх, а розрив з Татарами, що в кінцї привів до війни 1363 р., розвязав їм руки в відносинах до Поділя. Тому оповіданнє русько-литовської лїтописи, що литовська окупація Поділя наступила по битві на Синїй водї, не має в собі нїчого підозрілого. ,,3а згодою Ольгерда й помочию литовської землї” брати-Кориятовичі ідуть на Поділє й осїдають тут. Пізнїйший компілятор Стрийковский каже їм брати участь в походї Ольгерда на Татар, і Ольгерд за їх заслуги в сїм походї дає їм Поділє та лишає з ними частину свого війська ⁹). Се розумієть ся, власні здогади Стрийковского; нїчого нема неправдоподібного в тім, що так воно й дійсно було, але як саме — того, розумієть ся, не будемо знати, поки будемо мати в руках тільки коротеньке оповіданнє русько-литовського лїтописця.

Лїтописець сей, зазначивши, що окупація Поділя стала ся наслїдком побіди над Татарами, „отчичами і дїдичами Подільської землї” (се йому потрібно, аби вивести державні права в. кн. Литовського на Поділє), далї сам підносить, що окупація ся не мала характеру насильного опановання. По його словам, вона чинила ся на підставі добровільної угоди з місцевою руською людністю: Кориятовичі входять „у приязнь” з місцевою старшиною — „отаманами”, і з їх помочию орґанїзують оборону землї від Татар. З огляду що для тенденції лїтописця було-б наручнїйше підчеркувати навпаки, що Поділє було здобуте силою литовського меча, таке представленнє подільської окупації має всяке право на наше довірє. І така добровільність перехода подільської людности під управу литовських князїв не повинна нас дивувати супроти припущення, що в своїм часї ся подільська людність добровільно перейшла була під безпосередню татарську зверхність. Протягом столїтя ся татарська зверхність мала час показати свої прикрі сторони, а спеціально часи роскладу й анархії Татарської держави могли давати себе прикро відчувати й таким українським підданим Орди.

Оповідаючи про дїяльність Кориятовичів на Поділю, русько-литовський лїтописець підчеркує їх дїяльність звернену против Татар: вони перестають давати дань татарським баскакам, боронять Поділє від Татар і мурують замки для сеї оборони; Олександр Кориятович і головою накладає в якімсь конфлїктї з Татарами (,,Татарове убили”). Хоч що до вірности сього всього не маємо підстави щось закидати, образ одначе виходить одностороннїй: вище я вказав, що ми маємо виразні вказівки про контрібуцію давану Татарам, хоч і не реґулярно, а тільки від часу до часу, за часів Кориятовичів і пізнїйше — ще в початках XV в. Вказав я також, що судячи з сього і з ріжних иньших вказівок, Поділє, як і иньші українсько-руські землї в. кн. Литовського, номінально признавало татарську зверхність над собою аж до кінця XIV в. або ще й дещо пізнїйше. Тож боронити Поділє Кориятовичам приходило ся, правдоподібно, в часи татарської анархії, а також від тих татарських ханів та емірів, що не признавались литовським правительством, чи спеціально — місцевими подільськими князями, та були противні їх татарським союзникам.

З другого боку від коли литовські князї, загорнувши Поділє, зняли з нього те табу в видї татарської власти, що хоронила його давнїйше від претензій і литовських і польських, не могло воно вже діставати ся нетикальним в польсько-литовській боротьбі за українські землї. Литовські князї Поділя мусїли оглядати ся на Польщу.

Русько-литовський лїтописець підчеркує супроти пізнїйших спорів за Поділє, що Кориятовичі зайняли Поділє „сo князя великого Ольгирдовимъ прозволениемь и с помочію Литовскои земли”, але ся ,,поміч Литовської землї” була занадто проблематична, аби нею можна було заспокоїтись, а ще на такім далекім, на всякі ворожі заходи виставленім пограничу як Поділє. Я підносив уже вище, говорячи про Волинь, що при загальній екстензивности литовської полїтики й потребі повсечасної готовости до боротьби з Нїмцями на північній границї, литовські князї в українських землях не могли числити на поміч литовського правительства й мусїли покладати ся виключно майже на власні сили. А в слабо залюдненім, з усїх боків загроженім Поділю бути полишеним власним силам було особливо тяжко. Тож і не диво, що до певної міри забезпечивши себе зі сторони Татар компромісом — признаннєм татарської зверхности, литовські князї й супроти Польщі ідуть також на компроміс.

Русько-литовський лїтописець мовчить про се. Він оповідає тільки лєґендарний переказ, що Казимир Вел., не маючи синів, закликав до себе „за ґлейтовними листами с великою твердостию” Константина Кориятовича до Кракова й хотїв видати за нього доньку, з тим аби він був по нїм наступником на польськім престолї; але Константин, розглянувши ся на польськім дворі, „не схотїв приступити до їх віри”, й погостивши у короля, вернув ся назад, „до своєго государьства”.

Кориятовичі в дїйсности їздили до Кракова не так рідко, як представляє собі русько-литовський лїтописець, у котрого ся подоріж Константина обставлена ріжними „твердостями й ґлейтами” — вони знали туди дорогу дуже добре. Олександра Кориятовича бачимо при боцї Казимира в Польщі в р. 1368; по словам Яна з Чарнкова, Олександр був в Кракові і в часї смерти Казимира, коли литовські князї позаберали волинські замки — може їздив на похорон. Потім маємо його грамоту краківським купцям на свобідну торговлю на Поділю, видану в Кракові весною 1375 р. Маємо грамоту й самого Константина, видану в Кракові весною 1385 р., де він повторяє привілєґії надані його братом краківським купцям ¹⁰). До одної з таких подорожей Константина могла бути й привязана лєґенда, що польський король хотїв мати його своїм зятем і наступником. Вона виглядає зрештою як іронїчна алюзія до Ягайлового одруження з Ядвіґою: от мовляв иньших князїв також кликали на польський престіл, але ті люди більше себе поважали й на те не звабили ся, віри своєї не змінили.

Уже сї подорожі Кориятовичів до Польщі, припадково нам звісні, а в дїйсности може ще й далеко частїйші, вказують на зближеннє Кориятовичів до краківського двору, — зближеннє дуже характеристичне супроти боротьби, яку провадили з Польщею литовські князї. Властивий характер сього зближення виявляє звісний уже нам трактат польсько-литовської згоди з 1366 р. Як ми бачили вже, в нїм Юрий і Олександр Кориятовичі виступають по польській сторонї, як союзники й присяжники Казимира, так само як і Юрий Наримунтович белзький; тільки що той до сього васальства був змушений війною, а для Кориятовичів такого мусу не було. Ян з Чарнкова з признаннєм підносить, що Олександр Кориятович був завсїди вірним Казимиру й діставши від нього в управу в 1366 р. Володимир, до смерти Казимира вірно служив йому. Я вище висловив також здогад, що й Юрий Кориятович тому згадуєть ся в трактатї 1366 р., бо разом з братом дістав від Казимира якусь державу в українських землях ¹¹). Але як би там не було, се довірє, яке Казимир показує Кориятовичам в 1366 р., і їх роля в сїм трактатї, показує що Кориятовичі скоро йно осїли ся в Подільській землї, постарали ся зблизити ся до Польщі, й зайняли нейтральне становище в польсько-литовській боротьбі.

Уважати таке їх становище результатом якихось спеціальних уподобань чи симпатий до Польщі було-б дуже сьміло. Тут був простий, полїтичний рахунок — забезпечити себе від всяких претензій зі сторони Польщі. Се було тим потрібнїйше, що Кориятовичі, не маючи нї звідки помочи, мали на голові не одну Польщу, як ми вже бачили.