VIII. Степи

ОСТАНКИ РУСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ В СТЕПАХ; ТМУТОРОКАНЬ, ЙОГО ЛЮДНІСТЬ; ПАМЯТКИ РУСЬКОГО ЖИТЯ; РУСЬКІ КНЯЗЇ; РУСЬКА ПОЛЇТИКА В КРИМУ; ІЗГОЇ В ТМУТОРОКАНЮ; ТМУТОРОКАНЬ В XII ВІЦЇ; КІНЕЦЬ ЗАЛЕЖНОСТИ ЙОГО ВІД РУСИ. РУСЬ У КРИМУ, НА ПОДОНЮ І НА КАСПІЙСЬКІМ ПОБЕРЕЖУ. РУСЬ НА ЧОРНОМОРЮ: ОЛЕШЄ, ИНЬШІ ГОРОДИ, РУСЬ НА ПОДУНАВЮ; БЕРЛАДЬ І БЕРЛАДНИКИ; ПОДУНАЙСЬКІ КНЯЗЇВСТВА І ЗАДУНАЙСЬКІ ГОРОДИ; ЗАЛЕЖНІСТЬ ПОДУНАВЯ ВІД ГАЛИЧИНИ. БРОДНИКИ, ЇХ РОЛЯ В ВІЙНЇ 1223 Р.

Ми оглянули українсько-руську кольонїзацію XI-XIII в., що сидїла в збитій масї, орґанїзована в князївства, під князївсько-дружинним режімом. Але ними не кінчило ся українське житє — воно держало ся і за лїнїєю сих земель, та вибігало більш або меньш інтензивними потоками, розтїкаючи ся в полудневім, степовім поясї.

Ми бачили, що границї Переяславського князївства в лїпші часи досягали порічя Ворскли і Удів, Київщини — вододїлу Роси й Виси або Тясмина, Галичина держала в близшій залежности від себе поріче середнього Днїстра. Тут властиво кінчила ся Руська держава XI-XIII в., за тим починав ся степ, „поле”, що жило вже в зовсїм відмінних обставинах, зовсїм поза впливом руського державного житя, або тільки в слабшій залежности від нього.

В попереднїм, ми сконстатували істнованнє в давнїйші часи (в VI-IX вв.) руської кольонїзації на всїм просторі чорноморських степів від Дунаю до Меотоди ¹). Потім бачили, як з кінцем IX в. розпросторила ся в сих степах Печенїзька орда (Пацінаки грецьких, Баджнаки арабських джерел), що витиснула і далї витискала з них руську кольонїзацію, головно на північ, а далї — в 2-ій половинї X в. почала нищити руську кольонїзацію й на півночи, на степовім пограничу ²). Результатом півторавікового господарства Печенїгів у наших степах було сильне ослабленнє не тільки славянської кольонїзації Чорноморя, але навіть пограничних областей Роси й Сули, що на початку XI в. уважались по просту страченими. За сею печенїзькою руїною, по недовгій перерві, прийшла половецька руїна, в другій половинї XI в., і по нїй ми бачимо в степах тільки слабкі останки колись сильної словянської кольонїзації, а хоч погранична кольонїзація руських князївств у XII-XIII в. часами зміцняєть ся й значно поступає, вона далеко не могла опанувати всеї страченої території, що в значній части зіставала ся все признаним царством турецьких орд. Ми тепер оглянемо ті відомости, які маємо про словянську кольонїзацію степів, а потім — про турецькі орди, що жили тут в XI-XIII в.

Відомости наші в обох справах незвичайно бідні. Тим, що виходило за границї житя руських князївств наші джерела не займають ся спеціально і тільки принагідно і рідко дають звістки про те, що дїяло ся на полудень від тої граничної лїнїї, яку я вище зазначив. Чужі джерела не богато що додають до них, а з археольоґічного погляду ся територія належить до найбільше занедбаних ³).

Ми почнемо від крайньої східньої стації руської кольонїзації і державної системи — Тмутороканя. З попереднього ми знаємо, що середновічний Тмуторокань з'явив ся на місцї античної Фанаґорії, на устю Кубани, на багнистім Таманськім півострові, покраянім дельтою ріки й витвореними нею лиманами; місцем її уважають околицї ст. Сїнної, в розї теп. Таманської затоки ⁴). Чи осада ся істнувала без перерви і тільки змінила імя, чи пізнїйший Тмуторокань осаджено на ново на місцї старої Фанаґорії, сього не знаємо, бо в історії її є дуже темний час, IV-VII в., коли нїчого про неї не знаємо. З своїм новим іменем (Tυματαρχα, Tαματαρχα, Mατραχα, руське Тъмуторокань, Тьмуторокань, Тьмуторакань, західнє Matrica, Matrega, Matreca) осада ся виступає від хозарських часів; найдавнїйша згадка з сим іменем, яку знаємо, — в катальоґу епархій, як думають — VIII в. Правда, пробовано звязати з сим іменем назву Ґотів-Тетракситів, що звістні в сусїдстві її вже в VI в., але се тільки досить далека подібність імен. Початок сього нового імени Тмутороканя не звістний, не знати навіть — якою мовою він названий; очевидно тільки, що се анї грецьке анї словянське імя ⁵).

Переміни й пригоди, які переживала ся околиця, лежучи на широкім сьвітовім шляху, відбили ся на дуже ріжнороднім, мозаіковім складї її людности. В античні часи ми бачимо тут грецьку кольонїю, окружену ріжними варварськими народами — Оїнди, Торети, Керкети, Дандарії і т. и. Ся варварська людність, котрої етноґрафічна приналежність все ще нам неясна, мусїла лишити ся і пізнїйше, бодай в части. Істнувала далї і грецька кольонїя, чи безпосереднї потомки тих старих Фанаґорійцїв, чи нової дати, се не ясно. Хвилї великого руху народу полишили тут нові етнїчні елєменти: Ґоти т. зв. Тетраксіти осїли ся на самім Таманськім півострові, зайшовши сюди, як каже Прокопій, з Криму; про сих то „ґотських дївчат”, правдоподібно, говорить Слово о полку Ігоревім, що вони славлять половецькі походи „на березї синього моря, дзвонячи руським золотом, що привезли їм їх половецькі коханки” ⁶). Друга подібна кольонїя — се „Чорні Болгари”, що сидїли десь на сходї від Тмутороканя ⁷). На нижнїй Кубани сидїли Черкеси, в наших лїтописях звані Касогами — осетинське імя, котрим Осетини досї звуть східнїх Черкесів (Кабардинцїв). Осетини — Яси наших лїтописей, тодї (в X-XIII в., судячи по деяким натякам наших лїтописей, могли на степах досягати Азовського моря й Дону ⁸). Тут же заховали ся останки Хозарів після останнього знищення Хозарської держави за Сьвятослава ⁹).

Такий ріжнородний склад людности в околицї мусїв відбивати ся й на самім Тмутороканї, а окрім того важне торговельне значіннє сеї осади мусїло притягати людей і з подальших країв. Іще Страбон запримітив, що Фанаґорія була торговищем для товарів, що привозили ся з Меотиди і дальших варварських земель ¹⁰). Значіннє Тмутороканя в торговельній комунїкації в середині XIII в. характеризує Рюйсброк так: „великі кораблї не плавають Азовським морем; купцї прибуваючи з Константинополя пристають в Матрицї та висилають відси свої барки аж до устя Дону” ¹¹). І тодї, в XIII в., як і за часи Страбона, головним предметом азовської торговлї була риба, але поруч з тим вела ся і важна перевозова торговля через Тмуторокань. Едрізї, арабський ґеоґраф середини XII в. пише про нього: „Матраха — місто дуже старе, імя його осадчого невідоме; його окружають ниви і винні городи. Місто се дуже людне й богате; в нїм є базари й торги з цїлого сусїднього краю, а також і з далеких країв” ¹²). Увага, яку він взагалї звертав на Тмугорокань в своїх дорожниках, показує, що місто дїйсно мало важне торговельне значіннє, і се потверджують умови Візантиї з Ґенуєю з 1169-70 р. (про них низше).

Між залюдненнєм Тмутороканської околицї я навмисно покинув Русь, аби осібно поставити питаннє про руську кольонїзацію — чи була вона в сїй околицї, чи Тмуторокань тільки полїтично належав до Руси та що найвище був обсаджений руською залогою. Для сього інтересного питання бракує нам безпосереднїх звісток у джерелах, але посереднї вказівки промовляють за тим, що тут мусїла бути значнїйша руська кольонїзація, не тільки якась купецька кольонїя в містї. Я не буду надавати особливого значіння т. зв. Тмутороканському камню: руській написи кн. Глїба Сьвятославича 1068 р. — бо можна б сказати, що коли грецькі наємники могли записати свої імена в глубокім Єгиптї, то могли зробити се й руські вояки в чужім містї; хоч що правда, Тмутороканська напись має инакший характер, могла мати деяке практичне значіннє, тому й доказова її сила більша, особливо разом з иньшими доказами ¹³). Иньший факт, з більшою доказовою силою — се істнованнє філїяльного монастиря київського Печерського монастиря в Тмутороканю в XI в. Печерський чернець Никон за часів кн. Ізяслава вийшов „въ островъ Тьмутороканьскый” і оселив ся коло міста, поставив церкву й зібрав чернцїв, „и бысть монастырь славьнъ”, що істнував в останнїй чверти XI в. і належав до київського Печерського — „прикладъ имый въ Печерьскый манастырь” ¹⁴). Сї подробицї — що руському монаху протягом кількох років удало ся засновати в Тмутороканю славний монастир, і що він залежав від київського монастиря, я думаю, показують, що братия монастиря складала ся такий з Русинів, очевидно — місцевих.

Але головними доказами я уважав би перше — істнованнє значної руської кольонїзації на противнім березї Меотиди (про що ми знаємо від Рюйсброка), друге — факт, що сю Тмутороканську волость так довго й уперто задержували руські князї в своїх руках, після того як турецький потік залив степи. Щоб держатись тут, не тілько супроти турецьких орд, але й супроти ворожих змагань Візантиї, серед ріжних чужеплеменних і часто ворожих народів, вони мусїли мати тут якийсь ґрунт, і таким ґрунтом могла бути тільки руська кольонїзація в сих околицях. Сю кольонїзацію в її початках ми мусимо покласти на часи загального розпросторення руських племен на полудень, в V-VI в.

Під власть руських князїв Тмуторокань перейшов, мабуть безпосередно з рук Хозарів, підчас упадку Хозарської держави. В своїм місцї я вказав, що вже на початках X в. Русь мусїла держати в своїх руках Азовське море, а з тим правдоподібно, що й Тмуторокань залежав тодї від Київа, а й по другий бік керченської протоки мусїли бути землї в руськім володїнню — на се маємо досить виразний натяк в умові Ігоря ¹⁵). Зруйнованнє Сьвятославом Хозарської держави мало забезпечити руське панованнє на Азовськім морю, а походи його на Ясів і Касогів, очевидно, мали спеціальну мету — зміцнити Тмутороканську волость і розширити її полїтичний вплив у землях між Доном і Кубаню. Ми можемо припустити, що й хозарська людність на Подолю була приведена тодї в залежність від Тмутороканя.

Розширеннє руської зверхности по другий бік Керченської протоки було задержане нещасливою війною Ігоря з Візантиєю й умовою 945 р., де Русь вирікала ся всяких аспірацій на Корсунську область. З завойовань, зроблених за Володимира, коли взято й самий Корсунь, теж зрезиґновано в інтересах союза з Візантиєю. Але на кавказькім березї протоки Русь тримала ся міцно. Коли границї Руської держави почали взагалї відступати під печенїзьким натиском, і при кінцї X в., за Володимира, навіть пограничні землї на Поднїпровю пускали ся на божу ласку, — в Тмутороканю Русь тримала ся далї, і навіть волость ся уважала ся дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів Володимира — Мстислава. Мстислав провадив далї боротьбу з Касогами і Ясами, і то успішно. Заведене в лїтопись з якоїсь піснї оповіданнє каже, що Мстислав, перемігши касозького князя Редедю — забивши його в поєдинку, „наложив дань на Касогів”, а на памятку своєї побіди поставив церкву Богородицї в Тмутороканю ¹⁶). Пізнїйший спільний похід на Ясів Мстислава і Ярослава мав на метї очевидно також інтереси Тмутороканської волости ¹⁷).

Сї звістки належать до перших десятилїть XI в. Потім ми маємо знову звістку з 1060-х рр., коли в Тмутороканю сидїв Ростислав Володимирович, і лїтопись каже, що він брав дань з Касогів й иньших земель, та що його сила й полїтичні впливи настрашили Греків. Корсунський намістник (катепан) отруїв його на пиру, аби позбути ся небезпечного сусїдства, але се викликало повстаннє проти нього в самім Корсунї: Корсуняне побили каміннєм сього катепана ¹⁸).

З усїх сих звісток бачимо, що в XI в., за Мстислава і пізнїйше Тмутороканська волость тримала ся міцно й тримала в залежности від себе сусїднї кавказькі племена, а ся історія з корсунським катепаном наводить на гадку, що Роман мабуть пробував розширити свою волость і в Кримі, як се було в X в.; корсунське повстаннє, коли дїйсно стояло в звязку з смертию Романа, показувало б, що він встиг придбати собі прихильників і в самій столицї Криму — Корсунї. З сими кримсько-тмутороканськими відносинами звязуєть ся руська печатка, знайдена в Енї-кале, недалеко Керчі: вона має напись „от Ратибора”, і досить правдоподібно толькуєть ся, що се Ратибор, тмутороканський намістник кн. Всеволода Ярославича ¹⁹).

В другій половинї XI в. Тмуторокань став звичайним пристановищем для князїв ізгоїв. Сама волость належала до Чернигівської волости, але її віддаленнє, відрізана від решти руських земель позиція не давали можливости чернигівським князям держати її під своєю контролею, й князї ізгої легко вибивали звідси чернигівських підручників і намістників та осїдали ся тут самі. Не можучи вибити їх з Тмутороканя оружною силою, чернигівські князї мусїли брати ся на иньші способи: Всеволод нпр. в 1079 р. підняв на Олега тмутороканських Хозарів, і вони його вхопили й видали Грекам ²⁰); очевидно, тих Хозар було богато в тмутороканській околицї.

Трудно сказати, чи се господарованнє в Тмутороканю ізгоїв, що тривало з перервами яких тридцять лїт (1064-1094) було для Тмутороканської волости користне чи шкідне. З одного боку сї всї ізгої пильнували иньших справ і більше думали про боротьбу з узурпаторами своїх отчин нїж про оборону Тмутороканя від його ворогів, але з другого боку — між ними були люде дуже талановиті; здібні вояки, що дуже були на місцї на сїй загроженій позиції, сїй українській Сїчи XI в., а ватаги прихильників, що збирали ся наоколо них з їх ріжних отчин, могли тільки скріпляти (хоч би й хвилево) словянські елєменти Тмутороканя.

З закінченнєм ізгойської справи кінчить ся така сїчова роля Тмутороканя, бодай на якийсь час. Заразом Тмуторокань зникає взагалї з обрію руської полїтики. Від половецької бурі 1090-х рр. XI в. почавши не чуємо в наших джерелах про нього нїчого, аж в останнїх десятилїтях XII в. чуємо про нього знову, але як про волость уже страчену Русию. Одначе страчена вона, по всякій правдоподібности, тільки десь в другій пол. XII в., не скорше.

Можна здогадувати ся, що при кінцї 60-х рр. XII в. Тмуторокань стояв у сфері полїтичного впливу Візантиї. Укладаючи 1169 р. умову з Ґенуезцями та даючи їм право приставати у всїх пристанях Візантийської держави, Візантийське правительство виключило з того тільки „Росію” і Тмуторокань ²¹). Правда, можна б думати, що тут іде мова тільки про сферу торговельних впливів (як тепер европейські держави роздїлюють на чужих землях території „своїх інтересів”). Особливо стає таке толкованнє можливим з огляду на ту „Росію” — чи розуміти тут Руський порт коло устя Дона, чи взагалї руські землї. Але як би не було з нею, Тмуторокань таки, правдоподібнїйше, стояв тодї в залежности від Візантиї. Певний натяк на се можна найти і в Слові о полку Ігоревім, де Тмуторокань, в оповіданню про подїї 1185 р. виступає поруч грецьких міст Корсуня і Сурожа ²²), Що Тмуторокань тодї не належав до Руси, се виразно каже те саме Слово ²³). Памятаючи, як Візантия все пильним оком дивила ся на сю руську волость, та що сї часи були періодом найбільшої сили Візантийської держави, буде найбільше правдоподібно прийняти, що Візантия загорнула тодї Тмуторокань під свою зверхність.

Але незадовго перед тим Едрізі, що писав у серединї XII в. (1154), каже про Тмуторокань, що в нїй сидять „князї, відомі з своєї сили, відваги й воєвничости, що зробила їх дуже страшними для сусїдів” ²⁴). Отже тодї Тмуторокань до Візантиї в усякім разї не належав. Що то були за князї, Едрізі близше не пояснює, але найбільше правдоподібним таки буде, що були се далї руські князї, хоч про них і не згадують наші лїтописи — якісь minores gentes, або таки й ізгої XII в.

На потверженнє гадки, що в серединї XII в. Тмуторокань міг належати ще до руських князїв, піднесу оден факт, що вказує на якісь близькі зносини середини і другої половини XII в. з кавказькими народами. Се численні шлюби руських князїв з сього часу з ріжними княжнами і царівнами грузинськими й осетинськими, „з Обез” і „з Ясів”. Так 1153 p. висватав собі Ізяслав Мстиславич „изъ Обезъ цареву дщерь”. Андрій Юриєвич оженив свого сина Юрия з славною грузинською царицею Тамарою. Всеволод суздальський оженив ся з Ясинею, а сестру своєї жінки (свесть) видав за Мстислава Сьвятославича чернигівського (1181). У Андрія Юриєвича був ключник Ясин Анбал, оден з його убійників і т. и. ²⁵). Всї сї шлюби виглядали б досить дивно, якби ми прийняли, що вже з кінцем XI в. Тмуторокань і нижнє Подолє стали для Руси „землею незнаємою”. Я думаю, що й Слово о полку Ігоревім натякає на недавну втрату Тмутороканя, малюючи Сьвятославичів як двох соколів, що полетїли „поискати града Тмутороканя” ²⁶): не дуже б воно було мудро пригадувати волость страчену перед трома поколїнями й давно забуту, як то виглядало б з нашої лїтописи. З того всього я уважаю правдоподібним, що Тмуторокань руські князї стратили десь тільки в третїй чверти XII в.

„Соколам-Сьвятославичам” не удало ся вернути Тмутороканя. Нема взагалї нїяких натяків, аби руські князї його вернули, а заразом і дальша історія Тмутороканя виходить за границї нашої працї, тим більше, що й для руської кольонїзації він був страченим. Угорські місіонарі, що були в Тмутороканю 1237 р., застали тут судячи по їх описи, вже якусь варварську, не-словянську людність ²⁷).

Додам, що торговельне значіннє Тмутороканя тривало далї в XIV-XV в. Чи стояв він в якійсь залежности від Візантиї в XIII в. не знати. Пізнїйше загнїздили ся тут Італїяни: в XV в. бачимо в Матрезї осібних володарів з ґенуезької фамілїї Ґвізольфо, що залежали з одного боку від Ґенуезької републїки, з другого — від якихось місцевих татарських династів. 1475 р. зробили сьому володїнню кінець Турки, забравши Тмуторокань, разом з сусїднїми пристанями ²⁸).

Покінчивши з Тмутороканем, поглянемо на руську кольонїзацію в сусїднїх краях. Про Русинів у Криму ми маємо перший натяк у тій ославленій загадковій звістці, що св. Кирил у Корсуни знайшов „еуаггеліє и псалтырь роуськими писмены писано и чоловЂка глаголюща тою бесЂдою” ²⁹). Ся записка, хоч значно пізнїйша від IX в., але все досить старої дати, виходить, очевидно, з переконання, що Русини в Криму були посельниками досить звичайними ³⁰).

У ібн-ель-Атіра, сучасника першого приходу Монґолів в Кіпчак є цїкава звістка, що говорить очевидно про богаті руські кольонїї Криму і Азовського побережа. „Богато визначнїйших руських купцїв і богачів, каже він, поскладали в кораблї що мали дорогого й кількома кораблями поїхали в мусулманські краї”, себто на малоазійське побереже Чорного моря ³¹). Кількадесять лїт пізнїйше Рюйсброк, переїздячи з Судака на північ, на Перекоп, каже, що між місцевою людністю було богато Русинів; про якихось невільників не можна тут думати, бо сї Русини, як оповідає Рюйсброк, дуже остро тримали ся супроти татарських звичаїв і доводили, що хто пє кумис, не може спасти ся ³²). У східнїх письменників також знаходимо звістки про руську кольонїзацію в Кримі в другій половинї XII в. Так посли султана Бейбарса, що звідали місто Солхат (Старий Крим), коло 1263 р. оповідали, що воно було залюднене Половцями, Русинами й Алянами ³³).

Правдоподібно, значною домішкою Русинів у людности Криму й треба пояснити змагання руських князїв підбити його під свою власть, про які я згадував вище.

Про Подонє маємо дуже слабкі звістки, хоч істнованнє тут руської кольонїзації в XI-XIII в., не підлягає сумнїву. Так мав я нагоду згадувати, що археольоґічні останки Білої Вежі (коло c. Цимлянської на Дону) виказали істнованнє тут христіанської руської кольонїї ³⁴). Супроти того тих Біловежцїв, що виеміґрувади звідси на початках XII в. в Сїверщину ³⁵), треба уважати Русинами. В XII в. як на руську кольонїю можна б вказати на Шарукань, з огляду, що його не знищили руські князї в походї 1111 р. ³⁶). Може й деякі з „команських городів” Едрізі належать сюди ³⁷).

З другої половини XII столїтя маємо кілька згадок про той Руський порт в околицї устя Дону очевидно досить важний в тім часї ³⁸). В околицї нижнього Дону, згадує Рюйсброк „Руське село”: їдучи від Перекопа на нижню Волгу, він переїздив Дін коло сього Руського села, що сидїло на лївім боцї ріки й мало від Батия порученнє перевозити подорожних через Дін човнами ³⁹). Сї Русини живили ся хлїборобством, сїючи жито й просо, і рибальством, сушачи рибу. Самий Дін Рюйсброк називає при тім східньою границею Руси ⁴⁰), тим самим натякаючи на якусь значнїйшу руську кольонїзацію на захід від Дону. Далї на схід, на Волзї знайшов він подібну осаду перевозників, „нове село”, що Татари осадили з Русинів і Сараценів на суміш, аби перевозили послів ⁴¹). Але Русини й тут не були якимись тільки невільниками, приходнями, перенесеними з татарського примусу. Пляно-Карпінї, оповідаючи про місто Орну, що лежало правдоподібно десь на Каспийськім морі і було зруйноване підчас Батиєвого походу, каже, що в нїй було богато християн: Хозарів, Русинів, Алянів і иньших ⁴²).

На Подоню ж бачили ми Бродників підчас війни 1223 р., але про них ми будемо говорити ще трохи низше, а тепер перейдїм далї на захід — в краї днїпровські й дальші.

Що тут руська кольонїзація перед печенїзьким розпростореннєм сягала моря й Дунаю, себ то виповнювала цїлу просторонь між Днїпром, морем і Дунаєм, про се виразно казала нам Повість временних лїт. По печенїзькій бурі на нижнїм Днїпрі ми знаємо з наших джерел тільки одно місто — се Олешє.

Воно лежало на устю Днїпра, і теп. Олешки (Алешки) стоять, очевидно, в ґенетичнім звязку з сим старим містом ⁴³). Вперше воно виступає в наших джерелах в другій половинї XI в. (1084), і почавши від тодї кілька разів згадуєть ся в XII-XIII в. ⁴⁴). З тих бачимо, що се було більше торговельне місто, з значнїйшими кольонїями купцїв. Через нього йшла комунїкація Київа, взагалї середнього Поднїстровя з морем, і Олешє було нїби морським портом Київа — низше Олешя по Днїпру нїякої значнїйшої пристани ми не знаємо. Сюди виїздили з Київа стрічати визначних гостей, що прибували з моря. Відси вивозили полудневі товари, що приходили з того ж моря, в иньші краї, як нпр. на Поднїстровє. Окрім того в околицях Олешя, на Днїпровім лиманї розвинено було рибальство, ще в X в., в умові Ігоря згадують ся „Корсуняни”, що приходили на устє Днїпра. І пізнїйше вивозили з Олешя рибу в дальші краї — Данило коло Кучелмина, на галицькім Понизю стрічає на Днїстрі „лодї з Олешя”, що везли рибу й вино ⁴⁵). На значіннє Олешя в заграничній торговлї й комунїкації вказує той факт, що на італїянських мапах XIV в. Днїпро зветь ся по імени Олешя, castrum illicis в латинськім перекладї рікою de ellexeellexe (звідти elese, erese). В XV в. бачимо тут ґенуезьку кольонїю, знищену Турками в серединї сього столїтя; пізнїйше її місце заступив турецький Очаків ⁴⁶).

До кого належало Олешє? В X в., як видко з умови Ігоря, устє Днїпра було мов би нейтральним: сюди приходили на промисли Греки з Криму, тут же пробували й Русини, очевидно — для торговлї й промислів, а головно для того ж рибальства. В умові з Ігорем Візантийське правительство жадало, щоб Русини не кривдили в околицях при устю Днїпра тих Греків промисловцїв і самі щоб не зимували, инакше сказати — не оселювали ся на завсїди. З того б виходило, що ся околиця, кажу, була невтральною, тай мала мішану, в тім і руську людність, по части рухому, промисловську, а по части й більш осїлу. Очевидно, Візантийське правительство хотїло запобігти такій осїлій кольонїзації, аби не утворила ся в сусїдстві Криму якась руська волость, подібно до Тмутороканської, що давала вже й без того досить клопоту візантийському правительству. Та правдоподібно, сї дипльоматичні заходи не були в силї перепинити елєментарного кольонїзаційного руху. Важнїйшою перешкодою були турецькі орди, але й вони, певно, не були в станї знищити сього руху промисловцїв і осадників на устє Днїпра.

В XI в., з ослабленнєм Візантиї, Олешє прийшло, здаєть ся, в близшу залежність від київських князїв. Я виводив би се з того, що в боротьбі з київськими князями їх противники не раз, аби допекти їм, ударяють на Олешє, і кождий раз київські князї дуже жваво на се реаґують, тим часом як про якусь реакцію візантийського правительства нїчого не чуємо. 1084 р. Давид Ігоревич, оден із тодїшнїх ізгоїв, напав на Олешє, арештував „Гречників” (вар.: Греків), себ то купцїв, що торгували з Грецією, й пограбив їх, „зая въ нихъ все имЂньє”. Се мало такий ефект, що київський Всеволод зараз розпочав зносини з Давидом і щоб вивабити його з степів, дав йому волость на Погоринї ⁴⁷). Другий раз (1159), під час боротьби Ізяслава Давидовича з Ростиславом, тодї князем київським, Берладники — правдоподібно під впливом Івана Берладника, Ізяславового союзника, напали й взяли Олешє. Ростислав зараз вислав з Київа військо човнами, і воно нагнало Берладників коло болгарського побережа, відібрало полон, а самих їх позабивало ⁴⁸). Таку особливу увагу київських князїв для Олешя, думаю, ледво чи можна витолкувати тільки самими інтересами київської торговлї: до них такої особливої уваги у тодїшнїх київських князїв не можемо помітити, мусїло бути щось більше — не тільки істнованнє там київських кольонїй, а й залежність самого Олешя.

Окрім Олешя на нижнїм Днїпрі і сусїднім чорноморськім побережу мусїли бути иньші, меньш значні пристани й осади. Едрізї окрім Олешя згадує якесь місто Molsa, „недалеко устя Днїпра” ⁴⁹) Низше порогів, коло с. Знаменки, є городище, де знаходять візантийські, корсунські й оріентальні монети і де могло бути теж якесь місто в сї часи ⁵⁰). Правдоподібно, археольоґія викриє нам з часом і більше таких осад з тих часів.

Повість, оповідаючи про чорноморську кольонїзацію Уличів і Тиверцїв, теж каже, що „городи” їх були „и до ceгo дня”, себ то ще в другій половинї XI в. Під тими „городами” треба розуміти не порожні городища, а таки залюднені міста; і тут археольоґія може зробити нам з часом сю прислугу — виказати слїди осад XI-XII в. і пояснити, де були ті городи.

На нижнїм Дунаю, як і на нижнїм Днїпрі, ми стрічаємо і рухливу руську промислову людність і постійні осади та волости. Звістки про першу маємо з XII-XIII в. Оповідаючи про боротьбу, розпочату 1158 p. Іваном Берладником з Ярославом галицьким, лїтопись оповідає, що Іван розложив ся з своїм військом „въ городЂхъ подунайскыхъ” і розбивав галицьких рибалок, взяв дві „кубари” (кораблї, грецьке κoυμβάριoν), людей побив і забрав „товара много” — очевидно іде мова тут про кораблї галицьких купцїв ⁵¹). Такоюж по части оселою, по части неоселою руською людністю мусїли бути т. зв. Берладники, звані так від імени Берлади (теп. Бирлата, на р. Бирлатї, лївім притоку Дунаю ⁵²). Вони звістні в великім числї: нпр. в згаданій війнї Івана Берладника взяло участь 6000 Берладників. Правдоподібно, се була на пів промислова, на пів воєнна людність, зовсїм як пізнїйші козаки: вище бачили ми, як сї Берладники човнами напали на Олешє й пограбили його ⁵³).

Анальоґічним елєментом уважають ся ще галицькі вигонцї „вигонци галичкыя”, що згадують ся раз тільки — в походї на Татар 1223 р. ⁵⁴), коли вони прийшли з моря в Днїпро, на тисячи човнах і прилучили ся коло порогів до війська руських князїв. Судячи по числу човнів, мусїло їх бути кількадесять тисяч. Проводили ними дві близше нам незвістні особи — Юрий Домамирич і Держикрай Володиславич; вони могли бути й галицькими воєводами, але самі вигонцї ⁵⁵) в усякім разї могли бути тільки людьми з нижнього Дунаю або Днїстра, судячи з їх походу човнами (иньші війська всї прибули суходолом), а се вказує на дуже численну руську людність в тих місцях, очевидно — не тільки прихожу, промислово-воєнну, але й оселу кольонїзацію. Про неїж говорить очевидно Слово о полку Ігоревім, в загальнім образї радости на Руси, згадуючи „дївиць на Дунаю”: „дївицї сьпівають на Дунаю, вють ся голоси їх через море до Київа” ⁵⁶) — очевидно, мова про дївчат-Русинок.

Цїкаво, що ми маємо між руськими князями й князя-Берладника. Таке призвище, як знаємо, мав братанич галицького князя Володимирка Іван Ростиславич, вибитий ним з Галича. З призвищем Берладника він виступає по вигнанню почавши від 1146 р., від коли став безземельним князем, і воно так приростає до нього, що потім і син його зветь ся Берладничичем. Як я згадував уже ⁵⁷), він дїйсно міг пробувати на Подунавю по своїй утечі з Галича й резидувати в Берлади й титулувати ся берладським князем, але заразом назва Берладника (не „берладського князя”), з якою він виступає звичайно ⁵⁸), очевидно робить алюзію до бездомности, безземельности Івана, зачисляє його до катеґорії волоцюг, якими були Берладники, отже має характер призвища дещо глумливого, а не титулу.

В подібнім значінню Берладь ще раз з'являєть ся в наших князївських відносинах. Розгнївавши ся на Ростиславичів в 1172 р., Андрій суздальський казав їм заберати ся з Київщини; Рюрику казав заберати ся у Смоленськ, на свою отчину, а Давиду в Берладь: „а Давыдови рци: а ты пойди въ Берладь, а въ Руськой земли не велю ти быти” ⁵⁹). Давид до Берлади не міг мати нїяких спеціальних відносин, і ся фраза значила тільки: іди на всї чотири сторони, або — прикладаючи близше до княжих відносин: іди між безземельних князїв. Берладь виступає тут в тій же ролї, як столїтє перед тим Тмуторокань — прибіжище безземельних князїв. Чи розуміла ся тут Берладь як Сїч XII в. ⁶⁰), як збіговище ріжних неприкаянних людей, чи як княжа волость, де пересиджували ріжні Богом і свояками обдїлені князї? Правдоподібно також як і в призвищу Берладника і тут розуміла ся Берладь як княжа волость, популярнїйша з дунайських волостей, де пересиджували ріжні покривджені долею князї, і заразом тут був згірдний натяк на становище безземельного, неприкаянного князя-Берладника.

Що тут, на лївім боцї Дунаю могли бути княжі волости, і частїйше пересиджували тут ріжні неприкаянні князї, уважаю правдоподібним з огляду на руських князїв, що від часу до часу з'являють ся в задунайських городах.

Перший слїд такого князя бачать ще в 2-ій пол. XI віка. Анна Комнена, вичисляючи варварських князїв, що сидїли в подунайських містах (Дрістрі, Вичинї й ин.), згадує між ними якогось Σεσδλάβoς, що був по всякій правдоподібности Всеславом ⁶¹). В XII в. Василько Юриєвич, з иньшими братами подавши ся до Візантиї по смерти батька, дістав від імператора „по Дунаи 4 городи” ⁶²). Можна б згадати тут і те, що зять Мономаха Лев Діоґенович був здобув собі кілька подунайських городів, між ними й Дрістру, й Мономах по смерти його хотїв задержати сю волость у своїх руках — може для сина сього Льва, свого внука ⁶³). Нарештї пізнїйше, в 2-ій пол. XIII в. стрічаємо ми в Болгарії князя (деспота) Якова Сьвятослава, шваґра болгарського царя Константина, що називав себе теж Русином з роду і легко міг бути дїйсно руським княжичом ⁶⁴).

Можливо і навіть правдоподібно, що сї появи руських князїв в задунайських городах не були явищем зовсїм припадковим. Упадок і спустошеннє Болгарії на початках XI в., по війнах імп. Василя, т. зв. Болгароктона легко могли повести за собою, особливо в перерві між упадком Печенїгів і розпростореннєм Половцїв, розпростореннє руської людности за Дунаєм. На се добачали натяк в тій характеристицї „скитських” осадників подунайських земель, яку дають нам сучасники Візантийцї: по їх словам, вони живили ся хлїборобством (сїяли пшеницю й просо), мали піше військо; подунайські городи мали людність мішану „з усякого язика”, що противставляєть ся турецьким ордам ⁶⁵).

Чи завдяки сїй кольонїзації, чи тим руським князям, що засїдали часом (може й далеко частїйше в дїйсности, нїж ми знаємо) в задунайських городах, ми в нашім письменстві маємо традицію про приналежність до Руської держави і задунайських, не тільки переддунайських городів. Реєстр „градомъ всЂмъ рускымъ, дальнимъ и ближнимъ”, в останнїй редакції уложений десь в 1-ій пол. XV в., вичисляє цїлий ряд „болгарських і волоських городів”, що мали колись бути руськими. Дещо тут, взято очевидно помилкою, але зістаєть ся ряд подунайських городів, з обох боків Дунаю, що має значний інтерес ⁶⁶). Вичислені тут осади по сей бік Дунаю вповнї відповідають тій території, що дїйсно належала до Руських земель, а се підносить значіннє і реєстру тих задунайських „руських городів” ⁶⁶).

Тим часом як задунайські городи чи більш реально, чи більш формально зачисляли ся в XI і XII в., до відновлення Болгарської держави, до візантийських земель, переддунайські стояли, бодай часами, в деякій залежности від Галичини. Перший натяк на се я добачаю при кінцї XI в., за Василька теребовельського (до його волости спеціально мусїли належати сї землї) — в його кольонїзаційних заходах. Він спроваджував до себе Берендичів, Торків і Печенїгів та задумував навіть „перяти Болгары дунайскыя й посадити я у себе” ⁶⁷). Я думаю, що він тих Болгар мав замір осаджувати не в околицях Теребовлї, а в тих полудневих, заднїстрянських землях. Слово о полку Ігоревім уже виразно вказує на те, що власть галицького князя сягала Дунаю: „загворивъ Дунаю ворота”, „суды рядя до Дуная” каже воно про Ярослава галицького ⁶⁸). Нарештї маємо певний натяк на приналежність сих країв до Галичини в тих „галицьких вигонцях” 1223 р., що судячи по своїй численности не могли бути якимись перехожими галицькими промисловцями, тільки місцевою оселою людністю чорноморсько-дунайських країв.

По всякій правдоподібности, сї землї уважали ся дальшою приналежністю галицького „Понизя”, що згадуєть ся кілька разів у XIII в. і прикладаєть ся до середнього Поднїстровя. В залежність від Галичини вони прийшли правдоподібно самі собою, як res nullius в княжих відносинах, наслїдком територіальної близькости й кольонїзаційних звязків з галицьким Понизєм: як бачимо з прикладу тих галицьких риболовів і як само собою воно мусить розуміти ся, кольонїзація сюди йшла з Галичини. Але залежности сеї не можна перецїнювати — хто міг пильнувати сеї залежности в далекім, слабо залюдненім краю, на половецькім пограничу?

Таким чином перейшли ми цїлий простір від Подоня до Подунавя, слїдячи останки руської людности. Поруч осїлої констатували ми й неосїлу, прихожу, воєнно-промислову. Окрім тих льокальних звісток про неї, які ми навели вже, маємо ще загальні звістки, загальну катеґорію степової неосїлої людности — се т. зв. Бродники, від бродити — блукати, лазити, personae vagabundae. Звістки про них дуже бідні. В свійських джерелах стрічаємо їх тільки двічи, і то самі короткі згадки. В чужих джерелах згадують ся вони трохи частїйше, але звістки про них і тут не богатші; всї вони йдуть з XII і XIII в. (найдавнїйша з 1147 p. ⁶⁹). Їх національність не підлягає сумнїву: із звістки 1223 p. бачимо, що вони були християне (цїлують хрест руським князям), а їх вожд зветь ся Плоскиня — імя, очевидно, руське ⁷⁰). З сим можна порівняти згадку у Никити Хонїята про участь в болгарській боротьбі за свободу, 1180-х р., „відважних „oί έκ Boρδόνης, галузи Тавроскитів” (Русинів), що по всякій правдоподібности означає тихже Бродників ⁷¹), а то тим більше, що для сеї звістки Хонїата маємо паралєльну звістку Гр. Акрополїта з пізнїйшої боротьби Болгарів, на початку XIII в., коли їм помагають „руські збігцї” ⁷²).

В першій звістцї, яку маємо, Бродники виступають разом з Половцями: вкупі з ними приходять вони в поміч Сьвятославу Ольговичу в його боротьбі з Ізяславом київським ⁷³). Разом з Половцями виступають вони і в угорських джерелах, або в звістках, зачерпнених з угорських відомостей, з 1-ої пол. XIII в.: тут Cumani et Brodnici, або навіть Cumania et Brodinia terra все виступають поруч себе; але се часом може означати і саму тільки територіальну близькість. Під час першого монґольського нападу на Половцїв Бродники стали по сторонї Монґолів: в битві на Калцї вони були з Монґолами, тим часом як по сторонї Половцїв стояли руські князї; на присягу Плоскинї, воєводи Бродників, піддав ся Мстислав київський, і лїтописне оповіданнє клене Плоскиню проклятим ,, окаянним”, бо він не додержав присяги і передав тих князїв Татарам, а сї їх забили ⁷⁴).

Але се одинокий раз, який ми знаємо, що Бродники прийшли до конфлїкту з Русинами. В половецьких нападах на Русь нїколи не чуємо про Бродників, і се при їх сусїдстві і всякій иньшій близькости з Половцями факт важний: він натякає, що почутє своєї одноплеменности з Русию завсїди жило у сих степових Русинів. В 1223 р. вони дуже легко могли опинити ся під гнетом обставин: коли Монґоли впали в степи з спеціальною метою — знищити Половцїв, а иньших намовляли лишити тих Половцїв їх долї й не вязати ся з ними, — найпростїйшим рахунком для Бродників було лишити Половцїв і стати по сторонї Монґолів. Тодї дуже тяжко було вгадати, що як раз руські князї встрянуть у сю справу, ратуючи Половцїв; а коли дїйсно до сього прийшло, Бродники могли бути о стільки вже анґажовані своїм союзом з Монґолами, що не могли з сеї справи вилабудати ся. Плоскиня свій некоректний вчинок, за який клене його лїтописне оповіданнє, правдоподібно вчинив з біди, не маючи спроможности противити ся жаданню Монґолів.

В сїм епізодї Бродники виступають виразно на Подоню — тільки там могли вони стати союзниками Монґолів. Угорські звістки знов вказують на їх на заходї: угорський король 1254 р. вичисляє їх між сусїдами Угорщини. Сю згадку потверджує звістка Хонїята, де теж вони, мабуть, виступають в дунайських краях, і то в часах перед приходом Монґолів; зрештою їм, як союзникам Монґолів, і не було причини тїкати від них на захід, зміняти місце свого пробутку. Зводячи до купи сї звістки, мусимо прийти до виводу, що іменем Бродників означала ся руська кочовнича людність на всїм просторі степів від Подоня до Подунавя. Число її не повинно було бути мале: мусимо так думати з огляду на популярність сього імени у ріжних народів, своїх і чужих.