Примітки. 1) Про суспільні відносини Галичини моя розвідка: Галицьке боярство в XII-XIII вв

¹) Про суспільні відносини Галичини моя розвідка: Галицьке боярство в XII-XIII вв. — Записки Наук. товариства ім. Шевченка т. XX (звідти в ч. III Розвідок і матеріалів, 1900), Д-ра М. Кордуби Суспільні верстви та полїтичні партії в Галицькім князївстві до половини XIII в. (досить цїнні замітки про полїтичну, ролю міщанства в XIII в.), з давнїйшого: Дашкевича Княженіе Даніила гл. І (головно про боярство), дещо в розвідцї Ржежабка Jiøi II (Čas. musea kral. čes. 1883) — про боярство кінця XIII і 1-ої пол. XIV в., Линниченка Суспільні верстви Галичини, І гл.

²) Іпат. с. 226, 228, 341, 446-7.

³) Іпат. c. 501. Я думаю, що інтерпункція сього місця в виданню Іпатської лїтописи хибна, і треба читати так: „даси ли (Галич) Данилови, в вЂкъ не твой будеть Галичь, Галичаномъ бо хотящимъ Данила'' (мотив, виставлений самими боярами). Оттуду же послаша в рЂчихъ (до угорського короля)” і т. д.

⁴) Іпат. c. 506, 517-8.

⁵) Іпат. c. 509. Супроти звичайного, принятого в науковій лїтературі розуміння, що тут іде мова про справдешнє віче галицької громади, скликане Данилом (див. нпр. СергЂевичъ ВЂче и князь c. 36, Владимірскій-Будановъ Обзоръ c. 64) — висловлена була гадка, що тут не було нїякого віча, а тільки нарада князя з тими 18 отроками. Роздумуючи і перечитуючи сей епізод, я таки думаю, що його треба розуміти звичайним способом — про віче. Результатом сього віча було те, що Данило виступає в похід „со маломъ ратникъ”, і се його військо відріжняєть ся виразно від боярських полків, які прилучили ся до нього — вірного Мирослава, теж „с маломъ отрокъ”, і „невЂрнихъ” бояр. Звідки ж узяв сих „ратникъ” Данило? Очевидно, що се полк зібраний галицькою громадою. Саме слово „ратникъ” (не отрокь — про котрих говорить ся кілька рядків вище і низше), я думаю, вказує на се. Та й що за княжа нарада з отроками? Князю вистало б порадити ся тільки з тисяцьким Демяном і соцьким Микулою, що названі в сїм же оповіданню, коли б він хотїв зробити воєнну нараду. І який інтерес можуть мати для походу 18 отроків? Отже „рече имъ” не належить до сих отроків, се конструкція ad synesim до згаданого вище „віча”, і під ним треба розуміти віче галицької громади, а 18 отроків згадані тільки для характеристики прикрого становища Данила.

⁶) Можна б розуміти се „утиши землю” про дальше — що Курил відбив ся від Ростислава, але слово „утишити” ледви чи могло б бути в такім значінню ужите. Треба мабуть таки розуміти його як „заспокоїти”, тим більше що далї читаємо — „онъ же (себто: отак він) крЂпостю и мудростю удержа Бакоту”: инакше були б два загальні резюме — на початку і кінцї. Супроти такого розуміння минї лїпшим здаєть ся варіант Хлєбнїков. і Поґодін. кодексу ”утЂшити” (читати — „утишити”) замість „утиши”.

⁷) Іпат. c. 525.

⁸) Іпат. с. 525.

⁹) З иньших земель давньої Руської держави незвичайного розвитку дійшло боярство в Новгородї, але там воно стало земським, не княжим, і стоїть на чолї громади.

¹⁰) Іпат. c. 525.

¹¹) Іпат. c. 321.

¹²) Іпат. c. 525.

¹³) Іпат. c. 445.

¹⁴) Лїтопись, говорячи про похід Ростислава Берладничича, розріжняє бояр ”правих” — що не брали участи в конспірації, і ”винуватих” — що брали участь в закликанню Ростислава. З сього виходило б наче, що певна частина бояр тримала ся Угрів, хоч число конспіраторів було все ж таки о стільки значне, що декотрі з них відважили ся виразно прилучити ся до Ростислава. Аде кілька рядків вище лїтопись знов каже инакше:”мужи же галичкии не бяхуть вси в одной мысли, но чіи бяхуть сынове и брата у короля, тоти держахуть ся крЂпко по королевичи” Іпат. c. 447. Виходить — і ті, що не брали участи в конспірації, робили се тільки з страху перед Уграми, а щирих прихильників не було у них зовсїм.

¹⁵) Іпат. c. 488.

¹⁶) Іпат. c. 534.

¹⁷) Іпат. c. 526.

¹⁸) Більше про галицьке боярство XII-XIII в. охочі знайдуть в названій моїй розвідцї, а про полїтику його буде мова іще в т. III гл. І.

¹⁹) Іпат. с. 537.

²⁰) Іпат. с. 549.

²¹) Іпат. c. 541.

²²) „иный бо князь не входилъ бЂ в землю Лядьску толь глубоко, проче Владиміра Великаго, иже бЂ землю крестилъ” ib. c. 505.

²³) „ово короля ради, ово славы хотя, не бЂ бо в землЂ РусцЂй первеє иже бЂ воевалъ зеядю Чешьску, ни Святославъ Хоробры, ни Володимеръ Святый” — Іпат. с. 545.

²⁴) Іпат. с. 559-60.

²⁵) Іпат. с. 613.

²⁶) Про молотівський скарб, датований чеськими монетами першої половини XIV в., а зложений з типових предметів староруської штуки див. мою статю в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. XXV. Значнїйші нахідки типових предметів староруської штуки окрім того звістні минї: в Звенигородї (див. мою статю про нього), Галичі (вичислені переважно в Отчетї археол. вистави 1888 р.), в Старяві (пов. Мостиська) і Михалкові (пов. Борщів.) — Muzeum im. Lubomirskich (катальоґ 1889 p. c. 16-7, 21).

²⁷) В монастирськім помяннику під датою смерти Романа записано: VIII kalend. iulii — Romanus rex Ruthenorum dedit nobis XXX marcas. Schannat Vindemiae litterariae II c. 19. Петрушевичь Ист. извЂстіе о церкви св. Панталеймона c. 47. Abraham Powstanie c. 97.

²⁸) Про сю лєґенду див. в т. III гл. 1.

²⁹) 1302 — Domicella Swantoszka (Swetosława) filia magni principis de Russia ordinis sancte Clare obiit in Sendecz — Monumenta Poloniae II c. 853, 879, IIІ 188-9. Кінґа була сестрою жінки Льва Констанції, і засновала монастир в Сончі 1270 р.

УГОРСЬКА РУСЬ, МАТЕРІАЛ ДО ПІЗНАННЯ ЇЇ; ЇЇ ІСТОРІЯ; ЇЇ ОРҐАНЇЗАЦІЯ В XII-XIII В., КОМІТАТИ, СУСПІЛЬНА ЕВОЛЮЦІЯ XI-XIII.В., ҐЕОҐРАФІЧНІ ВІДМІНИ В СЇЙ ЕВОЛЮЦІЇ; КОРОЛЇВСЬКІ ЗАМКИ, РОЗВІЙ ПРИВІЛЄҐІОВАНОЇ ВЛАСНОСТИ, ЕКОНОМІЧНІ ОБСТАВИНИ, ГОСПОДАРСТВО, СУСПІЛЬНІ ВЕРСТВИ, ЙОБАДЬОНИ; ЇХ УПАДОК; ПІДДАНІ ПАНСЬКІ, ЕМАНЦИПАЦІЯ НЕВІЛЬНИКІВ; ЕТНОҐРАФІЧНІ ЕЛЄМЕНТИ — РУСЬКИЙ, МАДЯРСЬКИЙ, НЇМЕЦЬКИЙ.

Про Угорську Русь, як я вже сказав, наші руські джерела не кажуть зовсїм нїчого, мусимо звертати ся до угорських. Але в угорській хроноґрафії не знайдемо про неї теж нїчого або майже нїчого — окрім деяких дрібних згадок і натяків, що зрештою не йдуть назад по за XIII в., так що властиво одиноким джерелом зістають ся угорські дипльоматарії. Одначе й запас документального матеріалу для XI і XII в. досить бідний, і стає богатшим лише з XIII в., особливо від середини його: в сїм часї дає він дїйсно деякі, хоч все не богаті й одностороннї відомости про руські землї Угорської корони. На жаль, сей документальний матеріал для історії Угорської Руси не був досї анї відповідно оброблений, анї навіть використаний ¹). Те що я даю низше, має на метї подати бодай найзагальнїйший погляд на обставини, в котрих жила в тім часї Закарпатська Русь, і то властиво можемо говорити більше про територію, як про її українську кольонїзацію.

Угорські документи з XIII в., котрими приходить ся оперувати, дають дуже важні звістки для історії кольонїзації, суспільно-полїтичного устрою, суспільних і по части — економічних відносин, але дотикають переважно ріжних привілєґованих елєментів, що як раз тодї сильнїйше почали осїдати ся на руськім підгірю: переважно се королївські надання на землї угорським панам, латинським монастирям, нїмецьким кольонистам. Частїйше, в іменах осіб, в місцевих назвах можемо поруч мадярського констатувати елємент словянський, але чи маємо до дїла з іменем руським чи словацьким, чи (як мова іде про назви хороґрафічні) не заховало ся тут слїдів від ще старшої якоїсь (нпр. панонської або болгарської) кольонїзації, се не легко рішити в кождім данім випадку, тим більше, що імена маємо в транскріпції мадярській або латинській, часто досить сильно покручені, а діалєктольоґія XII-XIII в. тих племен, про які тут можна думати, не представляєть ся і тепер особливо ясно ²). Але істнованнє руської кольонїзації тут не підлягає сумнїву, а з тим і такі надання для чужих осадників малюють нам ті обставини, в котрих жила руська людність, мають отже для нас інтерес, і за браком иньшого матеріалу помітувати ними нїяк не можна.

Як я вже казав на своїм місцї ³), початки руської кольонїзації за Карпатами ми мусимо класти на часи загального розвою руської кольонїзації на захід і полудень, в VII-VIII в., як ми приймаємо; тільки ся первісна кольонїзація, як взагалї на періферії, а до того ще відтята Карпатським хребтом від кольонїзаційних огнищ, мусїла бути досить рідка, і тим поясняєть ся скоре і глубоке винародовленнє руських осад на підкарпатській рівнинї; тільки на самім підгірю і в горах, меньше привабних для нових приходнїв, руська людність, з початку, певно, дуже рідка й слабо осїла, мала час розмножити ся й закорінити ся та завдяки тому задержала свою етноґрафічну перевагу до наших часів; на се підгірє, між порічєм Тиси більш меньш і хребтом, де можемо з усякою правдоподібністю припускати перевагу руської людности над всякою иньшою в XI-XIII в., мусимо ми й дати тут головно позір.

Полїтичні обставини житя сього глухого й слабо ще залюдненого краю не лишили по собі звісток в наших джерелах. З значною правдоподібністю можна припускати, що в IX в. сї краї стояли в певній залежности від Велико-моравської держави; в Х в. вони правдоподібно, разом з північним згірєм Карпатів, стояли в залежности від Руської держави, й тут, за Карпатами, при кінцї Х і на початку XI в. держава Володимира стикала ся з землями „Стефана угорьского и Андриха чешьского” ⁴). Пізнїйше сї закарпатські землї війшли в фактичну залежність від угорських королїв; в серединї XI в. се мусїло бути вже фактом довершеним, судячи з того що угорські королї з кінцем XI в. починають виступати з плянами на руські землї на північ від Карпатів (Галичину). Похід угорського короля Володислава Сьв. (коли приймати звістку про нього) і вже зовсїм певну участь його наступника Кольомана в війнї Сьвятополка з Ростиславичами мусимо уважати за першу прояву сих плянів на руські землї на північ від Карпатів — плянів, що по гіркій неудачі 1099 р. виступають ще виразнїйше столїтє пізнїйше ⁵). З руського боку ми не бачимо таких виразних змагань здобути собі закарпатську Русь: тільки з кінця XIII в., за Льва Даниловича маємо слїди якихось оружних заходів в сїм напрямі, а можливо — і певних здобутків ⁶).

Першу авторитетнїйшу звістку про власть угорського короля над руськими землями маємо з 1031 р.: говорячи про смерть сина короля Стефана, Генриха, нїмецький лїтописець називає його „князем руським” ⁷); значіннє сього титула не ясне, але його трудно толкувати инакше як слїд залежности Угорської Руси. Рівно столїтє подибуємо, також в нїмецькім джерелї, подібну звістку про „руську марку” Угорщини, де перебував тодї угорський король ⁸). З сею руською маркою XII в. пробувано звязати т. зв. „Краіну”, як до пізнїх часів називав ся, а по части й досї зветь ся пограничний карпатський пояс в столицях Шаришській, Землинській, Ужській і Бережській ⁹); зближеннє безперечно дуже привабне, але трудно наставати на нїм, не маючи вказівок, які б звязували сї роздїлені віками звістки.

В кождім разї в тім же XII в. уже обняла се північно-східнє підгірє комітатська орґанїзація — подїл на комітати (або столицї) й їх устрій, вироблений в XI-XII в. Порічє Попрада й Гернада творить Спішський комітат, порічє верхньої Торицї й Топлї — Шаришський, середньої Топлї, Ондави й Лабірця — Землинський, Уга — Ужський, Латорицї й Боршови — Бережський. Всї сї комітати виступають уже в документах початків XIII в. ¹⁰), хоч границї їх не уставили ся ще вповнї: полуднева частина Землинського комітата в XIII в. і першій четвертинї XIV в. належала до осібного наджупана в Потоку ¹¹); порічє Боршови довго належало цїле до Бережської столицї, ще в XIV в. ¹²), а не до Мармароша, як пізнїйше, а сусїдня з Угочським комітатом мармароська територія належала до Угочі (особливо Вишк) ¹³). Взагалї Мармарошський комітат, що займає північно-східнїй кут, порічє верхньої Тиси, з'орґанїзовано значно пізнїйше. Як територіальна назва, Мармарош виступає в актах уже на границї XII і XIII в. ¹⁴), але ще на початку XIV в. він дочисляв ся до Угочі і тільки в другій десь чверти сього столїтя сформував ся остаточно в самостійний комітат ¹⁵). Взагалї сей східнїй кут найпізнїйше стає тереном тієї суспільної еволюції, що майже столїтє скорше переходить в західнїх руських комітатах.

Комітатська орґанїзація мала важне значіннє в житю руських земель Угорської корони за перших столїть. Голова комітата — „наджупан” ¹⁶), був безпосереднїм начальником всїх місцевих свобідних, а непривілєґіованих верств, до котрих тодї тутешня людність належала. З початку воєнні і фіскальні аґенти короля, наджупани вже в XI в. мають також широку адмінїстраційну власть та судову компетенцію в границях свого комітата. Вони скликали під час війни всїх обовязаних до військової служби і вели їх у похід під корогвою свого комітата. Вони збирали данини з людности комітата, задержуючи собі за службу третину їх, а решту передаючи до королївського скарбу. Під їх безпосередною властию стояли замкові слуги, servientes castri, орґанїзовані в сотнї ¹⁷), з сотниками на часї, й обовязані ріжними повинностями до замку (*vár, város), чи то головного, де резидував сам наджупан, чи меньших королївських замків комітату. Вони ж правили суд і пильнували порядку. Ся сильна, сконцентрована комітатська орґанїзація ослаблюєть ся тільки з розвоєм привілєґіованої земельної власности, що ширить ся на руськім підгірю головно від XIII в. і тодї-ж здобуває свої головні імунїтети: Золота буля кор. Андрія (1222) увільняє маєтности панів (nobiles) від державних повинностей; потім (1267) се увільненнє розтягаєть ся і на панських підданих, що також виймають ся з присуду наджупана, окрім деяких спеціальних справ, і піддають ся під домінїяльну юрисдикцію своїх панів ¹⁸). Такеж привілєґіоване становище дістають землї духовні й нїмецькі громади ¹⁹). З другого боку ослаблюєть ся комітатова орґанїзація через ослабленє державного характера наджупанського уряда: сї уряди дають ся в дїдичне володїннє, не вважаючи на заборону Золотої булї, уважають ся за сінекури, лучать ся по кілька в одних руках ²⁰); все се значно ослаблює значіннє комітатської орґанїзації і виводить на верх нові уряди — заступників наджупанів ²¹), шляхетських судиїв ²²), що переймають ріжні функції наджупана ²³).

Між двома краями суспільної єрархії — приватними невільниками на однім кінцю й панами ²⁴) — угорське право знало такі переходові верстви: замкових слуг ²⁵), свобідних господарів ²⁶), воєннослужебних чи бояр, йобадьонів по мадярськи ²⁷). Одначе суспільна еволюція, котру переходили й иньші европейські суспільности, з часом знївелювала в переважній масї сї переходові верстви в одній клясї „підданих” ²⁸), — де вони стрінули ся з невільниками, що підняли ся наслїдком полїпшення свого стану, як ті знизили ся наслїдком постїйного обмеження своїх прав. Протягом XIII і XIV в. процес сей став ся довершеним фактом, й останки йобадьонів, а потім і удворників, що спасли ся від загального потоплення в підданській верстві, дістали шляхетські права при кінцї XIV і на початку XV в. ²⁹). І над знївельованою підданською верствою сформувала ся друга — також зложена з ріжних елєментів і вкінцї також зведена до одного комплєкса прав — привілєґіована шляхетська верства (в сформованню її прав і привілєґій рішучим моментом була вже згадана Золота буля 1222 р.).

В сих загальних рамах мусїла меньше-більше переходити еволюція суспільних відносин руських земель Угорської корони; тільки в міру того як певні околицї були положені глубше в горах на північ і дальше на схід, сей суспільний процес тим пізнїйше опановував їх.

Впадає в око, що столичні замки комітатів, резіденції наджупанів, центри правительственного житя й заразом — економічного й фіскального використування країв, в сих руських підгірських комітатах переважно лежать в полудневих околицях, на підгірю — Боршова, Унґвар, Землин, по части і Шариш. Очевидно — підгірські рівнини звернули на себе далеко скорше увагу правительства, нїж чисто гірські околицї, ще глухі й малоприступні, з своєю ще рідкою людністю, з перевагою ловецтва й особливо скотарства над рільництвом, тим часом як на Потисю було розвинено не тільки рільництво, але й більш делїкатні культури — як плеканнє винограду на ширшу міру. Через теж саме й привілєґіована власність далеко скорше мусїла розвинути ся на підгірю, нїж в самих горах: монастирі, катедри, приватні особи завчасу почали тут випрошувати від королїв та иньшими способами здобувати собі маєтности. Так уже на початку XIII в. засновує еп. Бенедикт на своїх маєтностях над Тисою й Бодрогом монастир в Лелесї (премонстрантський); в Серенчу (також Землинського комітату) маємо монастир бенедиктинів; катедрі еґерській (ерлавській) належить село під Землином, нїби то надане йому ще за часів св. Стефана на верхнїй Тисї, в полудневім Марамороші осїдають хрестоносні рицарі нїмецькі і т. и. ³⁰).

Натомість далї на північ і схід, в гори, і рука правительства й руки угорського привілєґіованого панства, сьвітського й духовного, входили лише поволї. Процес освоєння гірських околиць, очевидно, припадає, на XIII в. головно, з виїмком східнього кута, освоєного ще пізнїйше.

Головнїйшим способом для такого освоєння угорське правительство уважало власне будову державних замків. В одній грамотї з початку XIII в. (1209) кор. Андрій каже про замок Уйвар (Новий город), що його збудовано на ново на спеціальний наказ його попередників „в незалюднених горах, аби тим вигіднїйше й безпечнїйше люде могли переходити через ті незалюднені місця та аби лекше сходили ся люде туди й засновували села під горами” ³¹). Подібне читаємо столїттє пізнїйше про східнї околицї: відбираючи з приватного володїння замок Visk (рус. Вишково над Тисою, в теп. полудневім Марамароші), король мотивує се тим, що той замок „тепер нам і державі нашій дуже потрібний з огляду на потреби людей і кольонїстів, зібраних в Мармароші” ³²).

Такий королївський замок ставав резіденцією королївських урядників, помічників наджупана, що мали близший нагляд над місцевою людністю і могли лекше потягати її до ріжних повинностей. Під охороною його лекше й безпечнїйше могли осїдати протеґовані правительством привілейовані осадники — чи то угорські пани й духовні, чи то Нїмцї кольонїсти, чи то ріжні воєнно-служебні з катеґорії йобадьонів і удворників ³³). Свобідні, неосаджені землї уважали ся землями замковими, королївськими; такими-ж ставали землї йобадьонів і удворників, що вмирали не лишаючи синів, або землї забрані за провину й непослух. Всї вони ставали предметом королївських роздавань, головно новим осадникам-чужинцям, що таким чином все в більшім числї втискали ся між тубильну людність. В більших же наданнях королї роздавали не тільки землї порожні або залюднені півсвобідною людністю (servientes castri), але і разом з удворниками та йобадьонами що на них сидїли; так нпр. бачимо йобадьонів між людьми монастирів і панів, хоч документи й не кажуть, чи то були йобадьони набуті разом з маєтностями, чи такі що добровільно їм піддали ся ³⁴). Численнїйші маємо факти скуплї земель від йобадьонів, що змушені бідністю, а може й пресією можного пана, продавали за королївським дозволом панам свої ґрунти. Всїми сими способами ширила ся привілєґіована земельна власність, витискаючи та пролєтаризуючи місцеву людність і зводячи її до становища панських підданих.

На території, котрою займаємо ся, можемо в XIII в. на підставі документів вказати такі замки: Уйвар на Торицї, Шариш і Шоувар на Топлї, Шатор, Землин і Поток (теп. Шарош-поток) над Бодрогом, Уж-город (Ungvár) над Угом, Мункач (або Мукач) над Латорицею, Боршова над Боршовою, Вишк над Тисою; Густ над Тисою пізнїйші письменники кладуть ще на XI в., але в документах я не стрів про нього звістки перед XIV в. ³⁵).

Статистику панської, взагалї привілєґіованої власности нам годї переводити на основі тих — завсїди припадкових і в порівнянню з дїйсністю нечисленних документів, які нам заховали ся. Годї одначе не запримітити, що тим часом як для Шаришської, Землинської й Ужської столицї можемо з XIII в. вказати по кільканадцять і навіть по кількадесять документів про привілєґіовану власність, для Бережської маємо вже ледво десяток, а для Мармароша за весь XIII в. я не потрапив знайти анї одного з виїмком його полудневого-західнього кута, що належав до Уґочі (Вишк з околицею). Сї релятивні числові відносини сьвідчать про те, що вже зазначив я вище: що розміри правительственної інґеренції і з тим разом — привілєґіованої власности зменьшали ся в напрямі не тільки з полудня на північ, але і з заходу на схід. Слабою інґеренцією правительственних сфер — так що Мармарош був для них зовсїм „землею незнаємою”, поясняєть ся спір за десятину з Мармароша, що виник в остатнїх роках XIII в. між катедрою еґерською і семигородською; очевидно, доти інтересовані катедри не мали відомостей про якусь католицьку людність Мармароша ³⁶) і тільки з інтензівнїйшими заходами правительства коло кольонїзації його явила ся перспектива якихось доходів звідти.

Економічний розвій сих країв і заразом — розвій панської власности можуть нам схарактеризувати численні акти купна-продажі маєтностей між панами і закупна їх від дрібних бояр; вони показують, що панське господарство закорінило ся тут і що пани потягали з сих своїх маєтностей відповідні доходи. Подекуди ми маємо при тім і цифри заплаченого гроша: вони показують, що маєтности на підгірю й навіть у горах цїнили ся вже досить значно, хоч і низше нїж на рівнинї. Нпр. Пуд продає комесу Симеону землю в Шаришській столицї, на самій границї ³⁷), за 30 гривен (марок) срібла. Иньший пан промінює свою маєтність в ком. Абауй, в полудневій його части, за дві маєтности гірські, на горішнїй Торицї, за засїками, з доплатою 60 марок чистого срібла, „бо сї маєтности лїпші й користнїйші” ³⁸). Йобадьон Унґварської столицї Чепан за дозволом короля продає свою маєтність Чепель, недалеко від Унґвара, за 40 гривен ³⁹). Бояре з Цибави (Tiba) в тій же столицї, але далї в гори, коло Собранець, продають третину свого села за 80 гривен, а по тім решту (чи може цїле) — за 300 гривен ⁴⁰).

Полишаючи на боцї сю виїмково високу цїну, й иньші цїни треба признати за досить високі, коли пригадати нпр. цїну заплачену Володимиром Васильковичом за волинське село Березовичі (50 гривен кун, 5 локоть скорлата да бронЂ дощатыє). Стрічаємо, що правда, й низші цїни: нпр. земля Benenyg в Унґварській столицї продаєть ся за 16 гр., за туж цїну й тамже половина землї Воян, і т. и., але тут могли бути й спеціальні причини (про котрі низше) ⁴¹). На рівнинї Тиси бачимо цїни вищі: так пани продають в Угочськім комітатї (отже досить далеко на схід), при кінцї XIII в., землю Чорний потік за 60 грив.; в Землинській столицї фундатор Лелеського монастиря еп. Бенедикт купив десь на початку XIII чи може при кінцї XII в. село Дюрч за 83 гривни з ріжними додатками; друге село Залуку над Тисою той сам епископ купив на початку XIII в., дуже принагідно, разом з людьми за 82 гривни, і т. и.

Джерелом доходів і вартости маєтностей в горах мусїли головно служити полонини — випас худоби; до сього прилучали ся доходи з лїсів ⁴²); подекуди розробляли ся мінералїї — нпр. в одній маєтности Шаришської столицї згадуєть ся вапнярка ⁴³); під Шоваром в XIII в. була баня сільна ⁴⁴), що давала дуже значний дохід: державець Сольногорода (Шоувара) записав свому сестричичу 100 гривен річно з доходу сеї банї ⁴⁵). Вказівок на якусь ширшу господарську культуру в горах я не знайшов, хоч нпр. коло Шоувара, між Торицею й Топлею, згадуєть ся млин і орна земля ⁴⁶); згадка про міст на Торицї в одній грамотї ⁴⁷) показує, що тут не було так дуже не культурно. Далї на схід мусїло тої культури бути меньше.

На підгірю, як я вже сказав, рільництво було добре розвинене, а трохи далї на полудень була широка культура винограду; істнованнє мит на дорогах вказує на розвинену комунїкацію ⁴⁸).

Так само як меньшала правительственна інґеренція й привілєґіована кольонїзація, в тих же напрямах з полудня на північ і з заходу на схід мусїли зменьшити ся впливи угорського права на орґанїзацію місцевого житя й відносин. На підгірю ми знаходимо всї суспільні верстви, які знало се право: шляхту, духовенство, йобадьонів, привілєґіованих кольонїстів, селян непривілєґіованих і замкових слуг ⁴⁹). Далї в горах такого богацтва суспільних катеґорій угорського права ми не стрічаємо в наших документах; тільки звістки про йобадьонів стрічаємо ми часто, в столицях Землинській і Унґварській, і то не тільки на підгірю, а й подальше: як нпр. в згаданих актах продажу боярської маєтности Цибави, на границї справдешнїх гір. Стрічаємо також замкових слуг ріжних катеґорій: ловчих, осочників,птицеловів і т.и. ⁵⁰).

Верства йобадьонів виступає одначе перед нами в сїм часї, в XIII в. переважно в сильнім упадку. Досить численні документи про йобадьонів унґварських майже всї говорять про продажу їх ґрунтів, і в декотрих виразно вказано її причину — „через бідність”. Так в 1266 р. десять бояр-властителїв c. Стретави, попавши в біду по татарськім спустошенню ⁵¹), продають сю свою маєтність бану Филї за незвичайно низьку (судячи по гарнім положенню й великости маєтности) цїну шіснадцять гривен. Десять лїт пізнїйше король позволяє боярину Чепану з сином Стефаном продати свою маєтність Чепель (недалеко від Унґвара) з огляду на те, що він через свої недостатки й бідність не може добре сповняти своєї служби, і той продав свій ґрунт наджупану Якову ⁵²). Кілька лїт пізнїйше йобадьони — власники Цибави, з своїми свояками, випрошують дозвіл на продажу своєї маєтности — через свою бідність, і продають її синам унґварського наджупана ⁵³). В 1292 р. йобадьон Петро з свояками продають свою половину ґрунту Воян маґістру Іооb за 16 гр. і т. и. ⁵⁴).

Роздробленнє маєтностей йободьонів бувало велике: ми бачили їх в c. Стретаві десять родин, а в Цибаві шість. Се саме, й ріжні нещасливі пригоди, в родї ворожого спустошення, дїйсно могли приводити бояр до значного зубожіння, тим часом як обовязки їх мали тенденцію збільшати ся і в міру того як убувало королївських людей, все тяжшим тягаром спадали на тих, що зіставали ся під замковим присудом. Се все викликало окрім продажі ще иньше явище — вихід з під замкового присуду, через підданнє на певних, лекших умовах під власть можного пана, після того як Золота буля увільнила всїх панських і духовних підданих від всяких державних обовязків. В описи маєтностей Лелеського монастиря (ще з перед Золотої булї) ми між иньшим бачимо такого добровільно підданого йобадьона, увільненого від усяких службових обовязків, поки-б він або його потомки не схотїли вийти з церковної зверхности ⁵⁵). Вкінцї до продажі і піддання могла приводити й пресія панів, особливо коли покупцями, як ми бачили, виступали пани з місцевої адмінїстрації. З вище наведених актів продажі нпр. дуже підозріло виглядає продажа Стретави за таку низьку цїну (16 гривен) — вона наводить на гадку або можливість примусу, або — фіктивну продажу і підданнє, щоб вийти з замкового присуду.

Сей процес пролєтаризації і кріпощення йобадьонів правдоподібно ішов би ще більш прискореним темпом, як би свобода їх в розпорядженню своєю власністю не була ограничена: вони не могли продати своєї землї без спеціального дозволу короля — „по прийнятим в державі законам iobagio castri не має зовсїм права продати свою маєтність инакше як за дозволом королївського величества ⁵⁶), отже треба було в кождім разї просити королївського дозволу. Але коли покупцем був можний пан, то йому не тяжко було привести до того, що сей дозвіл давав ся.

Чи так чи сяк, продажию, чи вимертєм, чи иньшими дорогами землї від йобадьонів переходили в руки панів, і верства їх малїла, так само як малїли верстви свобідних господарів (удворників) і замкових слуг, а натомість розростала ся верства панських підданих — з початку ріжнородна своїм складом і правом, пізнїйше сконсолїдована в одноцїльну масу.

З ріжними катеґоріями сих підданих і їх становищем може нас познайомити опись маєтностей Лелеського монастиря, — опись тим для нас інтересна, що монастир і частина його маєтностей лежали на території, якою займаємо ся — на потиськім підгірю. Описавши маєтности монастиря, фундаційна грамота каже: „надав епископ-фундатор у вище згаданих маєтностях півсвобідних, чоловіків і жінок, обовязаних до ріжних повинностей; вони відповідно до наказу своїх панів і як того вимагає робота, мають переносити ся з місця на місце, переходити від одної роботи до другої, тому епископ не хотїв їх вичисляти при поодиноких маєтностях, а вичислив по катеґоріям свободи і залежности. І так надав він визволених з неволї і обовязаних до того, аби з абатом чи на наказ абата з чернцями їздити своїм накладом, обороняти монастир в його спорах, їздити з порученнями, куди було потрібно, доглядати всякого рода доходів, які їм буде поручено” (тут вичислено близько двадцять слуг, не рахуючи нероздїльних братів і синів) (очевидно се вища катеґорія слуг, міністеріялї вищої ранґи). Потім наступає вже звістний нам боярин, добровільний підданий монастиря; далї читаємо: „Надав він півсвобідних з меньшими правами (minoris libertatis): вони обовязані ставати на кождий наказ абата й чернцїв (отже не тільки до сповнювання вище вичислених, більше почестних, а й низших, господарських обовязків) (тут вичислено коло сїмдесять слуг, не рахуючи братів і синів) — всї вони мають служити разом з синами відповідно до свого обовязку. Надав він також челядь з їх жінками, синами і доньками, обовязаних до всяких рабських робіт (коло стодвадцять родин ⁵⁷), між ними знаходимо мельника, кухара, пасїчника, сторожа лїсного і т. и.) ⁵⁸). „Всї отсї монастирські піддані на віки звільняють ся від всякої иньшої власти й юрисдикції: в цїлім королївстві, в котрім би комітатї не сидїли сї люде, нїхто окрім короля й чернцїв сього монастиря не може їх судити нї в якій справі, нї в якім разї, анї позивати перед якогось иньшого судию ⁵⁹).

Як звістки про бояр ілюстрували нам повільне заниканнє й пониженнє сеї верстви, так знову сї відомости про монастирських підданих ілюструють відворотний процес — підійманє челяди на вищі степени служби, півсвобідні, з меньшою і більшою свободою, де вони граничили з становищем замкових йобадьонів. В реєстрі монастирської челяди при однім імени несвобідного читаємо замітку: „а син його на імя Фаркаш — свобідний”; се оден приклад такої еманципації. Ще вищий ступінь її ілюструє нам оден документ з Бережського комітату: король позволяє наджупану Ілїї дати свою землю Kuskyrch своїм слугам (servientes): Симону Івановому сину і Петру сину Прибислава в дїдичне володїннє ⁶⁰). Сї слуги на основі такого королївського привілєю переходили в привілєґіовану верству.

Тепер нам треба-б відповісти на питаннє, як на тлї сих економічних і суспільних відносин укладали ся відносини національні? Що етноґрафічна маса на сїй території була головно руська в горах і в дуже значній мірі руська також на підгірю, се не підлягає сумнїву. Але яке становище суспільне й економічне займала ся руська маса, сього документи нам не кажуть, не дотикаючи ся взагалї національних відносин та подаючи самі голі ймення, переважно калєндарні, з котрих народність годї виміркувати, або в такій сумнївій формі, що тяжко на нїй опирати які небудь виводи. Можна виловлювати хиба поодинокі, більш або меньш певні вказівки, та помагати собі міркуваннями a priori — але се все буде далеке від такої повної й певної відповіди, якої-б ми собі бажали.

Виходячи з того, що угорська народність була правительственною, зверхнею, а руська підвластною і провінціональною, ми вже на тій підставі можемо здогадувати ся, що вище урядництво і пани, що здобували собі земельні надання від короля (в значній мірі й тут виступають вищі місцеві урядники), були переважно мадярські. Бували й тут Русини, але, певно, далеко рідше. Звістний нпр. Maladik Buthenus, що втїкши з татарської неволї з значними грошима (тридцять гривен золота), позичив їх королю і за те випросив собі в дїдичне вододїннє землю Тарновцї (в Словаччинї) — але чи був він Русин угорський, чи зайда, не знати ⁶¹). Так само Theza Ruthenus, що служив на королївськім дворі в початках XIV в. і за заслуги дістає маєтности від королеви ⁶²). Такими-ж Русинами виходнями чи тубильцями могли бути Lue (Лев?) cum filiis Fudur et Stephanо, що дістали маєтність Брод в бережській столицї від кн. Анни, жінки Ростислава Михайловича ⁶³). Русином був Iwanka filius Iwan з Унґварської столицї — його брат Dominicus Ruthenus дістав маєтність від кор. Андрія II ⁶⁴). Можливо, що Русином був якийсь Germannus з над Топлї, що уживав ся спеціально до всяких поручень на Русь і з огляду на се був звільнений від усяких обовязків до шаришського замку ⁶⁵). Міг бути Русином Петро син Zobuslo (Сбислава), що мав кілька маєтностей над Лабірцем, або Zobuslo s Чичеровець, що тримав свою землю ще з надання Кольомана його прадїду ⁶⁶). Імя „Якова”, наджупана землинського, звучить дуже по руськи, але се імя було і у полуднево-словянських підданих Угорщини, й взагалї на Угорщинї стрічаєть ся часто поза межами Руси, так само імя Микули, дїдича з під Шарош-потока, або Olodarus, заступника жупана землинської столицї і т. и. ⁶⁷).

Більше руського елємента можна a priori припускати між йобадьонами наших столиць; деякі імена їх дїйсно звучать досить по руськи ⁶⁸), але знову дуже покладати ся на сї созвучности трудно. З далеко більшою певностию можна вказати тут присутність чужих елєментів ⁶⁹), хоч на неруськість імен також не все можна покладати ся, як показують наведені вище імена документальних Русинів. Велику ролю мусїв грати руський елємент між слугами замків, монастирів, панів (про свобідних господарів ми не маємо нїякого матеріалу в руках): так між слугами Лелеського монастиря звертають на себе увагу такі імена як Ivanes (дуже богато), Zemko (чит. Семко) і т. и. ⁷⁰); вище я мав нагоду назвати слуг comitis Elyas de Bogda — Симона Іванового сина й Петра Прибиславового і т. и. ⁷¹).

Що мадярський елємент уже тодї досить значно втискав ся між руський, про се окрім особових імен сьвідчить і значний процент мадярських або змадяризованих імен осад, згаданих в документах: припустити, що всї вони з'явили ся в документах тільки в королївській канцелярії, переложені чи перероблені на мадярську мову її писарями або подиктовані Мадяром-петентом, по моєму — не можливо; петентам як раз було важно, аби інтересна для них місцевість названа була іменем уживаним на місцї — чи у тубильної людности, чи у його земляків-приходнїв, осадчих, — аби не вийшло баламуцтва ⁷²).

Не согіршу ролю в розвою мадярської кольонїзації мусїли відограти також латинські монастирі і взагалї релїґійнї конґреґації, досить численні і на сїй території. Вище я згадував про монастирі в Серенчу і Лелесї, тепер назву ще нпр. громаду цістерсів в Бардїєві ⁷³), громаду рицарів св. гробу, що дістала в 1212 р. землї над Топлею ⁷⁴), громаду хрестоносних рицарів в Габолтові, звістну з першої пол. XIII в. ⁷⁵), нїмецьких рицарів в полудневім Мармароші, звістних нам уже на початках XIII в. ⁷⁶).

Осібне місце між елєментами руським і мадярським займали нїмецькі кольонїсти. Початки нїмецької кольонїзації полудневого Підкарпатя датують другою половиною XII в. і уважають сю давнїйшу кольонїзацію нижне-нїмецькою (фляндрською). Але сильнїйше кольонїзація розвинула ся в XIII в., з Саксонїї, разом, а по части — і в звязку з нїмецькою кольонїзацією Польщі, й ся новійша кольонїзація покрила давнїйшу, про котру тепер тільки можна здогадувати ся. Татарське спустошеннє не мало вплинуло на розвій сеї кольонїзації: Нїмцями хотїли угорські королї винагородити тодїшнї страти людности, як се робили польські, а навіть і руські князї. Головним тереном сеї кольонїзації на угорській Руси було русько-словацьке пограниче: Спіш і по части Шаришська столиця. В Спішу Нїмцї й чисельно грали важну ролю, і звязали ся в досить поважну орґанїзацію. Поодинокі кольонїї їх ішли і далї на схід. З західнїх громад згадаю Пряшів (Eperies), Кошицї (Kaschau); Бардїїв нїмецька кольонїя засїла ся, здаєть ся, також чи не в XIII в. ще, хоч осадчий привилей дано її доперва в 1320 p. і то наче ново осїлій ⁷⁷). На підгірю маємо нїмецькі кольонїї в Sátoralja-Ujhely, Sáros-patak (обидві коло Бодрога), Luprechtháza (тепер Beregszász) ⁷⁸). В першій чверти XIV в. розвиваєть ся нїмецька кольонїзація полудневого Мармароша: нїмецькі кольонїсти згадують ся в Густї, Вишкові (Visk), Тячові (Téscö, що називало ся властиво Teutsch-au), Довгім полї (Husszúmezö) ⁷⁹). Як бачимо, глубше в руську територію ся кольонїзація не сягала.

Кольонїзація ся знаходила особлившу опіку в правительстві, що змагало ся її можливо ширити — з мотивів кольонїзаційних і фіскальних, і старало ся показати її всяку ласку (hospites nostri carissimi). Громади мали повну самоуправу — звичайно самі вибирали собі старшину (villicus) і сьвященика; інґеренція провінціональної адмінїстрації була тїсно обмежена: тільки в важнїших карних справах як убийство, пролитє крови, крадїж, мав над кольонїстами суд наджупан, в усім иньшім судив їх сам війт. В свою громаду вони могли приймати кождого свобідного й також свобідно з неї виступати. Зобовязання супротив держави обмежали ся певною грошевою платою з ґрунту, що правда — досить значною ⁸⁰).