Примітки. 4) „ПоЂди ис Переявлавля кь отцю своєму въ Суждаль, а Галича не ищи подъ моею братьєю, пакы ли не поидешь добромъ иду на тя ратью”

¹) Ширше в гл. VII.

²) Іпат. с. 480-1, Лавр. с. 404-5.

³) Лавр. с. 405-6. 407, Іпат. с. 481.

⁴) „ПоЂди ис Переявлавля кь отцю своєму въ Суждаль, а Галича не ищи подъ моею братьєю, пакы ли не поидешь добромъ иду на тя ратью”. Лавр. с. 406.

⁵) Ярослав прибув з Переяслава до батька 22/XII. Що до року, то в сих роках є переміни в хронольоґії наших джерел. За Галицько-волинську лїтопись не кажу, бо в нїй числа положено зовсїм довільно, але Лавр. перестає спішитись і вирівнює хронольоґію під 1206 р., маючи два роки з сим числом; ключі, які маємо в нїй під 1206 (другим) і 1207 рр., показують, що дїйсно маємо тут 1206 і 1207 рр. Натомість Новгородська подїї 1207 р. оповідає під 1209.

⁶) Лавр. с. 407-8.

⁷) Лавр. с. 408.

⁸) Вересень — жовтень 1207 p.

⁹) Десь на початку 1208 p.

¹⁰) Лавр. с. 408-412.

¹¹) Той факт, що посередничив київський митрополит, показує з усякою правдоподібностю, що з Рюриком Ольговичі помирили ся ще перед тим.

¹²) Хто сидїв тим часом в Переяславі, лїтопись не каже, аж 1213 р. згадуєть ся, що сів тав Володимир син Всеволода суздальського; але мусїв він перейти до суздальської династиї ще 1210 р. Я думаю, тим пояснюєть ся, що від сього року ми знову маємо звістки про половецькі напади на Переяслав (Лавр. с. 413-4, 416-7, р. 1210 і 1215).

¹³) Лавр. с. 413-4.

СМЕРТЬ ВСЕВОЛОДА СУЗДАЛЬСЬКОГО І ИНЬШІ ЗМІНИ В ПОЛЇТИЦЇ; ВІЙНА 1212 Р. І СИТУАЦІЯ ПО НЇЙ. МСТИСЛАВ УДАТНИЙ І БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЧИНУ. ПЕРШИЙ ПРИХІД МОНҐОЛІВ, БИТВА НА КАЛЦЇ. ПОЛЇТИЧНА СИТУАЦІЯ В 1230-Х РР.; БОРОТЬБА ЗА КИЇВ І ГАЛИЧ; КАМПАНЇЯ 1234/5 Р.; ЗМІНИ КНЯЗЇВ У КИЇВІ. ДРУГИЙ ПРИХІД МОНҐОЛІВ; ОБЛОГА КИЇВА, ПОХІД НА ЗАХІД, СИТУАЦІЯ В 1240-Х РР.; ОСТАННЇ КИЇВСЬКІ КНЯЗЇ.

Компроміс 1210 р. не уставив таких трівких відносин на довший час, як компроміс 1181 р. Ріжні переміни в полїтичній ситуації розбили його дуже скоро; головно, що участники його були вже на дожитю, й один по другім посходили досить скоро з сьвіта.

1212 р. умер суздальський Всеволод. З ним знову перервав ся полїтичний вплив суздальських князїв на Українї, сей раз можна сказати — на завсїди, бо нїм володимирські князї прийшли до сили, полїтична ситуація на Українї радикально змінилась. Як по смерти Андрія так і по смерти Всеволода на верх вийшла боротьба старих і нових елєментів, Ростова й Суздаля з Володимиром, що й виявилась у війнї синів Всеволода — Константина кн. ростовського й Юрия кн. володимирського. Але й без того самий подїл Ростово-суздальської землї між трома княжими лїнїями ослабив сю династию і витворив тут свою домашню полїтику, поза котрою її князї не мали часу пильнувати українських справ.

Коло того самого часу пішов зі сьвіта Рюрик: вмер у Чернигові, не діждавши ся можливости вернутись у Київ ¹). По нїм найстаршим в династиї Ростислава став смоленський князь Мстислав Романович. Які переміни в волостях і взагалї в полїтичній системі стали ся з смертию Рюрика, джерела наші не кажуть, та вони й не конче важні, бо зараз пішли нові переміни. У всякім разї знаємо, що Чернигів Всеволод Чермний передав брату Глїбу. Се, розумієть ся, була кривда Ростиславичам — і не одинока.

Ольговичі перед тим потерпіли тяжку страту, що сильно підірвала їх впливи. Ігоревичі галицькі своїми пробами репресій над боярством викликали боярську революцію, що покликала в поміч Угрів і закінчила ся тим, що взятих в неволю князїв Ігоревичів на бажаннє боярства повішено — факт нечуваний в історії Руської держави ²). З сього поводу Всеволод Чермний причепив ся до Ростиславичів, — винуватив їх у сїй смерти Ігоревичів. „Ви повісили моїх двох братів в Галичу як злодїїв і положили сьте сором на всїх, тому нема вам части в Руській землї”, як стилїзує Новгородська лїтопись його докір. Скільки тут було в тім жалю щирости, не знати. Ми, правда, маємо звістку про участь в галицьких замішаннях одного з сеї родини — Ростислава Рюриковича: що бояре посадили його були на стіл, вигнавши Романа Ігоревича, але галицька лїтопись нїчого не каже про участь його чи иньших Ростиславичів в останнїй революції, що закінчила ся такою траґічною смертию Ігоревичів, і ми не знаємо, чи Всеволод дїйсно мстив ся чи тільки чіпав ся й шукав причини ³). Так, чи инакше, він виповів на сїй підставі війну Ростиславичам і повиганяв їх з Київщини. Правдоподібно, се вже стало ся по смерти Рюрика — головного участника компромісу 1210 р.

Але Ростиславичі не помирили ся з відібраннєм Київщини. Вся фамілія їх рушила ся відберати свої традиційні „руські” волости, які вона мала протягом півстолїтя. На поклик вигнаних внуків Ростислава ⁴) рушив ся смоленський Мстислав Романович з Смолянами, рушив ся славний вояка й лицар Мстислав Мстиславич „Удатний”, новгородський князь, з Новгородцями, що заявили свому незвичайно улюбленому князю готовість іти за ним всюди ⁵). Підняли ся ріжні поменьші князї й двигнули спільними силами. Попустошивши по дорозї чернигівські волости, попростували вони на Київ. Прилучив ся до них тут і князь луцький Інгвар Ярославич, що надїяв ся, мабуть, при тій нагодї дістати ся знову на київський стіл, на котрім вже сидїв з руки Романа (пригадаймо, що й його батько подібним способом був виторгував собі Київ) ⁶).

Сполучені війська обложили Вишгород, де засїли молодші Ольговичі. По кількох битвах Вишгород відчинив Ростиславичам свої ворота. Тодї Всеволод з Київа кинув ся тїкати до Чернигова. Київ, розумієть ся, піддав ся Ростиславичам. Вони пішли під Чернигів. Всеволод тодї саме вмер; в Чернигові сидїв його брат Глїб. Простоявши під Черниговом кільканадцять день, Ростиславичі прийшли до порозуміння з Ольговичами й вернулись у Київ; змісту їх угоди з Ольговичами лїтописи не згадують, але очевидно, Ольговичі вирікли ся Київа. Се було зовсїм природно, коли головного претендента на Київ — Всеволода не стало. В Київі Ростиславичі дїйсно посадили Інгвара; самі розсїли ся по київських волостях: так наприклад Мстислав Романович дістав Вишгород ⁷), Мстислав Мстиславич Торчеськ. Але слїдом князї умовили ся инакше: Інгвар зрік ся Київа (може дістав натомість яку київську волость), і в Київі сїв найстарший з Ростиславичів — Мстислав Романович, а його місце в Смоленську зайняв Володимир Рюрикович. Ольговичі, здаєть ся, чи не дістали по тім собі Переяслава на потїху ⁸).

Уставлені сею кампанїєю відносини продержали ся досить довго, властиво аж до 30-х pp. Українська полїтика головно обертала ся коло галицьких справ. Київ, судячи по всьому, грав у нїй досить невизначну ролю і перейшов вповнї під протекцію галицького князя, коли по безконечних „коромолах” на галицькім столї засїдає вже дорослий і сьвідомий себе Данило. Взагалї, звісток про Київ усе меньше знаходимо в лїтописях які маємо — галицькій, суздальській, новгородській, занятих передовсїм своїми домашнїми справами: уже сей факт сам показує, що Київ тодї не грав нїякої визначної ролї, що давала-б себе знати в ширших полїтичних кругах, в 30-х же роках, як я се вже сказав, виразно бачимо його в сфері полїтичних впливів Галича.

Мстислав Романович просидїв у Київі до катастрофи на Калцї ⁹). Нїщо не вказує, щоб він грав якусь визначну ролю. Споміж Ростиславичів найбільше визначав ся й давав про себе говорити Мстислав Мстиславич — визначний вояк, але слабий полїтик. В Новгородї, де йому докучила суздальська партія, було йому не солодко, тож він більше дбає про свої „орудия в Руси”, як про Новгород, і заходить ся здобути собі Галичину. В заходах коло Галича помагають йому Ростиславичі. Ольговичі залишили на разї свої давнї пляни: взагалї ся ґенерація їх, на чолї котрої стояв Глїб, потім його брат Мстислав Сьвятославич, сидїла тихо, і зрікши ся своїх давнїйших плянів на Галичину, навіть виступає союзниками і помічниками Мстислава в галицьких справах, що становлять головний зміст української полїтики за цїле десятолїтє від кампанїї 1212 р. Ми коротко згадаємо про них, о скільки вони впливали на загальну тодїшню полїтику, полишаючи иньше до спеціальної історії Галичини.

Тодїшня галицька полїтика обертаєть ся коло того, що боярські партиї галицькі всїми способами силкували ся позбути ся своїх „отчичів” — Романовичів, то опираючи ся на Угорщину, то виставляючи ріжних князїв з руських династий. По упадку Ігоревичів Галичина прийшла під угорську опіку, а іменем її і ріжних правительств, що з угорської руки ставали на чолї Галичини, правили місцеві боярські потентати. Оден з них, Володислав Кормильчич навіть був вокняжив ся в Галичу, викликавши тим загальну соблазнь в князївсько-дружинних сферах, і його скоро заступив на галицькім столї угорський королевич Кольоман ¹⁰).

Вічні переміни на галицькім столї, війни й ворохобнї спокусили Мстислава. З початку, ще перед упадком Володислава він уложив собі плян дістати Галичину за порозуміннєм з угорським королем, з його руки ¹¹), і з тим поїхав на початку 1215 р. на Україну, покинувши Новгород, але в дорозї довідав ся, що угорський король посадив в Галичу свого сина. Надїя на порозуміннє з угорським королем була страчена; може бути Мстислав пробував иньших способів — принаймнї бачимо, що він майже цїлий рік пробув на Українї, й тільки „печаль і вопль Новгородцїв”, котрих почав мучити голодом Ярослав, син суздальського Всеволода, покликаний на місце Мстислава, — змусив Мстислава вернути ся в Новгород. Він відборонив Новгород, погромивши Ярослава з братом в голосній битві на р. Липицї, але вікувати в Новгородї таки не мав охоти і знову звернув ся до Галичини. На сей раз його звабив заклик, що прийшов від князя краківського Лєшка Білого, що брав також дїяльну участь в галицьких справах разом з угорським королем, але вкінцї образив ся на його розпорядження в Галичу і шукаючи, кого б напустити на Угрів, спинив ся на прославленім тою суздальською кампанїєю Мстиславі ¹²).

Сї запросини обіцяли Мстиславу польську поміч в галицькій справі, але самої її було не досить. Мстислав подав ся знову на Україну — заручити ся помочию свояків і иньшими силами для боротьби з Уграми. Вигляди показували ся о стільки добрі, що Мстислав рішив ся попрощати ся з Новгородом і пустити ся на здобуваннє Галичини. Вернувши ся в Новгород і попорядкувавши тут свої справи та збогативши свій скарб реквізиціями майна ріжних богатих бояр з противної партії, десь весною 1218 р. попрощав ся з Новгородцями: „кланяю ся сьвятій Софії і гробу мого батька і вам! хочу пошукати Галича, а вас не забуду! дай Боже минї лягти коло мого батька у св. Софії!” Новгородцї просили його лишити ся, та він не згодив ся; за те Новгород, правдоподібно — не без його впливу, взяв собі на його місце князя з родини Романовича Мстислава ¹³).

Похід на Галичину став ся на другий рік — 1219 p. Biдомости про нього дуже бідні; в участників джерела називають іще Володимира Рюриковича ¹⁴). Ситуація в Галичу була дуже наручна, і Мстиславу баз особливого клопоту удалось здобути Галичину. Боярська партія хотїла йому, як князю протеґованому Лєшком противставяти Романовичів, але Данило не поспів на час і угорська залога забрала ся.

Але панованнє Мстислава в Галичу сим разом було дуже коротке. З Данилом він скоро помирив ся і видав за нього доньку, але через нього посварив ся з Лєшком, і той уложив союз з Угорщиною та намовив короля до походу на Галичину, ще тогож самого, здаєть ся року ¹⁵). Мстислава ся кампанїя застала зовсїм не приготованим. Він був на якімсь соймі з князями київськими і чернигівськими ¹⁶) і на вість про похід угорського короля вислав невеликий полк дружини на зустріч, а Галича боронити просив Данила. Та з такими силами годї було обстати, тим більше що галицькі бояре почали переходити на сторону Угрів, і Мстислав слїдом відкликав Данила з Галича, а сам подав ся на Понизє і відси просто до Половцїв — за помочию, до нової боротьби за Галич. Між Половцями Мстислав мав впливи — був сам оженений з донькою старого й впливового хана Котяна ¹⁷).

Тим часом в Галичу посаджено знову Кольомана, і Угри пробували забрати й Володимир у Романовичів, але наспів Мстислав з половецькою помічю й примусив їх звернути ся до оборони Галича. Сей перший похід не удав ся, Мстислав тільки попустошив Галичину, а Угри відсидїли ся в Галичу. Аж другий похід, десь лїтом 1221 р., закінчив ся тим, що Мстислав з Половцями і руськими помічними військами розбив під Галичом угорсько-польське військо, і Галич мусїв піддатись; так оповідають пізнїйші компіляції, розріжняючи два осібні походи, тим часом як Галицька і Суздальська лїтопись оповідають тільки про останнїй, удатний. З руських князїв сї компіляції називають участниками походу київського Мстислава Романовича в першім походї і смоленського Володимира Рюриковича в другім ¹⁸); Длуґош, що говорить про се все разом, додає ще Ростислава Давидовича і Ростислава Мстиславича ¹⁹). Взятих в неволю Угрів і Ляхів без милосердя побито, виключивши тільки значнїйших невільників; між ними був і сам Кольоман: Мстислав відіслав його у свій Торчеськ ²⁰).

Сей успіх зміцнив становище Мстислава в Галичу. Нова проба угорського короля — здобути собі Галич оружно, зроблена кілька лїт пізнїйше, не удала ся. Але Мстислав, що грав досить пасивну ролю серед інтриґ галицьких боярських верховодів і давши їм розвести себе з Данилом, став безрадним піоном в їх руках, — встиг досить скоро знеохотити ся до галицького панування. Скоро по своїм останнім тріумфі над Уграми він добровільно уступив з Галичини, передавши її свому зятю угорському королевичу Андрію, і подав ся на київське Поросє, до свого Торчеська — доживати віку ²¹). Ся переміна не відбила ся одначе сильно на полїтицї України; вже від коли Мстислав опанував Галичину (1221) і аж до смерти його галицьке питаннє перестає порушувати ширші круги на Українї, хоч боротьба в Галичинї ярила ся далї.

Як видно вже з оповіджених фактів, в 20-х рр. XIII в. родина Ростиславичів заняла дуже показне, можна рішучо сказати — першорядне становище в системі земель давньої Руської держави. До неї належала цїла Київська земля, Галичина, Смоленщина, часом Новгород, і тодїж смоленські князї підбивають собі Полоцьку землю. Родина ся визначала ся рідкою в нашій історії солїдарністю: за весь сей час не маємо анї одного факту боротьби між її членами. Завдяки тому всьому вона мала тодї рішучу перевагу і над подїленою та не солїдарною суздальською династиєю, і над розмноженими Ольговичами; галицькі ж Романовичі поки що мали тільки Володимирську волость і в них можна було хиба відгадувати будучу славу і силу. Перше місце між Ростиславичами займав одначе не київський Мстислав, старійший між ними, а галицький; ми бачили, що він мав під своїм впливом і Ольговичів. Але сам він був тільки славний вояк, а полїтик дипльомат, правитель — дуже слабий і се найлїпше довів, не давши ради собі з Галичиною й передавши сю дорогу й тодї вже дуже сильну волость в угорські руки: потім каяв ся перед Данилом, як каже лїтописець, і жалував, складаючи вину на свого дорадника — угорського партизана Судислава! ²²). Взагалї родина Ростислава не богата була здібністями — виїмком були обидва Мстислави син і батько, здібні вояки, але полїтиків не було там зовсїм, почавши від самого Ростислава. Наслїдком неполїтичности Мстислава і загального браку талантів ся родина і не з'уміла анї використати, анї заховати того визначного, чільного становища, яке вона зайняла в 20-х рр. XIII в.

Солїдарність і широкі впливи Ростиславичів виразно виявили ся під час першого татарського походу в Европу, що закінчив ся катастрофою на Калцї (1223 р.) ²³). Військо монґольського хана Темуджіна з Персії через Кавказ перейшло в чорноморські степи й погромило Половцїв. Половецький хан Котян по тім погромі звернув ся до свого зятя Мстислава галицького і до иньших князїв і просив помочи, задарюючи їх та доводячи, що сей новий ворог небезпечний і для Руси. Мстислав, що сам чимало завдячував Котянови й Половцям, прийняв се проханнє дуже до серця й постарав ся вплинути на иньших князїв, доводячи, що коли Половцям не помогти, то вони побільшать собою сили Монґолів. В Київі відбув ся княжий з'їзд, де були „старійшини в Руській землї” — три Мстислави: київський, галицький і чернигівський, „молодші князї”: Данило Романович, Михайло Всеволодич з чернигівської лїнїї — будучі чільні дїячі, й иньші, і на тій радї, головно під впливом Мстислава галицького ухвалено помогти Половцям. Воно дїйсно — помогти слабшій ордї проти сильнїйшої було розумно, тільки руські князї забагато вложили ся в сю поміч і занадто в нїй заанґажували ся.

Споряджено великий похід. В нїм взяли участь князї київські, чернигівські, смоленські, волинські; післали за помічю і в Суздальську землю, й Юрий Всеволодович (тодї старший в сїй родинї) вислав теж свого братанича, тільки він спізнив ся й вернув ся з під Чернигова. Полки ріжних князїв постягали ся над Днїпрові пороги, над Хортицю, де було збірне місце — сюди прийшли: також половецькі орди, й „вигонцї галицькі”, з галицького Понизя прибули, як каже лїтописець, на тисячі човнах, пройшовши з моря в Днїпро і вгору ним до порогів. Зібравши ся тут, від порогів пішли на схід у степи. Лїтописи кажуть, що від Монґолів на дорозї було кілька посольств до руських князїв, і вони умовляли їх не обставати за половцями, бо вони, не мають нїяких ворожих замірів на Русь: „Ми вашої землї не зайняли, анї городів, анї сїл: ваших, і не прийшли на вас, а прийшли з божого попусту на своїх рабів і конюхів, поганих Половцїв! ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте відти й заберайте їх майно, бо ми чули, що вони вам богато злого наробили; за се ми їх і бємо” — переповідає їх слова сучасник, очевидно осуджуючи полїтику князїв. Князї не послухали сеї ради і навіть побили послів; вони розумієть ся, не могли так дуже вірити сим заявам Монґолів, але необережно заганяли ся в оборонї Половцїв.

Побивши по дорозї передові монґольські полки і забравши богато їх стад, вони заглубили ся далеко в степи, — ішли вісїм день, і з головними силами стрілись над річкою Калкою (тепер р. Калець, тече в Азовське море під Маріуполем, чи в українській передачі Марнополем). Та похвальна солїдарність руських князїв, не додержалась до кінця, і в рішучий момент між старшими князями — трома Мстиславами стала ся незгода, „котора велика”. Через се Мстислав галицький не упередив своїх іменників про прихід Монґолів і розпочав з ними битву сам на власну руку, перейшовши Калку з Данилом і декотрими иньшими українськими князями. Битва пішла з початку добре, руські полки били Монґолів, і ті почали вже тїкати. Але Половцї, що також взяли участь у сїй битві, все попсували — кинули ся тїкати перед Монґолами, і ті перейшли до аґресії. Тїкаючи Половцї впали в табор иньших князїв, що не брали участи в битві й нїчого не знали про неї, й наробили тут загального непорядку й замішання. Настала загальна панїка, всї кинули ся тїкати, в тім і Мстислав галицький з своїми полками. Монґоли кинули ся за ними гонити. „Стала ся побіда над всїми руськими князями, якої ще не було”, як каже сучасник. Тільки Мстислав київський що своїм табором зайняв сильну позицію на горбі над Калкою, не рушив ся з місця, і замість тїкати, постарав зь укріпити своє становище. Тому що горб був камінний і валів сипати було не можна, він обвів своє військо „городом” з возів — перша виразна звістка про так популярний в пізнїйших козацьких часах, а перейнятий від турецьких кочовників спосіб оборони „табором” — ланцюхом, зложеним з кількох рядів возів ²⁴). Тут засїв він з кількома молодшими князями й боронив ся від двох монґольських вождів, полишених під його табором, тим часом як решта монґольського війська кинули ся за утїкачами. Надїя відборонити ся одначе була невелика, і коло „бродники”, степові Русини, що були з монґольським військом взяли ся посередничити, і їх воєвода Плоскиня присяг на хрестї, що Монґоли не зроблять Русинам нїякого лиха і пустять їх за викупом, Мстислав київський з товаришами піддав ся по трехденній оборонї. Але „окаянний” Плоскиня, як ганьбить його сучасник, мав переступити присягу: видав князїв Монґолам (не знати тільки, чи справдї з злої волї, як той сучасник каже), і ті задусили їх, положивши їх під дошки і посїдавши на тї дошки обідати (орієнтальна дотепність в придумуванню способів смерти!).Табор Мстислава розбили, людей всїх побили.

За тим військом що утїкло з над Калки, иньші монґольські полки гонили тимчасом аж до Днїпра, і за Днїпро, як оповідає той же сучасник, не перейшли тільки тому, що Мстислав галицький, переїздячи Днїпро, всї иньші човни — що були полишені тут при походї в степ, казав забрати від берега. Але мабуть наслїдком того маса вояків лишило ся й погинула на лївім боцї Днїпра. Сучасник каже, що з людей ледво десятий прийшов живий до дому. Самих князїв побито шість в сїй утечі, між иньшими Мстислава чернигівського з сином. Чимало побили й самі Половцї, щоб відібрати коня або одежу. Самих побитих Киян рахували (мабуть побільшуючи) на десять тисяч. Поодинокі монґольські ватаги позаганяли ся досить далеко в переяславські землї — до Сьвятополкового Новгорода (Витичева). „Люде, не знаючи татарської лести, виходили їм на стрічу з хрестами, а вони їх всїх побили”.

По сїм монґоли завернули ся назад і зникли з очей сучасників також загадково, як і з'явились, зіставивши на Руси вражіннє якоїсь страшної бурі: „Татари (як їх звали на Руси) вернули ся від р. Днїпра і не знаємо, звідки прийшли й де знову подїли ся — звідки їх Бог привів за наші гріхи”, каже сучасник ²⁵).

Полїтична система в руських землях по сїй катастрофі не змінила ся на разї, тільки перемінило ся розміщеннє князїв — деякі погинули, а на опорожнені столи пересунули ся иньші члени з тих же родин. Так у Київі сїв Володимир Рюрикович, місце його в Смоленську зайняв Мстислав Давидович. В Чернигові сїв син Всеволода Чермного Михайло. Галицький Мстислав заховав на далї свою впливову ролю, і старий хан Котян далї був його вірним помічником. В основі полїтичної системи лежав далї союз князїв галицького, київського і чернигівського, і по абдикації й навіть смерти Мстислава Мстиславича, що вмер скоро по своїм переходї до Торчеська (1228), Володимир київський і Михайло чернигівський зістали ся в союзї з його зятем — угорським королевичом ²⁶).

Але нові особи внесли певні переміни в сю систему, і вони виявили ся згодом. Володимир Рюрикович ще найменьше. Подібно до попередника се була досить безбарвна фіґура, що мала дуже невелике значіннє в сучасній полїтиці. Ще бувши смоленським князем він був вірним і пильним союзником і помічником Мстислава Мстиславича і перейшовши до Київа, держав ся далї сеї полїтики, що була також і полїтикою його попередника на київськім столї Мстислава Романовича. Коли скоро по катастрофі на Калцї Мстислав галицький, під впливом боярських інтриґ прийшов до конфлїкту з Данилом, Володимир помагав Мстиславу ²⁷). До Данила він мав фамілїйну неприязнь: „бо його батько постриг Володимирового батька, тому був у його серцї великий страх” ²⁸). Тому й по смерти Мстислава з початку бачимо Володимира серед ворогів Данила. Але полїтичні обставини складають ся так, що у Володимира і Данила з'являють ся спільні вороги, і Володимир згодом стає вірним союзником і помічником Данила та стоїть вповнї під його полїтичним впливом. На се вплинуло кілька обставин, а головно — полїтика чернигівського князя Михайла.

Михайло з початку шукав помочи у Володимира й був його союзником. Він засїв чернигівський стіл, поминувши свого стрия Олега Ігоровича, кн. курського, і з сього вийшла між ними війна. Михайло опер ся на союзї з Володимиром київським і володимиро-суздальським князем Юриєм; вони посередничали й помагали силою Михайлови, й він відбив ся від стрия ²⁹). Але при тім, здаєть ся, прийшло ся йому віддати Переяслав суздальським князям; принаймнї як раз від сього часу (1227) в Переяславі знову з'являють ся князї суздальської династії ³⁰). Покінчивши з стриєм, Михайло слїдом зачепив ся з Ярославом, меньшим братом Юрия, колишнїм князем переяславським і новгородським, суперником Мстислава Мстиславича. Причиною були новгородські справи: там бороли ся в тім моментї полїтичні впливи Юрия і Ярослава; коли Новгородцї не помирили ся з своїм князем — сином Юрия, став ся компроміс: вони згодили ся на Юриєвого шваґра і союзника Михайла чернигівського, рекомендованого їм Юриєм ³¹). Але Михайло мусїв пильнувати чернигівського стола, тим більше що мав і претендента до нього в особі згаданого стрия Олега, а в Новгородї мав також противну партію, тому скоро знеохотив ся до новгородського стола й рішив його зректи ся, а натомість забезпечити собі певні торговельні вигоди у Новгородцїв: „сказав Новгородцям: „не хочу у вас княжити, іду до Чернигова! гостей (купцїв) до мене пускайте : як земля ваша, так і моя” ³²). Новгородцї наслїдком того покликали князем Ярослава, але скоро не помирили ся з ним, і закликали Михайла назад і той прийняв запросини. З того всього вийшла боротьба між Ярославом і Михайлом. Новгород переходив у них з рук до рук, а Ярослав воював чернигівскі волости. Михайло й тут операв ся на союзі з київським Володимиром і Юриєм, і за їх посередництвом сю справу вкінцї полагоджено ³³).

При переглядї сих подїй насуваєть ся цїкаве порівняннє становища суздальських князїв супроти українських сих часів з попереднїми часами. Ми бачимо, що суздальські князї по чвертьвіковій перерві знову беруть участь в українсьхих справах, але становище їх зовсїм не те, як давнїйше: нема тут і мови про широкі впливи Андрія або Всеволода, про ролю зверхника, розпорядника українських справ. Трохи згодом побачимо, що оден з суздальських князїв пробував навіть засїсти в помітуванім попередньою ґенерацією Київі, що за сей час підупав значно гірше і на Українї займав другорядне становище поруч Галича. Дальшу ж участь суздальських князїв в українських справах відвернула зовсїм татарська катастрофа.

Вертаючи ся до Михайла, бачимо, що він на початках тридцятих років полагодив свої клопоти — свої відносини в Чернигівській землї й свій конфлїкт з Ярославом. З тим сильно перемінила ся його полїтика: він вертаєть ся до широких плянів свого дїда й батька — на Київ і Галичину. Се стало ся зараз за полагодженнєм новгородського конфлїкту: очевидно, тільки він стримував Михайла, що вже перед тим мусїв носити ся з тими плянами. Ще весною 1231 р. чернигівські князї, з'їздять ся „на соньмъ” до Київа, приязно пирують з Володимиром ³⁴) з нагоди посьвящення ростовського епископа, а вже слїдом Михайло (зимою 1232/3 р.) вибираєть ся на Володимира. Але при тім Михайла далеко більше інтересує Галичина нїж Київ. Галицька справа знову стала отвором: Мстислав Мстиславич, що був на якийсь час запечатав її для української полїтики своєю особою, вмер; його зятя — угорського королевича Андрія Данило вигнав з Галича; але Угорщина не кинула претенсій на Галичину, боярство теж завзято бороло ся з Данилом, противставляючи йому кого будь в ролї конкурента, так що ґрунт для всяких претендентів на Галич був дуже придатний. Михайло й кидаєть ся на сю гру, разом з сином Ростиславом; його пляни тим більше скуплюють ся на Галичу, що поруч нього появляєть ся иньший неспокійний дух — Ізяслав Мстиславич, правдоподібно — син Мстислава Романовича, київського князя ³⁵). Він претендує на Київ і стає союзником Михайла. Відповідно до того Володимир Рюрикович стає вірним союзником і помічником Данила.

Так уложила ся нова система полїтичних відносин на Українї: союз київського князя з галицьким, чи лїпше сказати протекторат над київським князем галицького, що тодї вже держав під своїм впливом майже всю Волинь (в Володимирі його заступав меньший брат Василько), а по противній сторонї князь чернигівський зі свояками, і деякі поменьші: згаданий Ізяслав, стриєчний брат Данила Олександер, князь белзький, князї пинські. Коли додати ще, що переяславський князь (правдоподібно був ним тодї Сьвятослав Всеволодович) не грав в українській полїтиці нїякої ролї, то будемо мати повний образ полїтичної системи тодїшньої України. Половецький хан Котян був союзником Данила, але заразом иньші половецькі хани помагають його ворогам.

Як я вже згадав, конфлїкт між Михайлом і Володимиром зазначив ся вже десь зимою 1232/3 р. ³⁶). Володимир тодї сподївав ся походу на Київ і звернув ся по поміч до Данила. Той прибув у Київ і своїм посередництвом відвернув війну. Се було початком дуже тїсного союза Володимира з Данилом; Володимир дав йому Мстиславову волость в Київщинї — Торчеськ; Данило віддав її Мстиславовим синам ³⁷); обидва князї по тому прийняли між собою „братьство и любовь велику”. Сей полїтичний союз був так важним для Володимира, що брав перевагу й над родинними звязками: коли Олександер белзький, його зять, програвши скоро по тім свою боротьбу з Данилом, кинув ся тїкати до свого тестя в Київ, Данило дігнав його й зловив на границях Київщини, і Володимир не уступив ся за зятем ³⁸).

Не диво, бо Володимир далї чув себе загроженим. Відносини його з Михайлом не полїпшили ся від Данилового посередництва. Десь з кінцем 1234 р. війна розпочала ся на добре. Михайло з Ізяславом обложили Київ. Володимир звернув ся знову до Данила, і той, ,,знаючи його прихильність”, поспішив ся в поміч. Михайло відступив від Київа й подав ся за Днїпро, а Ізяслав втїк до Половцїв. Данило з Володимиром пішли слїдом за Михайлом, обложили Чернигів і поставши тяжкі машини, якими дуже нищили місто і як каже лїтопись, були такі машини, що кидали на місто каміння, яких і чотири б то чоловіка не здужали підняти, а самі почали пустошити Чернигівщину, і в тім перейшла цїла весна. Про кінець сеї чернигівської кампанїї Галицька лїтопись промовчує; комбінуючи її оповіданнє з звістками Новгородської, виходить, що Михайло вийшов із Чернигова, не витримавши тяжкої облоги; тодї Чернигівцї піддали ся і Данило посадив тут Мстислава Глїбовича, стриєчного брата Михайлового, що прилучив ся до нього в сїм походї — мабуть власне з пляном здобути при тім чернигівський стіл. Але коли Данило з Володимиром по сїй побіді хотїли вертати, напав на них несподївано Михайло („створивъ прелесть на ДанилЂ”) й дуже понищив його полки, „побив Галичан без числа, ледви Данило вийшов” ³⁹).

По сїй пригодї, замовчаній в лїтописи, Данило хотїв забрати ся до дому безпечними „лїсовими краями”, бо військо його було ослаблене. Але Володимир упросив його зістати ся: Михайло ішов на нього слїдом з Чернигівцями, а Ізяслав наспів з Половцями. Данило не схотїв лишити вірного союзника й виступив на Половцїв. Ворожа сила показалась одначе така велика, що інїціатори походу самі почали радити відступити, та Данило спротивив ся з своїх лицарських принципів — коли стати до битви, то вистояти до кінця. „Сказав Данило на те: коли воін раз пішов на битву, повинний або здобути побіду, або полягти від ворогів! Я стримував вас, але тепер бачу, що маєте страшливу душу! Я вам казав, що зі змученим військом не можна йти против сьвіжого, але тепер нема що вагати ся — ідїм против них!” Пішли на ворогів, і під Торчеськом стала ся битва. Війська Данила й Володимира побито. Володимир зачинив ся у Торчеську, але як каже лїтописець — за зрадою кількох Галицьких бояр, Ізяслав здобув Торчеськ і взявши Володимира в неволю, віддав його з жінкою Половцям, Данило ж утїк до Галичини. Ізяслав по тім приступив з Половцями під Київ, і туди ж наспів Михайло з своїм полком. Київ здобуто, і Половцї „багато злого наробили Киянам”; з заграничних купцїв узяли контрибуцію ⁴⁰). Ізяслав сїв у Київі. Михайло слїдом здобув Галич. Противні Данилови галицькі бояре пустили поголоску, що Ізяслав з Половцями іде на Волинь, і тим змусили Василька, що з військом стеріг Галича, вийти на Волинь, а позбувши ся залоги, підняли в Галичинї повстаннє на Данила. Данило мусїв забрати ся в Угорщину, а бояре посадили в Галичу Михайла ⁴¹). Союзники осягнули таким чином свої пляни, і Чернигівщина, Київщина й Галичина знову злучили ся в союзних руках. Тільки дуже не на довго.

Володимир не багато пробув у половецькій неволї, хиба кілька місяців ⁴²). Вже зимою 1235/6 р. під час війни Данила з Михайлом, посилає він Данилу в поміч Торків ⁴³). Чи здобув він собі Київ від разу, не знати, але що тогож 1236 р. він таки сїв у Київі, се каже Галицька лїтопись виразно ⁴⁴). Михайлу тодї приходилось видержувати тяжку боротьбу з Данилом: сї роки наповнені завзятою війною за Галичину, де Михайло „возводив” на Данила і Угрів, і Ляхів, і Половцїв, і Русь. Тому він не міг далї підпирати свого союзника Ізяслава, що з рештою також бере дїяльну участь в боротьбі за Галич, коло котрої обертаєть ся тодїшня українська полїтика, і Володимиру не тяжко було підчас неї вернути собі Київ.

Взагалї Київ у сих роках як пилка переходить з рук на руки, без всяких війн: його не тяжко було здобути, тяжше задержати. До нього не привязували великої ваги, легко мирили ся з його утратою, але як легка здобич він знаходив все нових і нових претендентів. Ще тогож року (1236) користаючи з українських замішань, задумав здобути Київ Ярослав Всеволодович, тодїшній новгородський князь. Він прийшов з полками Новгородцїв і Новоторжцїв і зайняв Київ легко, здаєть ся — без бою: принаймнї Новгородська лїтопись, оповідаючи про се, не згадує нїякої війни, й каже, що Новгородцї з того походу прийшли всї здорові ⁴⁵). Та довго він тут не забавив: як каже лїтопись, „не можучи держати Київа, пішов в Суздаль” ⁴⁶). Але що він не вернув ся в Новгород назад, а пішов у Суздальщину, то видно мав уже звістку про татарську катастрофу, де загинув і тодїшнїй суздальський князь Юрий, опорожнивши йому стіл ⁴⁷). Ся звістка могла й вплинути на Ярослава, що він покинув київський стіл. Опорожнений Київ зайняв Михайло, полишивши в Галичу сина Ростислава (1238) ⁴⁸).

Та се був дуже небезпечний час. Татари перейшовши огнем і мечем північні землї — Рязанську, Ростово-Суздальську і Новгородську, 1239 р. звертають ся на Україну ⁴⁹). Осібні віддїли татарської армії були послані на Переяславщину і на Чернигівщину. Переяслав узято приступом, пограблено, людей побито („изби всЂ”), навіть епископа Симеона забито, хоч Татари взагалї духовенства не зачіпали; про князя не згадуєть ся — може втїк перед облогою. Другий віддїл приступив під Чернигів; кн. Мстислав Глїбович став до бою „з усїма воями”, але в битві не міг витримати і понїс великі страти; по сїм взято Чернигів і спалено; епископа взяли живого й вивели в Глухов. Стільки говорить про сї землї одиноке наше джерело — Галицько-волинська лїтопись. Вона додає, що тодї ж хан Менке на чолї віддїлу війська приступив і під Київ — „сглядать града Кыєва”, й ставши над Днїпром дивував ся його красї й великости, спробував намовити Киян, щоб піддали ся, кн. Михайло і Кияне не послухали — не схотїли піддати ся. Але перспектива боронити Київ від Татар Михайла зовсїм не тішила по неудачах, які мала подібна оборона в иньших землях. Справа його в Галичинї була на разї теж програна: Данило наглим нападом вернув собі Галич, і син Михайла Ростислав мусїв забрати ся на Угорщину, де йому була обіцяна рука королївни. Туди подав ся тепер і Михайло.

Полишений Київ зайняв був оден зовсїв незвістний князець з Ростиславичів — Ростислав Мстиславич, мабуть син Мстислава Романовича, а може й Мстислава Давидовича ⁵⁰). Правдоподібно, він перед тим сидїв у якійсь київській волости. Але Данило вигнав його і взяв Київ собі; одначе його боронити сам теж не схотїв, а посадив тут свого воєводу Дмитра, сам: же вернув ся у Галичину. До нього тодї звернув ся Михайло з сином з перепросинами: надїя їх на угорського короля не справдила ся, а окрім того Михайлу ще треба було увільнити з рук Данила свою жінку, що попала ся в неволю під час утечі Михайла з Київа. Михайло виправдував ся й складав усе на галицьких бояр, що не позволяли йому жити в добрих вїдносинах з Данилом, і на далї присягав ся жити в згодї. Данило пристав на сї запевнення. Уложено угоду: Михайло з сином вирікав ся всяких плянів на Галич, за те Данило обіцяв йому Київ, а Ростиславу — Луцьк. Але в свою київську волость Михайло не відважив ся йти з огляду на Татар і зіставсь у Данила; „Данило і Василько позволили йому ходити по своїй землї і дали йому богато пшеницї, меду, товару і овець до волї” ⁵¹).

Се дїяло ся при кінцї 1240 р. Попереднього року військо Бату знищило лївобічну Україну, з кінцем 1240 р. він розпочав похід на захід, за Днїпро. Пізної осени рушило його військо, вичекавши аж замерзне Днїпро, що утрудняв їм сей похід на захід ⁵²). На початку грудня обложило воно Київ. Страшне вражіннє робила ся превелика і зовсїм дика армія: вона окружала цїле місто; від рипу возів, оповідає Галицько-волинська лїтопись, від реву велблудів та іржання коней татарських стад не можна було чути голоса в містї. Не вважаючи на пригнобленнє, яке чинив вид сеї дикої хмари, Кияне під проводом воєводи Дмитра не настрашені долею заднїпрянських городів, відважно узяли ся до оборони. Бату приступив від Днїпра (від Лядських воріт). Тут поставив він машини до розбивання стін — „пороки”, і Татари день і ніч били ними в стіни (вони мали взагалї досить вироблену технїку облоги). Коли стїни рушили ся, люде під проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, „і тут треба було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити, як стріли затьмили сьвіт”. Оборонцїв відбито, і Татари опанували стїни. В розпуцї, користаючи з перерви в облозї, поки Татари, втомлені атакою, відпочивали цїлу добу, Кияне зробили укріплення наоколо Десятинної церкви, але вони не були сильні, і другого дня Татари їх взяли від разу. Тоді люде в розпуцї кинули ся ховатись на хори Десятинної церкви, разом із своїм добром, і величезна церква, не витримавши сього навалу, впала. Се можна було прийнята за симболь сеї доби. Будова Володимира Вел., що знаменував собою закінченнє процеса сформовання Руської держави, падала, ховаючи під своїми руїнами останки її полїтичного устрою в його власнім огнищі і центрі.

Місто взято. Богато народу побито. Але воєводу Дмитра, взятого в неволю, скалїченого, Бату помилував — „мужьства ради єго”, і взяв до свого двору ⁵³). Звичайно прийнята дата київського взятя — 6 грудня, передана в Суздальській лїтописи і пізнїйших компіляціях ⁵⁴).

Вість, що Київ взято, і Татари йдуть далї на захід, навела страшенну панїку на західнї руські землї. Князї кинулись тїкати куди хто трапив — Данило в Угорщину, відти в Польщу, Михайло з сином в Польщу, відти на Шлезк. Військо Бату через Галичину і Волинь пішло на Угорщину. З подорожнїх городів лїтопись вичисляє Колодяжен, Камінець на Случи, Ізяславль на Горини. Колодяжна Бату не міг взяти — поставив дванадцять пороків, і не міг розбити стїн, але намовив людей піддати ся, і потім побив їх. Камінець й Ізяславль взято. Натомість Кременець і Данилів було трудно взяти, й Бату їх поминув. Володимир взято приступом і страшно знищено, „изби не щадя”. Лїтопись каже, що в Володимирі не зістало ся живої людини, церкви наповнені були трупом: очевидно, й тут люде крили ся в останнїй бідї по церквах. Галич взято теж, „иныи грады многы, имже нЂсть числа”, як сумарично додає лїтопись. Правдоподібно головне військо Бату ішло на Колодяжен, Ізяславль, Кремінець і звідси на Галич; Володимир взяв мабуть осібний віддїл. Десь в лютім Бату мусїв бути вже в Галичинї, і відси спішно пішов на Угорщину, де пробув близько рік ⁵⁵), а весною 1242 р. через Галичину, Волинь і Київщину пройшов назад у степи.

Князї як швидко розлетїли ся перед лицем татарського війська, так скоро злетїли ся назад, скоро йно татарська орда перейшла через Україну. Поки вона ходила по Угорщинї й західно-словянських землях, на Українї знову почала ся давня полїтична боротьба, хоч татарський погром вплинув примітно на її інтензивність і завзятість. Галицьке боярство попробувало знову противставити Данилу Ростислава Михайловича, і він навіть захопив був на хвилю Галич. Михайло по виходї Татар пішов у Київ і тут зістав ся. Ростислав зайняв чернигівський стіл, порожнїй по смерти Мстислава Глїбовича. Відносини Михайла до Данила не були добрими: галицький лїтописець докоряє Михайлови, що він, вертаючи ся на Україну, нїчим не показав своєї вдячности Данилови за його гостинність під час татарського походу. Але Київа Данило йому не боронив. Ростиславу слїдом удало ся одружити ся з угорською королївною і він зовсїм полишив Поднїпровє, діставши від угорського короля банство в Славонїї, потім в Мачві, на Дунаю. Михайло на сю вість поїхав був і собі на Угорщину, але там його прийняли не ласкаво, і він вернув ся на Україну ⁵⁶).

Тим часом князї оден перед другим почали їздити до нового зверхника східньої Европи — татарського хана, щоб дістати від нього потвердженнє своїх князївських прав. Суздальський Ярослав поїхав здаєть ся перший, зараз по поворотї Бату, й дістав потвердженнє своїх земель і навіть як каже Суздальська лїтопись, Бату дав йому старшинство над усїми князями „въ Русскомъ языцЂ”. Дуже правдоподібно, що крім Суздальської землї він випросив собі тодї й Київ, де недовго перед тим пробував був сїсти: коли Данило переїздив Київ при кінцї 1246 р., там сидїв намісник Ярослава — очевидно Ярослава суздальського ⁵⁷). Михайло, вернувши ся з Угорщини, мабуть застав уже Київ зайнятим і пішов у Чернигів, а звідти вибрав ся й собі в Орду — за потвердженнєм. Чого він тим хотїв, властиво не знаємо — чи потвердження своїх прав на Чернигівську волость, чи ще чого, тільки несподїванно пострадав тут за віру, не згодивши ся виконати татарські двірські церемонїї: перейти між двома огнями (церемонїя очищення від всяких злих гадок) і віддати честь пенатам ханської династиї. Михайло уважав се поганством, і не згодив ся сповнити сих церемонїй, навіть коли йому загрозили смертию за таку образу ханського маєстату. Його убили разом з боярином його Федором — затовкли кулаками і ногами на смерть, а в православній церкві канонїзовано їх як мучеників за віру ⁵⁸).

Тогож року 1246, майже в тихже днях вмер і Ярослав, вертаючи ся з Монґолїї з подорожі до великого хана Ґуюка ⁵⁹). Його старший син Олександер дістав від хана грамоту (ярлик) на Київ і всю Руську землю (1249), але він „Руської землї” не хотїв, перебував у Новгородї, а 1252 р. добув від хана ярлик на суздальський Володимир і перейшов туди ⁶⁰). Київ, що вже мабуть і за його батька Ярослава тільки номінадьно до нього належав, зовсїм вийшов з під власти князїв старої династиї. Його історія як полїтичного центра, а потім — як одного з центрів в землях старої Руської держави, та огнища княвївсько-дружинного устрою, закінчила ся вповнї.