Примітки. 2) „Покликав мужів (бояр) батька свого Вячеслава, тивунів і ключників, і казав їв позносити майно батька свого перед себе: убраннє

¹) Іпат, с. 298, 300.

²) „Покликав мужів (бояр) батька свого Вячеслава, тивунів і ключників, і казав їв позносити майно батька свого перед себе: убраннє, золото, серебро і зібравши то все, почав роздавати по монастирях, по церквах, до затворах, бідним, і так роздав усе, а собі не взяв нїчого, тільки взяв честний хрест собі на благословеннє, а решту майна відложив на поминаннє, чим сьвічку й просфору по нїй (на парастасах) відправити” — Іпат. с. 326.

³) „Се Богь поялъ стрыя твоего Вячеслава, а ты ся єси еще с людми в Кие†не утвердилъ; а поЂди лЂпше в Киевъ таже с людми утверди ся, да аче стрый придеть на тя Дюрги, понЂ ты ся с людми утвердиль будеши: годно ти ся с нимъ умирити — умиришися, пакы ли — а рать зачнеши с нимь” — Іпат. с. 326. Тут може бути мова про формальний акт потвердження Ростислава на київськім столї Киянами, або про зміцненнє свого становища самою практикою — дати привикнути Киянам до нового князя, прихилити їх до себе.

⁴) По Новгородській лїтописи — він просидїв у Київі тільки тиждень — с. 139.

⁵) 20/III. 1155.

⁶) Іпат. с. 323-329, Лавр. с. 324-7, 1 Новг. с. 140.

⁷) „Хощеши ли к нам прити (вар,: внити) у миръ? или се мы к тобЂ (Іпат. с. 131).

⁸) Іпат. 329-331, Лавр. с. 327-9, Воскр. І с. 63-4.

⁹) Іпат. с. 299.

¹⁰) Кенїґсберський й Академічний кодекс Лавр. л. — с. 303.

¹¹) Почавши від 1156 (1157) року Київська лїтопись знову спішить ся на оден рік, як видно з поданих нею під 1158 р. означень днїв. Лавр. і l Новг. мають роки добрі.

¹²) Іпат. с. 334-6, Лавр. с. 329-30.

¹³) Іпат. с. 343.

¹⁴) Було се в р. 1156 — Іпат. с. 335; про попередню його одисею Берладника — ib. с. 237, 239 і низше в гл. VIІ

¹⁵) Іпат. с. 341.

¹⁶) 22 грудня. Іпат. с. 344.

¹⁷) Іпат. с. 336-345, Лавр. с. 331.

¹⁸) Іпат. с. 357.

¹⁹) Десь при кінцї 1160 р.

²⁰) В Іпат. (с. 363) трохи не ясно: Ізяслав, увійшовши до Київа, ”всимъ дасть прощениє Кияномь, ихьже бяху изоимали”, виходило б, що се взяті в неволю на війнї (так і думали деякі), але в Воскр. (І с. 74) инакше, і я думаю, що се автентична звістка, а в Іпатськ. вона стала неясною через скороченнє: ”опроста всЂхь Кіанъ, ихже бЂ поималъ Ростиславъ въ крамолЂ”

²¹) Іпат. с. 354.

²²) Іпат. с. 345-354, Лавр. с. 331, Воскр. І с. 71-5 — вона має тут детайлї пропущені в Іпатській, а повторені також і в Нїкон. І с. 220.

²³) Іпат. с. 253, 255-6, Лавр. с. 302-3 (1148р.).

²⁴) Іпат. с. 277,306.

²⁵) Іпат. с. 307.

²⁶) Іпат. с. 373.

²⁷) Іпат, с. 271, 273.

²⁸) Борис згадуєть ся тут іще 1156 р. — с. 335, а вже 1157 р. Ізяслав іде виганяти з Турова Юрия Ярославича. Борис умер потім у Суздалї (Лавр., Воскр. — 1159 р., Іпат. 1159 == 1158); не знати — чи його вигнано, та сам він покинув Туров.

²⁹) Іпат. с. 337-8.

³⁰) Під 1160 (= 1159) маємо в Київській лїт. (с. 346) фраґмент звістки: „воєва Георгий Ярославичь ис Турова”... По тім наступає фраґмент звістки про похід Ізяслава Давидовича на Сьвятослава Ольговича — пор. Воскрес. І с. 71, і слова: ”къ Путивлю” належать уже до сеї звістки, як видно з порівняння з Воскр. (в виданню Іпат. лїт. вони віддїлені хибно). Судячи по тім походї Мстиславичів на Юрия, що наступив слїдом, можна з правдоподібністю догадувати ся, що Юрий воював десь на волинськім пограничу і тим викликав похід Мстиславичів на Туров з сього погляду, бо були якимсь bonum nullius для князїв — Київщина і Новгород-Псков. З Київом се стало ся через його виїмкову ролю, про котру я казав вище, з Новгородом — через те, що тут роля князя була зовсїм відмінна: її б скорше можна прирівняти до ролї презідента в републїканській державі, до ресорту котрого належали одначе справи воєнні землї.

³¹) Іпат. с. 349.

³²) Іпат. с. 356.

ПОЛЇТИЧНІ ВІДНОСИНИ В 1160-Х РОКАХ, ПОЛОВЕЦЬКА СПРАВА. НОВИЙ ПОЛЇТИЧНИЙ ЦЕНТР НА ПІВНОЧИ; ПОЛЇТИКА АНДРІЯ ЮРИЄВИЧА. СМЕРТЬ РОСТИСЛАВА; МСТИСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ І ІНТРИҐИ КНЯЗЇВ; ОХОРОННІ ЕКСПЕДИЦІЇ; КОНФЛЇКТ МІЖ КНЯЗЯМИ. ПОХІД НА КИЇВ І ПОГРОМ 1169 Р. РОСТИСЛАВИЧІ І АНДРІЙ, ЇХ КОНФЛЇКТ І ДРУГИЙ ПОХІД АНДРІЯ НА КИЇВ, 1173 Р.; ЯРОСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ; СМЕРТЬ АНДРІЯ Й УПАДОК СУЗДАЛЬСЬКОГО ВПЛИВУ. БОРОТЬБА ЗА КИЇВ РОСТИСЛАВИЧІВ І ОЛЬГОВИЧІВ; ПЛЯНИ СЬВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА; КОМПРОМІС РЮРИКА І СЬВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА. ВІДНОСИНИ УСТАВЛЕНІ КОМПРОМІСОМ 1180 Р.

Увільнивши ся від Давидовича, Ростислав засїв на київськім столї міцно і спокійно. Мстислав вправдї, посадивши стрия вдруге в Київі, щось був розсварив ся з ним: мабуть забагато хотїв від нього. Ростислав тодї зайняв його київські волости, Мстислав хотїв розпочати війну, але передумав і помирив ся, діставши назад свої волости ¹). З Ольговичами Ростислав помирив ся теж; старий Сьвятослав умер 1164 р., а його місце в Чернигові зайняв Сьвятослав Всеволодович; Ростислав, як їх спільний союзник, посередничив між Всеволодичом і синами Сьвятослава Ольговича. З Андрієм Юриєвичом Ростислав мав на початку конфлїкт з поводу Новгорода, але й його полагодив: син Ростислава зістав ся в Новгородї й далї ²). В результатї Ростислав зайняв спокійне, авторитетне й досить впливове становище патріарха „Руської землї”: чернигівські Ольговичі, волинські Ізяславичі, галицький Ярослав, переяславський Глїб, Рязань, Новгород — стояли в сфері його полїтичного впливу і він ще (се вже в останнє) підтримував київську традицію давнїх добрих часів: вимагав до себе поважання, аби князї мали його „отцемъ собЂ въ правду” і „в послушаньи” ходили, а з свого боку пильнував традицийного обовязку — доглядав справедливости між князями й надїляв волостями ріжних підупалих князїв ³). Загранична полїтика його інтересувала мало. Знаємо, що імп. Мануіл, забираючи ся до нової боротьби з Угорщиною, заходив ся притягнути й Ростислава до союза, й присилав до нього дуже значного посла в сїй справі — якогось Мануіла з родини Комненів; та Ростислав показав йому всяку прихильність, але якоїсь дїяльної участи в сїй війнї не взяв ⁴).

За те спокійне князюваннє дало йому спромогу зайняти ся половецькими справами. Сього вимагали напади Половцїв, бо навіть ті припадкові звістки, які маємо, вказують на їх часте повтореннє. 1159 р. Половцї набігають в околицї Котельницї (на р. Унаві), того ж року (може по сїм нападї) Половцїв били на Поросю. 1161 р. набігли вони на Поросє, в околицї р. Рута, але нещасливо. 1164 Половцї знову набігають на Поросє, і знову їх заскочили, а крім того ще в Нїконівськім збірнику є до того року згадка про напад Половцїв, тільки дуже загальна. 1166 р. з Половцями бив ся Олег Сьвятославич, і їх же чуємо в околицях Переяслава. В Нїконівськім збірнику маємо ще, хоч дуже загальні й шабльонові, згадки про половецькі напади в 1167 і 1168 рр. ⁵). Крім того вони почали нападати сильно на руські торговельні каравани в степах.

Ростислав одначе обмежив ся тільки заходами чисто оборонними, пасивними. 1162 р. він задобрив („миръ взя”), очевидно — закупив Половцїв і оженив сина з Половчанкою. Для оборони караванів висилав військо, а десь 1166 р. ⁶) урядив ґрандіозну демонстрацію: завізвав „братию”, „звелївши зібрати ся з усїми своїми полками”, і з цїлою армією, з участию дванадцяти князїв, вийшов під Канїв і тут перестояв довший час, поки перейшли каравани „Гречника” і „Залозника” — очевидно, хотїв настрашити Половцїв ⁷). Одно слово, бачимо досить слабі початки того, що більш енерґічно розвинув слїдом Мстислав: він теж практикував подібні походи для оборони караванів, і такий характер мав його пізнїйший похід під Канїв, для оборони „Гречника”, але поруч із тим він практикував і походи в половецькі степи: на початку 1168 р. він ходив разом з Ростиславичами, Ольговичами й иньшими князями (лїтопись рахує дванадцять участників, окрім самого Мстислава) в степи Угла (Орелї) і Снопорода (туди ж значить, куди ходив за житя батька, 1152 р.), зруйновав їх кочовища і взяв велику добичу. Ольговичі теж вели аґресивну боротьбу з Половцями: Сьвятославичі Олег і Ярослав поруйновали 1167 р. половецькі кочовища, користаючи з кріпкої зими ⁸). Але нові полїтичні завірюхи, що вибухнули на Українї по смерти Ростислава, перервали сю інтензивну боротьбу з степом і відсунули її аж на вісїмдесяті й девятьдесяті роки XII в.

В колективних походах, уряджуваних Ростиславом і Мстиславом, ми даремно б шукали князїв Ростово-суздальської землї. Підчас затишного князювання репрезентанта традицій добрих давнїх часів — Ростислава, в нїй переходив дуже важний внутрішнїй процес, що слїдом дав ся дуже в знаки й Українї. До тепер Ростово-суздальська область, сей „новий сьвіт” Словянства, ся сьвіжа словянська займанщина на фінськім ґрунтї, не відогравала якоїсь важнїйшої ролї: там сидїли молодші князї, для котрих обітованною землею була „Русь” — Україна, котрих мрії крутили ся коло Київа. Юрий Мономахович, що перший надав важнїйше значіннє сїй землї, належав ще до сеї катеґорії князїв і вложив всї сили й енерґію в те, щоб здобути Київ і на золотім столї київськім дожити свого віку. Але по нїм наступив його другий син Андрій — чоловік иньших симпатий й иньших полїтичних поглядів. Він виріс на Поволжу, і Русь-Україна з її довгою історією виробленими формами житя була для нього і чужа, і несимпатична. Він потайки від батька втїк з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою палядіум будущої Московської держави — вишгородську ікону Божої Матери, привезену з Візантиї (потім прозвана Володимирською вона послужила головною сьвятощею, палядіумом нових полїтичних центрів Суздальщини — Володимира і пізнїйше — Москви). Никонївська компіляція, пробуючи пояснити психольоґію Андрієвої втїкачки з України, добре каже, що його прикро вражала вічна боротьба руських князїв, і тягнуло в Суздаль, „яко тамо, рече, покойнЂє єсть” ⁹). І сим кроком Андрій розірвав на все свої звязки з Україною. Ставши князем в Ростовсько-суздальській землї, він заходив ся коло того, щоб зміцнити, збільшити свою силу на ґрунтї сеї волости, підняти її значіннє, надати її першорядний вплив. Він повигоняв своїх братів і братаничів і зістав ся „самовластьцем” у своїй землї. Порозганяв він і виднїйших бояр свого батька — правдоподібно занадто впливових і претенсійних як на нього. В противність старим центрам землї, з їх сильнїйше розвиненим громадським житєм, дїяльностию віча, земською аристократією, він протеґував нове „мизинне” молодше місто — Володимир, його зробив своєю столицею і всякими способами прикрашав. Пізнїйше і звідти перенїс він свою резіденцію в новий городок Боголюбий, ним самим збудований під Володимиром. Аби усунути впливи київської митрополїї, він заходив ся коло засновання осібної митрополїї у себе; се йому не удало ся, але своїх епископів він держав остро і скидав з катедри одного по другім ¹⁰).

В результатї утворила ся дуже сильна, автократична власть, і опираючись на неї Андрій зажадав для себе першого місця в руській полїтичній системі. Досї се робило ся так, що князь-кандидат в премієри добивавсь київського стола. Андрій по своїй родинній позиції і своїм силам теж міг би се осягнути, але він має иньший плян: він заходить ся коло того, аби з свого князївства зробити новий полїтичний центр руської системи. Може бути, він бачив, що Київ вже вижив своє, упадає, ще правдоподібнїйше — що йому не симпатичні були самі історичні традиції, звязані з Київом, увесь полїтичний устрій України — ся безконечна ґалєрія рівноправних (в принціпі) князїв, сї родинні рахунки й патріархальні відносини, впливи боярства і полїтична роля громад. Переробити се — не було надїї, й Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сенїором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престіж, хоче на далї розпоряджати ним з своїх ростовсько-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результатї викликало б нові замішання, нові руїни Київа, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути свого пляну до останку. Одначе й зроблене ним мало важне значіннє: Київу дано рішучий удар, Володимир на Клязмі став другим полїтичним центром Східньої Европи. А зручний спадкоємець Андрієвої полїтики — його брат Всеволод повів далї його пляни — понижати Київ і на його рахунок підіймати свій новий центр.

До самої смерти Ростислава Андрій стояв осторонь і навіть уступав йому (в новгородськім конфлїктї). Полїтична система Руси виглядала добре урівноваженою і було б ризиковно пробувати її захитати. Може з рештою бути, що й особа Ростислава — справедливого, побожного, оборонця всяких традицій, полїтичних і церковних, мала певне поважаннє навіть і у такого „свобідного від забобонів” чоловіка як Андрій. Але обставини змінили ся зараз по смерти Ростислава — розпочалась нова, досить довга (звиш десятилїтня, від 1167 До 1181 р.) стадія замішань — власне навіть не боротьби, а хронїчних замішань, і Андрій не загаяв ся її використати для своїх плянів.

На початку 1167 р. ¹¹) вмер Ростислав, вертаючи до Київа з своєї подорожи в Новгород, куди їздив мирити сина з Новгородцями. Почувши повний упадок сил, він спішив ся в Київ, бажаючи постригти ся перед смертию в Печерськім монастирі й гірко дорікаючи свому духовнику, що стримував його від постриження, про котре Ростислав думав вже від довшого часу, — не доїхав і вмер недалеко Смоленська.

Його наступником в Київі по всякій імовірности ще за житя його загально признавав ся Мстислав, що двічи посадив на київський стіл сього самого Ростислава. З тим, мабуть, і був переданий йому ще за житя Ростислава один з найважнїйших київських пригородів — Білгород. Коли прийшла звістка про смерть Ростислава, князї, що сидїли на ріжних волостях Київщини: Володимир Мстиславич та Ростиславичі Рюрик і Давид, післали до Мстислава заклик на київський стіл. Такі ж запросини він дістав від Киян і від Чорних Клобуків. У Киян він дїйсно мав щиру популярність і симпатиї, але чорноклобуцька старшина при тім полїтикувала і пильнувала ріжних своїх особистих інтересів. Мстислав був так певний себе, що сам не спішив ся до Київа, а поручив „посидїти” там свому братаничу та послав туди свого тивуна. Але справа не була так проста. Князї, відступаючи Мстиславу київський стіл (а між ними було й два стриї його — Володимир Мстиславич і Володимир Андрієвич, що уступали Київ „молодшому” !), за сю уступку жадали нагороди. Між ними уложила ся „твердь” — союз для того, аби вимогти від Мстислава волости за свою невтральність: Володимир Мстиславич бажав для себе всього Порося, Володимир Андрієвич — Берестейської волости; до них прилучив ся ще брат Мстислава Ярослав луцький, що хотїв, аби брат передав йому Володимир, та Ростиславичі — їх претензії нам близше незвістні. Але Мстислав на компроміси з ними йти не схотїв. Він взяв помічні полки з Галичини, з Польщі, від кн. городенських і пішов на Київ. Чорні Клобуки прилучили ся до нього. Претенденти сховались у Вишгород. Мстислав увійшов у Київ, де його стріли Кияне, і він уложив „ряд” з князями, що стояли по його сторонї, з дружиною й громадою — всїми чинниками тодїшнього полїтичного житя. Після того приступив до Вишгорода. Обложені князї пішли на уступки й помирили ся з Мстиславом. Володимир Мстиславич дістав Котельницю, Давид Вишгород, Рюрик Овруч, Володимир Андрієвич теж щось дістав ¹²), і Мстислав, уладившись, вернув ся до Київа ¹³).

Але ся побіда Мстислава і вимушена покора князїв зовсїм не уставили добрих відносин. З початку виникло, що Володимир Мстиславич собі бажає київського стола: прецїнь він мав не меньші права княжити, як і Ростислав, котрому двічи був відступив київський стіл той самий Мстислав; тільки сил Володимиру бракувало. Коли його пляни вийшли на верх, він вирік ся їх, але слїдом деякі чорноклобуцькі старшини стали підбивати його до планів на Київ, і він піддав ся їм і почав ладити ся до походу. Се був одначе о стільки отчайдушний плян, що власні бояре відступили від Володимира, коли довідали ся про сей плян: „ се ти без нас видумав, і ми з тобою не поїдемо, — ми того не знали”, сказали вони йому й кинули його. Але Володимир не послухав сеї остороги; лишивши ся сам лише з отроками, він сказав: то се будуть мої бояре (ті отроки), й поїхав лучити ся з Чорними Клобуками до походу. Але ті, побачивши його з таким бідним двором, вирікли ся його: побачивши, що він їде сам, сказали: „ти нам казав, що за тобою всї брати, а деж Володимир Андрієвич, Ярослав і Давид? приїхав оден, без своїх бояр, здурив нас! а нам лїпше в чужу голову, як у свою!”, і з тими словами почали стріляти в Володимира, так що він ледво з духом забрав ся. Скомпромітований сею історією утїк він в початку до Володимира Андрієвича, та той його не прийняв, потім до Андрія в Суздаль, але і той ще не хотїв сваритись з Мстиславом, і відіслав його в Рязань ¹⁴).

Позбувши ся сих клопотів і не предчуваючи нових, Мстислав забрав ся до боротьби з Половцями. В спілцї з князями він ходив у похід, згаданий вище, на початку 1168 р., і потім знову — на оборону торговельних караванів. Сї походи, очевидно, викликали загальне співчутє й ентузіазм, що виглядає з лїтописного оповідання про них. „Вложив Бог, каже він, добру гадку про Руську землю в серце Мстиславу Ізяславичу, бо він хотїв її добра всїм серцем: скликав він свою братию й почав думати з нею, сказав їм: братиє! пожальте ся Руської землї, своєї отчини й дїдини, що (погані) заберають християн кождого року в свої „вежі” (шатри), присягають на угоду з нами і все переступають, і вже у нас займають Гречеський путь і Солоний і Залозний! Чи би не добре б нам було, братиє, поклавши ся на божу поміч і на молитву святої Богородицї, пошукати пути вітцїв і дїдів своїх, і своєї чести. І мила була його мова Богу, і всій братиї, й мужам (боярам) їх. І сказала йому вся братия: „Боже поможи тобі, брате, за те, що Біг вложив тобі таку гадку в серце! а нам дай Боже голови поскладати за християн і за Руську землю і бути зачисленими до мучеників!” (Як бачимо, не дуже складно, але ентузіастично!). Всї князї київські, волинські, чернигівські й переяславські з своїми полками рушили під проводом Мстислава й погромили половецькі кочовища по Орели й Снопороду, взявши велику здобич, масу невільників і худоби. Трохи згодом Мстислав запроєктував новий похід для охорони „Гречника” від половецьких нападів, і князї з полками вийшли під Канів, на зустріч торговельним караванам — „Гречнику”.

Але квасів між князями було стільки, що й із сих походів виникли тільки нові сварки: ріжні дрібницї, боярські інтриґи, поговірки, в родї того, що Мстислав висилав своїх людей по здобич потайки від иньших князїв, що Мстислав хоче підступом вхопити Ростиславичів, і т. и. ¹⁵) — викликали на ново роздражненнє між Мстиславом і Ростиславичами, а новгородські справи привели до повного розриву. Новгородцї вигнали від себе Ростиславового сина, і всї пресії й походи Ростиславичів і Андрія суздальського не могли змусити їх прийняти його назад: Новгородцї жадали собі котрогось з синів Мстислава, і той нарештї, правдоподібно — по довгих ваганнях, послав їм свого старшого сина — славного пізнїйше Романа.

Сей факт привів до крізи. Андрій в якійсь мірі був анґажований в новгородській справі, бо підтримував Ростиславичів. Між ним і Ростиславичами утворяєть ся союз проти Мстислава, і до нього прилучаєть ся Володимир Андрієвич — що жадав був від Мстислава для себе волости і не дістав, Ольговичі — що перед тим були „в волї” Мстислава, але видно, не з доброї охоти. Андрію настав час для його плянів. Він знайшов якусь причину — не знаємо навіть яку, і на початку 1169 р. вислав свого сина Мстислава на Україну, на Мстислава. До нього прилучили ся полки ріжних князїв: чотирох Ростиславичів — старшого Романа, що сидїв у Смоленську, і трох молодших, що сидїли в Київі, Глїба переяславського, двох синів Сьвятослава Ольговича, Володимира Андрієвича — цїла хмара українських князїв посунула нищити Київ на славу його північного суперника.

Ся армія посунула просто на Київ. Приступила від Вишгорода і обложила Київ. Мстислава застала вона неприготованим: він сподївав ся нападу на Новгород і саме перед тим післав туди військо синови в поміч. Поміч з Волини Мстиславови не поспіла. Він одначе попробував боронитись. Почались битви під Київом. Та сили Мстислава були за слабі, а до того ще й Чорний Клобук у Мстислава тримав ся не щиро. Коли по трох днях битви військо союзників обійшло київські позиції з заду й почало бити звідти, Мстислав здав ся на пораду дружини й вийшовши з міста подав ся на Волинь. Чорні Клобуки ще й уганяли за ним.

Так 8 марта 1169 р., в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помиловання. Два днї грабили його їх війська — „Смольняне, Суздальцї, Черниговцї, грабили весь город, „Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нїкому нї звідки: церкви горіли, християн убивано, иньших брали в неволю”... Взяли богату здобичу, „церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всї позабирали”. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досї претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати, тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Лїтопись мала право сказати, що сього ще нїколи у Київі не бувало ¹⁶).

Князем у Київі Андрій поручив свому синови посадити Глїба Юриєвича, свого молодшого брата, князя переяславського, але нїчого не зробив, щоб забезпечити йому князюваннє: його військо вернулось слїдом до дому. Тим часом Мстислав зовсїм не вирік ся київського стола. Він почав з того, що пімстив ся за погром Київа над своїм близшим сусїдом Володимиром Андрієвичем, попустошивши його Погоринє, а на початку 1170 р. пішов на Київ, взявши поміч з Галичини, від Сьвятополка туровського і брата Ярослава. Він пройшов насамперед на Поросє, до Чорних Клобуків, очевидно — рахуючи на їх поміч, і Чорний Клобук прилучив ся до нього, але теж тримав ся не щиро. Відти, не стрінувши опору пройшов Мстислав під Київ і застав його полишеним: Глїб забрав ся звідси в Переяслав і звідти послав по Половцїв, а Ростиславич Давид засїв у Вишгородї, приладивши ся до облоги і попаливши все наоколо замку. Зайнявши Київ, Мстислав обложив Вишгород, але Давид боронив ся сильно, бо мав богато війська, і свого і від братів, Половцїв і частину Чорних Клобуків, Мстиславу союзники помагали слабо, й помічні полки оден по другім розходили ся від нього; воєвода галицького полку сказав, що має порученнє від князя не стояти довше як пять днїв, а що Мстислав затримував, покликуючи ся на заяву дану йому галицьким князем, то Галичане сфалшували „грамоту” (лист) до нього від Ярослава і покликуючи ся на неї пішли до дому. За ними пішли й иньші. Тимчасом прийшла звістка, що Глїб веде Половцїв, а до Давида ще йде якась поміч. Мстислав, бачучи своє військо ослабленим, а не можучи покладати ся на Чорних Клобуків, бо „Чорний Клобук йому льстив”, постановив відступити, й пішов назад на Волинь ¹⁷). Він слїдом розхорував ся й умер у своїм Володимирі ¹⁸), умовивши ся перед смертию з братом Ярославом, що волости їх перейдуть до синів в простій лїнїї: Володимир зістанеть ся Мстиславовим синам, а Ярослав лишить ся і далї в Луцьку. На першу вість про смерть батька перейшов в Володимир з Новгорода Роман Мстиславич ¹⁹).

За Мстиславом кілька місяцїв пізнїйше пішов на той сьвіт і Глїб Юриєвич ²⁰), просидївши в Київі несповна два роки. Давид і Мстислав Ростиславичі, що сидїли в Вишгородї, закликали на його місце в Київ звісного нам свого стрия Володимира Мстиславича. Був се чоловік дуже мало поважаний і ще меньше популярний ²¹), і Ростиславичі, закликаючи його, очевидно, надїялись використати такого дрантивого князя як найбільше в своїх інтересах. Володимир, дїйсно, сїв у Київі. Але образив ся тим Андрій: „не любо йому було, що Володимир сїв у Київі, і він насилав на нього, кажучи йти з Київа, а велїв там сїсти Роману Ростиславичу ²²). Очевидно, Андрій далї хотїв по своїй волї розпоряджати ся київським столом, для того уневажнив Володимира, хоч він і був найстаршим в родинї Мономаха, а для осолодження сього свого самовластя дуже зручно віддав київський стіл своїм союзникам Ростиславичам: вони однаково не дали б себе довго з Київом поминати. Мотивував він се тим, що хоче добра Ростиславичам, би вони „нарекли його собі отцем”. Найстарший з Ростиславичів Роман не мав одначе охоти пхати пальцї між двері — відбирати Київ від Володимира, і не спішив ся туди з свого Смоленська. Не знати, що б з того вийшло, та Володимир саме в тім часї умер, просидївши в Київі не сповна чотири місяцї ²³). Тодї вже Роман не вагав ся прийняти київський стіл, що „давав” йому Андрій ²⁴), і на початку липня 1171 р. прибув у Київ, лишивши в Смоленську сина.

Але сї родинні сентіменти Андрія до Ростиславичів минули дуже скоро, і з його прислужників Ростиславичі слїдом стали в ролї оборонцїв українських князївських традицій супроти претензий північного „самовластьця”. Яка тому була властиво причина, лїтопись не каже, але здаєть ся, що завинила знову новгородська справа, як і в попереднїм розриві з Мстиславом Ізяславичем ²⁵). Вигнавши Мстислава з Київа, Андрій і Ростиславичі конче хотїли видалити і його сина Романа з Новгорода і з великими силами обложили Новгород, але Новгородцї відбили ся; тодї їх дїйняли звичайним способом — голодом, перервавши торговлю з Новгородською землею. Се зробило свій вплив, і Новгородцї звернулись до Андрія, щоб він їм поставив князя і Андрій „дав” Новгород Рюрикови ²⁶). Та Рюрик не помирив ся з Новгородцями і на початку 1172 р. мусїв звідти забратись, а Новгородцї знову звернули ся до Андрія, й той на сей раз посадив уже свого сина. Се й могло бути причиною незадоволення Ростиславичів на Андрія. Разом з тим, чи щиро, чи тільки шукаючи причини — „вини покладывати”, як каже прихильний Ростиславичам лїтописець ²⁷), — Андрій причепив ся до Ростиславичів, щоб вони видали йому трох бояр, бо вони збавили („уморили”) Андрієвого брата Глїба Юриєвича. Ростиславичі сього жадання не слухали, тодї Андрій казав їм забирати ся з „Руської землї”, а Київ віддав свому братови Михалкови, що сидїв тодї на Поросю. Сказав Андрій Романови: „не ходиш ти з своєю братиєю в моїй волї, отже іди собі з Київа, а Давид з Вишгорода, а Мстислав з Білгорода! маєте Смоленськ, ним собі подїлїть ся!” — оповідає се лїтопись. Мусїло се стати ся десь на початку 1172 р. ²⁸).

Роман по такім ґречнім прошенню дїйсно пішов назад у Смоленськ, далї від клопоту, але Михалко, правдоподібно, зачув, що воно на добре не вийде, і сам з Торчеська у Київ на його місце не пішов, а післав тільки свого брата Всеволода. Дїйсно, молодші Ростиславичі зовсїм не мали наміру слухати ся Андрія й заберати ся з Руської землї. Вони насамперед післали протест Андрію на таке його розпорядженнє, грозячи розривом: „брате! ми щиро признали тебе своїм отцем (старшиною значить), цїловали до тебе хрест і стоїмо при тій присязї, але коли ти тепер вивів брата нашого Романа, нас всїх вигоняєш (путь кажеши), без нашої вини, то Бог і сила хрестна над усїма” (себ то — дамо справу на суд божий, будемо бити ся). Андрій їм нїчого не відповів. Тодї вони наглим нападом впали до Київа, вхопили тут Всеволода з його двором і посадили на київськім столї Рюрика ²⁹), а слїдом обложили й самого Михалка в Торчеську та змусили його відстати від Андрія й пристати до них.

Андрій мусїв дуже розгнївати ся таким бунтом Ростиславичів і постановив їх приборкати, тим більше що Ольговичі, надїючи ся щось скористати з сього розриву, поспішили заявити, що готові помагати йому на всїх його ворогів. Він прислав Ростиславичам новий наказ — забиратись з Руської землї в Берладь ³⁰), коли не слухають ся його. Головним протестантом Андрій при тім уважав Мстислава ³¹), і він дїйсно не злякав ся Андрієвого наказу: казав на сором обстригти Андрієвого посла і мав дати через нього таку характеристичну відповідь Андрієви: ми тебе досї мали за батька з любови, коли ж ти з такими словами до нас прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби що собі знаєш, і най буде воля Божа” („а Богъ за всЂмъ”). Як бачимо тут поставлено виразно основне питаннє: рівноправности, автономности князїв, котру хотїв зломити суздальський „самовлавластець” і на Українї, як зломив у себе. Андрій рішив поставити ся й дати українським князям останню лєкцію полїтичної мудрости.

Він збирав ся, очевидно, дуже старанно, бо похід розпочав ся аж по роцї — лїтом 1173 р. Військо самого Андрія київська лїтопись, може побільшуючи (вона взагалї в оповіданню про сю війну впадає в епічний тон або в напушистий, риторичний стиль) ³²), числить на 50 тисяч; крім того Андрій велїв прислати помічні війська князям полоцьким, пинським, городенським, і навіть Роману смоленському, що, дїйсно, й вислав свій полк на братів, „бо був тодї в руках Андрія”. Мав він і добровільних союзників: Ольговичі, що зараз по розриві Андрія з Ростиславичами навязали союз з ним, надїючи ся дістати Київ, прилучили ся тепер до армії Андрія, а Сьвятослав Всеволодович, як старший з усіх князїв, прийняв загальний провід. Прилучили ся до походу і ті князї суздальські, що сидїли на Українї. Всїх князїв лїтописи рахують двадцять! Небувалий похід!

Ростиславичі полишили Київ і зачинили ся в меньших і лекших для оборони замках: Рюрик в Білгородї, Мстислав у Вишгородї, а Давид подав ся за помочию в Галичину. Армія Андрія, забравши — мабуть більш неволею як волею, полки Киян, Поршан і Чорних Клобуків, 8 вересня обложила Вишгород. Лїтописець каже, що воєводи Андрієві дістали від нього наказ конче дістати в руки Мстислава й привести до нього, а його братів лише вигнати з Київщини. Але се показало ся не так легким. Мстислав держав ся дуже сьміливо та енерґічно й від разу стрів ворога кріпким боєм — вийшов з замку й натоптав передові полки, ведені Андрієвим братом, славним пізнїйше Всеволодом. „И бысть мятежь великъ, и стонава, и кличь рамянъ ³³), и гласЂ незнаемии; и ту бЂ видити ломъ конЂйный и звукъ оружный, отъ множьства праха не знати ни конника ни пЂшьца”. Коли приступили головні сили й обложили замок, Мстислав робив щоденні напади на них з замку, против їх атаків. Облога затягла ся на два місяцї й мусїла страшно притомити й знеохотити військо союзників. Тимчасом Ярослав луцький, що прилучив ся до армії союзників „со всею Волынскою землею”, надїючи ся виторгувати собі при тій нагодї Київ, а стрівши ся на сїй точцї з претенсіями Ольговичів, що хотїли Київа собі, увійшов вкінцї у зносини з Ростиславичами, і вони згодились відступити йому Київ. Тодї він відступив і подав ся до Білгорода, щоб злучити ся з Рюриком. Се було початком панїки в армії союзників: сподївали ся, що Ростиславичі дістануть іще поміч із Галичини, перетягнуть до себе Чорних Клобуків і т. и. Серед ночи нагло розпочала ся в армії загальна несамовита втїкачка. Мстислав помітивши се, ударив з міста на втїкачів і забрав масу в неволю. Ростиславичі вернули ся в Київ; се було на початку падолиста. В Київі вони посадили по умові Ярослава Ізяславича, а в їх руках зістали ся київські волости ³⁴).

Але Ярослав не загрів місця в Київі. Я вже згадував про його переговори з Ольговичами в справі київського стола; тепер Сьвятослав Всеволодич пригадав йому якісь обіцянки, зроблені мабуть підчас сих переговорів, і зажадав від Ярослава волости в Київщинї: „Пригадай но давнїйшу умову, на котру цїлував ти хрест, кажучи: ”як я сяду в Київі, то я тебе надїлю, а як ти сядеш у Київі, то ти мене надїли; тепер ти сїв, чи право, чи криво, отже надїли мене”. Той почав казати: „звідки тобі наша отчина! Ти до сеї сторони (Днїпра) не маєш нїчого” ³⁵). Сьвятослав же на те сказав: „Я не Угрин і не Лях, ми одного дїда внуки, скільки тобі до нього, стільки й минї. А коли не тримаєш ся давнїйшої умови, то як собі хочеш”. Ярослав таки не пристав. Сьвятослав на борзї пішов на Київ. Ярослав був не приготований і втїк до Луцька. Сьвятослав заграбив майно Ярослава і дружини, забрав навіть княжу родину й вернув ся назад. Ярослав зірвав свій гнїв на Киянах, що то вони „підвели на нього” Сьвятослава, і наложив контрибуцію на Київ, на всїх по ряду: на духовенство, манастирі, заграничних купцїв, чужоземні кольонїї, одним словом — на кого лише міг. Сей епізод, розумієть ся, зробив відносини між Ярославом і Киянами не дуже приязними. Тимчасом Ростиславичів узяв жаль за Київом. Здобувати його від Ярослава чи не хотїлось їм, чи було нїяково, бо самі ж посадили його. Отже шукали иньших способів і нарештї надумали здобути його через того самого Андрія, котрого претензії на розпорядженнє Руською землею що йно так героічно відбили. Вони послали до Андрія посольство, просячи, аби Роман Ростиславич міг назад вернути ся до Київа („просяче Романови Ростиславича княжить вь КиєвЂ”). Ся малодушна пропозиція їх по недавнїм протестї була дуже наручна Андрієви, бо вповнї признавала його претензії на право розпоряджати Київом. Але Андрій захотїв їх ще поводити й не поспішив ся сповнити їх покірного прошення: сказав, що мусить нарадити ся з своєю українською „братиєю”: „пождите мало, послалъ єсмь къ братьи своєй в Русь: како ми вЂсть будеть отъ нихъ, тогда ти дамъ отвЂтъ” (чи розумів він тут союзників — Ольговичів, що претендували на Київ, чи свояків Юриєвичів, не знати).

Таким чином Київ готов був перейти знову під опіку Андрія. Але як раз його вбили тодї його дворяне ³⁶). Се перервало вплив ростово-суздальських князїв на українську полїтику. В Ростовській землї розпочала ся внутрішня боротьба: між старими земськими центрами — Ростовом і Суздалем, що тримали ся Ростиславичів, синів Ростислава Юриєвича — з одного боку, й новим, подвигненим Андрієм полїтичним центром — Володимиром, що тримав ся молодших братів Андрія, — з другого. Ся внутрішня боротьба, де брали участь і деякі українські князї (чернигівські, переяславські) закінчилась 1177 р. побідою Всеволода Юриєвича, репрезентанта міста Володимира і нових: Андрієвих напрямів в суздальській полїтицї. Від 1177 р. він стає одиноким князем Ростово-суздальської землї і починає працювати в тім же напрямі, що й Андрій, але не скорше як в 80-х рр. здобуває він собі ширший полїтичний вплив та починає грати ролю в українських справах ³⁷).

На Українї тим часом далї тягли ся замішання. Коли Ростиславичі звернули ся до Андрія з своїм проханнєм про Київ, Роман прибув з Смоленська — очевидно з наміром сїсти в Київі, хоч Ростиславичі й заперечували се перед Ярославом. Але Ярослав, скоштувавши приємности бути київським князем, не мав охоти боронити далї свого київського князювання й забрав ся назад до Луцька. Ростиславичі, як запевняє їм прихильний лїтописець, навіть кликали його назад, тільки він нїби то не послухав. Тодї Роман сїв на ново в Київі, і Київська земля опинилась, з малими виїмками, в руках Ростиславичів, хоч і поділена на кілька частин ³⁸). Був се кінець 1174 або початок 1175 р.

Але на Київ пильним оком від довшого часу дививсь иньший, вже звістний нам претендент — Сьвятослав Всеволодич. Коли незабаром прийшли Половцї на Київщину і побили Ростиславичів під Раставцем, Ольговичі, по словам лїтописи, дуже тим утїшились, і Сьвятослав виступив з якимись, не ясними нам інкрімінаціями на Давида, доводячи, що його треба укарати, відібравши волость. З тексту виходило б, нїби Давид завинив чимсь в отім недавнїм походї на Половцїв (лїтопись згадує хоч неясно, про якісь суперечки між князями підчас сього походу), і Сьвятослав, що дуже уважав на своє старшинство між князями, взяв на себе ролю патріарха і судії: „Сьвятослав поїхав до Київа і казав Роману: „брате, я не хочу від тебе нїчого, але наш „ряд” (право, умова) такий: „оже ся князь извинить, то въ волость, а мужь у голову” ³⁹), а Давид винуват. Роман же його не послухав . Тодї Сьвятослав пішов походом на Київ: пішов в полудневі городи, почасти притягнув до себе тутешнїх князїв, почасти змусив піддати ся; прилучив до себе Чорних Клобуків і взагалї згромадив сили до атаки на Київ. Роман супроти такої грізної ситуації не відважив ся боронити ся в Київі і вийшов в Білгород: з Київа прибула депутація, повідомляючи про се Сьвятослава й запрошуючи його до Київа, і Сьвятослав увійшов і сїв у Київі. Одначе тріумфи його на тім і скінчили ся: вибити Романа з Білгорода йому не удалось, а слїдом надтягнув із Смоленська з новими силами Мстислав Ростиславич. Сьвятослав, довідавши ся, що з ним хочуть битись, кинув ся тїкати за Днїпро, не діждавшись Половцїв, по котрих був послав; прийшовши запізно, вони пограбили лише околицї Торчеська. Але Ростиславичі розуміли, що Сьвятослав своїх претензій не залишить і не маючи енерґії до дальшої боротьби з ним, пішли на компроміс: добровільно відступили йому самий Київ і титул, а собі зіставили свої київські волости — цїлу майже Київщину ⁴⁰). Взагалї бачимо тепер, що князї меньше уганяють ся за київським золотим столом і більше уважають на волости в Київщинї.

Але в той компроміс Сьвятослав уложив ся не від разу. Як я вже казав, він памятав, що він старший між князями Ярославової династиї, і бажав широкого полїтичного впливу та пробував його здобути, хоч і досить нещасливо. Від смерти Андрія він брав участь у внутрішнїх суздальських справах, взявши (дуже нещасливо, як потім показало ся) сторону Всеволода Юриєвича; потім взяв участь в боротьбі рязанських князїв, але тут стрів ся вже з Всеволодом, що піддержував противну партію: Всеволод зловив Сьвятославового сина Глїба, посланого в поміч рязанським князям, і закував. Сьвятослав задумав війну з Всеволодом, але його звязували Ростиславичі, що обсїли його звідусїль — і в Київщинї й від Смоленська, та могли стати по сторонї Всеволода. Сьвятослав укладає широкий і ризиковний плян: насамперед вигнати „з Руської землї” Ростиславичів, бо ті йому „во всемъ пакостять” і прийняти „власть Рускую”, а може й Смоленськ — бо Сьвятослав посадив тодї свого сина в Новгородї, а з полоцькими князями мав союз, отже окружив Смоленськ своїми людьми — і тодї вдарити на Всеволода.

Стрінувши ся на ловах з Давидом Ростиславичем, Сьвятослав як поясняє лїтопись — не порадивши ся з виднїйшими боярами, а тільки з княгинею та своїм ,,милостником” Кочкарем, казав зловити Давида. Але той втїк, і Сьвятослав міг тільки пограбити його табор. Показавши так незручно свої карти, Сьвятослав уважав неможливим зістати ся далї в Київі й перейшов за Днїпро. Правдоподібно одначе, родинні переміни, що зайшли у Ростиславичів, бо Роман, що княжив у Смоленську, вмер, і туди перейшов Давид, лишивши в Вишгородї сина, а Рюрик сїв у Київі, — подавали Сьвятославу надїю, що Ростиславичі, зайняті своїми справами, дадуть йому на разї спокій, і він пішов походом на Всеволода. Се було десь при кінцї 1180 р.; Сьвятослав мав до помочи Новгородцїв і Половцїв, Всеволод — Рязанцїв. Мала се бути боротьба за першенство, рішеннє питання — хто буде мати провід на Руси чи Ольгович чи Юриєвич. Але при своїх слабких силах Сьвятославу трудно було дурити себе надїєю на побіду. Похід дїйсно скінчив ся на нїчим: Всеволод стрів Сьвятослава в дуже неприступній позиції, й Сьвятослав, перестоявши кілька тижнїв перед нею, роспочав переговори, але від Всеволода не дістав відповіди і не змігши анї напасти на нього, анї прийти до згоди з ним, зовсїм з нїчим повернув назад, боячи ся весняного бездорожа. Така ж безрезультатна була кампанїя його і з Смоленськом, що він вчинив слїдом в союзї з полоцькими князями.

Звідси він пішов на Київ. Рюрик відступив у Білгород, але звідти зручним нападом розбив і розполошив Половцїв, що стояли під Київом. Сьвятослав, що засїв у Київі, опинив ся в досить прикрій ситуації. Але Рюрик хотїв тільки відновлення копромісу, і Сьвятослав вкінцї мусїв згодитись на нього: „Рюрик відступив йому старшинство і Київ, а собі взяв всю Руську землю”. Відновлено отже status ante bellum. Було се десь при кінцї 1181 р. ⁴¹).

Таким чином пляни Сьвятослава на сильну і впливову ролю в руській полїтичній системі не справдили ся. Приборкати Всеволода не удалось: він вправдї випустив Глїба Сьвятославича з неволї, але тільки з ласки. В Новгородї перемогла суздальська партія, й син Сьвятослава мусїв звідти забратись. Своєю невдалою війною Сьвятослав тільки розбудив підозріння з обох боків — й у Ростиславичів і у Всеволода, і поставив себе звідти й звідси під пильний догляд, що звязував йому руки і ноги. Перейшовши в Київ, він мусїв віддати Чернигів брату Ярославу, зіставивши собі тільки землю Вятичів, і се була властиво одинока його реальна волость, бо сам по собі Київ тодї дуже мало значив. Рюрик Ростиславич, перейнявши „всю Руську землю” і операючи ся на своїх союзників і свояків, був в дїйсности сильнїйшим від нього: в Смоленську сидїв його брат, Роман волинський був його зятем, турово-пинські князї — шваґрами й близькими союзниками, його ж підтримував галицький Ярослав і суздальський Всеволод. Характеристично, що Київська лїтопись (в сїй части взагалї дуже прихильна Ростиславичам) титулує великими князями й Сьвятослава, й Рюрика — отже признає діархію ⁴²). Сьвятослав мусїв задовольнити ся сею ролею напів номінального київського князя і такого ж номінального „старійшини” між князями, досить поважаного, але не дуже вливового патріарха, яким малює нам сього „грізного великого князя київського” сучасне Слово о полку Ігоревім. Дїйсне ж старшинство опинило ся в руках суздальського Всеволода, дарма що по родинним рахункам Сьвятослав його титулував „братом і сином” ⁴³).