Примітки. 1) Див. Sattler Handelsrechungen des deutschen Orden і йогож Der Handel des deutschen Ordens in Preussen zur Zeit seiner Blutho.

¹) Див. Sattler Handelsrechungen des deutschen Orden і йогож Der Handel des deutschen Ordens in Preussen zur Zeit seiner Blutho.

²) Hirsch Danzigs Handels-und Gewerbegeschichte unter der Herrschaft des deutschen Ordens c. 174 наводить зміст контракту одної ґданської фірми з цїсарем Максимілїяном на право річного вирубу в альпейських краях і вивозу до Прусії й відти до Фляндрії й Анґлїї 200 тисових дерев.

³) Див. у Гірша ор. c. c. 177. З огляду на наведений тут матеріал досить тяжко згодити ся з поглядом Д.-Запольского в книзї Госуд. хозяйство с. 318: він думає, що до початків XVI в. виріб лїсових товарів ледви аби мав яке значіннє в лїсовім господарстві в. княжого скарбу. Чи не забракло йому по просту матеріалів?

⁴) Hirsch ор. c. c. 178.

⁵) Ibid. c. 173.

⁶) Про луцьких купцїв див. цитати документів у Гірша ор. c. c. 177.

⁷) gracia magn. vestre (Ягайло) nobis inter cetera scripsit de mercatoribus hominibus et subditis celsitudinis vestre regie de Bretsh Rutenico desiderantes, quatinus mercatores cum eorum ligais super Wislam et aliis bonis et mercanciis suis quibuscunque ad terras nostras (пруських) absque impedimentis aliis venire et ibidem eadem bona vendere seu alias commutare seu convertere ac alia bona reemere valeant juxta eorum libitum voluntatis — Voigt, Codex dipl. Prussiae VI ч. 124.

⁸) Hirsch ор. c. c. 175-6.

⁹) Ibid.

¹⁰) Рахували одначе у нас малу сотку і на 100 штук — див. низше, на c. 185.

¹¹) Тодїшня пруська марка варта була ²/₃ угорського золотого — прототипа польського золотого, або 40 широких чеських грошей, що курсували тодї в польських і українських землях.

¹²) Hirsch ор. c. c. 253-4.

¹³) Lauffer Danzigs Schiffs-und Waarenverkehr am Ende des XV Jarh. (Zeitschrift des Westpreussischen Geschichtsvereins, т. XXXIII, 1894) см. 36-7, 42.

¹⁴) Умер 1541 р. — Niesiecki IX c. 69; як видно з дальшого, був старостою любомльським до кінця.

¹⁵) Себто тогож Тенчиньского.

¹⁶) Себто в р. 1541-1563 (того року умер).

¹⁷) Оден з більших підприємцїв і експортерів лїсових товарів.

¹⁸) Архивъ Югозап. Р. VII. II c. 351-2.

¹⁹) Себто плах, яких з бруса виходило четверо мабуть.

²⁰) Отже сплав товарів з країв горішньої Припети ішов куди близше — або Бугом, або Мухавцем і звідти до Бугу.

²¹) na klepki, na waszilki, na fiflie — різні роди дерева на бочки.

²²) Архивъ с. 317.

²³) Жерела VII c. 25.

²⁴) То значить до р. 1563.

²⁵) Жерела III c. 192.

²⁶) Жерела III c. 333.

²⁷) Див. c. 183. Для часів перед самим заведеннєм монополю вкажу на пр. контракт Фед. Сангушка з 1546 р., що запродує берестейському Жиду 100 лаштів попілу, по півчетверта золотого польського, обовязуючи ся відставити попіл до Володави, перепустити його без мита через Ковель до Берестя й дати припасу на спуст (мясо, мука, крупи) — Арх. Санг. IV ч. 367.

²⁸) Маємо контракти на аренду мита від них в Дорогичинї й його околицї: в 1525 р. воно було видержавлено на три роки по 30 кіп річно, але вже в 1527, до скінченя попереднього терміну, запродано двом Сендомирським міщанам по 100 кіп річно — Бершадский І c. 133, Акты рус.-лит. госуд. ч. 181. Не знаю, на якій підставі говорить Д.-Запольский: „очевидно, мито се побирало ся з товарів, привезених з Польщі”; в контрактах нема на се нїякого натяку, і з привозу, що приходив з коронних провінцій, мито мало б збирати ся вище, десь коло Володави, в Берестейщинї, а не в Дорогичинї.

²⁹) подданныє є. к. м. вел. княжества духовныє и светскиє — которыє товари лесныє всякиє у в. кн. Литовскомъ въ пущахъ, въ лесехъ и въ борехъ своихъ робили, або тежъ купъцомъ такъ до Прусъ яко и до Иθфлянтъ, и тежъ тутошънимъ купцомъ и Жидомъ ку робенью наймовали и запродовали, бывали въ томъ отъ таковыхъ купцовъ въ запроданьи дома або тежъ въ спущаньи и бракованью и въ продаваньи въ Прусехъ и въ Иθлянтахъ омыливаны” — Книга посольская метрики в. кн. Литовскаго I с. 36.

³⁰) Любавский в своїй історії сойму представляє се так, що проєкт вийшов від сойму і тільки був прийнятий в. князем (c. 540-3), але се зовсїм неправдоподібно. Той факт, що вже на найблизшім соймі шляхта починає стараннє виломити ся з сеї ухвали, показує се, а низькі цїни, уставлені на товари, не лишають сумнїву, що не соймові стани були авторами сього фіскального проєкту.

³¹) Акты Зап. Рос. III c. 29.

³²) Ibid. c. 54.

³³) Бершадскій III c. 253 (контракт був уложений перед роком 1565).

³⁴) Див. Źródła V c. 119-20.

³⁵) Книга галицького ґроду львів. краев, арх. 131 c. 1622.

³⁶) Źródła V c. 119, 131, 137.

³⁷) Consularia львів. міського архива ч. 42 (1634) с. 199.

³⁸) Книга львівського ґроду львів. краєв. архиву 396 с. 23, Maтеріали до історії торговлї Львова — Записки т. LXV c. 45.

³⁹) Львів. ґр. кн. 388 c. 351.

⁴⁰) Львів. ґр. кн. 396 c. 2278-9.

⁴¹) Źródła V c. 119.

⁴²) Ibid. c. 131; в 1616 р. буди тут ще не згадують ся, отже не більше пяти лїт як повстали: лїсів, значить, не вистало й на десять лїт поташової кампанїї.

ЕКСПОРТ ЗБІЖА Й ЙОГО ВПЛИВИ: РОЗВІЙ ПОПИТУ, ҐДАНСЬКИЙ ТОРГ, РАЙОН ЙОГО ПОПИТУ, РОЗВІЙ ЕКСПОРТУ НА УКРАЇНСЬКІЙ ТЕРИТОРІЇ — В БАСЕЙНЇ БУГА І СЯНУ, НА ВОЛИНИ, ЗРІСТ ЦЇН, РОЗВІЙ ХЛЇБОРОБСТВА НА ВИВІЗ, ЗРІСТ ФІЛЬВАРКОВОГО ГОСПОДАРСТВА, РОЗШИРЕННЄ ЙОГО ПЛОЩІ, ЗАБИРАННЄ СЕЛЯНСЬКИХ ҐРУНТІВ, ДРОБЛЕННЄ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ, ЗРІСТ ГОСПОДАРСТВ МАЛОЗЕМЕЛЬНИХ, ЗАГОРОДНИКИ В ПЕРЕМИЩИНЇ І СЯНІЧЧИНЇ, В КОРОЛЇВЩИНЇ ЛЬВІВСЬКІЙ, ЗРІСТ ПАНЩИНИ, „НОВИНИ"; БЕЗЗЕМЕЛЕННЄ СЕЛЯН В МАЄТНОСТЯХ ПРИВАТНИХ; ПРОЛЄТАРІЗАЦІЯ СЕЛЯН В ЗЕМЛЯХ ЦЕНТРАЛЬНИХ І СХІДНЇХ.

Вивіз отсих всїх продуктів, що ми оглянули, — чи більше, чи меньше шкідний, чи просто руїнний — як вивіз лїсовнх товарів, дотикав господарства не панщинного. Він експльоатував не так людську працю, як природні запаси українських країв і не відбивав ся так різко на відносинах суспільно-економічних. Натомість вивіз збіжа, що розвиваєть ся по тім, приносить за собою незвичайний попит на робочі руки, приводить до незвичайного зросту панщини, і дуже сильно впливаючи на суспільно-економічні обставини, через те стає незвичайно важним чинником чи стімулом в історичнім процесї наших земель.

Виходить він відти-ж, відки прийшов попит на товари лїсові, й розвивається ся поруч із ним, але впливами своїми досягає наших країв значно пізнїйше — в другій половинї XVI в., властиво під кінець його.

Огнищем його був Ґданськ. Лежучи при виходї комунїкаційної сїти вислянського басейна, він уже з кінцем XIV в. стає важним експортовим торгом не тільки лїсових товарів, а й збіжа. Ряд подїй, які мали місце на протягу XV в., скріпили се значіннє. Упадок рицарської держави в другім і третїм десятолїтю передав в руки Ґданська ті великі операції в скуплї й продажі збіжа, яку провадила перед тим рицарська адмінїстрація. Повстаннє против рицарського правительства пруських міст, на чолї яких стояв власне Ґданськ, і підданнє Польщі, що привело вкінцї до упадку Пруську державу і до прилучення до Польщі західньої Прусії, увільнило торг Ґданська від всяких обмежень зі сторони пруського правительства, здобуло йому широкі привілєґії, знесло всякі границї й перешкоди в торгу з коронними землями й зробило Ґданськ головним, майже монопольним експортером продуктів господарства польських провінцій на півночи. Упадок Ганзейського союзу, до котрого належав Ґданськ, і спеціально голови сього союзу — Любека, що грав ролю посередника в довозї й вивозї товарів з Ґданська й до Ґданська, довершив сей розвій ґданської торговлї. Нещаслива боротьба Любека з Данїєю за ганзейський монополь торговлї на Балтийськім морі, закінчена трактатом 1536 р., положила кінець сьому монополеви й увільнила Ґданськ від ганзейської опіки. Увійшовши тепер в безпосереднї зносини з морськими краями за-балтийськими, Ґданськ мав можність незмірно розширити свої торговельні обороти, і вони дїйсно протягом другої половини XVI і першої чверти XVII розвивають ся незмірно, тав що Ґданськ стає одним з найбільших торговельних міст Европи, а в його торгу сього часу перше місце займає експорт збіжа ¹).

Найстаршим, традиційним торгом для пруського вивозу збіжа (уже з XII в.) були скандинавські краї — Норвеґія й Швеція з їх слабо розвиненою хлїборобською культурою. Потім — в XIV-XV в. прилучають ся до них також неродюча Шотляндия й Голяндия з Фляндрією, що наслїдком сильного зросту міської людности й міського промислу все меньше могла задоволяти ся своїми рільними продуктами, як каже оден віршик з серед. XV в. — „що край дасть збіжа й урожаю, не вистане на хлїб і на оден місяць”. Часами, підчас неврожаїв запотрібовувала збіже також північна Франція й Анґлїя — лїсові товари йшли туди все, а збіже тільки часами. Ґданськ, що протягом XV в. стає головним експортовим портом і торговищем збіжа на балтийськім побережу, вже при кінцї XV в. експортує в „добрі” роки по 10 тис. лаштів (коло 250 тис. метричних сотнарів) збіжа річно ²); вивозили головно жито, а всі иньші роди збіжа не грають іще ролї ³). Протягом XVI віку його вивіз зростає ще більше, а ринок непомірно розширяєть ся, обіймаючи також полудневу Европу. Рівновагу нарушує тут крайнїй розстрій господарства, і спеціально хлїборобства в Іспанїї: давнїйше вона була клясичним шпіхлїрем і постачала збіже в Італїю, Францію, Фляндрію, рівноважачи своїми надвишками потреби західно-полудневої Европи. Але вікова війна Іспанцїв з Маврами захитала основи її господарства, з другого боку розвій культури вина й оливи все більше зменьшав продукцію збіжа. Вигнаннє Морисків, що становили головно хлїборобську й ремісничу людність (1571) і божевільні податки, наложені правительством Филипа II на всякого рода продукти, загострили крізу, Іспанїя не тільки не може посилати збіжа на давнї свої ринки, а сама почииає в великих масах спроваджувати збіже з балтийського побережа — з Ґданська спеціально (в останнїй чверти XVI в.). За тим іде попит на збіже з Портуґалїї, з Італїї, зростає попит з північної Франції, Фляндрії й Нїдерляндів. Ґданськ стає сьвітовим шпихлїрем і висилає величезні маси збіжа, головно за посередництвом голяндських купцїв (свою експортову фльоту Ґданськ мав невелику).

З тим зростає його запотрібованнє й розширяєть ся теріторія, з якої Ґданськ зберає збіже на свій експорт. Давнїйше вистарчало збіжа балтийських країв — Прусії, Поморя, Ливонїї й сусіднїх провінцій польських і литовських. Але з розростом експорту — з XV віком пруський експорт сягає по збіже все далї й далї в глубину басейнів рік Висли й Нїмана, що служили майже виключними дорогами для вивозу сього тяжкого товару — так само як і дерева, і він підіймаєть ся все вище сими ріками та їх допливами, не тільки більшими, а й другорядними. Нас розумієть ся буде тут інтересувати басейн вислянський, що численними своїми галузями входив глубоко також в українські землї. Уже конституція 1447 р., оголошуючи вільні ріки вийняті з під приватного права — що їх не можна загорожувати нїякими загородами, аби не здержувати сплаву в гору чи в долину, — вичисляє між такими ріками також Буг, Нарев, Вепр, Коросну, Сян, Вислоку, Дунаєць ⁴). Зріст експорту збіжа на сїй комунїкаційній сїти покаже нам отсих кілька цифр з рахунків митної комори в Влоцлавку, так сказати-б на границї середньої й долїшньої Висли: в 1537 р. тут записано звиш 6 тис. лаштів збіжа, в 1560 близько 10 тис., в 1579 вивезено до Ґданська близько 17 тис. лаштів ⁵). Загальний експорт збіжа з Ґданська в 1583 р. обчислювано ва 50 тис. лаштів ⁶). Протягом дальших десятолїть, з розвоєм вивозу до полудневої Европи мусїв він зрости ще більше, і трапляли ся роки, що переходили за 100 тис. лаштів ⁷),

Уже в першій чверти експорт збіжа починає зачіпати найдалї висунені в сїй комунїкаційній сїти українські землї — то значить середнє Побуже. З 1526 р. знаємо цїкавий процес про недодержані умови сплаву збіжа з Тикотина, на Нареві (на Підляшу): королевецький (кенїґсберґський) купець закупив у тикотинського Жида пятдесять лаштів жита по півсеми копи (13 зол.) за лашг, і Жид мав то йому приставити до Тикотина; тим часом прибувши на той час „з судны и зъ людми, нанемши ихъ такъ много, колько было потребъ на то, штобы ми оная сума жита вся отпроважона была водою”, купець не дістав усеї скількости жита, і через те не виплатив усїх грошей Жидови ⁸). Люстрація 1564 р, застає експорт збіжа сильно розвиненим уже і на горішнїм Побужу — в землї Холмській і по части Белзькій. Рахуючи збіже по тутешнїх фільварках, ревізори подають відносини тутешнїх мір до ґданського лашту, покликаючи ся на сьвідоцтво місцевих людей, „котрі плавають до Ґданська” ⁹), а при першім з ревізованих — красноставськім старостві читаємо таке: „там в Красноставі збіже часом поплачуєть ся, бо Красностав лежить в такім краю, що звідти можна добре продати збіже, довізши до иньших близших міст, а хто хоче — то й водою до Ґданська спустити, бо Висла тече не дуже далеко від Красностава, і до неї селяне довозять збіже; а й Вепр ріка тече під Красноставом і нею на весну спускають: починаєть ся він мало що низше від Красностава”. А подавши місцеві цїни збіжа, ревізори для порівняння подають також і цїни ґданські, завважаючи: „се написало ся не на те, аби класти на котрогось старосту обовязок спускати, але для того, аби було видно, як було на місцї й почім би випало в Ґданську” ¹⁰). В усїм отсїм чуєть ся уже жива звязь тутешнього збіжевого обороту з ґданським торгом і ґданським експортом. Серед селянських обовязків навіть досить далекої белзької королївщини стрічаємо уже обовязок „відвезти свій засїв до спусту” ¹¹).

Нема сумнїву, що експорт ішов також і з західньої Галичини — з Перемищини. Експорт соли, що в великих розмірах вів ся з перемиського підгіря, рікою Сяном по анальоґії дає того дорозумівати ся. Зрештою й деякі натяки можна знайти в люстрації; — напр. ревізори завважають при ревізії сяніцької королївщини: „хоч збіже звідти й не спускають до Ґданська, але й там воно поплачуєть ся завсїди добре” ¹²) — в тім звучить певне противставленнє Сяніччини королївщинам Перемищини, ревізованим перед тим. Про лежайську королївщину завважають ревізори, що в тутешнїх лїсах будують „комяги” в потребі для спусту, і шкут нинїшнїй староста казав збудувати дві великі й два „лихтани” ¹³) — тут очевидно йде мова про „потребу” спусту власного збіжа. Італїйський мемуар про хлїбну торговлю Польщі, зладжений в 1584 р., виразно говорить про сплав Сяном „всякого рода збіжа, гороху, коноплї, дерева, шкір і такого иньшого” ¹⁴). Львівські купцї в тих часах законтрактовували ся ріжним ґданським і дальших фірмам — включно до льондонських, на великі партії збіжа, по кілька сот лаштів ¹⁵).

На Побужу — в Холмщинї, в Берестейщинї, в північно-західнїй Волини, що сусїдувала з побужським басейном, сплав збіжа від 1560-х рр. стає звичайною приналежністю великого господарства. Експорт лїсових товарів проторював дорогу експортови збіжа й йшов з ним в парі. Вже в 1551 р., просячи свобідного пропуску за границю своїм лїсовим товарам, шляхта в. кн. Литовського просила також безмитного вивозу збіжа „з гумен шляхетських” ¹⁶). Правительство не згодило ся на сю привілєґію, але від коли Волинь прилучено до Польщі, й тутешня шляхта дістала сю привілєґію, на берестейській коморі засїдає спеціальний аґент старости „ку пригляданью пропущенья товаровъ водныхъ ихъ мил. пановъ шляхты, то єсть житъ, пшеницъ, попеловъ и дерева вшелякого — лЂсныхъ товаровъ” ¹⁷).

З самої Берестейщини нпр. занотуємо процес з тогож 1569 р. між берестейським Жидом Рубином з одним „земенином повЂту Берестейского” за недодержаннє контракту в справі вислання шкути з 300 бочками жита, вартости 100 кіп ¹⁸). З одного процесу довідуємо ся, що з ковельських маєтностей Курбского за його житя (ум. 1583) сплавляло ся до Ґданська збіже й лїсові товари. В иньшім іде мова про захоплені володимирськими крилошанами „в замочку владыцства володимырского” ріжних припасів — жита, пшеницї, круп, пшона, приладжених до спуску на весну до Ґданська на трох комягак ¹⁹). Холмський владика в 1583 р. законтрактовує одній ґданській фірмі велику партію збіжа, яку обовязуєть ся приставити до Торна — 100 лаштів жита й 50 лаштів пшеницї ²⁰).

Навіть з більш полудневих околиць — з Луцького повіту експортують уже збіже в великих масах. Слуга кн. Острозького в 1562 р. заносить скаргу в луцькім гродї на луцького війта, що він пограбив транспорт збіжа, що йшов з маєтностей Острозького до Буга. В. князь, віддаючи луцьке владицтво Марку Жоравницькому, обовязав його, щоб прислав йому сто лаштів жита над Буг, і пригадував про се перед навіґацією того-ж року — инакше казав відступити одно з сїл вел.-княжій адмінїстрації ²¹). Головним портом (цїнним особливо перед прилученнєм Волини до Польщі й знесеннєм митної лїнїї на сїй границї) був Устилуг, на устю р. Лугу до Бугу — сюди підвозять транспорти збіжа з Володимирського й Луцького повіту, сюди приганяють комяги для його транспорту; купцї, що торгують збіжем, мають тут свої склади ²²). Таким чином з останньої чверти XVI в. вся північно-західна Україна — всї краї вислянського басейна, з виїмком лиш крайнього підгіря, вже війшли в район збіжевого експорта.

Се був факт незвичайної ваги в економічнім житю. Робив ся останнїй рішучий вилом в давнїм натуральнім господарстві. Рільне господарство переставало служити виключним цїлям власного прожитку, як бувало до тепер. Збіже діставало грошеву вартість, як дістали його вже перед тим мід, шкіри, худоба (воли спеціально). З тим у двірського господарства являла ся нова цїль — робити для ринку — на продаж, на вивіз. Коли в інвентарях галицьких королївщин з першої половини XVI в. ми часом цїлими роками не можемо знайти одного кірця збіжа проданого з фільварків, то ревізори 1564 р. уже всї запаси збіжа, всї хлїбні дани обраховують по грошевій вартости, по риночній цїнї, і за відрахованнєм „пятої части на засїв”, вставляють грошеву вартість фільваркових запасів в доходи королївщин, і ми бачили навіть уже й обережні натяки з їх боку, що се збіже можна-б рахувати з оглядом на цїну не місцеву, а ґданського ринку. Устава на волоки в. кн. Литовського (1557) також ставить цїлею фільваркового господарства продукцію на продаж, а й вівсяна данина, по задоволенню двірських потреб, о скільки не буде в нїй потреби на великокняжім дворі або ловах, має вже висилати ся „до портовъ” ²³).

Легко собі представити, який переворот чинило се в господарстві. Давнїйше властиво не було інтересу вести хлїборобське господарство понад свій прожиток і потреби тїсно-місцевого ринку; тепер можна сказати — цїла Европа ставала ринком для панського фільварку. Давнїйша господарська мудрість полягала головно на хованню й ощаднім використовуванню натуральних запасів свого маєтку ²⁴); мало що можна було в них змінити, і доходи з господарства зростали вільним кроком з натуральним приростом людности, з збільшеннєм обширу селянської рілї і з ріжними дрібними наддатками до давнїйших чиншів і данин. Тепер останнїм словом господарської полїтики стає як найбільше розмноженнє двірського господарства, розширеннє двірського поля, закладаннє нових фільварків, побільшеннє суми двірської працї через підвисшеннє панщини, перенесеннє її з лану на господарство, роздробленнє селянських господарств — включно аж до перетворення повно-господарських селян на малоземельних загородників.

Цїни на збіже під впливом запотрібовання на експорт постійно зростали, особливо в середнїх десятолїтях в другій половинї XVI в. Цїну збіжа в Польщі на підставі даних люстраційних представляють в такій скалї ²⁵):

Спеціально з українських земель можу подати кілька порівнянь ²⁷). В сяніцькій королївщинї в 1524/5 р. продавали з фільварка колоду пшеницї за 30, 36, 40 гр.; в 1565 цїнили колоду пшеницї гіршої на 108 гр., чистої на 140 гр.

В любачівській королївщинї в 1535/6 продавали в однім випадку з фільварку колоду пшеницї по 2 зол., колоду ячменю по 28 гр.; в 1568 р. колода „пивної” пшеницї цїнить ся на 76 гр., ячменю на 40 гр., в 1570 колода пшеницї на 130 гр., ячменю на 52 гр.

В городецькій королївщинї продавано в 1534 р. з млину колоду жита середно по 24-30 гр. (цїна незвичайно вагаєть ся, і сей брак сталої цїни дуже характеристичний для тодїшнїх обставин: по жнивах продають колоду жита 13 ¹/ ²-15 гр., на передновку по 30-42 гр.), колода пшеницї середно по 48 гр. (знов таки цїна скаче з 35 на 68 гр. з жнив на передновок). В 1565 р. раховано „мірно” колоду жита на 60 гр., пшеницю 80 до 104.

Металїчна вартість золотого від 1525 р. до 1565-70 зменьшила ся на 25%, від 1535 на10%, отже цїна збіжа зросла з 1525 р. до 1565 яких 2 ¹/ ² раза, від 1535 близько 2 рази, і потім протягом дальших пятдесяти років іще (бодай місцями) збільшила ся два рази.

Се, розумієть ся, мусїло незвичайно вплинути на зріст хлїборобства, спеціально — на розширеннє панського, фільваркового господарства. Нунцій Комендоне в 1564 р. уже писав про господарство Польщі: „В останнїх лїтах хлїборобство піднесло ся по берегах Висли й иньших рік, що впадають до Балтийського моря, бо збіже спускають до Ґданська, порту польського короля, звідки воно розходить ся до Голяндиї, а часто навіть і до Портуґалїї; натомість друга частина королївства, себто Поділє, Русь, Волинь і частина Литви, що могли-б бути далеко урожайнїйші, зістають ся в більшій части без оброблення, бо їх люде засївають збіжем лише на стільки, щоб вистачило достатно для місцевих людей — тому на всїх тих ріках, що пливуть до Чорного моря, нема нїякого торгу” ²⁸). Комендоне радив Венеціянам орґанїзувати експорт збіжа з чорноморських портів, і се був добрий проєкт, тільки з нього не вийшло нїчого, і впливи нового стану річей, нових напрямів господарської полїтики розширяли ся на українській території тільки по періферії земель вислянсько-бузького басейну, безпосередно обнятих ґданським вивозом.

На Побужу нові течії в господарстві дають себе відчувати вже підчас люстрації 1564 р. Фільварки дуже численні, господарство в них ведеть ся в значних розмірах. От табличка цифр збіжа з люстрацій 1564 і 1570 рр. з фільварків тих королївщин, що сплавляли своє збіже до Ґданська:

переводячи се на відносини фільваркового господарства до господарства селянського, будем мати:

Красноставська має при 16 селах і 230 селян. ланах ²⁹) 6 фільварків і в них 250 лаш. збіжа ³⁰)

що дають на оден селянський лан фільваркового збіжа 1,1 лашт

Холмська: 28 " 282 " 6 " 191 " 0,66

Любомльська: 14 " 210 " 4 " 136 " 0,66

Городельська: 11 " 114 " 2 " 179 " 0,56

Подібне бачимо і в лежайській королївщинї, на Посяню, де на фільварку 1564 з. знайшло ся 39 лаштів жита, 14 пшеницї, 20 ячменя, 78 вівса, 2 гречки; при 11 селах і 175 сел. ланах вона має 3 фільв., в них 153 лашти, 0,88 на селянський лан. Ще інтензивнїйше в королївщинї камянецькій (галицькій):

беручи навіть низший рахунок — 1570 р. се дуже богато: в королївщинї 5 сїл і 102 лани, 3 фільв., в них має 98 лашти, припадає 1 лашт на лан.

Але звернїм ся до сусїдньої з Побужем, але ще не зачепленої експортом збіжа королївщини ратенської й побачимо зовсїм иньше:

тут 20 сїл і 365 сел. ланів, 2 фільв., збіжа 0,16 лашту на селянський лан.

Подібне й на Поділю. Переходячи від побужських королївщин, де вони так докладно обчисляли умолот збіжа, його вартість, відносини до лашту ґданського, — ревізори пускають се все в трубу: торг збіжем іще не досягнув сих країв зовсїм, і господарство вело ся виключно майже для власного прожитку. Приступаючи до описи господарства першого з тих подільських староств, Барського, вони завважають: „Там в тім старостві в досить просторони, так що не тільки фільварків, а й сїл можна-б більше мати, нїж їх єсть — якби Бог був ласкав дати спокій; а тепер, хоч є ким робити в тих фільварках, які є, але як засїють добре одного року, то держать збіже в стогах по полях „для пригоди”, а по части також на випадок неврожайного року, і вже в дальших роках так богато не сїють — от лише для виживлення замку й фільварків”. А про сусїдню Хмельницьку королївщину кажуть: „не дуже там поплатне збіже, а не дуже й записують, скільки намолотять, аби лише мали що їсти з дня на день” ³¹). В величезній королївщинї барській знайшло ся по фільварках всього 1.035 кіп ріжного збіжа (докладнїйшого рахунку ревізори не роблять), а вартість його рахують вони по 8 гр. за копу; в королївщинї камінецькій 1.336 кіп, так само середно по 8 гр. за копу; в Хмельницькій всього 832 копи, вартости по 6 гр. копа. На лашти могло се дати коло 100, 130 і 85 лаштів, а що до вартости, то на Побужу копа збіжа випаде по яких 12-13 гр.

Так само не захоплене було в тім часї новим рухом карпатське підгірє й Покутє. Про центральну й східню Україну нема що й казати.

Ся ріжниця в господарстві відбиваєть ся також дуже важними ріжницями в суспільно-економічних обставинах, які я тепер поясню коротко.

В північно-західнїй Українї в третїй чверти XVII в. розвиваєть ся незвичайно живий рух коло фільваркового господарства. „Згін” селян і „скупля” їх селянських ґрунтів та прилученнє тих ґрунтів до фільварків або закладаннє на них нових фільварків, практиковані й давнїйше ³²), стають явищем дуже частим в другій половинї XVI в. Занотувавши кілька фактів скуплї селян в сяніцькій королївщинї, ревізори завважають: „коли так будуть що року скуповувати по кількох селян, то таким чином їх далї й у старостві зістанеть ся” не богато ³³). Закладають нові фільварки не тільки дїдичі й державцї, а й ріжні дрібні доробкевичі, — служебники старостинські, ріжного стану люде. Заводять фільварки також війти й князї, користаючи з права осаджувати в своє виключне володїннє селян малоземельних — загородників, та маючи право на певну панщину, невелику що правда — кількоденну по букві привилеїв, але безперечно в житю значно збільшувану. Коли навіть низші сїльські аґенти — т. зв. десятники змушували часом селян до панщинних робіт ³⁴), тим більше могли се робити війти та князї.

Так в ревізії тоїж сяніцької королївщини читаємо про старостинських служебників, що поскуповували кілька ланів від селян „не без розливу слїз”, і оден з них випросив привилей від короля на солтиство в c. Половцях „з правом скуповувати там селян, скільки хоче, а ті ґрунти прилучати до солтиства” — себто дешевим коштом заложити собі фільварок на селянських ґрунтах і стати малим дїдичом. Иньший якийсь шляхтичок випрошує собі грамоти від короля на право викупити два лани від селян і сусїднїй млин від міщан в c. Головенцї й заложити собі там „нове солтиство” в сїм селї ³⁵). В Одріховій князь „недавнїми часами, не знати яким правом, відібрав ґрунти від двох селян, що сидїли на двох дворищах й прилучив до своїх ґрунтів”. В Мощенцї солтис „відібрав кілька участків тяглої землї від селян і прилучив до свого фільварка”. В Коростенку Війтівськім, слуга замковий, скупив ґрунти від трох селян і випросив на них привилей для засновання нового солтиства, попри те що давнїйше там істнувало! ³⁶). Під титулом війтівств та солтиств, більше або меньше титулярних, творить ся численна серія нових дрібних держав з фільварковим господарством і новими панщинними вимислами. Конституції з початку XVII в., проголосивши принціп, що війтівства й такі привілєґіовані солтиства повинні роздавати ся заслуженим воякам, як певного рода емерітура, підтримали й далї повели сю систему ³⁷).

Старости робили подібні-ж операції ще на більші розміри. Перемиський староста, скориставши десь в 1550-х рр. з якоїсь „причини” ³⁸), цїле велике село Гійсько (було 36 дворищ) скупив і ґрунти ті обернув на фільварок, а самих осадив на обійстях (zagrodach), полишивши їм лише малі кусники поля і обложивши щоденною панщиною „від полудня”. На відібраних від селян 24 ланах заложено великий фільварок: з додатком прилученого „неповиточного” фільварку на ур. Кругель, було в нїм при ревізії 500 кіп жита, 800 пшеницї, так що з становища панської кешенї операція ся була незвичайно „раціональна”! Подібну історію переказує ревізія львівської королївщини, де староста Гербурт в 1560-х р. „зігнав” селян c. Підлїсок з їх ґрунтів і на їх місцї осадив загородників, а ґрунти, очевидно, прилучив до фільварку ³⁹). В иньшім селї — Туринцї державець Стан. Жолкевский, діставши се село, помірив селянам ґрунти і зіставивши їх частину селянам, частину забрав на фільварок, а знову частину ужив для осадження нових численних осадників. В 1534 р. тут було 28 господарств, що сидїли на волоськім праві, на неміряних ґрунтах, без панщинних обовязків, а про заможність їх сьвідчить дань худобою: кожде господарство давало по барану й свинї натурою, не користаючи з права грошевої оплати, уставленої для тих, що свиней або баранів не мали. В 1565-70 рр. було тут 62 тяглі господарства на 10 ланах і 26 загородників, обложених панщиною для нового фільварку. Судячи з того, що частину ґрунту забрано на фільварок, давнїм селянам ледво лишила ся більше як третина їх давнїх ґрунтів. Цїле село з патріархального богацтва ґрунтів перейшло на малоземельних пів-пролєтарів; упадок добробуту давнїйших осадників видно з того, що замість давнїйших 28 баранів і 28 свиней, що приходило з тих давнїх 28 господарств, в 1565 прийшло з тих нових 62 господарств тільки 20 штук свиней і 1 баран. За то станув фільварок, на якім в 1570 р. було близько 1200 кіп ріжного збіжа, отже й тут реформа цїною знищення селянського добробуту значно наповнила панську кешеню ⁴⁰).

Близші пояснення, які люстрації дають нам про переміни в згаданих селах, не часто стрічають ся в них; але порівняннє простих цифр, коли убувають селянські лани, або нагло зростає число загородників коштом давнїйших тяглих господарств ⁴¹), вкінцї — ляконїчні замітки про скуплю або згін, вказують і в иньших випадках на анальоґічні операції; забираннє розроблених, справлених ґрунтів під фільварки, дробленнє селянських господарств в інтересах збільшення панщини і заміну господарств повних (з більшими ґрунтами й ширшою господаркою) малоземельними „загородами”, для панщини видатнїйшими, ніж ті повні господарства. Загородники часто не несли нїяких обовязків окрім „пішої панщини” (себто без худоби), але ся панщина бувала значна — два, три днї на тиждень, або й щоденна панщина від полудня, „постійна робота” ⁴²), так що розмірно до економічної сили загородників і тої скількости ґрунтів, яка лежала під ними, вони для фільваркового, панщинного господарства були далеко видатнїйші нїж господарства повні, „тяглі”. Отся замітка львівської ревізії може пояснити становище й ролю сього сїльського пролєтаріату в фільварковім господарстві: „Сї два села (Полтва і Замостє) треба розуміти як одно; людей там буває часом більше а часом меньше, бо часто розбігають ся; чиншу нїякого не дають, хиба сїють — там, де їм підстароста позволить і покаже, а сидять на постійній роботї, як загородники; села сї дуже потрібні для глинянського фільварку, але пп. Сверчі недавно забрали їм чимало поля і сїножатей, з яких вони мали прожиток, і через те забраннє у тих сїл поля і сіножатей зменьшило ся й засобів підданим і роботи замкови, бо їх богато забрало ся й пішло” ⁴³).

Сї підглинянські осади, може бути, являють ся пережитком двірської челяди, осадженої „за двором” давнїйшими часами (подібно як підльвівське Знесїннє, де селяне сидїли на невеликих нивках і робили що треба „собою”, себто мабуть пішо (характеристичне в своїй наївности се повне уподобленнє панщинної роботи роботї худоби) — возили пісок, цеглу для мурів, глину і т. и., орали огороди й пололи, косили луку — тепер же те все роблять до двору воєводи руського” — котрому село було надане ⁴⁴). Нові ґрупи й цїлі осади загородників, осаджених на дрібних ґрунтах і обтяжених сильною панщиною, відновляли сей давнїй тип на своїх хлїбах осадженої челяди ⁴⁵). Дешевим коштом розвязувала ся справа дешевого двірського робітника. Сей загородницький пролєтаріат був дешевший нїж фільваркові робітники, яких треба було удержувати на двірських хлїбах, і вигіднїйший, бо сам мусїв промишляти за себе, а постачав фільваркови панщину в дуже значній скількости. Тому поруч процесу роздроблення селянських ґрунтів, що приносило з собою також збільшеннє суми панщини (бо за підставу для відбування або деяких робіт або й усеї панщини брало ся не лан, а господарство) ⁴⁶), — ми в серединї і в другій половинї XVI в. бачимо також зріст загородницької верстви — місцями навіть дуже сильний. Ми з'ілюструємо се прикладами кількох королївщин, на підставі матеріалів, які дають нам їх люстрації й інвентарі.

В королївщинї перемишльській інвентар 1497 р. дає нам можність слїдити долю селянського землеволодїння вже від кінця XV в. Порівнюючи цифри 1497 і 1565 р. бачимо, що протягом тих сїмдесяти лїт площа селянських ґрунтів не зростала: в 11 селах в 1497 р. було 151 ланів селянського ґрунту, в 1568 р. тільки 158 отже 5% приросту. Розумієть ся, в дїйсности ґрунти селянські збільшали ся — через розробленнє неужитків; але се збільшеннє нейтралїзувало ся забираннєм селянських ґрунтів під фільварки. Число господарств збільшало ся через роздробленнє давнїйших господарств і твореннє малоземельних, загородницьких господарств: за той час прибуло 63 тяглих господарств і 59 загородників. Сей приріст з'їв надвишку ґрунтів над пересїчним півлановим господарством. Економічні обставини, очевидно, не допускали наразї сильнїйшого дроблення господарств, низше півланової норми, і коли воно силоміць переводило ся адмінїстрацією, то се не раз приводило до втїкачки. Тому в середнїх десятолїтях XVI в. господарство стає на сїй нормі, і число тяглих господарств не зростає, а натомість формуєть ся катеґорія загородницька: приріст людности, коли не відпливав на Підгірє, до новозасновуваних там сїл, творив нову верству сїльського пролєтаріату, піших панщинників: в 1497 р. сеї катеґорії в перемиській королївщинї не було ще зовсїм, в 1553 р. на 529 тяглих господарств в 19 селах було 66 загородницьких, в 1565 на 524 тяглих 141 загородницьких: число тяглих господарств за тих 12 лїт навіть трохи зменьшило ся, а число загородницьких побільшило ся більше як у двоє ⁴⁷).

Подібне бачимо і в королївщинї сяніцькій, в її північній, давно осадженій части — волостях Сяніцькій і Боській ⁴⁸). Тут в другій і третїй четвертинї не зростає анї число господарств анї число селянських ланів: прирібки нейтралїзують ся скуплею й забираннєм селянських ґрунтів на панське господарство. В деяких селах ґрунти роздроблено сильно (до восьмої і дванадцятої частини лана), але нормою зістаєть ся півланове господарство. Надвишка людности коли не відпливає на Підгірє, де закладають ся нові осади на волоськім праві (без панщини і фільваркового господарства, що туди ще не зайшло) — творять катеґорію малоземельних, обтяжених панщиною загородників. В середнїх десятолїтях XVI в. воно як раз витворюєть ся: в 1520-1540-х рр. стрічаємо їх лише десь не десь, як виїмок ⁴⁹), в 1558 р. вони вже становлять коло 5% всього числа господарств, а до 1565 р. їх число подвоюється й становить коло 11% з всього числа господарств.

В королївщинах положених далї на схід, як от у Львівській, селянське господарство ще не стало на нерухомій точцї, як на Посяню. Не вважаючи на забираннє ґрунтів під фільварки, селянське зевлеволодїннє показує певний приріст: з 1545 до 1570 р. в 14 селах, для яких маємо цифри, число селянських ланів зростає на 11% ⁵⁰). Поруч з тим множить ся число господарств дробленнєм давнїх ґрунтів — добровільним і примусовим. В тих 14 селах число господарств зростає за тойже час на 24%, а коли завважити, що богато ланів в 1570 р. було порожнїх, бо люде повтїкали, то виходить, що зріст господарств випереджає тут зріст селянських ґрунтів ще більше — на чотири рази. Особливо в рр. 1565-1570 усильно переводить ся дробленнє селянських ґрунтів, заходами самої адмінїстрації — майже весь приріст господарств припадає на роздробленнє давнїх господарств. Заразом зростає число малоземельних господарств, що не тільки самі творили ся, але й штучно витворювали ся, в інтересах фільваркової роботи, самою адмінїстрацією. В 1545 р. їх ще зовсїм не бачимо; в 1565 р. загородницькі господарства дають уже 7,5%, а дорахувавши дрібноґрунтові, дуже до них зближені, той 10%; в 1570 вони становлять 9,5%, а з дрібноґрунтовими 12% загального числа ⁵¹). Але заразом з'являєть ся велике число порожнїх господарств — при ревізії 1570 р. вони дали до 6 ¹/₂% селянських ґрунтів. Се вказує, що селянство тяжко зносило ті операції, які переводили ся над ним саме в сих роках — ті переломи, звязані з розширеннєм фільваркового господарства, і богато з них кидало свої ґрунти й ішло шукати свобіднїйших обставин для свого господарства й житя.

Поруч з розширеннем фільваркової рілї селянськими ґрунтами, йшло збільшеннє селянської працї, панщини, не тільки через дробленнє господарств та присаджуваннє загородників, а й безпосереднїм збільшеннєм розмірів панщинної працї. Делїкатнїйшу форму представляла щоб так сказати — конверсія давнїх чиншів і данин на панщину. В Теребовельщинї напр. староста Претвич в серединї XVI в., збільшаючи число фільварків, в кількох селах зменьшив чинш на 12 до 18 гр., але за те окрім давнїх робіт (вісїм день до року) обложив селян дводенною панщиною на тиждень „від сходу до заходу сонця” ⁵²). Розумієть ся, се збільшеннє значило кілька раз більше, нїж те зменьшеннє чиншу на 12 чи 18 гр., (селяне, щоб відкупити ся від такої двохденної панщини, мусїли платити по 60 гр.!), але все таки бодай якась тінь компензати була. В иньших випадках панщину збільшали чіпаючи ся якихось крючок, або й без них, — заводили просто як „новину”.

Поруч зросту фільваркового господарства власне друга половина XVI в. характеризуєть ся дуже сильним і скорим зростом панщини. В 1520-х рр. за норму уважано оден день панщини з лану на тиждень; в серединї XVI в. в західнїй Українї середньою панщиною стає вже два днї з середнього, півланового господарства; при кінцї XVI в. — три днї з півланового, значить шість день з лану, і з перенесеннєм панщини з лану на господарство кожде дальше роздробленнє господарств збільшало суму панщин. До того прилучали ся роботи додаткові, і штрафні — роботи за кару, в родї того що як селяне не стануть на панщину при сходї сонця, то замість двох днїв мають робити шість ⁵³), і т. и. Скарги селян з королївщин на сї новини помагають мало, бо крім того що всї роспорядження правительства зіставали ся найчастїйше не сповненими, само воно в інтересах зросту своїх доходів (хоч ті доходи в дїйсности йшли виключно майже до старостинської кешенї) прияє збільшенню фільваркового господарства і вповнї допускає збільшеннє панщин всупереч старим практикам і привилеям, а відповідно до загального зросту панщини по всяких маєтностях ⁵⁴).

Оповіджена мною на иньшім місцї ⁵⁵) історія c. Добрян в львівській королївщинї служить характеристичним прикладом тих „новин”, які заводили ся й переводили ся в селянських відносинах в звязку з сильним збільшуваннєм фільваркового господарства. В початках десь другої чверти XVI в. заложено в Щирецькій волости поруч старого фільварку в Щирцї ще другий в Добрянах. Щоб постачити йому робітників, адмінїстрація хотїла підвисшити панщину в Добрянах; але селяне не піддавали ся, покликуючи ся на свій давнїй привилей XV в., що обовязував їх робити тільки вісїм днїв до року. Супроти того адмінїстрація присадила на ріжних кавалках ґрунтів кільканадцять малоземельних господарств (в 1565 р. було їх 17 на 4 ¹/₂ ланах), з обовязком двохденної панщини, щоб забезпечити робітника фільваркови. Самі одначе королївські ревізори признали таке становище за ненормальне й дорікали старостї, що він не потягає селян старої осади до вищої панщини; вони (вже в друге) наказали селянам робити два днї на тиждень, а староста поспішив ся заявити, що він при такій підвишцї панщини потрапить заложити ще оден фільварок, і дїйсно заложив третїй фільварок в сусїднїм селї Красові. Селяне, що правда, й сим разом спротивили ся підвисшенню, але нам інтересні тут ті напрями, якими йде великогосподарська економія, а вони відбивають ся в сїм епізодї дуже добре. І в переважній масї такі епізоди кінець кінцем кінчили ся повною побідою над опозицією селян.

Матеріал, яким ми отсе оперували, зібраний з галицьких королївщин; безперечно одначе, що тими-ж дорогами йшло господарство і в маєтностях приватних. Там, де маємо ми якісь звістки з сеї сфери, бачимо такіж явища як і по королївщинах. Я мав нагоду навести замітку ревізорів 1565 р., що в Сяніцькій землї убуло подимне в приватних маєтностях тому, що шляхта „зігнала чимало селян з їх ґрунтів, забираючи їх на фільварки для свого прожитку” ⁵⁶). В поборових реєстрах 1589 р. в Ярославських маєтностях читаємо: Рудановичі 12 ¹/₄ ланів, а 2 ¹/₂ забрано до двору (на фільварок), Вербна

7 ¹/₂ ланів, а 7 забрано до двору, Ляшки 11 ³/₄ ланів, а 2 забрано до двору ⁵⁷). В маєтностях Конст. Корнякта зігнано й забрано „до двору” цїле село Сьвяте, де ще по реєстру 1515 значило ся 12 селянських ланів ⁵⁸). В Тичинській волости в Гальвиговій 47 ланів, 4 ¹/₂забрано до двора ⁵⁹), і т. д.

Розвій малоземельних господарств в приватних маєтностях, ішов таким же скорим кроком як по королївщинах. Тим часом як у сяніцькій королївщинї в 1560-рр. число малоземельних супроти числа осїлих селянських ланів в старих осадах виглядає близько як 2:9, в загальнім рахунку королївщини як 2:15, а в цїлім повітї (в маєтностях королївських і приватних разом) в реєстрі 1589 ся пропорція випадає як 4:9: таку величезну надвишку (майже у-двоє против королївщин 1560-х рр.) мусїли дати головно маєтности приватні.

В перемиській королївщинї процент малоземельних зростає ще сильнїйше: тільки в старих осадах в 1560-х рр. їх відносини виглядали як 1:2, в 1589 р. в цїлім повітї майже як 2:3 ⁶⁰). На Побужу-ж сей процес розвинув ся ще скорше: там уже реєстр 1569 р. показує число малоземельних господарств майже рівне з числом ланів: в Холмській землї на 2.825 селянських ланів було малоземельних 2.101 (в 1589 р. 2.669), в Белзькій на 2.375 в 1569 р. малоземельних 2.837; разом на 5.200 ланів 4.938 малоземельних уже в 1569 р. ⁶¹).

Докладнїйші пояснення поборових реєстрів сих земель дають деякі цїкаві вказівки на сю еволюцію. З загального числа 4.938 малоземельних 1569 р. тільки 2.222 мали рілю, решта се „загородники без рілї” і коморники — два означення, що означають теж саме властиво. В 1578 р. на загальне число малоземельних було загородників з рілею 1.651, отже ся катеґорія зменшала ся, а натомість зростало число загородників без рілї й коморників. Одначе в поодиноких повітах ми стрічаємо часом значний зріст в катеґорії загородників з землею (нпр. в Красноставськім вона зростає з 224 на 505, Грабовецькім з 176 на 246); може се залежати почасти від иньших способів відріжнювання сих катеґорій у ріжних ревізорів, але скорше мабуть тут маємо реальні ріжницї; те саме, що бачили ми вище, коли з тяглих селян, забераючи їм землю, робили малоземельних загородників, а загородницькі господарства дробили ся, чи також умисно творили ся з господарських мотивів через забираннє рілї, — перетворяли ся в загородників без рілї або коморників — людей, що коли не займали ся ремеслом, жили як зарібники (на загальне число 2.641 коморників 1578 р. тільки 248 мали худобу).

Сьому подвійному процесу пролєтаризації: обезземеленню й обтяженню панщиною селянська людність часами пробувала ставити опір, частїйше — коли не годна була помирити ся з ним, кидала свої оселї й мандрувала туди, де меньша нагнїтала панщинна шруба — з слабшим або й зовсїм не розвиненим фільварковим господарством. Так рухаєть ся лава осадників на Поднїпрове й Побоже (про сей похід будем говорити на иньшім місцї), а за нею — як ловецькі племена за зьвірем, що мандрує з старих осад, — сунули ватаги панів, рухало ся панське господарство з фільварком і панщиною. Тільки утїкачі — селяне ставили ширші кроки, нїж та важка артилєрія великого паньського господарства, й поколїння минали, перше нїж „на нових землях” виростав панський фільварок і в свої крипи брав селянина. Особливо в східно-полудневій Українї місцеві кольонїзаційні обставини ставили сильні перешкоди розвоєви фільварчаного господарства — хоч воно лежало в плянї, in spe кождої шляхетської займанщини ⁶⁴), а експорт лїсових товарів, що в першій половинї XVII в. вів ся, як ми бачили, на широкі розміри майже з цїлої української території, приготував дороги, способи й пляни експорту збіжа.

В остатнїй чверти XVI і в першій XVII в. хлїборобство на вивіз, фільваркове господарство в ширших розмірах, з своїми приналежностями, опановує Волинь і починає заберати також сусїднї части Київщини. Не тільки в північно-західнїй части Волини, близшій до Буга, а і в східнїй та полудневій ми стрічаємо ся з експортом збіжа. Так нпр. в 1596 р. в однім процесї фіґурує служебник кн. Острозького, що веде підводи з збіжем з Полонських маєтностей, себто з київського погранича, „до Буга” ⁶³). Обовязки селян ходити з підводами „до Буга” стає звичайним явищем на Волини з кінцем XVI в. ⁶⁴), і звідти розширюєть ся й далї: в аренднім контрактї Бердичівської маєтности, в Житомирськім пов. 1611 р. селяне також обовязують ся піти підводою з кождої пів-волоки раз на рік „до Буга або до Львова” ⁶⁵). Волинські господарі та арендарі, навіть не великі, висилають транспорти збіжа: „комяги зі збіжем до Литви, а на шкутах до Прус і Кгданска” ⁶⁶), і наскільки сї безпосереднї транспорти були тут річею росповсюдженою та жизненною, показують нпр. ухвали волинських соймиків, що домагають ся, аби громада м. Ґданська не присвоювала собі права суда над шафарями й службою їх сплавів — панськими, волинськими підданими ⁶⁷). Крім того розвій горілчаного промислу й консумції, а навіть вивозу (горілку також вивозили навіть до Ґданська) та годівля худоби на експорт давали також попит на збіже, й фільваркове господарство на Волини в першій половинї XVII в. доходить значних розмірів, несучи за собою й свої атрибути: зріст панщини, роздробленнє ґрунтів і т. и. Як було показано на своїм місцї ⁶⁸), трехденна панщина з пів-волоки (15 морґів), з ріжними додатковими роботами й робочими днями, стає вже тут нормою в першій половинї XVII віка, а доходить і чотирох і пяти днїв на тиждень, одним словом — доходить уже дуже високого напруження.

Таж система — інтензивного як на той час господарства (показчиком сеї інтензивности одначе була виключно висота селянської панщини) ⁶⁹) поступала в Поднїпровє та Побоже, але завдяки ріжним перешкодам не встигла опанувати сї території перед великим народнїм рухом, який і змів її завязки. Загалом беручи, хлїборобство не вийшло тут за границї власного прожитку та того попиту, який давало йому вареннє горілки й пива та по части, в деяких місцевостях — годівля худоби на вивіз. В цитованім вище контрактї 1634 Калиновскі з своїх уманських маєтностей в уплату грошей обовязують ся вислати поташ, мід, волів ⁷⁰). Боплян, описуючи східню Україну 1630-х рр., в браку експорту бачить головну причину слабого розвою хлїборобства й навіть — лїнивости козаків (розуміти — взагалї місцевої людности): „родючість ґрунту, пише він, дає збіже в такім богацтві, що часто не знають, куди його подїти, тим більше, що не мають сплавних рік” ⁷¹). Коли одначе експортували попіл з Уманя й Лисянки, Гадяча й Миргорода, то й транспорт збіжа та иньших продуктів рільного господарства був, очевидно, тільки питаннєм часу: треба було тільки відповідно стверднути суспільно-економічним відносинам, настільки, щоб можливою стала значна панщина — ся перша і одинока підстава панського рільного господарства, і експорт збіжа з східньої України став би теж на порядку дня.