Примітки 5 страница. Турки, Кафинцї, Кияне, Москвичі — всї давали від копи по 3 гроші

Турки, Кафинцї, Кияне, Москвичі — всї давали від копи по 3 гроші. Коли вони не виїздили за границю в. кн. Литовського, то не платили „на обидві руки” (і за ввезене і за вивезене): брали з одної руки — котра була більша (чи ввезене, чи вивезене); коли ж мали виїхати за границю в. кн. Литовського, до Москви, або до Туреччини, то з поворотом платили другий раз мито від своїх товарів.

З тих пояснень бачимо, що товаровий рух, який з Київщини колись ішов старою Володимирською дорогою до північної Волини й далї „в Ляхы” ¹¹⁴), литовське правительство примусовими способами звертало на північ. Тим способом поясняєть ся упадок торговельного руху на тій старій дорозї; сей упадок виразно виступає перед нами в ріжних уривкових звістках уже з кінця XV в. Мито звягельське (на Случи), разом з корчмою державить ся в 1488 р. за незначну суму — 36 кіп ¹¹⁵). Про Житомир казали люстраторам в половинї XVI в., що тудою з Київа переходять каравани хиба раз на кілька лїт: за двадцять лїт перейшло два каравани — оден турецький з Москви, отже мабуть вертав на Волощину тудою, иньший незнати який ¹¹⁶). Дорога пішла тепер на Припеть — Днїпром до Чорнобиля, потім на Мозир і Пинськ, і в вище наведених поясненнях берестейського митника виступають сї міста, як етапи комунїкаційної лїнїї: Київ (з Черниговом) — Мозир — Пинськ. Люстрація мозирського замку дїйсно згадує про каравани чужоземських купцїв, що переходили тудою. Сею дорогою ішли товари з московських країв: в однім процесї ми стрічаємо ся з Жидами берестейськими й кобринськими, що з московським товаром ідуть до Берестя й Кобрина сим шляхом на Мозир — Петриків, понад Припетию ¹¹⁷). Митник каже про купцїв московських, турецьких і кафинських, що йшли сюдою. Що транзітна торговля йшла сею дорогою в значних розмірах, потверджує цитована вже таріфа „старого звиклого” мита підляшських комор 1569 р. ¹¹⁸). Тут досить повно й детайлїчно вичисляють ся товари турецькі й московські, що йшли сюдою (я навів уже сї реєстри товарів). Далї маємо „товари литовські”, себто місцеві, що йшли за границю, — шкіра, лій, дерево, збіже, й „товари нїмецькі”, що йшли сею дорогою зза границї — сукна й иньші матерії, вироби зелїзні й шкляні та сіль (зрештою до сих реєстрів ми ще вернемо ся).

Огнища сього транзіту митник вказує досить докладно. Товари, не кажучи про місцеві, зі сходу ідуть: з Туреччини (головно через Луцьк і Київ, очивидно), з Криму (через Київ, Днїпровою дорогою), і з Московщини. Вони йдуть до Люблина і тудою далї — до Вроцлава, до Варшави та Познаня й до Прусії. Звідти — з Вроцлава, Познаня й пруських міст головно ідуть західноевропейські товари в землї північної Волини й Київщини, також в землї білоруські, литовські й московські.

Люблин і Познань грали отже для північної й східньої України подібну ролю, як Краків для західно-полудневої. Ріжниця була лише в тім, що сї міста не мали абсолютного права складу, як Краків, отже й не загорожували нашим купцям дороги далї на захід і на відворот. Люблин мав право складу на десять день: чужоземельний купець мав торгувати в Люблинї десять день, і потім міг везти свої товари далї. Познань — лише на три днї. Тож ми стрічаємо ся з подорожами наших купцїв і далї на захід; нпр. в однім документї Жид з Тикотина їде через Шлезк до Липська і тая робить торг з ніренберґськими купцями ¹¹⁹). Але се, очевидно, стрічало ся рідше — звичайно не їхали далї Люблина та Познаня, задоволяючи ся тим, що можна було знайти на тутешнїх торгах, особливо — славних тутешнїх ярмарках.

Сї ярмарки стягали масу товарів, з заходу, сходу й полудня. Особливо люблинські, як можна судити, мали важне значіннє для наших країв — для Побужа, Полїся, Волини — не тільки північної, а й полудневої. Ми знаємо, вже що Люблин здавна служив для вроцлавських купцїв стацією в торговлї з руськими, особливо волинськими й полїськими землями. Три великі ярмарки — кожда трівала місяць, притягали в великім числї чужоземних купцїв й просто заможнїйших людей, що робили тут всякі запаси. Пізнїйший Старовольский — коли місто пережило вже найсьвітлїйші часи своєї торговлї, так пише про них: на сї славні ярмарки збирають ся Англїйцї, Шкоти, Італїйцї, Нїмцї, Москвичі, Перси, Вірмени ¹²⁰). Сюди йшли турецькі й кримські каравани з Київа й Луцька, товари московські й литовські, що йшли на берестейську комору, й замінювали ся на товари західноевропейські. Тут можна було зробити собі запас сукна і соли, футер московського й литовського привозу, вина й східнїх товарів, „крамних річей” місцевого й нїмецького виробу, й продати свої господарські продукти — віск, лій, шкіри, худобу й ин. ¹²¹) (для збіжа й иньших продуктів, як зараз побачимо, була иньша дорога). Наслїдком того всього люблинські ярмарки в торговельнім руху наших країв становили дуже важну рубрику. Рахунки побужських комор початку XVI в. приладжують ся до люблинських ярмарків, а в 1537 р. в. князь звертає увагу на те, що наслїдком ріжних переслїдувань (з релїґійних мотивів) Жиди з в. кн. Литовського не поїхали на останнїй люблинський ярмарок, і через те (і взагалї через ті переслїдування) в митах показував ся значний недобір.

Друга дорога, з поминеннєм Люблина, йшла на Сохачів і Ленчину з її околицями до Познаня, Вроцлава, Ґнєзна. Як поясняє правительство, уставляючи митну комору в Сохачеві, сюдою також ішли купцї „з Руси, Литви, Московщини” ¹²²), і познанські та шлезькі торги, що лежали на сїй дорозї, мали для української торговлї також чимале значіннє.

Буг, як давнїйше, служив природною дорогою до Прусії. З XV в. розвиваєть на сїй дорозї в великих масах експорт продуктів лїсових — ріжного рода дерева, попілу, смоли; пізнїйше (в другій половинї XVI в.) до сього прилучаєть ся вивіз збіжа.

Про сей експорт будемо говорити низше, тепер піднесу лише, що він оживив ослаблену попереднїми заборонами польського правительства торговлю з Прусією, хоч і не відновив її давнього характеру: стара транзітна торговля східнїми товарами нпр. майже згинула, і зі сторони українських земель вивозили ся майже виключно сирові продукти свійського господарства, а взаміну їх ввозили ся західноевропейські продукти й фабрикати. З початку ся торговля концентрувала ся головно в Торнї, що своїм правом складу переривав безпосередню комунїкацію з балтийським побережем. ¹²³) Протягом другої половини XV в. сей торнський склад підпадає завзятим атакам з ріжних сторін — зі сторони експортерів Польщі й Литви, і зі сторони Ґданська, що концентруючи в своїх руках протягом XV в. продажу лїсових товарів і збіжа в західноевропейські краї, змагав до того, аби війти в безпосередні зносини з експортерами й завести з ними безпосереднїй торг західноевропейськими товарами. По довгій боротьбі, де складове право Торуня то ослабляло ся то скріпляло ся, се закінчило ся знесеннєм того права складу (1518), з деякими незначними виїмками. Північна торговля для цїлого вислянського басейну концентруєть ся тепер в Ґданську. Туди йдуть плоти й човни з лїсовими товарами, збіжем й иньшими продуктами господарства ¹²⁴), відти приходять ріжні західнї товари — човни вертаючи везуть в значних масах вино, пиво, рибу — головно оселедцїв; сухими дорогами ідуть ріжні иньші товари. Не тільки на Побужу й Волини, але і в Галичинї бачимо дуже живі торговельні зносини з ґданськими купцями, безпосереднї і посереднї” — через люблинські й познанські ярмарки. В XVI в. і в XVII у Львові довіз пруський (посереднїй) починає в деяких галузях торговлї (як нпр. в дуже важній в ті часи торговлї сукном) знову брати перевагу над довозом краківським ¹²⁵). Роздражнене упертістю, з явою Ґданськ тримав ся своєї свободи від митних оплат, забезпечених йому інкорпораційним привилеєм, і не піддавав ся взагалї балтийській полїтицї Польщі — торговельній і державній (в 1576-7 прийшло навіть до вітвертої війни між Польщею і з непослушним містом), польське правительство задумало було знищити Ґданськ конкуренцією иньших міст. Кор. Стефан знїс всї торговельні привилеї Ґданська й передав їх Торну й Ельбінґу (Ельбльонґу), а з Ґданськом заборонив всяких торговельних зносин. Се справдї відбило ся на торгу Ґданська, коштом котрого почав змагати ся Ельбінґ, а ситуація стала тим небезпечнїйшою для Ґданщан, що в Ельбінґу осїла ся анґлїйська торговельна компанїя, й сюди почав переходити торг сукнами й иньшими західноевропейськими товарами. Се змусило Ґданщан бути більш податливими супроти жадань польського правительства, згодити ся на заведеннє цла (т. н. Pfahlzoll) і взагалї стати уважнїйшими до директив польскої полїтики. З свого боку знову польське правительство, в інтересах шляхетського експорту, полишало невтральність Торну й Ґданську навіть підчас війн, які вела на балтийськім побережу. Взаміну своїх уступок і льояльности, Ґданщане жадали знесення анґлїйської компанїї в Ельбінґу, і правительство нераз видавало розпорядження в тім напрямі, але ославлений брак екзекутиви позбавляв сї роспорядження всякого значіння, і Ельбінґ вів далї конкуренційну торговлю анґлїйськими й взагалї західнїми товарами, хоч не годен був перебити в тім першенства у Ґданська. В 1628 р., за заслуги й утрати, які Ґданщане понесли підчас війни Польщі з Ґуставом-Адольфом шведським, правительство польське навіть дало було Ґданську монополь на довіз до Польщі заграничного сукна: сукно до Польщі не мало довозити ся инакше як за ґданською маркою ¹²⁶). Та при тодїйшнїй анархії ся монополїя ледво чи могла бути переведена в дїйсности.