Примітки. 2) Сю сторону свого часу докладно виясняв Ґолубінский в своїй аналїзї лїтописного оповідання.

¹) Іпат. с. 56-80.

²) Сю сторону свого часу докладно виясняв Ґолубінский в своїй аналїзї лїтописного оповідання.

³) Пок. Голубинский пробував рацїоналїзувати сї сотнї підложниць, толкуючи, що тут може бути мова про невільниць призначених для торгу (І с. 146). Але в дїйсности маємо тут поетичний гіперболїзм, який зовсїм не потрібно раціоналїзувати.

⁴) В сучасній билинній поезії заховали ся тільки ослаблені відгомони сеї теми, въ билині про те, як сватав Дунай за Володимира доньку литовського короля: саме сватаннє Володимира відійшло в сїй билинї на другий плян супроти її другого епізода — поєдинку Дуная з „поляницею“, сестрою Володимирової нареченої. В більшости варіантів її всетаки литовський король відмовляє ще своєї доньки Володимирови — в деяких відзиваєть ся досить непочестно про нього (напр. Гильфердинга II с. 102. БЂломор. былины 79 і Дунай змушує його до згоди силою, побиваючи його і його людей. Але в деяких варіантах сей головний мотив атрофірував ся зовсїм, і король відразу дає згоду на шлюб (лїтературу див. вище с. 436, спеціальна праця Лободи: Русскія былины о сватовствЂ, 1904).

⁵) Лєґенда описує се з особливою суворою докладністю: „князя корсуньсково и со княгинею поималъ, а дщер ихъ к себЂ взял въ шатер, а князя и княгиню привяза у шатерныя сохи, и съ ихъ дщерію пред ними безаконство сотвори, и по трех днех повелЂ князя и княгиню убити, а дщер их за боярина Ижберна дал“. Тексты у Шахматова, Корсунская легенда с. 46-8.

⁶) Corpus hist. Byzant. т. ХXIV с. 239.

⁷) De adm. 13.

⁸) Важнїйша лїтература: Оболенскій Соборная грамота духовенства; Вельтманъ Царcкій златой вЂнецъ і т. и. — Чтенія московські 1860, І; Макарій Исторія рус. церкви II с. 288, 1860,І; Прозоровскій Объ утваряхъ ириписываемыхъ Владиміру Мономаху — Записки отд. рус. и слав. арх. русскаго археологич. общества т. III і Труди III зїзду т. II (в додатках); Терновскій Изученіе византійской исторіи, II с. 155 і далї; Васильевскій Русско-византійскіе отрывки, І — Ж. М. Н. П. 1875, XII. Regel Analecta byzantino russica с. LVII і далї; И. Толстой О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ — Записки ими. рус. археол. общ., н. серия т. III; БЂляєвъ Byzantina II c. 216; Ждановъ Русскій былевой эпосъ гл. I; Кондаковъ Русскіе клады I с. 60 і далї і його ж Русскія древности т. V с. 40 і далї; особливо інтересні тут працї Реґеля і Жданова. Див. ще мою Історій Київщини с. 126, і вказану низше на с. 509 новійшу полєміку з Кондаковим в справі Мономахової шапки. Окрім того, з лїтературного боку — статї Веселовского в Исторіи русск. словесности Галахова 1880, І с. 409 і далї, Разысканія въ области духовнаго стиха — Записки петерб. акад. т. 45, Пыпина Исторія русской литературы, II гл. 1.

⁹) Вона вирізана була 1551 р. на царськім місцї в московській катедрі.

¹⁰) Найранїйша редакція сеї версії — Спиридона Савви, у Жданова op. c. додаток IV, варіанти в закінченню див. у Карамзіна II прим. 220 і Жданова с. 127.

¹¹) Вид. Лопарьова с. 24 (Памятники др. письм. ч. 84).

¹²) Герберштайн, пер. Анонїмова с. 37 (пор. с. 16), Стрийковский вид. 1846 т. I .с. 188, ту ж історію повторяють Петрей, Ґерера, Де Moріні — Жданов op. c. 120.

¹³) Сборникъ русскаго истор. общ. т. LIX с. 437, 474, 504, 527 і тексти у Жданова op. c. с. 62-3.

¹⁴) Про неї див. в моїй Історії Київщини с. 127.

¹⁵) До такого виводу прийшов Жданов op. c. с. 123 і далї; тільки він при тім думав, що царське вінчаннє було відгомоном шлюбного вінчання Володимира (с. 144-5). Посереднїм моментом для переходу від Володимира Вел. до Володимира Мономаха він уважає похід Володимира Ярославича за часів Константина Мономаха, але імя сього імператора легко могло зявитись за для його іменника — руського Мономаха.

¹⁶) Реґель Analecta с. LXX — І, против того замітка Мілюкова Главныя теченія русской исторической мысли І с. 157 прим. 2 і Жданова op. c. 142.

¹⁷) Візантийського характеру корони боронив Кондаков в вище згаданих працях; вкінцї він зачисляв її, з огляду на деякі дрібні технїчні детайлї, до XII в., але сього погляду не мотивував (Клады с. 75). Його виводи викликали ряд закидів: Соболєвский (Мономахова шапка и царскій вЂнецъ — Археол. извЂстія 1797, III) уважав її перебіркою княжого клобука. Анучін (Археологическое значеніе „Мономаховой шапки“ ib. V — VI) боронив можливости оріентальної роботи. Нарештї покійний уже Філїмонов (О времени и происхожденіи знаменитой шапки Мономаха — Чтенія моск. іст. товариства 1898, II) категорично заявив, що се шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку, а той подарував її Калитї. Його праця одначе, скільки минї відомо, не вийшла досї в цїлости, й не можна оцїнити його арґументації.

ОХРЕЩЕННЄ РУСИ: ЙОГО ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ, ХРИСТИЯНСТВО НА РУСИ ПЕРЕД ВОЛОДИМИРОМ; ВАРЯГИ-ХРИСТИЯНЕ, ЗАХОДИ ВОЛОДИМИРА КОЛО ХРИСТІАНЇЗАЦІЇ; ОХРЕЩЕННЄ КИЯН, РОЗПОВСЮДЖЕННЄ ХРИСТИЯНСТВА; ХРИСТИЯНСТВО НА ПРОВІНЦІЇ

Вертаю ся до попереднього.

Імп. Василь поставив умовою шлюбу з царівною, щоб Володимир охрестив ся. Яхя каже навіть, що він зажадав, аби Володимир охрестив весь свій нарід, але се могло зявити ся як вивід з пізнїйшого, хоч і в такім жаданню теж нема нїчого неможливого. Для Володимира не було трудности нї в тім нї в сїм. Християнство було найважнїйшою складовою частиною візантийської культури, в певній мірі — і державного укладу Візантиї, тож зближаючись до Візантиї, запозичаючи від неї її інституції, її культуру, було зовсїм природним і льоґічним — приподобитись до неї і в сїм многоважнім моментї, прийняти християнство. Бачучи в Володимирі визначного полїтика, трудно припустити, щоб він не розумів, бодай в якійсь мірі, яке многоважне полїтичне значіннє буде мати розповсюдненнє з княжої руки серед народів його держави з їх ріжнородними, але примітивними, слабо виробленими релїґійними формами, релїгії нової, культурної, з її богатим змістом, виробленими формами, міцною ерархіею, релїгії що мусїла-б опиратись, як на свою підпору, на княжу власть і звязувати новим культрним узлом ріжнородні народи і области його держави. Розумієть ся, не маємо права при тім відкидати зовсїм мотивів морального характера: з того всього, що ми потім чуємо за Володимира, можемо вповнї прийняти, що він сам стояв потім під щирим впливом нової релїгії, але не можемо й іґнорувати сїєї полїтичної сторони релїґійної справи, навпаки — мусимо як раз з неї виходити.

Справа нової релїгії стояла тим лекше, що на Руси християнство не було чимсь зовсїм новим. Нарід торговельний, рухливий, Русь від непамятних часів мусїла стикатись і знайомитись з християнством. Ті торговельні ватаги, що цїлими місяцями пересиджували в Царгородї „коло св. Мами“, в кримських грецьких містах, в Тмуторокани, — ті Русини, що служили вже в початках Х в. в Візантиї або ходили туди помічними полками, нарештї — навіть ті руські полки, що грабували візантийські землї — всї вони аж надто мали нагоди пізнати близше християнство; а при тім впливі, який взагалї мала візантийська культура на перенятливу словянську натуру, при слабости й невиробленности словянської релїґії — легко могли підпадати впливу християнства. Жития (Стефана Сурозького, Ґеоргія Амастридського) оповідають в формі чуд про вражіннє, яке робило християнство на руських розбишаків; чи не мали місця такі впливи, такі вражіння, тільки в звичайнїйших, буденнїйших формах, скрізь де стикав ся світ русько-словянський з грецьким?

Ібн-Хордадбег ще в 2-ій пол. IX в. оповідає про руських купцїв, що вони називали себе християнами ¹), і нема причини приймати се скептично. Християне могли вже й тодї бути між ними.

Так само нема причини відкидати звісток про наверненнє на християнство якогось значнїйшого числа Русинів по походї 860 р., заходами візантийського правительства і єрархії. Охрестив ся мабуть і сам князь Аскольд. Патр. Фотий каже про висланнє на Русь епископа ²). Епископська катедра була і в руській Тмуторокани ³).

Від 860-х рр. можемо датувати істнованнє в Київі якоїсь більшої громади християнської Руси, що не лишила ся без значіння в пізнїйшим розвою християнства й християнської культури. Справедливо вказують, що дуже швидкий розвій християнства, духовної верстви, словянського письменства від Володимирових часів не можна собі представити без попереднього — без значнїйших християнських громад в Х в. ⁴). Наша Повість згадує церкву св. Ілї в Київі на Подолї над Почайною в пертій половинї Х в. ⁵). Цїкаво, що ся київська церква присвячена як раз тому святому, що в релїґійнім світоглядї Словян і Руси спеціально заступив місце бога-громовника Перуна: се вказує на певне приладженнє нового релїґійного світогляду до давнього.

В трактатї Ігоря з Візантиєю 944 р. християнська Русь виступає поруч поганської, навіть нa першім місцї. Очевидно між княжою дружиною, в двірських кругах і взагалї між вищими верствами в Київі було тієї хрещеної Руси вже досить богато. Тим пояснюєть ся факт, що жінка Ігоря — княгиня Ольга, охрестила ся сама. Лишаючи на боцї питаннє, де вона охрестилась, мусимо в усякім разї признати, що познайомилась вона з християнством на ґрунтї, в Київі; їдучи 957 р. до Царгороду, возила вона з собою з Київа якогось свого священника Григорія. Святослав, як оповідає лїтопись, не схотїв охрестити ся, хоч як намовляла його мати, але християнству не було нїяких перепон далї розвиватись: „аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому (насмівались)“, зауважає лїтописець, і тут можуть бути реальні спомини. Християни згадують ся в Київі і в перші роки Володимирового князювання: лїтопись переказує історію, як в жертву ідолам хотїли забити сина одного Варяга-християнина і за спротивленнє забили і батька і сина ⁶). Новійші розкопки коло Десятинної церкви викрили чимале христянське цвинтарище з часів перед Володимиром, в близшім сусїдстві княжого двору.

До річи. Автор лїтописного оповідання має то переконаннє, що перші київські християне були Варяги: „мнози бо бЂша Варязи кристьяни“ поясняє він з поводу згадки про церкву св. Ілї. Легко пояснити, як склалось у нього таке переконаннє: княжа дружина, що по умові з Візантиєю присягала в церкві св. Ілї в 944 р., була на його думку варязька; згадані мученики християне, забиті за Володимира, були теж Варяги ⁷). Але, розумієть ся, в дїйсности такої національної виключности не могло бути: коли Варяги, приходячи на Русь і з Русинами ходячи в грецькі землї, знайомились з християнством і приймали його, то з самими Русинами мусїло се початись ще давнїйше, бо вони ще частїйше знайомили ся з християнством, і християнської Руси мусїло бути далеко більше, як тих Варягів.

Таким чином ґрунт для християнства в Київі був уже приготований, і в самій київській княжій династії були християне. Володимир сам мусїв близше знати християн, тим більше що дитячі роки прожив мабуть на дворі старої Ольги. Тому перехід на християнство не був для нього чимсь незвичайним. Важнїйше було те, що перемінивши сам релїґію, він — чи під впливом Візантиї (як каже Яхя), чи з власної інїціятиви — доложив усяких старань до того, щоб ту нову релїґію розповсюднити в своїй державі й можливо зміцнити її становище. Тут, як сказав я, лежала глубока полїтична ідея.

Наші відомости про заходи Володимира коло розповсюднення християнства дуже бідні або непевні; не підлягає тільки сумнїву, що він дїйсно заходив ся коло розповсюднення його по своїй державі, і то дуже енерґічно, не спиняючись і перед певним натиском, Іларіон, що сам, правдоподібно, був свідком сих заходів, виразно свідчить, що Володимир, охрестивши ся сам, „подвиже ся паче и заповЂда по всей землЂ своєй хрестити ся во имя Отца и Сына и Св. Духа и ясно и велегласно въ всЂхъ градЂхъ славити ся святЂй ТроицЂ... и небысть ни єдиного же противяще ся благочестному єго повелЂнию: да аще кто и не любовью, но страхомъ повелЂвшаго крещаху ся, понеже бЂ благовЂриє єго съ властию съпряжено, и въ єдино время вся земля наша въслави Христа съ Отцомъ и съ св. Духомъ“. Не меньш катеґорично висловляєть ся старе житиє і з ним мнїх Яков. Володимир, кажуть вони, „всю землю русскую крести отъ конца и до конца, храмы идольскыя и требища всюду раскопа и посЂче и идолы вся съкруши и всю землю русскую й грады честными церквами украси“. Лїтописнь оповідає про все се ширше. Володимир скоро прийшов з Корсуня до Київа, зараз звелїв понищити ідоли: одні порубали, иньші попалили, а ідол Перуна привязавши коневи до хвоста стягнули з „гори“ на Днїпро; при тім дванадцять мужа били його палицями; потім викинули ідола в Днїпро, й Володимир звелїв відпихати його від берега, аж доки пропливе за пороги; за порогами його викинуло на мілину, „що й досї зветь ся Перуня рЂнь“. Після того Володимир заповів по Київу, аби всї без виїмку йшли на ріку, хреститись, і люде радісно сповняли се велїннє, покладаючись на те, що нова віра мусить бути добра, коли її прийняли князь і бояре. Другого дня грецькі священники з Корсуня і з Царгорода, що приїхали з царівною, охрестили в Днїпрі нарід, а Володимир після того звелїв ставити церкви на місцях, де були ідоли, „й нача ставити по градомъ церкви и попы, и людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ ⁸).

Де що в сїм оповіданню оперете, очевидно, на місцевих переказах і має в собі реальне зерно. Так про якесь всенароднє охрещеннє людей в Київі говорить ще й Нестор в житиї Бориса і Глїба ⁹), і ми, правдоподібно, маємо тут факт. Про нищеннє ідолів з усякими глазуваннями в Новгородї оповідає Новгородська лїтопись ¹⁰). Але маємо й таке, що нїяк не може бути прийняте. Як не звістне було-б у Київі християнство, скільки-б не покладав ся Володимир на вплив своєї власти, про котрий говорить Іларіон, — все таки нагло кликати нарід до хрещення на ріку без всякого попереднього приготовання було б дуже дивно і не тактовно з боку Володимира, а нищити ідолів перше, нїж люде були приєднані до християнства, було-б уже чистою провокацією. Саме лїтописне оповіданнє припускає, що бояре Володимирові охрестили ся скорше, і се зовсїм правдоподібно : скорше можна було привести до хрещення двір, як цїле місто; мусимо припустити довші заходи Володимира коло приготовання та прихилення до нової віри народу. Все се не стояло зовсїм у звязку з походом на Корсунь, бо він, по всякій імовірности, мав одинокою метою — змусити імп. Василя, аби вислав нарештї царівну до шлюбу, і виник зовсїм несподівано. По лїтописи справа виглядав так, що аж після сього походу з Корсуня та Царгороду здобув Володимир священників для охрещення, і старе житиє Володимира представляє нїби то де инде крім Корсуня Володимир не міг знайти попів і учителїв християнства для своїх людей. Але в дійсности він мав їх і в Київі, міг понад те дуже легко дістати скільки йому було потрібно і з Греції, і з Болгарії, і не потрібував для того ходити походом на Греків, а міг свої заходи коло приготовання людности до нової віри повести зразу, як рішив охрестити ся сам.

Не маючи причин приймати безпосередню звязь християнської проповіди з походом на Корсунь, ми одначе тратимо разом з тим і підставу для хронольоґії київського хрещення. 988 рік, під котрим уміщена в лїтописи цїла історія від походу на Корсунь і далї, вправдї може бути роком охрещення Киян, але певности в тім нема. Охрестивши ся сам, Володимир м і г, розумієть ся, зараз забратись до приготовання до християнства бояр і київського люду, та протягом року привести його до всенароднього хрещення. За тим, що се досить скоро стало ся по охрещенню самого Володимира, промовляє та обставина, що в наших джерелах охрещеннє Руси безпосередно вяжеть ся з охрещеннєм самого Володимира: натяків на якийсь довший час між ними нема. Більше тут поки що не можна сказати.

Що не вважаючи на приготовання, не всї люде йшли так радісно й легко до хресту, як то представляє лїтопись, нема що казати: для того хіба потрібно-б було чуда, яке й припускає Нестор, Іларіон натомісь підносить вплив страху. Се певно; тільки ледви чи уважав Володимир відповідним брати ся до гострих репресій. Та по за границями більших міст вони були й неможливі.

По більших містах, де були більші осїдки дружини й купецтва, що провадило заграничну торговлю, ґрунт був до певної міри приготований, як і в Київі. Се особливо могло бути в містах на великій грецькій пути: по містах близших до чорноморського побережа та по таких великих купецько-дружинних гнїздах, як Переяслав, Чернигів і т. и. Тут навіть могли бути й церкви. Хрестячи Киян, Володимир, певно, зараз же заходив ся коло росповсюднення християнства по тих иньших більших центрах, наскільки ставало в нього для того відповідних сил — проповідницьких і взагалї церковних. Але безпосереднї відомости з них маємо тільки про Новгород. Тут теж оповідаєть ся, що ідоли понищено, а Перуна з усяким соромом вкинено в воду, але вже про всенароднє хрещеннє нїчого не сказано. Досить популярна в науцї звістка т. зв. Якимівської лїтописи оповідає, що Новгород охрещено силоміць, що люде пробували боронити ся проти присланого для того Добринї, але він їх приборкав, запаливши місто, і з того пішло приспівє: „Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня огнем“ ¹¹). Але на сїй Якимівській лїтописи лежать слїди дуже пізньої руки, і з звісток її трудно користати. В усякім разї треба піднести що про всенароднє охрещеннє нїде окрім Київа нема мови, — так і в Новгородї.

Се має своє значіннє. Київ був найбільшим гнїздом дружини і купецтва, тут найбільш був приготований для християнства ґрунт і найбільший мусїв бути вплив князя й його двору. Що можна було зробити тут, було дуже трудно, а може й не можливо робити по иньших містах, а особливо тих, що слабко й недавно звязані були з Київом. Самі громадки навернених до християнства мусїли меньшати в міру віддалення від Київа, від християнського світа, і в міру зменьшення в них „руських“ кольонїй. Таке саме ослабленнє впливу нової віри ішло знову „по провінції“ в міру віддалення від більших центрів. Далекі, позбавлені більших торговельних центрів Вятичі ще в другій половинї XI в. були поганами, заховували поганський похоронний обряд і десь при кінцї XI чи в першій половинї XII в. вбили св. Кукшу і його ученика Никона, що проповідували християнство в їх землї ¹²). В Ростові, судячи по аґіоґрафічним памяткам, перші два епископи були зовсїм in partibus, третїй — св. Леонтий доперва в 2-ій пол. XI в. встиг ріжними заходами привести частину міської людности до християнства, між иньшим — збираючи дїтей і научаючи їх християнській вірі, але при тім богато натерпів ся всякої муки, а по деяким версіям навіть був замучений; аж пізнїйшому епископу Ісаї надаєть ся охрещенне краю ¹³). Та не кажучи вже за такі „ведмежі кути“ Володимирової держави, маємо дуже проречисте свідоцтво для Новгорода, як там слабко трималось християнство: коли в 70-х рр. XI в. в Новгородї виступив волхв „хуля вЂру крестьянскую“, то по сторонї епископа і християнства став тільки князь із своєю дружиною, „а людьє вси идоша за волъхва“ ¹⁴).

І на Українї по всякій імовірности християнство на початках стало релїґією вищих верств — бояр, дружини, більших міст, і дуже повільно переходило в народнї маси, особливо дальші від культурних центрів. При кінцї XI в. мнїх Яков, що жив сам здаєть ся в Переяславщинї й Київщинї і правдоподібно мав на оцї місцеву людність, давав під увагу митрополиту, що прості люде уважають церковне вінчаннє річею тільки бояр і князїв, а самі поберають ся без церковного благословенства. Рівнож правдоподібно, що й до українських земель належить спостереженнє митрополита в тій же памятцї про жертви людей „бЂсомъ, болотомъ и кладезомъ“, не кажучи вже про прояви двоєвірства — укриті під християнською формою поганські погляди й обряди, переховані в великій мірі і досї ¹⁵). Правда, лїтописець каже, що Володимир „нача людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ ¹⁶), але коли зважимо, що між сим простим людом одинокою можливою проповідею була устна, і подумаємо, як то тяжко було приготовити потрібне для таких місій число відповідних проповідників, то сю звістку лїтописи про села мусимо прийняти з великим скептицизмом; хіба були які виїмкові факти — по княжих селах, в околицях більших міст ¹⁷). Християнїзація народа в масах поза межами більших культурних центрів мусїла поступати дуже поволї і про неї за часи Володимира не можна ще було й думати. Вона могла бути осягнена тільки протягом довгих віків, спільними силами правительства і єрархії, а ще більше — силою натурального впливу християнства, як релїґії вищої і більш виробленої, втїленої в конкретні форми й обряди.