Примітки. 1) Питаннє головно в тім, що словянське слово хлїб іде від ґотського, чи самостійне

¹) Питаннє головно в тім, що словянське слово хлїб іде від ґотського, чи самостійне. Див. Козловский Archiv XI. 386, Педерсен с. 50, Шрадера Reallexicon с. 111, Яґіч Archiv ХXIII с. 537, Пайскер с. 84.

²) Шрадер Reallexicon с. 250, Крек2 с. 126.

³) Спеціальні розвідки: Гена Das Salz, 2 вид. 1901, Schleiden Das Salz, seine Geschichte, seine Symbolik und Bedeutung in Menschenleben, 1875, теж у Шрадера Reallexicon 700-1.

⁴) Нїм. bier вважають взятим з словянського Кун і Шрадер-І, F. XVII с. 32.

⁵) Самоквасов ор. с.с. 188, 191.

⁶) Іпас. с. 86.

⁷) Житіє θеодосія л. 18, 20, 21, 22.

⁸) Ibid. л. 9, 20, пор. Іпат. л. с. 132.

⁹) Р. Правда Акад. § 42, Карамз. § 7, пор. § 108-9, варіанта див. у Калачова Предварительныя юрид. свЂдЂнія2 с. 187-9.

¹⁰) Про те як виглядала та піч, дає деяке понятє лїтописне оповіданнє про св. Ісакія — Іпат. с. 138: піч несправна, огонь виходить дірами, Ісакій вилазить на неї й гасить.

¹¹) Ж. θеодосія л. 11 (квасъ на състроение хлЂбомъ розливааху), 21 (тЂсто мЂсящемъ, и паки имъ лЂющемъ укропъ въ не), Іпат. с. 130, 138.

¹²) Іпат. с. 41, 86.

¹³) Іпат. с. 87.

¹⁴) Крек2 с. 175, Етимольоґічнї словарі sub vocibus.

¹⁵) Самоквасов,Антонович, Гамченко, Мельник ор. c. passim.

¹⁶) l. c. c. 701.

¹⁷) Мельник 1 с. с. 498-9.

¹⁸) 1. с. с. 607-9.

¹⁹) Іпат. с. 541.

²⁰) Се слово в текстї ібн-Фадлана не зовсїм ясне що до свого значіння, але якийсь рід панчіх дїйсно уживав ся на Руси.

²¹) Вид. Гаркаві с. 98. Супроти словянства ібн-Фадланової Руси досї не піднесено таких поважних закидів, які б змусили нас бачити в нїй Финів, як хочуть одні, або Варягів, як хочуть иньші. Але супроти таких підозрінь я все таки виріжняю її з поміж иньших звісток і ставлю осібно, тай иньші звістки, де з норманського становища можна бачити Русь скандинавську, відріжняю від звісток про Словян. Виключити їх або противставити звісткам про Словян не можна, бо в кождім разї той „руський“ елємент IX-Х в., як він виступає в джерелах візантийських і арабських, суцїльно норманським бути не міг, і в звістках про нього видбиваєть ся сучасне східно-словянське житє, раз тому, що в тій „Руси“ безсумнївно були в кождім разї і Словяне та мішали ся під тою назвою з Варягами, а друге тому, що варязькі прикмети, коли прийняти давнє й інтенсивне розширеннє Варягів в східнїй Европі, мусїли відбивати ся сильно і на житю воєнно-купецьких верств словянської Руси.

²²) Джайгані 1. с., ібн-Даст вид Хвольсона с. 39, Гаркаві с. 198, 276

²³) Іпат. с. 56, 98 (пор. с. 248), 137, 170, Житіє θеодсія л. 4, 9, Сказанія о БорисЂ й ГлЂбЂ с. 37.

²⁴) Кольори, хоч про них згадую, мають досить проблєматичне значіннє, бо потерпіли від часу, та й з початку могли бути не всюди реальні.

²⁵) Див. Кондакова Изображеніе русской княжеской семьи на миніатюрахъ XI вЂка, Я. Смирнова Рисунки Кіева 1651 г. (Труды XIII арх.съЂзда) і мої замітки в т. XCV Записок львівських.

²⁶) Останнїми часами історії словянського дому і домового урядження незвичайно пощастило в нїмецькій лїтературі, заходами головно ґрацьких учених: Meringer Das volkstümliche Haus in Bosnien und Herzegowina, 1900 (Wiss. Mitt. aus Bosnien, VII), його-ж Die Stellung des bosnischen Hauses und Etymologien zum Hausrat, 1901 (Sitzungsb. der phil.-hist. kl. d. Akad., т. 144) і ряд заміток під т. Wörter und Sachen в Indogermanische Forschungen, 1904-7. Murko Zur Geschichte des volkstümlichen Hauses bei der Südslawen, 1906 (Mitteil, d. anthrop. Ges. XXXV-VI). Rhamm Etnographische Beitrage zur germanisch-slawischen Altertumskunde, т. II ч. l: Die altslawische Wohnung, Брауншвайґ, 1910. Розвідки сї цїнні особливо тим, що орудують матеріалом і лїнґвістичним і етнольоґічним. Написані всї з становища прасловянських запозичень з германського. Иньша лїтература про словянське домівство (головно сучасне) здебільшого зібрана в статї Мурка.

²⁷) Се слово уважають зa перейняте з нїм. hus, як хлїв з ґот. hlaiv, але справа не зовсїм ясна; див. Пайскер с. 68-71. Про клґть Мерінґер І. F. XVI с. 117.

²⁸) Так і в иньших мовах, пор. у Мерінґера І. F. XVI с. 125.

²⁹) Новійша розвідка A. Dachler Zur Geschichte der Heizung іm Bauernhause (Ztschr. f. öster. Volkskunde, 1911) дає иньшу ґенеальогію- грецьк. τύφος , огнище, скит. (і потім сx. слав.) istuba, рим. stuba парня, відти нїм. stube.

³⁰) Інтересний вивід „вежі“ дав недавно Мерінґер (1. F. XIX с. 427) від везти, як рухомий, перевозний дім (про такі рухомі доми, що заховали ся досї в Герцеґовинї, оповідає він там широко). Слово вежа дїйсно уживало ся у нас також спеціально про кибитки кочовників.

³¹) Іпат. с. 38, 55, 138, 159, Сказанія о Бор. и Гл. с. 78.

³²) Іпат. с. 55, пор. с. 120.

³³) Ж. θеодосія л. 8.

³⁴) Напр. Іпат. с. 49. 170, 180.

³⁵) Р. Правда Акад. § 20, 38, Карамз. 40, 59, Іпат. с. 236 і 237.

³⁶) Іпат. с. 36 і 37.

³⁷) Житіе θеодосія л. 14 — 5.

³⁸) Іпат. с. 147.

³⁹) Іпат. с. 41.

⁴⁰) Самоквасовъ op. c. 188, Антоновичъ Курганы Зап. Волыни с. 137.

⁴¹) Іпат. с. 38, 128, 131, 144 і ин. Спеціальна розвідка Th. Volkov Le traiueau dans les rites tuneraires de l' Ukraine, 1896.

⁴²) Як казав Осовский (Труды VI археолог, съЂзда I с. 55), такі сулицї уживають ся й досї в східнїй Литві.

⁴³) Шрадер Reallexicon s. 538, Крек2 с. 152- 3.

⁴⁴) Против виводу з нїм. — ґот. skildus, див Крек2 154, Шрадер Reallexicon с. 720 — 1 (тут вказані й лїнґвістичні трудности в рядї сих назв).

⁴⁵) Прокопій De bello got. III. 13. Іоан з Ефесу вид. Шенфельдера с. 255.

⁴⁶) Ибн-Даст Хвольсона с. 31 — 3, Бартольд і Туманский 1. с.

⁴⁷) Самоквасов с. 188.

⁴⁸) Іпат. с. 9, 43.

⁴⁹) Подібні мечі знаходять ся в Київі, в Смоленщинї в Ґнєздовських могилах (оден з них зовсїм подібний до чернигівського). Чимала колєкція (8) подібних мечів з Курляндської ґубернїї (з під Альшванґена) і оден з них дуже подібний знов до чернигівського, є в московськім музею де переховуєть ся і ґнєздовська, і чернигівська колєкція. Рисунки київських мечів в Древностях ПриднЂпровья V таб. 1, чернигівських у Анучіна op. c.

⁵⁰) Іпат. с. 123.

⁵¹) Збірку ріжної зброї з Київщини див. в Древностях ПриднЂпровья V табл. І — III; тільки її словянське походженнє не всюди певне.

⁵²) Неясна звістка ібн-Русте, що Русини уживають „Сулейманові мечі“.

⁵³) Порівняти напр. рисунки київських і чернигівських мечів і рисунки кельтсько-ґерманської „шпади“. В кождім разї нема причини конче уважати їх специфічно скандинавськими, як то роблять часом — див. нпр. Спицынъ ОбозрЂніе с. 268.

⁵⁴) Іпат. с. 43, 136, пор. 120; ібн Росте, Кардізі, ібн Фадлан й ин. Дещо про сї лїтературні тексти див. у Айналова Очерки и замЂтки по ист. древнерус. искусства, Изв. отд. рус. яз. 1908.

⁵⁵) Древности ПриднЂпровья с. 56-7, Самоквасов с. 188, Антонович с. 14, Мельник с. 495.

НАЙДАВНЇЙШІ СЛІДИ ТОРГОВЛЇ, ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НАЙДАВНЇЙШОЇ ТОРГОВЛЇ Й КУЛЬТУРНИХ ЗНОСИН — ПОЛУДНЕВИЙ І СХІДНЇЙ, ЗАХІДНЇЙ; МОНЕТНІ СКАРБИ. ТОРГОВЛЯ В ЧАСАХ ПО ВЕЛИКІМ РОЗСЕЛЕННЮ: ДНЇПРОВА ДОРОГА, ЧОРНОМОРСЬКА ТОРГОВЛЯ, РУСЬ В ЦАРГОРОДЇ, ЗВІСТКИ ПРО СЕРЕДЗЕМНУ ТОРГОВЛЮ, ПРЕДМЕТИ РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ; ТОРГОВЛЯ З КРИМОМ І СТЕПОВИМИ ОРДАМИ

В поданім вище оглядї матеріальної культури східнього словянства ми не раз зустрічали слїди уживання чужих, завозних предметів, чужі, перейняті назви — слїди заграничних зносин, виміни продуктів, торговлї. Початки обміну — сеї початкової форми торговлї, ми можемо слїдити вже в правіковім язиковім запасї індоевропейських народів; слав. м Ђ н а — обмін (санскр. mê, лат. munus), в Ђ н о — цїна, заплата (санскр. vasná, rp. 'ωνή, лат. ven-) належить до сього правікового запасу; слав. п р о — д а т и має теж паралєлї в санскр. parâdâ (проміняти), лит. parduti ¹). 3 другого боку слїди обміну, торговлї ми бачимо вже в неолїтичній культурі наших країв, як чужоземні черепашки — сурrеа moneta і середземні мушлї неолїтичних і раннїх металїчних могил, або вироби з чужоземних камінних родів ²). Бронзова фабрикація вся оперлась на заграничному довозї: нї міди нї цини не добувано на нашій сучасній і на прасловянській території; золото і срібло також не було місцевим, а й зелїзна культура теж опиралась на заграничнім обмінї, бодай по части, бо зелїзо добувало ся тільки в деяких місцевостях нашої території і то місцева скількість ледви чи коли небудь задовольняла всї потреби в сїм металї; досить розповсюднені шкляні вироби приходили всї з чужих країв: на широких зносинах, що виходили далеко за обруб своєї околицї, свого племени опиралось розповсюдненнє певних культурних типів і навіть обрядів, як керамічна технїка передмікенської культури, її будови або обряд похоронного обсипування фарбою, і т. и.

Уже в часах перед словянським розселеннєм ми можемо з повною певністю зазначити ті три головні напрями — дороги торговлї і обміну, що з певними перемінами виступають потім у наших предків в історичні часи: полудневий, східнїй і західнїй. Полудневий, що виходив з фінїкийських, карійських, грецьких чорноморських факторій, був чи не найбільше важним з культурного погляду. Документальні слїди сеї торговлї маємо в численних нахідках грецької посуди, юбілєрських виробів і монет на середнїм Поднїпровю ³); особливо інтересна пара пантікапейських монет Рижанівської могили, з полудневої Київщини, як хронольоґічна дата одної такої нахідки ⁴ ), і безперечно, що культурний вплив сеї торговлї сягав і значно дальше на північ ⁵).

В чорноморських степах він перехрещувавсь з східнїм шляхом, де посередниками в торговлї були племена іранські. Як приклади культурних перенять, що довершувались в ріжних сферах нашого житя сею дорогою, пригадаю з вищесказаного такі слова і річи як к у р к у, т о п і р, ч о б і т; сього вистане, аби показати, як ріжнородні бували сї перейнятя. Зрештою документи зносин сею дорогою ми маємо від найдавнїйших часів, для ріжнородних епох; поминаючи черепашки сурrеа moneta, що ловлять ся на Червонім морі й Індийськім океанї, але могли приходити і з чорноморського побережа, або передмікенську культуру, котрої дороги також не вислїджені ще, — вкажу на т. зв. скитський тип в металїчних (особливо бронзових) виробах, що заходить у нас також в район середнього Поднїпровя, а з другого боку йде далеко в передню Азію і служить документальним слїдом зносин з нею й азійського культурного впливу в наших краях в часах перед словянським розселеннєм. Потім т. зв. меровінґський чи ґотський стиль в юбілєрській штуцї, що йде в нахідках від Ірану і західньої Европи, служить документом зносин і обміну зі Сходом безпосередно перед словянським розселеннєм, а далї маємо вже письменні й нумізматичні вказівки ⁶).

З заходу йшли культурні впливи попереду з країв середнього Дунаю і центральної Европи, з кельтських і иньших огнищ культури, а пізнїйше від Римлян. Богата середнедунайська культура, особливо бронзова її технїка, розширяла свої впливи й на північне згірє Карпатів, в сферу словянської кольонїзації. Західня кельтська культура з останнїх столїть перед Христом (т. зв. в археольоґії культура тенська, la Tene), розвинувши ся під впливом середземельної, значно випередила Ґерманцїв, мала великий вплив на культуру нїмецьку, і через неї, а може й безпосередно часом, впливала також на культуру словянську. Ще виразнїйше виступають, і сильнїйші були дїйсно впливи римської культури, коли розширяєть ся вона по провінціях центральної Европи, від I-II віку по Хр. Численні латинські слова в загальнославяаськім язиковім запасї бачили ми вже вище (напр. в одїжи); в археольоґії римські впливи також слїдні дуже значно. Словяне могли підлягати їм перед своїм розселеннєм і в часї розселення безпосередно, на полудневім заходї, і приймали їх також за посередництвом Нїмцїв. Важне культурне значіннє словянсько-ґерманських стичностей і полягає на тім, що Нїмцї були посередниками в передаванню на схід і північ здобутків культури кельтської і римської. Слїди їх в словянськім язиковім запасї незвичайно богаті — ми бачили їх нпр. в їдї, в домашнїм урядженню, в зброї; правда такі язикові подібности часто можуть толкуватись на обидва боки, а що обидва народи стояли на більш меньш однаковім культурнім рівенї й мали свої спеціальні огнища культурних впливів, то дещо могло переходити й до Нїмцїв зі сходу або полудня через Словян ⁷), і докладне визначеннє західнїх впливів на Словянщину все ще зістаєть ся задачою будущини. Але безсумнївні вони в кождім разї.

Археольоґічними документами торговельних зносин Словянщини з заходом (а також і з полуднем) в часах перед великим розселеннєм служать передовсїм нахідки римських монет. Се дуже рідко конзулярні, а переважно імператорські срібні монети кінця І, цїлого II і III в. по Хр. Особливо численні нахідки їх в полудневій частинї того району, що ми зазначили вище як прасловянську територію — в середнїм Поднїпровю, також на Волини й Поднїстровю; стрічають ся вони і далї на північ. Знаходять їх не тільки спорадично, а й цїлими скарбами по кілька десятків і соток монет. Рахуючи, відповідно прийнятій в археольоґії максимі, що монета, нїм опинила ся в землї, могла обертатись звичайно не довше як сто лїт, ми будемо мати в пізнїйших римських монетах слїди торговельних зносин з часів безпосередно перед великим словянським розселеннєм і з початків його. Сї зносини могли приносити римський гріш і з заходу — з нїмецьких земель, і з полудня — з римських провінцій та чорноморських торговельних міст ⁸). Кольонїзаційні завірюхи II-III в., очевидно, не були в силї зовсїм знищити сї межинародні торговельні зносини; тільки в IV-V в. вони слабнуть — монети з сих часів досить рідкі, хоч трапляють ся навіть більшими скарбами ⁹).

В часах по розселенню маємо докладний образ торговельних доріг і зносин з IX-Х в.; сї торговельні відносини утворились, розумієть ся, значно скорше (в певній части сягають ще прасловянських часів) і кидають в кождім разї світло на попереднї столїтя, себ то VII- VIII ¹⁰).

Головною торговельною дорогою сих часів була „путь изъ Варягъ въ Грекы“ — Днїпро. Докладний образ торговельних зносин Днїпром з Візантиєю дає 9 гл. трактату зв. Про управу держави, Константина Порфирородного, що належить до самої середини Х в. ¹¹). Кождої вессни, каже він, з усїх земель Руської держави споряджають ся торговельні ватаги до Царьгорода. Мешканцї лїсових країв, Кривичі й иньші, за зими запасають дерево та виробляють з нього човни. Сї човни в текстї звуть ся μονόξυλα, себто зроблені з одного стовбура, але сього не можна розуміти буквально, бо сї човни мусїли містити по кількадесять люда, подібно до пізнїйших козацьких чайок; як і в чайках з одного стовбура могла бути спідня частина такого човна. Весною сї човни пускають ся з водою в торговельні міста й тут продають ся руським купцям ¹²). Сї купцї з ріжних торговельних міст в водній системі Днїпра — з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернигова, Вишгорода й ин. зїздять ся до Київа. Тут, поки споряджають ся човни всяким знарядом і припасом з давнїх човнів, поки зїздять ся купцї з ріжних міст,-можемо собі представити великий ярмарок, київські контракти перед тисячею лїт, коли купцї обраховують ся, запасають потрібні товари, перепродують продукти ріжних країв, і т. д. В червнї ватаги човнів рушають Днїпром: під Витичевом, трохи низше Київа, стоять ще зо два три днї, поки зберуть ся всї човни, і тодї вже остаточно пускають ся в дорогу. Плавати инакше як великою ватагою було неможливо: чорноморські степи залягали тодї Печенїги і в певних місцях засїдали та нападали на руські ватаги; Константин згадує, що Русь особливо стереглась Печенїгів коло Ненаситецького порога, де приходилось перетягати човни берегом на кілька миль, потім на Крарійськім бродї — зараз низше порогів (теп. Кичкас), і на устю Дунаю. Пороги купецькі ватаги переходили взагалї з великими обережностями, бо дуже були небезпечні. Місцями приходило ся переходити берегом, а в найбільш небезпечнім місцї переносили на плечах не тільки всї річи, а й самі човни; при тім треба було вартувати невільників, яких везли на продаж, аби не втїкали (їх тому вели скованих), а заразом — стерегти ся нападу Печенїгів. Діставши ся на устє Днїпра, перепочивали на острові св. Етерія (Березани) ¹³) і потім їхали поуз берег Чорного моря до Царьгорода, де кінчила ся „бідолашна і небезпечна, тяжка і трудна дорога“, як каже про неї Константин.

Се „Гречеський путь“, як він зветь ся в XII в.; купцї, що ним їздили називали ся „гречники“, або й просто — „Греки“, а їх торговельні ватаги — „гречник“ ¹⁴). Колись, ще перед розселеннєм Словян, центром сїєї грецкої торговлі з північними землями була Ольбія; пізнїйше ся роля мусїла перейти до подунайських міст (поки їх не знищила словянсько-болгарська буря VII-VIII в.), а ще більше — до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси ¹⁵). Одначе з часом руські Словяне вийшли з своєї початково пасивної ролї в сїй торговлї й поминувши кримські міста, увійшли в безпосереднї торговельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се стало ся ¹⁶).Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звістні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусїли вплинути на сї зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови. В результатї Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверти Х в., Араб Масуді каже, що Чорне море — то Руське море, бо окрім Руси нїхто ним не плаває ¹⁷). Назва „Руського“ для Чорного моря стала популярною й держала ся довго по тім, як Русь стратила давнїйший приступ до сього моря: „Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє“, каже Повість, і західнї письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем — mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тодї вже Русь давно втратила своє значіннє на сїм морі ¹⁸).

Перші письменні звістки про руську торговлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в„ говорить уже про руську чорноморську торговлю: „Русини з далеких словянських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантию); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“ ¹⁹), Ся неясно стилїзована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купцїв Чорним морем в візантийські землї: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку Х в. ся заморська русько-візантийська торговля в кождім разї була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прероґативами, які здобула собі вона наслїдком походів руських князїв на візантийські землї в IX і X в., знайомлять нас докладнїйше умови з Візантиєю кн. Олега в перших роках Х в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданнєм Константина.

Бачимо з сих звісток, що в першій половинї Х в. руські купці перебували в Константинополї в дуже значнїм числї — не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торговельними ватагами, що приходили що лїта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмістю Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістє за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяцїв. Властиво ся купецька кольонїя, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотїло візантийське правительство; воно очевидно з трівогою й підозріннєм дивилось на сю численну кольонїю воєвничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дїйсні факти викликали таке недовірє й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торговельна полїтика: не дати чужим купцям запустити коріннє у себе. В результатї бачимо цїлий ряд ограничень зі сторони візантийського правительства. Воно жадає, аби руські купцї виказувались перед ним посвідченнєм руського князя, або тим відріжнити послів і купцїв від воєвничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купцї — срібні, але пізнїйше заведено, що з кождою торговельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблїв: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торговля велась в тїсній залежности і контролї руського правительства). Далї, постановлено було, що руські купцї в Царгородї можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводї візантийського урядника, і не більш як 50 мужа нараз. Час, коли руські купцї мають право на удержаннє в Царгородї від візантийського правительства, ограничено на шість місяців, а далї й зовсїм заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином руська купецька кольонїя не була постійною, і купцї, прибувши лїтом, мусїли всї до кінця навіґації вернутись до дому ²⁰).

Про торговлю з иньшими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо близших відомостей. Константин Порфирородний каже, що Русь з Днїпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і С и р і ю ²¹), та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут іде мова про Серір-тсп. Даґестан. З пізнїйшого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побереже, в Малу Азію ²²). Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделї згадує про руських купцїв в Александрії ²³). Чи плавали коли руські кораблї дїйсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купцї, розумієть ся, могли далеко заходити і через візантийські, і через арабські землї: в IX — Х в. одначе морська торговля на Середземнім морі була взагалї в упадку.

Задавши страху Візантиї своїми оружними походами, київські князї здобули у неї значні вигоди для київської торговлї. В першій половинї IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купцї з свого товару, що спродавали в візантийських землях, платили десятину візантийському правительству. По умові-ж, датованій в лїтописи 907 p. ²⁴), вони в Царгородї вже „творять куплю“, себ то провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобЂ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далї, руські купцї, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяцїв (а з початку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантийського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлЂбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прЂ (вітрила). Обмежень тодї руська торговля, мабуть, не мала нїяких; аж по нещасливім походї Ігоря 941 p. в ряді иньших ограничень її участи в візантийській торговлї для Руси поставлено і таке, що руські купцї не можуть куповати паволок дорожших як 50 золотих штука; сї паволоки, себ то роскішні шовкові матерії, були гордістю візантийської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.

Предмети русько-візантийської торговлї можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торговлю Болгарії, де сходились товари Візантиї й Руси, Святослав каже, що від Греків ішли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого лєґендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн. Ольги з імп. Константином, лїтопись каже, що Ольга мала даровати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в лїтописній лєґендї Греки посилають золото і паволоки ²⁵). Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані Печенїгами у Корсунян, вичпсляє шовки та иньші тканини, перець і всякі присмаки ²⁶).

Отже від Греків ішли фабрикати: паволоки і взагалї всякі дорогі тканини ²⁷), вироби з золота і взагалї предмети славної на цїлий світ грецької золотарської штуки-„сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далї — ріжні шкляні вироби; вони знаходять ся в давнїх руських могилах і взагалї в останках давнього руського житя и значнім числї й мусїли приходити як з візантийських так і з арабських країв. Нарештї продукти полудневих країв: вино, овочі й коріннє. Предмети сї вивозили ся з Візантиї як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торговлї далї на північ і північний захід і схід. В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантийські фабрикати, особливо золоті з каміннєм річи, філїґранові й емальові вироби; бачимо також, що візантийський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., так що він вповнї переймає і візантийський стиль, і форми, і технїку (хоч не дорівнює красї й делїкатности своїх ориґіналів); се теж вказує, як популярні були візантийськї вироби, як широко уживали ся вони (розумієть ся-в вищій, богатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроцї стрічаємо візантийську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки-ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї ²⁸).

Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантиї, а і взагалї в усїх напрямах руської торговлї. Футра, віск і мід були найцїннїйшим з того, що взагалї продуковали землї Руської держави: від непамятних часів громади східньої Европи платили дань шкірами-„по бЂлЂй вЂверицЂ“, „по черьнЂ кунЂ, „медомъ и скорою“ ²⁹), і память сїєї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні „куницї“ — селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.

Ганебний торг невільником проваджено тодї в великих розмірах всюди, і Русь тут не становила виїмку. Жидівський подорожник XI в. Веніамин Тудельський каже, що Жиди прозивали Словянщину Ханааном, бо її нарід продає „своїх синів і дочок всїм народам, як і мешканцї Руси“ ³⁰). Самі Жиди, як побачимо, відогравали важну ролю в вивозї словянських рабів — головно в західноевропейські землї, суходолом. В Царгородї чудеса св. Миколая з XI в. згадують спеціальний торг, „идЂже русстіи купци приходяще челядь продають“ ³¹). Вивозили невільників і на Схід, як побачимо. Часті війни IX-Х в. — періоду творення Руської держави, постачали невільника в великих масах: „люди овЂхь изби, а другия роботЂ преда“ ³²)-се був звичайний фінал тодїшнїх війн.

Ті предмети руського експорту по части збірали ся з самих руських земель, по части вимінювались і куповались у дальших, північних народів, особливо дорогі футра. Сї то товари звозили руські купцї з ріжних сторон до Київа, щоб потім, як бачили ми, лїтом відправити до Царгорода.

З того часу як завязано безпосереднї зносини Руси з Царгородом, мусїла відійти на другий плян торговля з грецькими кримськими містами і з подунайськими краями; але й вона не перервалась: з вище наведених слів Святослава бачимо, що й у другій половинї X в. подунайські городи були місцем, де стрічалась торговля українська, візантійська і країв середнього Дунаю.

Не стратили своїх торговельних зносин з Русю і кримські міста. Крім морської комунїкації був сюди і сухий шлях — правдоподібно той, що в XII в. звістний нам з іменем Солоного. В XII в. торговельна дорога з Руси на полудень роздїлялась на три шляхи: крім „Грецького“ путя, очевидно того, що вище описали сьмо — Днїпром аж до устя, був ще путь Солоний і Залозний. Близше їх напряму лїтопись не означає. Залозний шлях ішов Днїпром вниз і мусїв звертати десь не вище Канева, найправдоподібнїйше — на полудневий схід; що до Солоного, то в нїм часто бачать шлях по кримську сіль. Про вивіз солї з Криму до Малої Азії маємо звістку вже з VII в.,-потім про добуваннє кримської соли згадує Константин Порфирородний ³³); правда про вивіз кримської соли саме на Русь не маємо ранїйших звісток яr з XIII в. (у Рюйсброка), а Патерик (XIII в.) оповідає про соляну крізу в Київі при кінцї XI в. в таких словах, мов би сіль привозилась туди тільки з Галичини ³⁴); але було-б неправдоподібним припускати, що сіль з Криму вивозилась в иньші сторони, а не вивозилась на Русь, в тих і попереднїх столїтях, бодай коли не було особливих неспокоїв у степах. Крім вивозу соли, в Криму мусїв провадитись такий самий обмін українських продуктів на грецькі і в взагалї полудневі, який, хіба в більшім розмірі, провадив ся в Царгородї. Пізнїйші звістки про кримську торговлю (Рюйсброк і ібн-ель-Атір з XIII віку) кажуть, що в Крим з руської сторони приходили футра і невільники, а з Греції і Малої Азії-матерії (шовкові й бавовняні) та ріжне коріннє ³⁵); се все з повним правом можемо перенести і на давнїйші часи. Сюди-ж можна прилучити ще звістку Константина ³⁶), що Херсонїти купували від Печенїгів шкіри й віск: Печенїги мали досить, шкіри, але віск певно йшов з словянських земель, бо Печенїги пчільництва не мали.

Взагалї хоч під час інтензивної торговлї з Царгородом кримська торговля мала для Руси другорядне значіннє, але в міру того як печенїзькі орди все більше відтїсняли Русь від моря, та заникала українська людність в степах і слабшала руська морська торговля, торговля посередня — через кримські і подунайські міста знову здобула першорядне значіннє для Руси і взагалї східньої Европи. Се дало себе виразно знати пізнїйше, в XII-XIII в., але початки такого повороту мусїли показати ся вже в другій половинї Х в.

Щоб покінчити з полудневою торговлею Руси, мусимо згадати ще за торговлю з чорноморськими кочовниками. Константин, як згадував вже я, оповідав, що Русь купує у Печенїгів волів, коней і овець ³⁷). Правило м. Іоана (XI в.) закидає нашим купцям, що „вони имЂнья ради или скотолюбья ради“ (двозначно сказано, бо „скот“ значить і худобу і гроші) їздять до Половцїв і „сквернять ся“.

Важною торговельною стацією в сїй полудневій торговлї було Олешє — десь коло устя Днїпра, як думають звичайно — на місцї теперішнїх Олешків (Алешки). Ми маємо близші звістки про нього з XI — XII в., бачимо, що тут перебували гречники (чи Греки), і звідси вивозились ріжні товари. По всякій імовірности, про сю стацію іде мова і в русько-візантийській умові 944 р., де вимовляєть ся, аби Русь не зимовала на устю Днїпра, в т. зв. Білобережу (так звалось Днїпрове побереже) анї на острові сьв. Елеуферія (теп. Березань): візантийське правительство не хотїло бачити торговельного міста в сусїдстві своїх кримських міст, а могло боятись і воєнних небезпечностей звідти ³⁸).