СТИЛЬОВІ І ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ ТА ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА XVIII СТ.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури епохи Просвітництва, то слід відзначити, що вона стала новим етапом на шляху розвитку світової культури, але її здобутки були досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років. Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму героєм мистецтва епохи Просвітництва стає громадянин, що утверджує свободу в рамках політики. Діячі культури репрезентують у своїй творчості розумне — саму природність людини, а розв'язання усіх колізій пов'язують з просвітленням життя, розумом і знаннями. Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі «розумність» творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси моралізаторський пафос мистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя. Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму.

Наприкінці XVIII ст. під безпосереднім впливом російського класицизму українське мистецтво також набуває форм цього стильового напряму, що найповніше позначився на архітектурі та образотворчому мистецтві. Елементи класицизму проникали і в літературу. Саме в цей час в українській культурі з'являються тенденції, що передували реалізмові.

Новим архітектурним стилем, що прийшов на зміну бароко, стає класицизм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту цей стиль досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою він був притаманний усім європейським культурам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Це було своєрідним переосмисленням мистецтва античності в плані утвердження чіткого і ясного погляду на дійсність, злагодженості й пропорційності архітектурних форм. Як цілісна система класицизм сформувався у Франції в епоху піднесення абсолютизму, утверджуючи ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха. В інших країнах класицизм розвивався в період формування націй і національних культур.

Класичній архітектурі властиві строгість і геометризм підкреслено статичних силуетів, основою її архітектурної мови стає ордер. Розповсюдження класицизму проходило і на Україні, головним чином на півдні, де на місці фортець виникають нові міста, що забудовуються відповідно до принципів регулярного планування. Це Севастополь (1783), Катеринослав (1784, тепер Дніпропетровськ), Маріуполь (1779), Миколаїв (1784), Херсон (1778) Одеса (1794) та ін. У старовинних містах, ансамбль яких уже визначився, під регулярне планування відводились незабудовані ділянки (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський). В ансамбль міських споруд вводяться площі, сквери, парки.

На становлення національно-самобутніх рис класицизму вплинула велика житлова забудова що велася в поміщицьких маєтках, особливо після звільнення дворянства від обов'язкової військової та цивільної служби. Зводилися палаци з відкритим плануванням, оточені розкішними парками: палац графа П/Румянцева-Задунайського в селі Вишеньках тепер Чернігівської області (архітектор М. Мосцепанов), палац у Старому Мерчику на Харківщині (архітектор П/Ярославський) палац графа К.Розумовського у Батурині на Чернігівщині (архітектор Ч. Камерон) палаци, братів Ґалаґанів у селах Сокирниці та Дігтярі тепер Чернігівської області (архітектор П. Дубровський). До найвідоміших паркових ансамблів належить «Софіївка» в Умані та «Олександрія» у місті Біла Церква.

У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, й освітні заклади. На 30—40 рр. припадає будівництво університету св. Володимира у Києві, театрів у Києві, Одесі, Полтаві та ін. У Львові перші житлові будинки такого стилю зводяться в 90-ті рр. XVIII ст. навколо вулиць, прилеглих до площі Ринок — історичного центра міста. Споруджується нова Ратуша (1828— 1835, архітектори Ю. Маркль та Ф. Третель). У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють такі громадські споруди класицизму, як «Скарбкідський театр», тепер Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (архітектори Л. Пихаль, 1. Зальцман), політехнічний інститут (архітектор Ю. Захаревич), «Осоленіум» — тепер Наукова бібліотека (архітектори П. Нобіле та Ю. Бем).

Розвиток українського живопису був пов'язаний з крутим переломом в культурному житті Петровської епохи. Утвердження абсолютизмe стає визначальним фактором в становленні світського мистецтва. Укази, що видавалися безпосередньо Петром І, не тільки закріплювали культурні нововведення на законодавчому рівні, а й розширювали сферу культури, сприяли її відтворенню.

З втратою церквою свого домінуючого становища в країні відбувається швидка секуляризація мистецтва, у тому числі і живопису. Значного поширення набуває книжкова гравюра. Порівняно просте й дешеве виготовлення надавало і й важливого значення у культурному житті: гравюра стає невід'ємним елементом навчальної літератури, газет і календарів. В основі сюжетів нового жанру дедалі більше покладені сучасні події— воєнні баталії, урочисті паради військ, види нової столиці. Разом з тим гравюра зберігає прийоми «народних картин» і лубка. Осередками підготовки граверів на Україні були Київська академія та колегіуми в Переяславі, Новгород-Сіверському та Харкові, їх готували також в друкарнях Києво-Печерської та Почаївської лаврі. Великих успіхів у мистецтві гравюри досягли І. Щирський, І. Мігура, Н. Зубрицький, брати Адам та Йосип Гочемські, Г. Левицький і багато інших. Вони працюють в галузі книжкової ілюстрації і станкової гравюри, створюють картини на історичні сюжети, портрети, пейзажі.

Оригінальним жанром в українському станковому живописі стають картини народних майстрів. Патріотичні сцени з історії, воєнні подвиги та громадське життя займають в їх тематиці провідне місце. Так, великої популярності здобули картини із зображенням опришків, козака-бандуриста («Козак Мамай») та ін. Пишністю і оригінальністю також відзначається твір «Богдан з полками», присвячений Визвольній війні 1648—1654 рр.

В Петровську епоху також відбувається становлення мистецтва портрету, що на протязі всього XVIII ст. стає провідним жанром ві-

тчизняного образотворчого мистецтва. Домінуючою формою українського портретного жанру стає парадний репрезентативний портрет. Козацька старшина, що намагалася наслідувати парадні портрети російського дворянства, намагалася таким чином утвердити своє соціальне становище в суспільстві. Здебільшого персонажі на портретах зображувалися на повний зріст, у багатому одязі, як, наприклад, портрети донського отамана Данила Єфремова та запорожця Григорія Гамалії, що найбільш яскраво втілили характерні особливості такого напряму. Утверджувалися також і реалістичні течії, представники якої прагнули зобразити людей такими, якими вони є насправді. До них належать портрети київського міщанина І.Гудими, братів козаків Якова та Івана Шиянів, подружжя роздольських міщан Жемелків і та багато інших.

Результатом розвитку мистецтва живопису XVIII ст. стає своєрідний синтез «європеізму» й національних особливостей. Поряд з портретом набуває розвитку монументально-декоративний живопис, пейзаж, театрально-декораційне мистецтво, історичний живопис, якому довгий час віддавала перевагу Академія художеств. Першим історичним живописцем був Антон Павлович Лосенко (1737—1773), який створив велику історичну картину на євангельський сюжет «Чудесний улов» (1762), де зумів сполучити вимоги класицизму зі зм'якшеним людським трактуванням образа Христа. Однією з найвідоміших його картин була «Володимир перед Рогнедою», написана для здобуття звання академіка історичного живопису Академії художеств, якій художник вперше звернувся о національної тематики. Однак, якщо Лосенко трактував історичні події в межах умовно-академічної системи образів, в той час, як творчості Г. Угрюмова (1764—1823) було притаманне стремління до більш точного відтворення історичних подій — «Обрання Михаїла Федоровича на царство» та «Здобуття Казані».

Наприкінці XVI — в середині XVIII ст. у європейському мистецтві скульптури визначився стиль бароко (barocco— вибагливий, химерний). Прийшовши на зміну художній культурі Відродження він відкрив нові можливості для мистецтва пластики, що виявилося насамперед в синтезі скульптури з архітектурою. Урочистість, вражаючі ефекти, динамічність композиції й декоративна пишність архітектурних споруд досягалася насамперед навантаженням їх скульптурними оздобами, світлотіньовими і кольоровими ефектами. З'явившись в Італії барокова скульптура поширилася на європейську мистецтво, в тому числі і на українське. Оскільки скульптурна творчість тривалий час стримувалася церковними канонами, широкого розповсюдження дістало декоративне ліплення фронтонів і порталів, воно обрамлювало віконні та двірні отвори, інколи вкривало стіни. Найбільш відомими на той час були оздоблення

Миколаївського та Братського соборів у Києві, софійської дзвіниці, лаврської дзвіниці на Дальніх печерах, Великої лаврської дзвіниці, брами Заборовського Софійського монастиря та ін. В галузі декоративного ліплення працювали відомі майстри — Білинський з Канева, Григорій з Чернігова, брати Іван та Степан Стабенські з Жовкви Характерною рисою декоративного різблення залишалося використання переважно рослинного орнаменту. Поряд з народними майстрами на Лівобережжі і в Києві виступають і скульптори-професіонали Іван Равич та Сисой Шалманов, творчості яких притаманне зображення сюжетних композицій. Равич створив серію кованих з міді фігур для оформлення інтер'єру київської ратуші. Шалманов виконав скульптурне оформлення іконостасів Охтирського, Мгарського поблизу Лубен, Лохвицького, Полтавського монастирів, іконостас і статуї Покровської церкви в Ромнах, а також відомі статуї для храму в Чоповичах Житомирської області. Значними центрами скульптурної творчості того часу крім Києва, стають Чернігів, Ніжин, Кам'янець-Подільський.

Заохочуване польско-католицькою, а згодом і австрійською традицією, мистецтво скульптури в Галичині стає невід'ємною частиною декоративного оздоблення монументальних, споруд краю, Визначними майстрами того часу виступали Иоган Пінзель (1707— 1761), Антон Осинський (бл. 1720 — бл. 1765), Матвій Полейовський (бл. 1720 — бл. 1800), Севастян Фесінгер (1769), Михайло Філевич (1804), Семен Старевський (1697) Відомі скульптурні твори— кам'яні статуї на фасадах костьолів у селі Підгірцях, Домініканського і Марії Магдалини у Львові, ратуші у Бучачі належать Фесінгеру, Осинському та Пінзелю. Певним досягненням у розвитку скульптурної майстерності стали роботи для латинського кафедрального собору святого Юра у Львові, виконані Стажевським, Філевичем, Полейовським та Оброцьким, для яких характерні висока емоційність і реалістичність зображуваних образів.

Своєрідним переосмисленням античності в мистецтві скульптури, стає класицизм, що розвивався у тісній взаємодії зі стилем бароко. Риси обох стилів поєдналися у творчості Л. Берніні (Італія), Ф. Жірардона та А. Куазевокса (Франція), X. Монтеньєса (Іспанія). З другої половини XVIII — першої чверті XIX ст. поряд з історичними, міфологічними й алегоричними сюжетами значне місце зайняли скульптурні портрети таких митців, як Ж. Б. Пігаль, Е. М. Фальконе, Ж. А. Гудон (Франція), А. Канова (Італія), Б. Торвальдсен (Данія), Дж. Флаксмен (Англія), Г. Шадов, И. Г. Даннеккер (Німеччина). Не перевершеним майстром психологічного портрету вважався Жан-Антуан Гудон (1741—1822)— автор скульптурних портретів Катерини II, Ж-Ж. Руссо, Вольтера, Мірабо.

В руслі загальноєвропейських стилів розвивається творчість Федота Шубіна (1740—1805), Михайла Козловського (1753—1802) та Івана Мартоса (1754—1835).

Скульптура в Україні розвивалася в тісному зв'язку з архітектурою і ґрунтувалася на досягненнях народного різьблення та мистецтва європейської пластики. В 1809 р. на Контрактовій площі була встановлена скульптурна композиція невідомого автора Самсон роздирає пащу леву», яка символізувала перемогу Росії над шведами у Полтавській битві. Народні майстри створювали високохудожні твори для оздоблення церков, монастирів, поміщицьких маєтків, площ, вулиць. Серед них дістали визнання митці-скульптори В. Деш у Києві, Г. Гальченко у Полтаві, К.Орловський у Ніжині та ін. Тогочасна монументальна скульптура також увіковічувала визначні історичні події.