Примітки. 1) Факсімілє сього листа видав Д

¹) Факсімілє сього листа видав Д. Олянчин в збірнику “Хліборобська Україна” кн. пята. Латинський стиль ориґіналу дуже складний і заплутаний, я старався виложити його зміст можливо ясно.

²) Natio Nostra — з великими літерами.

³) Monumenta Hung. XXIII с. 307.

⁴) Сіляді видав їx з паперів Шебеші що переховуються в архиві гр. Viczay в Гедерварі під загальним заголовком “чигринських записок з 20 червня до 16 серпня” в Monum. XXIII с. 531 дд. Далі я цитую просто сторінки сього видання.

⁵) Monumenta XXIII ч. 310.

⁶) Сі пункти, summa legationis, як тоді говорилось, се мабуть те що Сіляді видав тамже під ч. 313, означивши їx “серединою липня”, але се означеннє годиться тільки для приписок, дописаних рукою Шебеші, основний текст мабуть належить до першої авдієнції, або завчасу був приготований для подачі. Пунктів пять: І. Що думає гетьман про посольство до хана, чи воно можливе? 2. Зміст посольства до хана, як воно було доручено в інструкції. 3. Коли гетьман ухваляє се посольство, просити його щоб післав свого посла разом з ними і поручився за гроші, призначені для хана. 4. До того приводити гетьмана, щоб він далі заховуючи свій союз з Москвою не помагав їй ні против нас ні против шведського коробя-“боронь боже аби ми мали домагатись від нього розірвання сього союзу, але коли б щось таке трапилось, чого належить сподіватися від приязни і союзу з ясновельможним гетьманом?” 5. На випадок наступу Татар чи Турків на князівства, щоб гетьман згідно з своєю обіцянкою постарався “положити всякі перешкоди як на морі так і на землі”. Приписано до сього пригадку в справі німецьких вояків, що гетьман обіцяв прислати Ракоцієві давніш, і далі конспект: що говорити-з Виговським мабуть, з приводу вістей про наступ Турків на Семигород.

⁷) На сій підставі можна б сю реляцію датувати 25 червнем-маючи на увазі замітку про приїзд посла від мунтянського господаря під 24 червня.

⁹) Jenö в Арадськім комітаті, на зах. границі Семигороду.

⁹) az kozak generalis.

¹⁰) Властиво-воно було більше подібне.

¹¹) Очевидно-слова гетьмана про Ракоція, пор. зараз ниже.

¹²) Отже розмова пізніша.

¹³) Тим, що з Ждановичом, очевидно.

¹⁴) Тут записка: Про сі справи написав я 22 (червня) панові банові.

¹⁵) В виданню сі дві фрази виглядають як одна цілість. Друге виразно взято з козацьких уст. А перша виглядає як міркування самого Шебеші.

¹⁶) В сім місці не дуже ясна записка: “Через Ковалівського переказав я гетьманові, яку відповідь дано що до помочи” (534).

¹⁷) Кому се нам? виходило б, що послам.

¹⁸) Villongas-суперечки, бунт.

¹⁹) Мова про козацький відділ, котрого просив Шебеші, щоб гетьман післав для охорони семигородських границь від Турків при їх сподіванім наступі на Єне.

²⁰) Фраза доволі неясна, я її упростив; сама погроза досить виразна.

²¹) Сі посли перераховуються двічі, в ріжних комбінаціях під 25, потім під 24, і так що польський посол вичислений під 24, тим часом приїзд його записаний під 25 (с. 537). Я звів сі дві згадки до одного реєстру.

²²) Фраза не зовсім ясна.

²³) Так і в дневнику: “12 липня ми з шведським послом були у канцлєра Виговського”-с. 518.

²⁴) Мова мабуть про помічний австрійський корпус Гацфельда.

ВІДКЛИКАННЄ ЖДАНОВИЧА І ПОЛЬСЬКІ ПРОПОЗИЦІЇ: НЕЗАДОВОЛЕННЄ З РАКОЦІЄВОЇ ПОВЕДІНКИ-ЖАЛІ ГЕТЬМАНА ПЕРЕД ВОЄВОДОЮ СТЕФАНОМ, ВІСТИ ПРО ВИХІД КАРЛА-ҐУСТАВА ПРИВЕЗЕНІ БЄНЬОВСКИМ, УСПІХИ БЄНЬОВСКОГО, НОВА МІСІЯ ЙОГО-КОРОЛІВСЬКА ІНСТРУКЦІЯ 13 ЧЕРВНЯ, ЛИСТИ БЄНЬОВСКОГО ДО ГЕТЬМАНА І ВИГОВСЬКОГО, ВІДПОВІДИ ЇХ 9 (19) ЛИПНЯ.

Найбільш яскраво в сих відомостях Шебеші виступає розуміється те що найбільш його интересувало-се незадоволеннє гетьмана, старшини й війська з поведінки Ракоція і спільної кампанії против Польщі: Жданович і його козаки нарікали, що Ракоцій тримав їx при собі не даючи їм ніякої волі собою розпоряжати. Він не радився в нічім з Ждановичем і не позволяв йому нічого робити на власну руку. Він не ділився ні з ним ні з гетьманом своїми плянами, його політика в Польщі зіставалась неясною, гетьман і військо були непевні що до своєї пайки в польських землях. При тім козаки ображались на Ракоцієвих Угрів за зневажливу поведінку, жалувались, що вони їx грабують і побивають, де тільки можуть.

На се жалівся гетьман обом воєводам, мабуть з згаданим вище посольством кінця червня. “Молдавський воєвода пише про жалі гетьмана, на нашого пана, що він не поводиться з козаками з належною пошаною”, писав Шебеші до Чигрина оден з семигородських регентів Акош Барчай, доручаючи йому збивати такі обвинувачення.- “Се неправда, наш милост. пан не такий нерозумний, аби він з таким хоробрим військом і з самим гетьманом не поводився з належною пошаною, ви мусите боронити нашого мил. пана від таких закидів” ¹). В листі 18 (28) липня воєвода Стефан так відповідав на сі жалі гетьмана: “Я також-видить то бог, з великим жалем прийняв се, що довідався з листу в. м., м. м. п., що й. м. князь семигородський поступає против договору з й. м. п. Антоном, намісником в. м.; я того по ні не сподівався, та й думаю, що таки дане в. милости слово він додержить вірно-бо й я не загаюся добре порадити йому з сього боку, аби він більше не писав таких листів, що без усякої причини нарушають братську любов і приятельський союз” ²). На жаль, докладніших відомостей про сей зухвалий лист Ракоція не маємо. Павло Алепський в своїх записках переказує те що доводилось йому чути про се в двірських кругах Валахії-але се дуже загальні відомости. Ракоцій показав себе дуже гордовитим і переступив межі справедливости. Він поступав в польській землі незвичайно немилосердно, поруйнував богато церков і манастирів, а на Хмеля похвалявсь і ганьбив такими словами: “От я вже заволодів Валахією і Молдавією, вони в моїх руках, Угорщина-се моя батьківщина, а тепер я завоював Польщу і зайняв їх столицю; лишається мені тільки підбити сього хлопа Хмеля”. Почав потайки побивати його козаків, щоб зменшити їх силу. Хмель довідався про се й дуже розгнівався на нього; післав до хана і намовляв його іти й воювати Ракоція, щоб віддати його до рук Хмеля. І осягнув се, бо Турки й Татари, почувши про сей похід на Польщу, піднятий без їx згоди, дуже розгнівалися; пішли поголоски, що сім королів змовилися й підуть походом на Волощину в великім пості і тут була велика трівога аж до Зелених Свят-коли прийшла відомість, що хан вийшов в похід і буде йти сими краями ³).

Мабуть відомости про вихід Карла-Ґустава з Польщі, привезені Бєньовским були останньою краплею, що довершила гнів гетьмана на Ракоція за те, що він не приготовив його до такого несподіваного обороту справи, і тому в записках Шебеші так настирливо повторюється нота жалів гетьмана і Виговського, що Ракоцій не інформував їx про ніщо і держав в повній невідомости про стан річей на польськім театрі війни-а тим часом підняв своєю акцією Турків і Татар, що сунули тепер не тільки на Дунайські князівства, а й на Україну. Гетьман післав наказ Ждановичу кинути Польщу й рушити під Камінець. Не маємо докладнішої дати сього наказу; в записках Шебеші вона виступає під 28 червня. Желябужский почув про нього 4 липня в Стародубі (Нечай 27 червня ще не знав про сей наказ), дата Шебеші мабуть недалеко спізняється за фактом-він занадто був важний для нього, і гетьманський осередок не мав причини його затаювати.

Видаючи сей наказ гетьман з одної сторони сповняв домагання царя і заспокоював ханську сторону. Противставляв козацьку силу всяким грабівничим плянам Орди. Ішов на зустріч невдоволенню, що все більше підіймалося серед козаків Ждановича і в війську взагалі. Але се був серйозний удар по козацьких плянах на Західню Україну і Білорусь, майже резігнація з них. Іще з більшою силою ніж перед тим, гетьманський уряд мусів тепер узяти курс на замиреннє з Яном-Казимиром: з огляду на вихід з Польщі Карла, очевидний крах Ракоцієвих плянів і неясности в відносинах до нього, грозу татарського наступу і т. д.

Місії Бєньовского щастило незвичайно. Він попав в відповідний момент, приїхавши в Чигрин саме на се похмілля від Ракоцієвої кампанії і очевидно потрапив взяти відповідний тон. Супроти вище сказаного за точку приложення його дипльоматії треба розуміти західнє-українську проблему, до котрої він видимо вмів зручно підійти і знайти їй конкретне оформленнє. Потім проблема відсунулась, але оформленнє зісталося і як то буває-само по інерції добилось своєї реалізації: ефектної, хоч і ефемерної-в Гадяцькім акті унії.

В відповідь на своє звідомленнє з першої чигринської місії Беньовский одержав від короля широку повновласть на переведеннє договору з військом Запорізьким на тих доволі значних уступках, що були ухвалені соймом 1656 року, і лягли потім основою Гадяцької унії. Інструкція датована 13 червнем н. с. ⁴) і списана очевидно так щоб бути показаною Хмельницькому і Виговському (що виступає в сім моменті виразно як актуальний шеф козацької політики). Вона являлась таким чином одною з тих відповідальних політичних деклярацій, котрих таку спору серію маємо з тих часів:

“Поздоровити іменем й. кор. мил. щирим батьківським афектом уродженого гетьмана ⁵), з усім військом Запорізьким.

“(Пояснити йому), що й. кор. м. вважає для себе найбільшим щастєм, будучи з божого провидіння королем польським, мати змогу за ласкою божою об'єднати в одно поріжненні члени Річипосполитої. До того він і на початку свого панування прикладав старання, і тепер так само-бажаючи, аби та пожадана година зблизилась як найскорше. А бажаючи привести до кінця визначену на останнім соймі, за згодою всіх станів комісію з уродженим гетьманом війська Запорізького, знову висилає того ж уродженого Бєньовского, секретаря і посла свого, для продовження сеї справи, покладаючи надії на ласку божу. Як вона настроїла щиро й. к. м. і всіх станів Рчп. до сеї одности, так ачей милосердною опікою своєю надхне любовю до власної вітчини та одности і ур. гетьмана та військо Запорізьке.

“При тім запевняє перед богом й. к. м., що він сам і всі стани Рчп. бажають ретельної, правдивої й ніколи не відкличної одности з ур. гетьманом і всім військом Запорізьким. Все що з обох сторін сталось за гріхи вони віддають то справедливости божій і на вік закопують непамятю, покликуючи найвищого суддю на свідка сеї правдивої і ретельної щирости з своєї сторони. А щоб ур. гетьман і все військо Запорізьке тим більше пізнало сю щирість й. к. м. Річипосполитої, він за радою сенаторів дав згаданому Бєньовскому повновласть приступити до переговорів з ур. гетьманом і військом Запорізьким, так щоб приніс й. кор. м. умову здатну загасити внутрішній домовий пожар, через задоволеннє війська Запорізького і Річипосполитої. А. й. к. м. обіцяє за себе і всі стани Рчп., що вони слушним річам перечити не будуть, а триматимуть все постановлене. Бо сподіваються, що ур. гетьман і все військо не схоче зневажити доброї охоти короля і станів Рчп., а забезпечивши в цілости се пожадане об'єднаннє сполучить силу війська Запорізького з силою війська Річипосполитої, я спільної вітчини. Все се доручається зручности посла-виконати сю справу як найкраще і найскорше, з задоволеннєм обох сторін.

“Але має він пильнувати як найуважніше, щоб сі щирі пропозиції короля гетьманові і війську Запорізькому не скінчились ніяким обманством ⁶). Бо то річ певна, що Порта з Татарами збираються приборкати князя семигородського, господарів молдавського і волоського і нарешті й самих козаків. У Москви Хмельницький не має вже ніякого довіря, се явно показується: поминувши богато инших причин вистане одна: його сполученнє з Ракоцієм і Шведами. Не має довіря і у Порти-тому що стільки разів їй піддавався, а без її відома звязався з Москвою, і тепер збільшив сили васалів Отоманської Порти: Ракоція, господарів волоського і мунтянського.

“Доказом того, що (гетьман) щиро хоче замиритися з королем і Рчп. буде се, коли по приїзді посла він не гаючись нітрохи буде справу кінчати: обговорить умови і приступить до їх списування, підписання і печатання обома сторонами. Коли він уже відкликав козацьке військо (від Ракоцієвого війська) і схоче прислати королеві проти Шведів десяток тисяч добрих і комонних козаків, а другу частину козаків оберне з ханом на Угорщину-сам зіставшись для обережности на Україні (се будуть докази доброї волі Хм. і війська).

“Коли ж почне вигадувати якісь проволоки, то се буде або на те щоб подивитись, як нам справи підуть, або на те щоб тим часом післати до Москви і посварити її з нами, а нахилити до згоди з Шведами, або щоб і до Порти та до хана післати листи, що король (йому) пише-(на доказ) що вже згода з ним робиться, аби тим відвернути небезпеку, що насувається на нього від Порти і протягти час. Тому доручається розмислові посла вести справи так, аби короля і Рчп. не здурено. Ta ce й не буде (тяжко) ⁷), бо послові дається лист і до хана; ханський посол і сам хан вложать свій авторитет у сю справу, і ханському послові буде легко підшепнути, чи мають (Татари) сполучити свою зброю (з козацькою) чи поступати (з козаками) як з ворогами. Сього ми собі не бажаємо-хочемо згоди, але поки згода не стане як слід, не можемо не забезпечувати себе. Бо турецькі сили звикли швидко вертатися з поля, і не треба щоб нас і їx обдурено.

“Тому вся вага в тім, щоб скоро скінчити, намовити, списати, відписати. Оден ориґінал нехай зістанеться там, а п. посол щоб мав два ориґінали: оден при собі, а другий нехай пошле з певною оказією до Дубна, а відти до короля й. м.-бо оказії бувають часті. А по щасливім закінченню договору треба послові добитися, щоб козацькі посли виїхали з тим договором сюди, щоб зараз, при них же його потвердити, і через руки п. посла передати, аби він там урочисто його передав, і потім з частиною війська Запорізького прибув на послугу королеві і Рчп.

“Найбільше пильнувати того, щоб не дали знати Москві, поки те все не скінчиться. Бо дуже важно при угоді з Москвою, щоб нам було можна лекше з нею договоритися, ставши знову одним державним тілом. По закінченню переговорів можуть дати знати, що вони повернули до послушенства й. кр. м. і хочуть всі свої зусилля звернути на те, аби між короною Польською і Короною Московською була згода. Ракоція теж можуть упімнути, аби вернувсь і війну залишив. Порту і хана візьмуть за серце, коли будуть в послушности королеві і Річипосполитій”.

Одержавши се дорученнє Бєньовский поспішив зібратися в нову дорогу, але вважав потрібним попередити Хмельницького і Виговського, запитуючи як вони ставляться до сеї місії, і чи може він рахувати на її успішне виконаннє супроти ріжних поголосок про ворожі пляни і настрої козацького війська чи уряду. Можливо, що на знак своєї повної щирости-цілком відкритої гри з його сторони, він тодіж переслав їм сю інструкцію; мені се здається дуже правдоподібним: інструкція, як я вже зазначив написана саме так, щоб вона не виявляла нічого небезпечного, чого не можна було виявити, а тимчасом мала характер нібито дуже довірочний, такщо показуючи її наперед посол робив нібито дуже яскравий жест інтимности. В кожнім разі, в тій чи иншій формі такі вияви щирого, інтимного довіря Бєньовский гетьманові і його канцлєрові дав, і з їх сторони дістав запевнення їх повної прихильности і бажання довести згоду до кінця. Хмельницький писав йому 9 (19) липня:

“В які публичні справи найкраще поступають, де обидві сторони приятельсько довіряють одна одній, і найспішніше відправляють їx, коли приступаючи відгонять від себе всякі страхи. Бо неможливий там успіх в піднятому ділі, коли орґани надвоє діляться, і голова задумує одно, а серце хотіло б чим иншим занятись. Тому в. м., маючи призначеннє на розмову з нами, не повинен давати місця у себе людським балачкам, бо їх діло тільки сіяти повітряні чутки, повинен звіритись давній нашій приязни- і з помічю божою безпечно пуститися в намірену дорогу, в тій певности, що з нашої сторони не дізнаєш ні жодної перешкоди ні затримання, але по достаточній розмові в річах потрібних здорово й безпечно повернеш до домашніх порогів. Притім пильно поручаю себе ласці ваш. мосць пана-цілком зичливий приятель і слуга Б. Хмельницький.”

виговський долучив до того запевнення особливої своєї приязни: “Великомилостивий мій пане і брате! Не звик я в словах своїх не статкувати-особливо тим кому обовязався приязнею. А маючи в памяти вияви приязни в. м. і обіцянку братерства, я завсіди йому сприяю. Тому ніщо не може утруднити в. м. дорогу, на котру заявив єси охоту й. кор. милости. Навпаки, коли за моєю порадою пустишся в сю дорогу, то достаточно з п. гетьманом розмовишся і без всякої перешкоди повернеш ціло до вітчини”. Намовляючи не вірити ніяким байкам і як скорше пуститися в сю подорож, запевняє його: “Добре погостиш і швидко будеш відправлений-не так як удають лихі люде, що не бажають нам доброї репутації” ⁸).

Желябужский записує в своїм звідомленню, що 12 (22) липня до Корсуня при нім прийшов польський гонець, і розповів, що він на імя Миколай Грибовский, їздив від Стан. Бєньовского, з Дубна, до гетьмана, повідомити, що їде до нього від короля. Був в дорозі 7 день, самого гетьмана не бачив, бо лежить хорий. Приймав його Виговський і велів переказати послові, щоб їхав не гаючись ⁹). Очевидно він саме й віз тільки що процитовані листи гетьмана і писаря Бєньовскому, з запросинами до скоршого приїзду.