Примітки. 1) Акти посольства Коробки-Малорос

¹) Акти посольства Коробки-Малорос. приказу ст. 5832/21 л. 24-34.

²) Вислано його ухвалою ченстоховської конференції-див. реляцію Лізолі, с. 253, і звідомленнє Ієвлева с. 93; Кубаля не знав сеї другої звістки, тому імя посла лишилося йому невідоме-с. 110-111.

³) Польські справи 1657 р. ст. 12, ненум.

⁴) Друк.: писалъ.

⁵) Сборник Киев. Ком, І. с. 94-6.

⁶) В друкованім помилково: мая.

⁷) Тамже с. 99-100.

⁸) Тамже с. 105.

⁹) Акти посольства видано в 8 томі Рус. Истор. Библіотеки, 1884 р.

¹⁰) Русская Истор. Библиотека т. VIII, с. 1276.

¹¹) Тамже с. 1257: “І тобі, полковникові Антонові, згадати собі дану перед богом обіцянку, як ви нам з військом Запорізьким перед євангелією обіцялись, від неприятеля нашого, шведського короля відстати, на городи і міста в. кн. Литовського не наступати, ніякої руїни не чинити, а йти назад до гетьмана Б. Хмельницького з усім військом, що при тобі. А гетьманові Б. Хм. про се написано також”.

¹²) Виїхавши з Москви 1 (11) червня Желябужский 16 (26) доїхав до Чаусів і давши знати Нечаєві про свій приїзд, дістав від нього запросини, через сотника Михайла Крюковського, прибути з царською грамотою на другий день. Прочитавши грамоту Нечай сказав: “Велів государ, щоб я післав з тобою провідників до полковника Антона Ждановича, але ми й самі не знаємо, де він тепер з Ракоцієм. З-під Берестя вони пішли давно: писав Антін гетьманові, що Берестє піддалося і вони пішли під Замостє і під Львів, тому більше 3 тижнів. Відси їхати тобі до них Польщею не можна, бо там воюють Шведи й люде з инших країв, і мої провідники тебе через Польщу проважати не можуть, та й не знати де шукати Ракоція й Антона. Треба вам їхати на городи й міста з нашими козацькими залогами-на Ніжин, а їдучи розпитувати, які відомости про Ракоція і Антона, де вони-і з того міркуватимеш, як до них доїхати” (с. 1238).

Доїхавши за сею порадою до Стародуба, Желябужский 24 с. с. червня розпитував тутешнього наказного полковника Ів. Голенецького і писаря, і вони йому сказали, що за їх відомостями, властиво чутками, гетьман велів Антонові йти під Камінець Подільський “против турецьких і кримських людей”. “Наші полковники з військом давно пішли: збираються на Ташликах і зібравшися теж підуть під Камінець. Ракоцій, Мунтяне й Волохи теж туди підуть: разом з нашим військом стоятимуть против турецьких і кримських людей” (1239).

¹³) Стародубського війта Желябужский питав: “Чи відомо вам, з якої причини Антін пішов з військом до Ракоція і пощо воюють спільно з шведськими людьми?” Війт сказав: “Ми думали, що пішли вони з царського наказу, а тепер від торгових людей чуємо, що Ракоцій воює Польщу, бажаючи стати королем у Польщі, а козацьке військо помагає йому, щоб він був королем, і ми самі не знаємо, як се розуміти: козаки присягли государеві, а служать Ракоцієві й йому добувають королівство. Ми ж чули, що Польща хотіла бути під государевою рукою, а тепер до нас безнастанно приходять листи від гетьмана Б. Хмельницького з наказами, щоб городи укріпляти і запаси запасати; ми вже купили пороху 270 пудів і більше купити не годні, а від кого кріпимося, не знаємо. Присягали государеві, а володіє нами гетьман, і ми вже від їх володіння загибаємо (“и нынЂ мы от их володЂнья в конец погибаем”-“их” се очевидно про козаків, старшину). Чекаємо як милости від царя-його воєводів (“а ожидаем де милости мы от государя воевод”). Коли ж сеї милости не буде, і воєводів він нам не пришле, то ми від гетьманського володіння пропадемо до решти, а і государеві від нього добра не буде” (с. 1240).

Безсумнівно, такі незвичайні балачки були викликані, наведені з боку Желябужского, так само як і записані ним оповідання київського протопопа (с. 1255): “Козаки з Антонового полку їдуть до дому і так говорять про Антона: “Хочуть нас поморити! Шукав (Антін) королівства Ракоцієві, а завів його в такі місця що й сам попав у неволю. Ми з ним ходили, думаючи, що то за государевим указом, а як довідалися, що се Антін здобуває королівство Ракоцієві, ми від Антона роз'їхалися. І тут у війську козаки говорять: “Без государевого указу на війну не підемо”.

Ніякого оповіщення в Антоновім війську, що се похід своєвільний, не могло бути зроблено. Мусимо вважати всі такі інсинуації за результати аґітації Желябужского. Він записував відгомони того, що сам пускав, прибільшуючи і роздмухуючи те що йому було потрібно.

Поведінка Желябужского взагалі була настільки незвичайна і підозрілива, що викликала глузування. Стародубський писар Михайло, проважаючи його з міста сказав йому: “Чого ти їдеш до Ракоція нашими городами, а не навпростець?” Желябужский відповів: “Їду тому, що Ракоцій на війні, де його довідуюся, туди й їду”. Писар на се відказав: “А ми думаємо, що ти сею дорогою їдеш не для Ракоція, а рахуєш козацьке військо і оглядаєш городи, наскільки вони забезпечені. І туди їдеш на те, щоб військо зрахувати. А там з самим тільки Антоном війська 350 тисяч”. Желябужский став сваритись: “Що ти, писарю, говориш неподібні річи. На що б вел. государеві в своїй державі посилати потайки рахувати військо і доглядати городових укріплень? Як йому буде потрібна перепись козацького війська і городових укріплень, він пішле не потайки-військо переписати і укріплення оглянути. Пощо ти се говориш?” А той сказав: “А се говорю жартуючи з тобою” (“с тобою издЂваючись”)- с. 1240-1.

¹⁴) “Первые бунты зачелись в войскЂ от посланца цар. вел. от Ивана Желябовского, как посылан был к РакоцЂ”-Акты Ю. З. Р. IV с. 126.

¹⁵) Акты Ю. З. Р. с. 713-сей лист гетьмана наводимо нижче; пор. XI с. 758- листи Виговського до Матвеева.

КАМПАНІЯ РАКОЦІЯ-ЖДАНОВИЧА В ЛЮТІМ-КВІТНІ: ДОСИТЬ СПРИЯТЛИВІ ПОЧАТКИ-ГАЛИЦЬКА ШЛЯХТА ЗАЙМАЄ НЕЙТРАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ, АЛЕ ЛЬВІВ ПОСТАВИВСЯ ВІДПОРНО, ЛИСТ ГЕТЬМАНА ДО ЛЬВОВА 9 (19) БЕРЕЗНЯ. ОПЕРАЦІЇ ПІД САМБОРОМ І ПЕРЕМИШЛЕМ, РЕЛЯЦІЇ ШТЕРНБАХА, СПОЛУЧЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА З РАКОЦІЄВИМ І МАРШ НА КРАКІВ.

Кампанія в Польщі-Литві в сім часі-в травні-червні-пішла так хаотично і безрезультатно, що справді нічого мудрішого не можна було видумати як тільки чим скорше її припинити. Всі ілюзії, які хто небудь міг мати що до її перспектив, в сім часі вже розвіялися безповоротно.

Початки виглядали сприятливіше. Ґрондский, що був учасником кампанії-висланий від Ракоція з Кеменем разом з другим ще шляхтичем, Казановским, щоб робити настрій між шляхтою, пише що се йому вдалося: галицька шляхта мовляв обіцяла держати нейтральність супроти Ракоцієвого походу і провіянтувати його військо, коли він не буде змушувати щоб йому присягали, і запевнить їй безпечність і незайманість. Ракоцій, каже він, прибувши до Синовідська, дуже тішився з таких приязчих відносин між його військом і місцевою шляхтою. В Стрию в перших днях лютого він видав нові відозви до шляхти і військових польських, закликаючи їх вступати до його війська, обіцяючи недоторканість усім, хто йому піддасться, а Кеменя з тими ж Ґрондским і Казановским-додавши їм іще Станіславского, хоружого галицького, що пристав до нього, він відправив під Львів-прихилити Львовян на свій бік ¹). Вони повезли з собою листи Ракоція до шляхти зібраної у Львові і до львівського маґістрату-з закликом прилучити свої зусилля до Ракоцієвих заходів “коло відродження Річипосполитої”, уставлення в ній ладу і спокою. З лютого Кемень з компанією стали під Львовом і Станіславский взяв на себе ролю посередника, використовуючи свої знайомости і звязки ²).

Ґрондский-котрого жінка пробувала тоді у Львові, привів до малого з'їзду представників обох сторін на львівськім передмістю. Але і шляхта, а ще більше маґістрат поставились дуже ухильчиво, не хотячи нічим підтримувати претенсій Ракоція, і тільки дбали, щоб тим часом забезпечити свою околицю від руйнації. На докори Ракоція, що вони досі не зазначили свого становища, вони виправдувалися, що досі не знали нічого про його пляни і наміри і просять лишити їх на нейтральній позиції щоб приставши до нього не накликати репресій з боку Яна-Казимира і його союзників-Москалів. Так писала більш опортуністично настроєна шляхта, маґістрат же ще більш безоглядно маніфестував свою вірність Яну-Казимирові, і в такім тоні відписав 6 лютого. До Ракоцієвої кватири були вислані делєґати на переговори від шляхти і маґістрату, просячи відвести військо від міста і лишити його в покою. Вони привезли від Ракоція умови перемиря: Львів мав відкрити вільний приступ до себе уповаженим від Ракоція особам, також семигородським купцям і негоціянтам, а противників Ракоція нічим не спомагати, їx війська до міста не приймати і т. д. ³). На се вислано знову ухильчиві відповіді, з датою 16 лютого, між инш. шляхта просила вибачення за спізнену відповідь, виправдуючися тим, що переїзд дорогами став небезпечним через козацькі насильства (ob diversas insolentias Kozakorum)-їх напади на шляхетські і церковні маєтки ⁴); саме в тім часі, 10-12, вони проходили повз Львів, і 12-13 зійшлися під Стриєм з Ракоцієм ⁵). Тому що Ракоцієві хотілось кинути всі сили на Краків і він не міг відділити більшого війська для облоги Львова, йому прийшлось вдоволитися сею чемною фразеольоґією і відповісти рівно ж чемними фразами-висловами надій, що Львовяне своєю поведінкою оправдають показану їй ласку-відведеннє війська від міста і т. д. ⁶). Військо ж зводилося тому, що було потрібне для походу на Краків і лишати його далі в такій ізольованій позиції було небезпечно: король польський і гетьмани старалися підтримати свою східню базу, і Ракоцієві слати сюди військо або лишати під можливий удар невеликий відділ було нерозумно.

Яких небудь заходів коло приведення Львова і тутешнього краю в залежність від козацького війська з боку Ждановича або Зарудного досі незвісно. Гетьман попробував своїх впливів. 9 (19) березня вислав він до Львова свого фінансового агента Тодоса Томковича з листами до маґістрату від себе і від Виговського. Гетьман і писар радили львівській громаді не вповати на теперішню ситуацію і не забувати показаної свого часу науки, инакше сказавши: не легковажити собі патронату Запорізького війська (для прикладу нагадували Старий Бихів, що як тримався, а таки мусів піддатися козакам):

“Не зрікаємось раз обіцяної вам приязни”-писав гетьман-“навпаки, тим певніше її тримаємо, що маємо зчаста відомости про добру охоту ваших милостів до нас. Бо таки й справді годиться, щоб за зичливу прихильність, показану в обставинах небезпечних і дійсно таки відстражданих, і за заслону від явної загибелі ті що приймають добродійство відплачували найщирішою вдячністю тим що їм те добродійство показали. Нагадуємо і вам, аби памятали нашу приязнь і не давали себе звести ніякими аплявзами щастя і його оборотами: відміни як у місяця, так і у фортуни часті, а ви майте перед очима, що ми пильнуємо цілости вашого міста завсіди, і запобігаємо тому, щоб в. м. не терпіли ніяких інфестацій від чат і від головного війська нашого. На се ми звернули увагу і недавно висланого полковника Антона, аби так військо своє стримував, аби найменшої кривди в. м. не сталось не тільки від війська Запорізького, але і від війська князя Ракоція, з котрим сполучені наші гадки і наша сила ⁷). Тому радив би зчаста приглядатись нашій охоті до вас і мати на увазі Бихівську фортуну. Але як рівняти простий і грубий нарід з людьми полірованими й освіченими! ⁸). Ми про вас инакшої гадки і певні, що ви зіставатиметесь в однаковій мірі зичливости до нас. А про наш невигаслий афект до вас доручили ми розповісти вам п.Теодозію, слузі й екзакторові нашому. Бажаючи і т.д.” ⁹).

Виговський теж нагадував колишні послуги і радив не покладатися на змінливу фортуну. Застерігався, що не думав, аби такі статочні й мудрі люде як львівські маґістратські дали себе провадити як малих дітей,-але все таки вважав потрібним пригадати їм потребу обережности і розваги,-а з рештою відсилав до устних представлень Томковича.

Було таких листів мабуть і більше-до Львовян і до инших міст. Кушевич заховав листа Виговського писаного до нього приватно, 10 (20) березня. Просив “показати приятельське серце тому Теодозію, що їде в справах наших військових і в деяких приватних” і передати через нього якийсь дзиґарок відданий у Львові для направи-“коли вже вийшов з рук ремісничих” ¹⁰). Охоронний лист для Львова, котрим мав Томкович похвалитися перед маґістратом, виглядав так:

“Богдан Хмельницкий гетман з войськом й. ц. пресв. в. Запорозким-ознаймуємо тим писанєм нашим кождому кому о тим вЂдати належить, а меновите пану Антонови наказному нашому и при ним будучим полковником, осавулом, сотником, атаманом і залогам по мистах будучим: старшим і черни войска нашого Запорозкого і всему нашому товариству.-Иж якосмы през першоє постановенє року прешлого мисто Львов зо всими обивателями взяли в свою оборону, обЂцуючи их-поки бы вирне и ведлуг слова ку нам преречоного ся заховывали, од вшеляких так своєго яко и обцых войска наЂздов заступати так і тепер сурово приказуєм, абы ся жаден так з пЂших яко и Ђздных не важил набЂгати, любо произдом якимкольвек способом ани в домах шарпал. Але овшем абы ся з людьми миста Львова як з власными нашими обходили, де вшелякого гандлю и купецтва (не) чинячи перешкоды.-Иначей гдыбы хто мал з ними постутовать над выразноє наше розказанє, и тоє было до нас донесено,-сурово таковый кождый без фольги и одпусту караны будет ведлуг заслуги и учинку своєго-бы теж и на горло” ¹¹).

16 квітня маґістрат сповіщав про приїзд Томковича з сими листами кор. гетьмана і Чарнєцкого-свого воєводу, але на жаль нічого не знаємо про зміст устних розмов, що відкривали властиву мету його місії. Ясно, що козацький гетьман поновляв через Томковича свої попередні заходи коло утворення козацького протекторату над галицькими містами; було б надзвичайно інтересно почути щось з його пропозицій, побачити ті форми, які пропонувалися з козацької сторони. На жаль нема нічого-за те результат ясний: нічого більше понад чемні фрази Томкович в тодішніх обставинах не міг зі Львова привезти. Козацьке військо було далеко і не могло з свого боку зробити ніякого особливого впливу на настрої львівських батьків міста.

Ми вже знаємо, що Ракоцій тільки й чекав козацького війська, щоб рушити на Краків. Се важно було для його престіжу: заволодіти старою столицею Польщі, резіденцією Семигородця Баторія, прийняти її з рук Шведів і показати тим, що він, а не Карло являється наступником Казимира. Надавав він сьому також і велике економічне значіннє, хотячи заволодіти краківськими салінями і нагромадженими в них запасами соли. Уперто він торгувався за них з Карлом при складанні союзного трактату і тепер ж найскорше хотів вступити в фактичне володіннє ними. Тим більше, що шведська залога Кракова, обложена польським військом, з свого боку кликала Ракоція як скорше прибувати в поміч, бо більше як шість тижнів на могла триматись ¹²). Все се змушувало Ракоція спішитися яко мога на захід. Коли козаки Антона в середніх днях лютого з'явилися в околицях Львова і звязалися з його стрийською кватирою, він рушив зі Стрия на Самбір, покликавши і Кеменя з його відділами, щоб іти разом на Краків, а поперед себе вістником приходу вислав відділ кінноти під проводом Фр. Ішпана13).

Під Самбором одначе вийшла неприємна пригода, котру учасник походу Ґрондский представляв критичним моментом кампанії. Досі мовляв все йшло як найкраще. Руське воєвідство було з обох сторін признано фактично нейтральним, уставлено добрі відносини з шляхтою і міщанством Галиччини (важну, ролю в сих переговорах Ґрондский приписує собі і очевидно старається представити її в можливо найкращому світлі). “Але не довго так ішло бо козаки і помічні полки волоські прийшовши до табору почали все перевертати догори ногами, а початком тому послужила пригода під Самбором”. Коли мовляв Ракоцій зближившися під Самбір запропонував місцевій шляхті і міщанству замиреннє на таких же умовах як се сталось у Львові, і вони “обома руками ухопилися за сю пропозицію”, підчас приготовань до сих переговорів, в припадковій сутичці вбито брата Януша Кеменя Вальтазара. Хоча пригода сталася властиво з його власної вини, угорське військо було незвичайно тим уражене і домагалося крівавої пімсти на Самборянах. Ракоцій же не хотів псувати відносин з-за сього інціденту, в котрім Самборяне властиво не були винні, і зложив з ними все таки замиреннє, на львівських умовах. Се страшенно обурило військо, почались крики, що Ракоцій дбає тільки про те, щоб приподобатися Полякам, а угорську кров цінить гірше собачої, водить своїх Угрів як псів на шнурку не даючи їм ніякої свободи, і т. д. ¹⁴).

За сим пішла доводі неприємна для Угрів сутичка з Поляками на Сяні під Перемишлем. Гетьман Потоцкий громадив військо під Ярославом, і Ракоцій, маючи вже при собі козаків і Волохів ¹⁵) хотів викликати його на рішучу битву. Але Поляки побачивши перевагу Ракоція, ухилились від бою відступивши долі Сяном на північ, і Ракоцій не став гонити за ним. Під Перемишлем лишив Кеменя договорится з перемиською шляхтою і міщанами щодо нейтральности (договір про се зложено з ними 3 березня-в першім пункті його Перемишляне обовязувалися не мститися після війни ні Уграм, ні козакам, ні Волохам, ні иншим учасникам її) ¹⁶). А сам Ракоцій з своїми союзниками в 20-х числах лютого став під Перемишлем і Ярославом, лагодячи похід на захід.

Він так писав про се Карлові 27 лютого з Ярослава: “Чекаючи козаків я мусів якийсь час лишитися в Стрию, тепер я зійшовся з ними за милю за Перемишлем, прийшов сюди і якнайскорше піду в середину Польщі-працюватиму в спільних наших інтересах. Чутка про мій прихід, як свідчить лист п. маршалка до вельм. п. Вірца (коменданта краківської залоги) звільнила Краків від неприятельського війська, я дуже з того тішусь і сподіваюсь, що за божою поміччю также успішно піде мині і з польським військом” ¹⁷).

Ситуацію тодішню досить добре малює шведський резидент при Ракоцію Штернбах, в реляції свому королеві “з Семигородського табору між Ярославом і Перемишлем 12 (22) лютого”. “Хмельницький, як я зрозумів з його листів 2 січнч і 10 лютого, мавши нагоду бачити і читати їx в автографах, головно того прагне, щоб в. кор. вел. не мирилися з Поляками як спільним ворогом. Але бажає, щоб було замиреннє і з Москвою, і прохає князя (Ракоція) посередничати в сій справі у в. вел. Князь сього також, здається, бажає серіозно, між иншим з тих мотивів, що коли замиритися з Москвою, то вона може стримати Татар від помочи Польщі. Він боїться сеї помочи, бо Поляки дуже прохають хана, а Порта дає на се згоду, і тепер в дорозі турецький посол,-присланий до князя з тим щоб намовами і погрозами відкликати його з Польщі. Князь доручив своїм урядникам полишеним в Семигороді щоб повели його обводними дорогами, аби він не скорше доїхав до нього як у Кракові. Бо князь так думає, що при трудних обставинах Туреччини вона не виступить против нього, коли йому пощастить (у Польщі). Тому було б спільним інтересом щоб в. вел. прислали частину війська на сполученнє, аби в потребі боронити власні землі і помагати спільним плянам.

“На мій скромний погляд князь занадто боязький, і при нинішнім (великім) числі війська всетаки не рішається рискувати, тому все покладає на сполученнє з Шведами. Думав, що як прийде до Польщі, так маґнати, особливо приграничні, між ними Любомірский, стрінуть його по приятельськи для того він поводився з усіми ласкаво. Але тепер він уже бачить, що все йде инакше, і ніхто тої ласки не приймає, крім окремих одиниць, котрим загрожували шкоди від війська; тому він так і клопочеться про збільшеннє сил.

“11 (21) лютого, наближаючися до Перемишля, мали ми відомість, що Любомірский кинув Краків, налякавшися наближення князя, але заразом були вказівки, що тойже Любомірский, Потоцкий, Чарнєцкий й инші мають стягатися над Сяном. Відбулася рада з начальниками Козаків і Волохів, в моїй присутности, і однодушно рішено всіми силами йти на ворога, як що він дасть нагоду з ним зійтися. Отже такий уложили порядок, що князь з своєю кіннотою вестиме праве крило, козаки ліве, піше військо з арматами в середині, і обоз буде так уряджений, щоб і він в потребі міг послужити; Волохам же, що з своєю кватирою були далеко, наказано поспішати за військом. Війська князя я нарахував на 18 тисяч кінних і 5 тис. піших, крім самого князя провадить ними Кемень Янош і Бакош Ґабор. Козаків в лавах, з самопалами ¹⁸) 20 тис.; челядь їх полишено в обозі-число її не мале, вона має рушниці і не менше здатна до бою які инші. Волохів рахувалося на 6 тис. Коли передні полки стали над Сяном й почали гарці, неприятель відійшов-було його коло 3 тисяч. Найблизший день покаже, чи сі відомости бранців були вірні, чи того напливу ворогів треба, ще сподіватися.

“Коли я зрозумів, що князь кинувши Перемишль хоче йти просто на Краків і хоче зараз заволодіти містом, а може й прибутками від соли-я став стримувати його доказуючи що туди спішити нема чого, а треба приступити до Ланцута, де засів з військом Любомірский, а головне військо післати на Литву. Але нічого я не міг добитись. Мушу сказати що нестає гармат для мурів-вони мають бути привезені до Кракова з Патаку і з инших угорських замків. Але головно нестає проводу (concilium), і було б в спільнім інтересі, щоб в. в. прислали кілька полків з ґенералом, що поміг би сим операціям своїм розумом” ¹⁹).