Примітки. 1) Monumenta XXIII с. 261, приписка Шебеші: “Через колік не міг я сього наказу сповнити, бо лежав хорий”.

¹) Monumenta XXIII с. 261, приписка Шебеші: “Через колік не міг я сього наказу сповнити, бо лежав хорий”.

²) В друк.: urnani pulkovnik.

³) Monum. Hung. ХXIIІ c. 485-9.

⁴) inconvenientes fraternitatis.

⁵) Тамже с. 489; підпись: Ioannes Hrusza de Meckuny, останнє явно попсоване

⁶) Transsylvania II с. 190. уривок також в Архиві ЮЗР. III. VI с. 182. 7) Transsylvania II с. 127.

⁸) Тамже с. 126.

⁹) Інструкція Хорватові 20 листопада, тамже с. 127.

¹⁰) Monumenta hist. aevi turco-hungariei ser. I tom. 6 c. 439.

¹¹) Transsylvania II c. 188 д. д.

¹²) Текст договору тамже с. 193 дд. (пункт 6 про козаків).

¹³) Реляція шведських послів про настрої в момент підписання договору-Trans. II с. 197.

¹⁴) Архив Ю. З. Р. III VI. ч. 191.

¹⁵) Transsylvania II с. 259.

¹⁶) Тамже с. 260.

¹⁷) Transsylvania II с. 129.

¹⁸) Тамже с. 260.

СОЮЗ З РАКОЦІЄМ І СПІЛЬНА КАМПАНІЯ ПРОТИВ ПОЛЬЩІ-ЯК ПОЯСНЯЛИ ЇЇ НА УКРАЇНІ, ПІЗНІШІ ОПОВІДАННЯ ЖДАНОВИЧА, МОСКОВСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПОРОЗУМІННЄ ЯК ПРИЧИНА. ПЛЯНИ ПРИЛУЧЕННЯ ЗАХ. УКРАЇНИ. КОЗАЦЬКИЙ ПАТРОНАТ НАД ВОЛИННЮ-ЛИСТУВАННЄ СТ. СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКОГО З ГЕТЬМАНОМ І СТАРШИНОЮ В СІЙ СПРАВІ, КОЗАЦЬКІ “ЗАЛОГИ” НА ВОЛИНІ, ПОДІЛЛЮ І ПОЛІССЮ.

У української сторони немає якоїсь деклярації, яка б мотивувала сей політичний крок. Правда, маємо пізніші пояснення Ждановича, дані ним царському післанцеві Желябужскому в серпні 1657 р. Але читаючи їх треба памятати, що говорилось се після повного провалу кампанії, компромітації Ракоція, смерти Хмельницького, повного засуду всеї сеї політичної афери з боку царського уряду і козацьких мас. Невважаючи на се, всетаки в сих оповіданнях лишається дещо, що мотивує сей політичний крок гетьманського уряду рисами реальними і психольоґічно-важними для момента заключення сеї військової конвенції.

Вислухавши царську заяву, що його похід з Ракоцієм і шведським королем на Польщу і здобуттє Люблина й Берестя (котрі Москва вважала своїми) противились бажанням царя, Жданович говорив Желябужскому:

“Чув я давно, що государ на мене за те гнівається. Але я з шведським королем не входив у спілку (не соединялся) і на війну до Ракоція пішов не своєю волею. Післав мене Б. Хмельницький з військом. Велів мені зійтися з Ракоцієм і наказав мені під смертною карою в усім слухатися Ракоція і ні в чим його волі не противитись. Коли я зійшовся з Ракоцієм, а до Ракоція під Сендомиром прийшов шведський король, мені з огляду на гетьманський наказ таки не можна було відступити від Ракоція. Я посилав про се до гетьмана (чи вести операції з Шведами), і від Шведа з Польщі їздили посли; гетьман мині написав, щоб я був з Ракоцієм не відлучаючись, волі його не протививсь і робив що він скаже, а про Шведа нічого не згадав-я маю сей лист. А Ракоцій пішов разом з Шведом під Берестє, і мені не можна було відступити від Ракоція,-я пішов з ними (під Берестє) і Берестє піддалося Ракоцієві, на третім тижні після Великодня. По сім Ракоцій, лишивши в Берестю свою залогу, на шестім тижні після Великодня пішов з шведським королем на Варшаву-і я з ними ходив. З-під Варшави шведський король пішов до свого краю лишивши з Ракоцієм зо три тисячі війська, а всього мав з собою тис. 12-пішов спішно тому, що його землю став воювати данський король. А Люблина ніхто й не брав: Швед і близько до Люблина не приходив”.

На запитаннє Желябужского, який договір був в Ракоцієм, і як ділилися здобутими городами й добичею, “которые городы на Запорожское войско достались и кои РакоцЂ” і які відносини шведського короля до царя, Жданович відповідав: “Мені гетьман не велів приймати (принимать) городи і залогами осаджувати, та й Ракоцій тільки в Берестю лишив залогу, а більше ніде не лишав, скрізь брав тільки окуп з міст і городів (замків), а мені (з того) на військо не давав. А піддались були йому такі городи: Самбір, Перемишль, Галич, Тарнів, Ланцут ¹)-з усіх він брав гроші, а скільки з котрого, того я не знаю. З шведським королем разом доводилось мені бувати у Ракоція часто, і я чував від нього, що він хотів би замиритися з нашим государем, говорив так: “Гетьман Б. Хм. взявся мене помирити з государем, і я чекаю, що він мені напише, а коли не помирить він, я поведу зносини иншою стороною”, а через кого доведе зносини, того не сказав”.

Желябужский спитав: коли гетьман не велів переймати городів і брати добичу, то яка ж була мета сього походу-“чого гетьман шукав, посилаючи тебе до Ракоція, і що велів тобі добувати в Польщі?” Жданович на се відповів: “Я думав, що государеві відомо, пощо мене післано і що я мав добувати Ракоцієві, а коли государеві се досі невідоме, то я тепер все відкрию, бо тоді ми поневолі мусіли переступити ²) присягу і боячися гетьмана не відкривали його гадок государеві. Послав мене гетьман воювати Польщу і добувати Ракоцієві королівство. Бо гетьман і Ракоцій сприсяглися між собою, що Ракоцій доступить королівство і буде в союзі з гетьманом, з Волохами і Мунтянами, а від государя він (гетьман) хотів відступити. Сі його замисли знали ми, полковники, а військо не знало. А як те військо, що було зо мною, довідалось, що ми добуваємо для Ракоція королівство, так військо хотіло мене вбити ³), а потім пішло від мене, так казали: “Ми під Ракоцієм не будемо ⁴), і короля нам непотрібно, єсть у нас государ!”.

На запитання, що привело гетьмана до такого пляну, і як се ніхто з полковників не відкрив цареві гетьманських замислів, Жданович сказав: “Ніхто не міг суперечити гетьманові, а хто б посмів, не був би жив! ⁵) Ми з Павлом Яненком і Павлом Тетерею говорили, щоб потайки повідомити государя, але не посміли. А гетьман видумував ⁶) нам таке: “Приїхали з Вильни наші післанці, що були при великих послах цар. вел-ва, і сказали, що Польща й Литва піддалися государеві-щоб бути під його рукою, з тим щоб король до смерти володів усім як досі володів, і права їм і вільности їx були по давньому. А нас віддано назад під владу лядську ⁷), і нам добра нема що чекати! Давніше, коли ми ще не наприкрилися так Ляхам ⁸), і тоді нам була (від них) наруга і гоненнє, а тепер нас до кінця винищать!” А видумавши такі річи, почав (гетьман) зносини з Ракоцієм, з Волохами і з Мунтянами, щоб їм зложитися разом. Тепер всі полковники на мене нарікають і всю вину складають, аби на мені се окошилось-начебто я своєю волею ходив. А у мене є гетьманські листи. Та й хто б мене з війська послухав, якби я своєю волею пішов?” ⁹).

Тут найбільше цінне-се підчеркненнє причинового звязку нової ліґи з московсько-польським порозуміннєм у Вильні-гетьман, мовляв, рішив розірвати з Москвою, спираючися на нових союзників, коли цар згодився віддати Україну Польщі. Що при тім Ждановичу не було дано ніяких вказівок щодо поділу польських провінцій і обсади певних територій козацькими залогами, сього ніяк не можна брати буквально, судячи з того як шведські посли у Ракоція докладно були поінформовані щодо козацьких жадань земель по Вислу ¹⁰), як потім підчеркував сей пункт Виговський в розмовах з Велінґом в січні і з Шебеші в червні 1657 р.

Гетьман, як ми бачили вище, в момент коли Жданович виходив в свій похід (“иж мы посылаючы войска наши Запорозские жебы ся злучыли з войсками князя є. м. семигородского”), широко оповіщав всякого стану людей тих територій, куди Жданович виряжався, щоб вони “горнулись до війська Запорозького”, і “зоставали при нім”. Давав їм знати, що на сі території висилаються спеціяльні намістники” для охорони безпечности й порядку на сих територіях, а з пізнішого листування, знаємо, що з тим звязано було і розложеннє козацьких залог, що мали забезпечувати той порядок і боронити людність від насильств війська-чи польського, чи венгерського, чи козацького. Уже з перших місяців 1657 р. ми маємо вказівки, як поволі крок за кроком воєводства Волинське, Подільське, Берестейське (Припетське Поліссє) обсаджувалися такими залогами і гетьманськими намісниками, не без участи і самого Ждановича, так що наведену вище його заяву треба вважати або за просту неправду, виреченнє всупереч фактам, або за формалістичну витівку, побудовану на тім, що козацькі залоги посилалися мовляв на власне бажаннє місцевих дідичів, шляхти, а самому Ждановичу гетьман не велів здобувать міст на власну руку й обсаджувать залогами на імя Запорозького війська ¹¹).

Се правда, що гетьманський уряд фактично продовжував тактику прийняту ним підчас галицької експедиції 1655 р.-давати вигляд нібито річ іде про фактичний протекторат козацький-оборону шляхти і міст від руїн і небезпек, а не про зміну правнополітичного терміну. Незвичайно цікаве з сього погляду і характеристичне листуваннє гетьмана з одним з визначніших таких клієнтів Запорозького війська-князем Степаном Святополк-Четвертинським з перших місяців Ждановичевої експедиції. Старий князь пише 7 с. с. січня гетьманові з Нової Четвертні: “За присланнє універсалів м. м. п. панів рицарства війська Запорізького на охорону худіб моїх волинських я віддав поклін Найвищому панові, що він добре настроїв до мене серце в. м., пана, а що в. м. маєш відомости про мій домок, який веду від давніх князів руських,- за се я покірно дякую в. м. Одначе ті універсали їх м. м. панів війська Запорізького ваги не мали і я мусів всетаки наказати, щоб дали хліб такий, як їх м. забажають, тим полкам що стоять у Турові, і до Висоцька, де був й. м. п. Зарудний. Будучи певен, що їх м-и вчинили се без розпорядження в. м., м. м. п., мушу вдатися до в. м., м. м. п.-думаю, що з милостивої ласки своєї накажеш суворо, аби більше не вимагали і не мучили убогих моїх підданих і мене в старости моїй-за відміною непостійної фортуни зіпхненого з широких волостей бідного Русина-слуги в. м., м. м. п. Пильно прошу за себе самого, і за сина мого, пана мінського, котрому маєтности повідбирали-про се він сам ширше пише-прошу: зволь подати руку підупалому. Як то звикли великі і славні гетьмани, яким і ти єси, в. м. п. м.,-побіду (над неприятелями) здобувати, а тим що кланяється їм -милосердє показати. Вповні покладаюсь на милостиву ласку в. м., що ми то отримаємо, і за се до віку мого одслуговувати обовязуючись служби мої поручаю”, і т. д. ¹²).

Гетьман відповів на се 17 (27) січня: “Світлійший княже, м. п. підкоморію браславський, мій милостивий пане і приятелю! Хоч і неприємно самих себе хвалити, але коли правда, то й похвалити себе можна, що нам ніщо инше так голови не клопоче, аби поламавши старі ярма на синах Східньої Церкви потішити саму сю Матір Нашу милою свободою і гідністю! Досить вона стогнала, стільки літ осідланою бувши своїми гонителями. Досить наплакалась зазнавши стільки прикростей; час осушити від сліз її очі, намочені руїною церков божих! А супроти того, що і в. княжа мил. з шановною своєю фамілією, як рідний син, вірно помагав тій Матери в її болях і смутках, ми маємо особливу увагу до маєтків в. кн. м.-аби принаймні забезпечити їх від клопотів з нашої сторони-бачучи, що досить уже пограбували й знищили їх инші руки.-Тому веліли ми видати нові універсали, ще суворіші від попередніх- заповідаючи кару на горлі тим, які б не вважаючи на вдруге повторену волю нашу сміли піднести ґвалтовну руку і видумати які небудь побори в худобах в. кн. м. Але й без того не будуть вони такі своєвільні й вигадливі-бо окремо наказали ми п. полковникові київському (Ждановичу себто), щоб поближших козаків з свого полку, що стоять на залогах, стримав від дальших насильств” ¹³).

Отже як бачимо-залоги розставлялися з полку Ждановича від самого початку його операцій, ним самим-хоч може орґанізація нової української адміністрації була доручена не стільки йому як Самійлові Богдановичу Зарудному, котрого старий Четвертинський в своїм листі до Виговського з того ж дня 7 (17) січня, просячи його поклопотатися перед гетьманом, називає “стражником”-такби сказати воєнним губернатором фронтового поясу, охоронцем ладу і порядку. Може на сім треба й положити наголос в вище наведеній заяві: а йому, Жданович, гетьман не велів займати міст і обсаджувати залогами. Але з пинського листування, котре будемо розглядати дальше, побачмо, що й сам Жданович безпосереднє займався оформленнєм нових відносин. Він твердо натискав на шляхту окупованих країв, щоб вона з ролі прийнятих під козацьку протекцію обивателів Річипосполитої переходила на становище підданих нової Української Держави і приймаючи на себе підданчі обовязки супроти неї ліквідувала свої відносини до Річипосполитої ¹⁴).

В сім власне полягала тактика гетьманського уряду в західнє-українській акції сього року 1656-7. Коли ми візьмемо під увагу з одної сторони тількищо наведене листуваннє Степана Святополк-Четвертинського з гетьманом і Виговським з одної сторони, а славну “субмісію” пинської шляхти-котрою доведеться нам зайнятися далі- з другого боку, ми побачимо вихідний і конечний момент сеї тактичної операції. Починаючи з свідчень приязни й ласки для шляхти і міст, в тім роді як гетьманські листи місту Львову з місяця березня 1657-розсилані без сумніву в більше й менше анальоґічних формах на адреси ріжних міст і діґнітарів, котрі ніби то сею ласкою до нічого й не обовязуються, бо диктується вона ніби то моральними мотивами: інтересами руської віри, національними руськими традиціями, інтересами християнства тощо,- гетьманський уряд ріжними моментами чисто практичного характера-охорони свого добробуту і безпечности, визволення від контрибуцій козацьких, угорських, польських, московських і т. д.-змушував їх шукати далі й далі “ласки війська Запорізького”. А задля її придбання мусіли вони переходити все в реальнішу й формальнішу залежність від нього: обовязуватися признавати над собою тільки власть Запорізького війська і нікого більше, не шукати і не мати инших протекторів, вирікатися від всякої залежности від Річипосполитої й її короля, від участи в її державнім життю- в соймуванню, посполитім рушенню тощо, розривати всякі звязки, кровні, реліґійні й політичні, котрі їx з ким небудь звязували. Крок за кроком західнє-українська територія все тісніше звязується з Українською державою. Звязок деклярується ріжними “субмісіями” а закріпляється козацькою залогою. В пізнішім листуванню ми стрічаємо сі залоги “почавши від Полонного-в Константинові, Заславі, Межибожу, Острозі, Гощі, Степани, Межиричі, Корці”; орґанізується фактично новий Волинський полк, на чолі котрого стоїть Тарновський, що резидує в Межиричі-в Корецьких маєтках-тепер Самуеля Лєщиньского, спадкоємця кн. Корецького ¹⁵). На північ його новий полк Турово-пинський, в Припетськім Поліссю. Старий Подільський полк, що давніш обмежився Побережем Могилівським, тепер старається ширитись на ціле Подільське воєводство. Підчас переговорів з Бєньовским, в квітні місяці гетьманський уряд очевидно вимовив се собі, що сі нові козацькі займанщини мають зіставатися в фактичнім козацькім володінню до остаточного урегулювання відносин. Все се виглядає на вповні плянову акцію, анальоґічну з білоруською, начеркнену в осени, в звязку з експедицією Ждановича-плян прилучення західнє-українських і південно-білоруських земель, так як формулував се ошмянський староста Ад. Сакович в листі до Матвеева: “Присилав Хмельницький до Пинська, що йде туди з військом-нехай піддаються: він воює не для царя, ні для Шведа, ні для Ракоція, а на військо Запорізьке” ¹⁶).