Примітки. 1) “а иные собрався приезжают вновь”.

¹) “а иные собрався приезжают вновь”.

²) “Добро де огонь в ту пору тушить, покамЂста поломя не распалаетца, а как де огонь распалаетца, и в ту де пору тушить тяжело. А тому де мы могилевскому воеводе учиним первую штуку”.

³) Так в ориґ. тут і нижче: “великоможного”, може вельможного.

⁴) “выпьем де про польского короля здоровье”.

⁵) “Дарить де мнЂ вас нЂчем, и взгляня де на саблю: Вод де одна у меня сабля. И он де Еуфимъ ему сказалъ: Волочимся и с своими саблями, на твоем де жалованье челом бьем”.

⁶) Одписка воєводи Ю. Репнина в Сибир. пр. 1467 л. 89-90, оповіданнє кап. Є. Козинського л. 91-95.

⁷) Сибир пр. 1467 л. 96-7, поправки на чернетці, як бачимо, дають нам змогу краще війти в психольоґію уряду: первісний різкий тон потім помякшили.

⁸) Тамже л. 99-104.

⁹) Сі слова про Нечая дописані.

¹⁰) В розумінню: заспокойте.

¹¹) Про віру дописано.

¹²) Сю фразу дописано.

¹³) Се про грамоту (додаткову) дописано.

¹⁴) Дописано.

¹⁵) Тамже л. 105-8.

СВЯТОЮРСЬКА РАДА І АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ УКР. ПОЛІТИКИ: ОПОВІДАННЯ ВИГОВСЬКОГО, НЕГАТИВНЕ СТАНОВИЩЕ ДО ПОЛЬЩІ, РОЗРИВ ПЕРЕГОВОРІВ-ЛИСТ ТИШКЕВИЧА ДО ГЕТЬМАНА. ВІДНОСИНИ ШВЕДСЬКІ Й СЕМИГОРОДСЬКІ.

Лопухин одержав сі останні накази вже виїхавши з України і відвіз їx назад до Москви.

З наведених вище оповідань Виговського перед Портомоиним вирятовується перед нами перспектива козацького збору і разом з тим великої ради, що збереться на Росаві коло св. Юра, себто в перших днях травня н. с., і вирішить питання біжучої політики: відносини до Польщі, Москви, шведського короля, Ракоція, хана, питання звязані з проблємою Західньої України і Білоруської займанщини, пляни лютої боротьби з дезертирством, з виходами за московську границю і т. д. На превеликий жаль не маємо ніяких відомостей про сі наради й повзяті ухвали-але не помилимося, коли в тих напрямах, якими пішли сі справи після ради, будемо бачити результати її директив-вислід становища, занятого на сій раді більшістю старшини.

В відносинах до Польщі рада очевидно заняла цілком неґативне становище і дала різкі директиви свому урядові в сім напрямі. Так приходиться думати, порівнюючи приязні тони супроти Яна-Казимира і його партії, що лунали в українсько-польських зносинах всю зиму, з відпорною позицією супроти всяких проєктів відновлення старих державних звязків, взятою гетьманським урядом після ради. Вона дуже різко відбивається від приязної позиції занятої до Польщі Москвою, але очевидно- не могла бути взята тільки з духу опозиції московській політиці. Дещо можна було б зложити на той факт, що уряд Яна-Казимира в сім часі перестав бути такою фікцією якою став був в осени. Тоді козацький уряд міг тішити себе надією, що під фірмою Яна-Казимира він зможе фактично правити в колишніх провінціях Річипосполитої (в Західній Україні з-окрема). Тепер політична сила Річипосполитої очевидно відроджувалась, і треба було рахуватися з відновленнєм її претензій на Україну.

Але ще більше треба, очевидно, покласти на рахунок змін у взаєминах ріжних течій серед самого козацтва (головно старшини, очевидно): над течіями угодовими, компромісними, шляхетськими взяли перевагу напрями, ґрупи й верстви більш радикального і непримиренного настрою щодо старого шляхетського режіму. Приходиться думати, що ті течії, які вступали в таку різку й тверду боротьбу після смерти Богдана, звели між собою герць уже на росавський раді в формах більше лагідних і парляментарних, ніж потім, але все таки досить рішучих, і дали на якийсь час перевагу твердому і непримиреному курсові супроти шляхетської Річипосполитої.

Можна мати поважні сумніви в своєчасности такого курсу в тодішніх обставинах. В той мент, коли Польща шукала компромісу з Москвою, а одночасно і з козаками, а козацькі політики вже свідомі були своїх принціпіяльних розходжень з московською політикою і московським режімом, для них мабуть корисніше було балянсувати між Москвою і Польщею і виторговувати певні політичні концесії і від Москви і від Польщі. Мабуть тільки сею дорогою могло бути здобуте поширеннє козацької території на Захід і Північ, що було основним політичним завданнєм моменту для козацьких політиків. Тільки сею дорогою могли вони поставити запору забаганкам московського централізму на Україні.

Рішучо ж відвертаючись від Польщі і відкликаючись до православних почувань московського царя як свого єдиного протектора, вони тим самим віддавали себе з руками і ногами на ласку московського уряду. Вони можна сказати-провокували його на всякі політичні експерименти над Україною.

Правда, у них був в запасі Карло, був Ракоцій-але позиція Ракоція була дуже хистка супроти Польщі (точніш-супроти маґнатів-прихильників), а з Карлом Москва була вже в стані війни, і всяке приятелювання, договори, чи навіть зносини з ним, Москва вважала актом нельояльности (не кажучи, що відносини самого війська до Ракоція і Карла і погодженнє їх претензій іще не дійшли до кінця). Балянсувати і провадити політичний авкціон між Швецією і Москвою було далеко тяжче, ніж між Москвою і Польщею. Момент коли Москва і Польща, претендуючи на протекторат над козаччиною, стояли між собою в відносинах формально-приязних, а инколи доходили до фактичного порозуміння й союзу-був далеко сприятливіший, виїмково-сприятливим для політики авкціону.

Але очевидно-сі моменти в козацьких кругах приймалися не в аспекті відносин зовнішніх, а далеко більше-відносин внутрішніх. Політика залицянь з Польщею і відновлення політичного звязку з нею трактувалася серед козацтва як проґрама партії-назвім її шляхетсько-старшинською чи польською, і сю політику поборювали її противники як партійно-шляхетську. Побіда над нею мала означати перемогу елєментів демократичних над панськими-так можна міркувати оцінюючи сей поворот в світлі пізніших явищ.

Гетьман і його канцлєр мусіли рахуватися з сею перемогою і прийняти директиви непримиренців. Вони дали сим непримиренцям переконатись самим в неможливости московської політики, що хоче рішати з Польщею долю України, не питаючи козаків. Тактику діскредитації московської політики, поведену в другій половині року гетьманом і його писарем-їх заходи коло виявлення “московської зради”-треба оцінювати також не тільки в аспекті відносин закордонних, але як арґументацію проти політики домашніх непримиренців.

Але в даний момент гетьман і писар виконали директиви непримиренців, винесені на росавській раді. Причіпившися до якогось посольства, гетьман зірвав переговори з Річпосполитою після ради-десь в середніх днях травня. Про се довідуємось з лементного листу Тишкевича до гетьмана козацького, писаного 25 травня (н. с. очевидно) з Крутка; на жаль він захований в дуже дрантивім московськім перекладі, що місцями цілком загубив значіннє поодиноких фраз, так що ми тільки дуже загально можемо перекладати його зміст. Проте повний крах польсько-українських переговорів констатує він все таки виразно, і тим інтересний.-

Ясновельможний, милостивий пане гетьмане війська Запорізького, мій многомилостивий пане і брате! ¹). По тім як післанці мої повернулися від в. м., м. м. п. ²), я теж повертаю до Войславич, мешкавши перед тим в Крутку. Що в. м. із військом Запорізьким, прихилившися на той з'їзд, що король й. м. і Річпосполита хотіли через нас, добрих приятелів в. м., урядити на обостороннє добро-і в. милости з військом Запорізьким і Річипосполитої, тепер його в проволоку зволив (пустити)-тому нехай буде бог суддєю! Всяка жичливість ³) показана і показується вашим милостям від короля й. м., і тепер уже дарма винуватити Річпосполиту: щиро вона хотіла погодитися з в. м., і хоче,-але в. м. силоміць відкидаєте ласку божу і приязнь короля і Річипосполитої! Що ж робить? Перед богом неба й землі свідчимося, що щиро, вірно й правдиво й охоче старались ми про згоду і спокій-що міг статися твердо. Ваші ж милости бажаєте якогось неспокою-бо ті справи, що в листі до короля і до мене в. м. написані-недорічні! Що посли не повернулися, то й з'їзду не треба?! Хто хоче бути вірним підданим королеві й Річипосполитій, може і без тих посольств бути! 300 літ військо Запорізьке було в опіці королів, панів своїх, не вимовляючися посольствами, але тепер нещасливі часи то принесли, що коли хтось згоди не хоче, посольством вимовляється. Нехай мене бог скарає, коли я в тім завинив, але самий жаль і добро всього християнства велять мені писати до в. м., як до певного приятеля і брата. Нехай би кров християнська більше не розливалася і не тішилися тою нашою незгодою чужі народи. На решті-бійтеся й суду божого! Живши на світі не жити, ївши хліб дати його людям-річ добра. Так і Август імператор говорив: “Бувши на світі не бути” ⁴). А дух святий через мудреця рече: “При всіх достатках, хочби й монархом всього світа бувши, морем і землею володівши, се ніщо коли душу свою запропастити”. Тому в Войславичах ще почекаю дальшого рішеная в. мил.” Далі оповідаються перемоги Поляків над Шведами, посередництво цісаря для замирення Польщі з Москвою, жичливість хана до короля і т. д. ⁵).

Таким чином приводом для зірвання переговорів Хмельницький виставив неприїзд якогось посольства. Яке се посольство? Мабуть з польської сторони. Насувається гадка, що може се був як-раз неприїзд Лянцкороньского: гетьман заявив образу, що головний комісар не приїхав до нього. Але настоювати на сім здогаді, розуміється- не буду.

В відносинах до шведського короля і Ракоція український уряд продовжує лінію “прихильно вижидаючої” політики. В тиждень по св. Юриї гетьман пише листа до Ракоція і воєводи Стефана, дякує за прихильність показану його післанцеві до шведського короля (мабуть Данилові), решту переказує устно через Стефанового посла, з котрим сей лист посилається.

Пізніший лист до швед. короля, 3 липня може дати поняттє про загублені листи Хм. з травня і червня.