Примітки. 1) Ci переписи надруковані в Актах Ю

¹) Ci переписи надруковані в Актах Ю. З. Р., т. X; далі ми до них повернемо.

²) Малор. прик. 5882/17 л. 58.

³) Видано разом з інструкцією Яскульскому з Щорсівської колєкції Свідзінского в Памятниках київ. ком. III ч. 16.

⁴) В інструкції Яскульскому навпаки сказано, що універсала сього видано “до козаків і волости Задніпрянських”, тому мабуть що його вважали виданим в Переяславі.

⁵) Малор. прик. 5882/17 л. 54 і 56.

⁶) Лист Ракоція 30 січня в Monumenta XXIII с. 694, в москов. перекладі в Жерелах XII с. 283, історична частина його була наведена вище, с. 579. Про посольство-Акты Х с. 328, 344 i 444. Виговський пише тільки про грамоти Ракоція і господарів, Полтев-про посланців від них; козацькі посли в Москві казали, что гетьманові писали Ракоцій і волоський господар, “від мунтянського присилки ні про що не було”. Сіляді представляв справу так, що сей лист Ракоція з 30 січня був відповіддю на нове посольство Хмельницького, що прийшло його перепросити за тодішні події (Transsylvania І с. 286). Але з відповіди гетьмана і наступного листу Ракоція, 30 березня (Жерела XII с. 300) ясно видно, що першим тепер писав Ракоцій, а не гетьман.

⁷) Інструкция надрукована в цілости в Ojcz. spominki І с. 90 з датою 11 січня і потім в витягах в Жерелах XII, с. 277-8, з копії московської коронної метрики з датою 2 січня; копія Нарушевича 147 ст. l-12 і в теках Ґолембіовского VI. 29 мають теж дату 2 січня, акти експедиції в ркп. Осоліньских 227 л. І дд. з датою 11 січня. Кубаля, що присвятив сьому посольству окрему студійку в III т. своїх Szkice, вважає дату 2 січня хибною, а тримається 11 січня, хоч ближче сього не мотивує. Що Бєгановский вже виїхав, пише Ательмаєр зі Львова 31 січня-Міхалов. с. 720.

⁸) Інструкція Янові Шомовскому, послові до Ракоція, 28 січня, з ориґіналу кор. архиву, що був у Москві-Жерела XII с. 280. Інструкція Беньовскому, послові до господаря, 31 січня, з чорновика кор. архиву тамже с. 283, пор. 287-8.

⁹) Кубаля, що старанно зібрав документальний матеріял про місію Беґановского і Яскульского, в згаданім начерку “Два посольства” (Szkice III), висловляється так, що експедиція проволіклася через недостачу грошей. Се вповні правдоподібно, але на жаль Кубаля не пояснив, чи мав він таку документальну звістку, чи се тільки його здогад. Зовсім неясні також його слова, що інструкцію в наступних днях доповнено-коли одержано відомість, що Хмельницький піддався цареві: в інструкції, в її друкованім тексті (Памятники III), до котрого відкликується Кубаля, нема про се ніякої згадки, ні додатку, хоч се вповні можливо, що ще перед виїздом своїм Яскульский довідався про сей факт.

¹⁰) Разнояз. № 63 л. 16.

¹¹) Тамже с. 22, лист без дати до каштеляна малоґостського.

¹²) Жерела XII с. 313-4, перед тим в депеші Джустініані з Варшави 4 квітня звістка якогось вірменського купця з Царгороду про се посольство-тамже с. 305.

¹³) Акты Х с. 344.

¹⁴) “Историческое значеніе личности Богдана должно представиться въ иномъ свЂтЂ. Его преемники-Бруховецкіе, Дорошенки, Орлики и другіе, со второстепеннымъ значеніемъ, преслЂдуя идею самобытности Украины подъ верховною властью Оттоманской Порты, не дЂйствовали въ разрЂзъ съ политикою Богдана Хмельницкого,-напротивъ, думали только слЂдовать по указанному имъ кривому пути, а Юрій Хмельницкій, пожалованный отъ султана званіемъ князя Малороссійской Украины, былъ не “сынъ недостойный славнаго родителя”, но вполнЂ былъ его достоинъ, какъ и Богданъ оставилъ для Малороссіи достойного себе сына”-Так закінчується стаття “Богданъ Хмельницкій данникъ Оттоманской Порты”, надрукована в ВЂстн. Европы 1878 р. і передрукована в. XIV т. Историч. Монографій.

¹⁵) Въ защиту Б. Хмельницкаго. с. 20-2:

“ЛЂтъ тридцать тому назадъ Богдана Хмельницкаго продолжали изображать все тЂмъ же идеальнымъ героемъ, какъ и въ XVIII вЂкЂ; но только описывали его съ новою подкраскою, согласно господствовавшей тогда литературно-политической программЂ, а именно: онъ поднялъ запорожскихъ козаковъ противъ государства, самъ ходилъ въ народъ, произносилъ рЂчи противъ его угнетателей и т. п. При этомъ фактъ, что такъ или иначе при посредст†Богдана Хмельницкого совершилось соединеніе Малороссіи съ Великой Россіей,-этотъ фактъ или замалчивался, или выставлялся такъ, какъ онъ освЂщень въ “Исторіи Руссовъ”; а тамъ сказано, что царь АлексЂй Михайловичъ билъ чeломъ Богдану Хмельницкому о необходимости соединенія народовъ, которыми они управляють, какъ равнаго съ равнымъ и пр. Все сейчасъ сказанное относится къ извЂстному сочиненію г. Костомарова “Богданъ Хмельницкій”. Г. Костомаровъ ужасно сердился на замЂчанія, что между московскимъ правительствомъ и представителями Войска Запорожскаго не было никакого договора о соединеніи; онъ умеръ, утверждая, что между Богданомъ Хмельницкимъ и московскими великими послами былъ заключенъ договоръ, и навывалъ этотъ договоръ Переяславскимъ (ВЂстникъ Европы 1878 года, кн. XII, статья г. Костомарова “Богданъ Хмельницкій данникъ Оттоманской Порты”). По поводу этого, такъ сказать, научнаго положенія, замЂтимъ, что по извЂстнымъ теперь источникамъ въ Переясла†только присягали, никакихъ договоровъ не заключали, а объ условіяхъ соединенія обстоятельно толковали, писали статьи и жалованныя грамоты въ Моск†въ мартЂ 1654 г. Не только московскіе бояре и дьяки, но Выговскій, Тетеря и самъ Богданъ Хмельницкій, которые вели все дЂло переговоровъ, ни о какомъ Переяславскомъ договорЂ никогда не поминали, а относительно московскихъ статей всЂ они очень хорошо знали разницу договора между равными и пожалованіемъ по челобитью отъ самодержавнаго государя: они именно и называли жалованную грамоту государевою милостію. Къ чести г. Кулиша нужно сказать, что онъ въ послЂдней гла†своего сочиненія “Отпаденіе Малороссіи отъ Польши” (т. III стр. 405-408) положительно глумится надъ козакоманами, утверждающими, будто бы Богданъ Хмельницкій соединилъ Малороссію съ Великою Россіей на основаніи договора.

“Если на московскихъ сановниковъ XVII вЂка могло, пожалуй, производить впечатлЂніе, что обвиненіе Богдана Хмельницкаго въ измЂнЂ исходитъ отъ Малороссіянъ, отъ самыхъ близкихъ къ нему его сотрудниковъ, то въ наше время на россійскую публику можетъ также производить впечатлЂніе, что теперь, въ послЂднее время, обвиняютъ Богдана Хмельницкаго въ измЂнЂ и позорятъ всячески опять таки писатели изъ Малороссіянъ, а великороссійскіе ученые (да и много ли ихъ спеціально знакомыхъ съ исторіей Малороссіи по источникамъ?) или изрЂдка его хвалятъ, или совсЂмъ молчатъ. КромЂ того естественно у публики можетъ возникнуть вопросъ: за что же измЂннику ставится памятникъ отъ “всея Россіи”? ДЂло заключается въ слЂдующемъ и произошло, кажется, такимъ образомъ. Въ наше время вскорЂ и для такихъ прославителей Богдана Хмельницкаго, какимъ первоначально являлся Костомаровъ съ товарищи, стало яснымъ, что и вышеупомянутымъ объясненіемъ факта соединенія обЂихъ Россій нельзя превратить его во что-нибудь иное, чЂмъ то, что оно есть на самомъ дЂлЂ; да къ тому же московскіе историки всегда хвалили и продолжаютъ хвалить Богдана Хмельницкаго за устройство этого соединенія. Тогда-то тЂ же бывшіе прославители знаменитаго гетмана превратились въ заклятыхъ его враговъ; на него посыпались всевозможныя обвиненія и проклятія, да и не могло быть иначе: при посредст†Богдана Хмельницкаго обЂ Россіи, Великая и Малая, такъ соединились, что послЂ него, начиная съ Выговскаго и до нашихъ дней, множество умныхъ и даровитыхъ людей, сколько ни хлопотали, но никакъ не могли раздЂлить этого соединенія. Но эта злоба на Богдана Хмельницкаго вскорЂ удесятирилась еще тЂмъ, что кому-то пришла въ голову мысль поставить ему памятникъ на горахъ Кіевскихъ отъ “всея Россіи”. Такую обиду нельзя уже было перенести; но чтобы остановить дЂло, не нужно было показывать, что сердятся, а слЂдовало повидимому спокойно, патріотично, научнымъ способомъ убЂдить тЂхъ, кто затЂялъ этотъ памятникъ: этого-де дЂлать не полагается, потому что даже и съ великороссійской точки зрЂнія Богданъ Хмельницкій не заслуживаетъ памятника. И вотъ опять принялись за старое, на Богдана Хмельницкаго снова составляютъ доносы: онъ былъ нзмЂнникъ и предатель по натурЂ, измЂнилъ своему прирожденному государю-польскому королю, измЂнялъ своимъ союзникамъ Татарамъ и признанному имъ новому своему государю-турецкому султану, измЂнялъ и послЂднему своему государю-московскому царю, одновременно съ присягою въ Переясла†вновь присягалъ и турецкому султану. Сочинить такой въ наши дни доносъ и пустить вновь послЂ Выговскаго въ оборотъ подобную клевету взялъ на себя все тотъ же г. Костомаровъ”.

¹⁶) Тамже с. 75.

СКЛАДАННЄ ПЕТИЦІЇ ДО ЦАРЯ В ЛЮТІМ 1654 Р., ПЕТИЦІЯ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО ДО ЦАРЯ, ЇЇ НАВЕРСТВОВАННЯ, ЛИСТ ГЕТЬМАНА ДО ЦАРЯ 17 (27) ЛЮТОГО 1654, ДЕПУТАЦІЯ М. ПЕРЕЯСЛАВА, ДЕПУТАЦІЯ. ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО.

Конкретне уставленнє відносин до нового протектора, після того як його повномочні представники відмовилися зафіксувати загальну формулу ненарушимости українських прав, вільностей і володінь, що їм була запропонована в Переяславі, було головним ділом, що займало старшину, зібрану в Корсуні й Чигрині в січні й лютім 1654 р. На превеликий жаль, ніяких відгомонів не долетіло до нас від тих нарад, що велися над проєктом козацьких петицій, що мали бути подані на затвердженнє цареві. Перед нами тільки результат-сама петиція в 23 пунктах за підписом гетьмана і військовою печатею ¹), подана московському урядові козацькими послами 14(24) березня. Вона не заховалася в ориґіналі, а тільки в московській копії, з приписаними дяком царськими резолюціями при поодиноких статтях. Наскільки при тім заховано первісну форму, а наскільки поправлено під московське, лишається невідомим; що поправлено-се ясно; але мабуть змісту не змінювано. З огляду на велику вагу сього документу я вважаю потрібним навести московський текст-переклад (виправляючи подекуди буквальні помилки, що затемнюють зміст) поруч нього дати свобідніший переклад його на сучасну українську мову:

Уже на перший погляд, переглядаючи сю петицію, кидається в очі її безсистемність. Положити сю безсистемність на рахунок московських дяків ніяк не можна, вона була очевидно в ориґіналі, і поясняється мабуть тим, що петиція ся складалася мабуть не від разу-вона носить на собі сліди ріжних перерібок і доповнень, які були результатом довгих і змінних в своїм складі нарад, що відбивали на собі ріжні погляди, настрої і течії в війську. Ледви чи можливо при нинишнім стані матеріялу скільки небудь докладно відзначити сі ріжні редакції й зміни; я принаймні в даний момент до сього не берусь. Але деякі розходження і наверстовання таки хочу зазначити.

Петиція починається, як бачимо, загальним постулятом потвердження прав і вільностей війська Запорозького, що звучить як повтореннє такого ж загального постуляту, поставленого в Переяславі: спочатку гетьманом-перед присягою, потім депутацією старшини, що 12 (22) січня жадала писаної деклярації послів про незайманість “вольностей, прав і маєтностей”. В другій розмові 10 (20) гетьман розгорнув її в ширшу формулу: незайманости привілєґій “станів війська Запорозького”: шляхетського, козацького і міщанського, їx станових орґанізацій і установ, і маєткових прав. Отсю тезу ми бачимо розгорненою в отсих пунктах петиції: 1-козацькі привілєґії, 3-шляхетські, 4-міщанські, 7-маєткові права козацькі, 13-ненарушимість прав і надань духовного і мирського стану (те що зачіпив гетьман в останній розмові 10 січня). Сі от пять пунктів становлять основу петиції, можливо її перший начерк. Він доволі стисло розвивав те що начеркнено було в переяславських переговорах-розвивав переяславську умову в тіснішім значінню.

До сих проєктів одначе примішалася серія деталів військового устрою, на нинішній погляд зайвих, які являються архаїчним пережитком колишніх “ординацій війська Запорозького” Відти силою інерції вони перейшли до Зборівського трактату, а з сього трактату-що в українсько-московсько-польських переговорах 1653 року став нормою полагодження козацько-українських потреб, примішалися і до переговорів старшини з Москвою. Се пункти петиції 2,5,8,9,10,11,12. Змістом своїм сюди належать також 21 і 23; але 21 пункт явно доданий потім, можливо так само додатковий і 23.

Пункт 2 — про 60-тисячний реєстр війська, і 5-про Чигринське староство обговорювались і в Переяславі, очевидно-з ініціятиви гетьмана чи старшини (вище с. 768). Можна допустити, що з сих розмов вони попали і до першої редакції петиції, з нашого погляду-не дуже потрібно, на погляд її авторів-як дуже важні моменти в комплєксі заховання вільностей і маєтностей. Инші пять пунктів могли виникнути при обміркуванню п. 4-про доходи царського скарбу, або того питання, що в переяславських протоколах записано як мову Виговського про “описуваннє на государя королівських, панських і всяких міст”-що належало б передати на військо з сих доходів (як се й зазначають царські резолюції: давати з тамошніх доходів) або з тих одписаних на царя маєтностей (млини). При тім, очевидно, мусіло виникнути питаннє про платню і всьому війську, по анальоґії старих ординацій; але в переяславських переговорах гетьман висловився, чи обмовився против сього, і тому мабуть сей пункт не пройшов тут, а по довгих дебатах вискочив далі під кінець (пункт 21).

Трудно також сказати, чи належали до першої редакції, чи з'явилися додатково два пункти кардинальної конституційної ваги: право вільного вибору гетьмана військом (п. 6) і право гетьмана вести заграничні дипльоматичні зносини (п. 14). Переяславські протоколи не заховали розмов на сю тему. З питаннєм військових вільностей вони звязані, але не так близько. Право вільного вибору гетьмана в попередніх ординаціях трактувалось; але в Зборівськім і Білоцерківськім трактаті його вже не згадано, очевидно-як річи самозрозумілої.

Натомість цілком ясно, що пізнішою верствою-иншим варіянтом відносин до московського протектора в порівнянню з тим що говорилося в Переяславі, і що згідно з тими переяславськими переговорами виложено було в першій частині (першій редакції) петиції,-являються отсі три важні пункти 15,16,17. Вони звязані одною ідеєю й становлять одну цілість. Може бути, до них належить і п. 14, право дипльоматичних зносин, се трудно рішити. З другого боку можливо, що п. 17 з'явився самостійно від 15-16; але він має також характер пізнішого наверствовання-другого варіянту трактування питання про вільности, ніж то бачимо в п. 1, 3, 4. Докладно окреслити межі сього наверствовання, як сказав уже, я при наявних засобах не берусь. Але в сій частині петиції (п. 14-17) ясно відчувається инший дух і напрям: зробити з України замкнене державне тіло, васальну державу під протекторатом московського царя, закриту для всяких вмішань московського уряду та його аґентів до внутрішніх українських справ. Досить неясна і здержлива стилізація петиції (п. 15) знаходить собі коментарій і виясненнє в устних переговорах українських послів на теми петиції в Москві 13 (23) березня. Вони тут досить ясно, як побачимо далі, висунули сей проєкт, що лежить під п. 14-17 петиції: цар зовсім не посилає воєвод на Україну, натомість на підставі підрахунку українських доходів, що зробить якийсь довірений царський уповажений, буде уставлена сума річної данини, яку буде виплачувати гетьман цареві, “подібно як турецький султан (одержує) з Угорської, Мутьянської й Волоської землі” ²).

Сим перечеркувалися всі переяславські балачки про те, щоб військовим орендарям принаймні дозволили вибрати доходи за умовлені роки, щоб збори царських доходів вели місцеві люди і віддавали царським воєводам і т. д. Ніяких царських воєвод, ніяких царських міст і доходів, єсть Україна як васальна держава, на чолі її військо, на чолі війська гетьман. Він один репрезентує державу перед московськими зверхниками, і поза ними ніяких сепаратних відносин і зносин з московським урядом українських установ, чи станів, чи окремих людей! Се те що ми, сучасні історики, правники і т. д., відгадуємо як провідну ідею українських політиків в їх відносинах до Москви. Воно безсумнівно істнувало в плянах і бажаннях провідних українських кругів; принаймні-були тут люди, які досить ясно собі се уявляли й бажали, і в сім напрямі справляли події. Але або вони самі не досить ясно, послідовно і рішучо проводили сю політику, або не знаходили відповідної підтримки у тої частини своєї верстви, яка вважала зайвим ставити крапки над і, обгострювати відносини задля таких принципіяльних справ. Чи тому що вважала їх не досить реальними і важними? чи тому, бо думала, що на практиці московський уряд своїх централістичних, окупаційних плянів здійснити не зможе, отже нема чого утрудняти відносини даного моменту задля фікцій, які однаково не здійсняться?

В кождім разі, як ми бачимо, в петиції зісталось поруч себе одно і друге: і постуляти української державности, і сі дрібні виторговування для війська, для старшини ріжних маловажних уступок з будучого московського режиму, що має заступити колишню польську управу і війти, на правах єдиного господаря, у всі подробиці місцевих відносин. І пізніше в Москві військові посли в своїх переговорах вели мову на двоє, роблячи пропозиції з обох варіянтів, можливих і допустимих в залежности від волі царя. І тому ж разом з військовою депутацією, що їхала уставляти відносини України як держави до її протектора, їхала й депутація переяславських міщан-за згодою і відомом гетьмана очевидно, щоб випрохувати у царя сепаратні привілеї для своєї громади-всупереч інтересам війська, як суверена. Тому ж військові посли везли приватні документи гетьмана і писаря, і мали доручення випрохати у царя потвердженнє на старі їx маєтности і надання новихє За їх прикладом такі самі пляни робили собі посли. Народні герої, оборонці української державности сходили на дрібних звичайних чолобитчиків, роблячи небезпечні для української державности прецеденти і ослаблюючи в московських очах свою позицію н а р о д н і х і д е р ж а в н и х представників!

Кінцеві шість пунктів “петиці”, подочіплювані, очевидно, в останній момент, мають такий же гетероґенний, несуцільний характер. Два пункти 19 і 20 мають на оці стратеґічні вимоги даного моменту: на театрі польськім і на театрі кримськім. Але бажаннє висловлене в п. 20-щоб цар для безпечности розложив своє військо на границі України з Польщею, мало серйозне значіннє, і викликає сильні сумніви що до своєї доцільности супроти воєнних компетенцій гетьмана і незалежности війська в своїй діяльности. Пункт 18, про митрополита додано мабуть в результаті якогось прохання від нього. П. 23 про Кодак-се маловажний додаток до петицій про кошти на військові потреби,-чи докинений в останній хвилі, чи може спихнений на кінець важливішими справами. Але пункт 21, про платню всьому війську мав дуже серйозне значіннє-і загально-принципіяльне і аґітаційне.

З принципіяльного погляду постулят-чисто шкурницький, він повертав військо з того загально-державного, репрезантативного характера, на яке воно вибивалося протягом всього сього півстоліття, назад на становище наємного війська, яким воно хотіло бути в початках свого істновання. Проєктував зробити його царськими служальцями за ціну річної плати 2 міл. золотих, що мали збиратися з українських же міст ³). Коли в инших постулятах військо хотіло затримати за собою становище провідної керуючої верстви держави (військо Запорозьке-се те що ми б назвали Українською Республікою, керованою військом)-тут воно зводить себе на становище наємного царського війська. Але, як я кажу, він, сей поступят, граючи на таких шкурницьких мотивах, мав безумовно аґітаційний характер. Прошу пригадати вісти Стефана воєводи, що козакам обіцювано від царського протекторату по 30 талярів і по жупану на рік. Хто обіцював? Думаю, що не той роз'їзжий московський дворянин, який приводив до присяги, а козацька старшина, якій припало нелегке завданнє зганяти до сеї присяги козаків, й вона мусіла для того видумати що небудь приємне для козацьких слухів. Коли при укладанню петиції виникло се питаннє, се стало мабуть з таких власне демаґоґічних мотивів. Але при тім могло бути й таке міркування: раз Москва хоче збирати доходи з українських міст і сіл, нехай же платить козацькому війську: тим способом щось з українських доходів повертатиметься назад.

17 (27) лютого складаннє петиції мусіло бути приблизно закінчене: тим днем датовані грамоти гетьмана до царя, що мали повезти посли, і 20 с.с. лютого вони вже були в дорозі ⁴). Як взірці тих привилеїв, що старшина допрошувалася у царя, і підтвердження традиційности і законности її петицій-прецеденти тих постулятів, що вона ставила цареві, до петиції були додані такі документи-в офіційних копіях київського ґроду, де їх було зареєстровано в березні 1650 р.: королівський привілей війську Запорозькому, даний під Зборовим, королівське потвердженнє Зборівських пактів, потвердженнє прав на Терехтемирівську фундацію і наданнє Читинського староства на гетьманську булаву ⁵). Крім того гетьман післав-з своїм пасербом Кіндратом, чи з військовими послами, копії привилеїв на свої маєтности-для їх потвердження і примноження ⁶).

Загальна грамота гетьмана до царя-звісна дотепер тільки в московському “списку” ⁷)-виглядає в перекладі так:

Божою милостю великому государеві цареві і вел. князеві Олексієві Михайловичу всеї Великої і Малої Росії самодержцеві й инших многих держав государеві і обладателеві, вашому царському величеству ⁸) Богдан Хмельницький гетьман війська Запорозького і все військо Запорозьке низько до лиця землі чолом бємо. Од многих літ многочастно ми Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького, і все військо Запорозьке, борючися з Ляхами і натиск їх відбиваючи, шукали помочи у Бога, і грамотами своїми через посланників своїх до пресвітлого лиця благочестивого царя, твого царського величества, чолом били і благали, щоб нам православним християнам буть під кріпкою і високою рукою Бога всемогущого і царя благочестивого, твого царського величества. І от тепер. Бог всевідущий і всебаровитий несказанними своїми судами божеськими заодно обоє зробив: і Ляхам, ворогам нашим, гординю їх прискромив, і мисль добру в серце цареве тобі великому государеві ⁹) вложив: що твоє царське величество, поревнувавши по Бозі вседержителі і вірі православній східній, пожалував церков божих і місць святих і над народом Руським ¹⁰), благочестиво-християнським змилосердився, нас-Богдана Хмельницького гетьмана війська Запорозького і все військо Запорозьке і весь мир православний руський ¹⁰) зволив милостиво пожалувати, ущедрити, захистити і під міцну і високу руку свою царську всеконечно прийняти. І як ближній боярин твого царського величества, намістник тверський Василь Василевич Бутурлин, окольничий і намісник муромський Іван Василевич Олферьев і думний дяк Ларіон Дмитрович Лопухин з наказу твого царського величества з грамотою до нас приїхали і про ласку безмежну царську нам оповістили, корогви військові й жалуваннє велике твого царського величества нам віддали, трактати докладні ¹¹) про всякі справи з нами вчинили і несказано нас урадували, тоді ми Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького, і все військо Запорозьке і весь мир християнський по городах, селах і хуторах ¹²), старшина і чернь, сповняючи непорочну заповідь Христа, Бога нашого, з доброї і справді не вимушеної волі і рішення нашого, не маючи ніякого лукавства в серці, вчинились-мо віру (присягу) совершенну тобі великому государеві ¹⁶), і хоч які відомости мали про сусідніх царів, що запобігали нас до себе прилучити, ми не дбаючи про них яко невірних, всею душею тебе єдиного благочестивого великого государя нашого ¹⁶) вибрали, полюбили і всім серцем, силою і мислею до твого царського величества пристали.

“Тому сміливо покладаємось на безконечну милость твого царського величества, що коли будемо чогось просити у тебе, великого государя нашого, то сподіватимемось і одержати, бо всяке увірили ми слову твого царського величества, як той ближній боярин твого царського величества з товаришами умовив і завірив і в тій вірі нас непохитно утвердив ¹³). Тому посланників наших Самійла Богдановича, суддю військового, і Павла Тетерю, полковника переяславського, з товаришами з сею грамотою нашою до пресвітлого лиця твого царського величества відправляємо і просимо, аби твоє царське величество зволив їм праведні очі свої показати і милостиве ухо прихилити і благань наших не відкинув. Про що вони пічнуть говорити і благати твоє царське величество, зволь їх ласкаво вислухати і нас, Богдана Хмельницького, гетьмана війська Запорозького, і все військо Запорозьке і весь мир християнський руський ¹⁴), духовних і світських людей, у всякім чину сущих, що від тебе ¹⁵) ласки чекають,-зволь пожалувати й ущедрити. Права, церкви, привилеї і всякі свободи й держави добр ¹⁶) духовних і світських людей, у всякім, чину і стані ¹⁷) сущих-хто що мав од віків, від князів і панів благочестивих, від королів польських надане в державі Руській ¹⁸)-за що ми кров свою проливаємо, тримаючи то від дідів і прадідів і не даючи тому пропасти,-просимо, ей, просимо, і до лиця землі упадаючи велико просимо твого царського величества-зволь затвердити і грамотами своїми государськими укріпити на віки.

“Бо таке ж государське слово твого царського величества нам той ближній боярин твого царського величества з товаришами обіцяв: “і більше тих річей ¹⁹) одержите від великого государя, його царського величества, коли попросите-більшими, рече, свободами, державами і добрами пожалує його царське величество, паче королів польських, княжат старих російських-тільки чолом бийте і вірно служіть його царському величеству”.

“Отже вдруге і втретє припадаючи до лиця землі твому царському величеству, благаємо, аби все що просимо тепер і будемо просити потім, від тебе, великого государя нашого, нам одержати. Аби ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького, все військо Запорозьке і весь мир православний руський, у всякім чину і стані проживаючи, зрадувалися і звеселилися безконечною ласкою і пожалуваннєм твого царського величества, тобі ¹⁶) щиро (сприяли, прямо і вірно служили до кінця життя нашого; за твоє царське величество на всіх ворогів і неприятелів міцно ставали і кров свою проливали: аби тільки Богові небесному вірували і поклонялися і царя єдиного під сонцем благочестивого, твого царського величества слухали й покорялися в роди і роди до віку. А твоє царське величество, як орел гніздо своє покриває і дітей своїх любить, так і нас вірних слуг своїх і підданих своїх під покровом крил твоїх зволь ласкою своєю від усіх ворогів наших ненавидящих і обидящих, що воюють на вас, покривати, пильнувати і міцною рукою і військом своїм царським хоронити і завсіди в ласці своїй премногій заховувати- паки просимо, щей паки і паки просимо!

“Більше того в грамоті не пишемо: посланники наші скажуть тобі ¹⁶). А ми себе глибокій ласці і несказаній щедроті твого царського величества віддавши, на віки Господа Бога, царя превічного благаємо, аби вашому царському величеству дав на пресвітлих престолах пресвітлого царства Російського многолітствувати і щасливо довгоденствувати, а всіх царей земних підручниками своїми мати, од нині й до віку, того щиро бажаємо. Дано в Чигрині місяця февраля 17 дня року 1654. Вашого царського величества вірні подані, найнизші й вірні слуги Богдан Хмельницький гетьман з військом й. цар. величества Запорозьким”.

Друга грамота, з того ж дня, рекомендувала цареві депутацію міста Переяслава, що їхала разом з військовою ²⁰). Інтерес її неґативний-тим що вона ніже єдиним словом не підкреслювала якогось підрядного становища сеї переяславської депутації супроти військової, або того що переяславська громада стоїть під протекторатом війська, або що клопотання її являється якоюсь частиною загальної військової петиції. От так собі, їдуть до царя дві депутації від нових його підданих, одна від війська, друга від міста Переяслава, і кожда за себе просить, а гетьман і військо-не знати з яких мотивів-при тім просить за Переяславців. Розуміється, при охоті в сім останнім факті можна добачати вияв протекторату чи зверхництва гетьмана і війська над міщанською верствою. Але перед новими зверхниками України наче б то треба було ясніш розкривати сі взаємовідносини і обминати все що могло викликати якісь неясности. Але се той пункт, який в самій свідомости Українців міг бути дуже неясним. З становища польського державного права Запорозьке військо і котра небудь громада міського права були двома соціяльними орґанізаціями в тій самій більш менш площі, підпорядковані королеві в двох ріжних вертикалях. Тепер місце короля займав цар в ролі верховної влади, і може бути, що й сам писар військовий Іван Виговський, що експедіював одну і другу грамоту, не підозрівав, що загальну петицію в справі прав України супроти Москви, і справу потвердження привилеїв міста Переяслава треба якось скоординувати. Але московські політики, які не дивилися на справу через призму польської конституції, і елєментарні принципи державного права розуміли досить твердо, правдоподібно в повній мірі порахувалися з допущеним гетьманом прецедентом: звертання українських громад до царя безпосереднє за потвердженнєм своїх прав і привілеїв, ще перше ніж були уставлені взаємовідносини України в цілости до її нового протектора. Та кінець кінцем в сім не було нічого несподіваного, коли одночасно сам голова Української держави посилав на потвердженнє цареві документи своїх приватних маєтків.

В посольство первісно намічався сам таки Виговський. Се ми знаємо з царського розпорядження путивльському воєводі, як йому належить приймати гетьманових посланників Виговського і Тетерю: наказувалося прийняти і одпустити “честно”, вислати на зустріч дворян добрих і т. д. Кілька день пізніше, коли виникли сумніви, чи приїде сам Виговський, післано иншу грамоту: коли б він не їхав, то посланників прийняти звичайним порядком, як приймали попередніх. Можливо, що московський уряд висловив був бажаннє, щоб на переговори приїхав такий щирий для царя і приємний приятель як Виговський. Але замість нього поїхав військовий суддя Самійло Богданович (Зарудний). Ще Григорий Кирилович осавул браславський, Кіндрат Якимович пасерб гетьмана, Герасим Гапонович отаман чигиринський і Ілля Харків або Харитонович-сі значаться послами. Яков Іванович-товмач військовий. Якийсь Іван Іванович-теж в категорії послів. Сильвестр ігумен монастиря Спаса з Новгорода Сіверського-не знати чи в ролі військового капеляна, чи просто по милостиню. Далі 12 чоловіка “товариства” (значні військові товариші, мовлячи пізнішою термінологією), на жаль без усяких пояснень, і навіть переважно без прізвищ (про одного знаємо, що се був син судді Богдановича). “Піддячий”, себто писар; 24 звичайні козаки; два “трубачі”-один полку Переяславського, мабуть Тетерин, а другий “трубач также”; нарешті 16 хлопців. Провадили в дарунку цареві від гетьмана 5 дорогих турецьких коней-“аргамаків”. Окремо їхала депутація міста Переяслава: війт Іван, бурмистр і райця, при них хлопці і підписок, і два делєґати від переяславських цехів ²¹). 25 с. с. лютого вони вже були в Путивлю і зараз же відправлені до Москви ²²).

Але згодом, коли виявилось, що Виговського в депутації нема, в Москві з'явилось бажаннє-щоб приїхав сам гетьман. Царська грамота, і звідомленнє про те як її гетьманові доручено, до нас не заховались, або принаймні-досі не виявлені. Ми маємо тільки царську грамоту, без точнішої дати ²³), писану в відповідь на виправдання гетьмана, чому він не міг сповнити царського бажання-особисто приїхати до Москви. З неї довідуємося, що йому “було з царської ласки велено приїхати до великого государя-видіти його пресвітлі очі”, десь в першій половині березня очевидно; мотивів, на жаль, не подано, і ми їх не знаємо. Бачимо тільки відповідь гетьмана: він відписав з своїм післанцем Василем Литвиненком, що тій царській ласці був рад, і хотів їхати до царя, тільки вийшла перешкода від Ляхів, що саме повели наступ від Поділля і від Стародубщини. Гетьман мусів приготовити військо для негайної відсічи, і сам зібрався до походу, тому просив царя не погніватися за неприїзд-коли упорається з неприятелем, не загається приїхати.