Примітки. 2) Акты Х с. 129, переміняю сю мову з третьої особи на першу.

¹) Акты X. с. 88 І 129.

²) Акты Х с. 129, переміняю сю мову з третьої особи на першу.

³) Акты X с. 127-129.

⁴) обороны никакой не учинилъ.

⁵) въ правдЂ своей не состоялъ.

⁶) Акты Х с. 134.

⁷) Тамже с. 132.

⁸) Акты X с. 85.

ЗВІДОМЛЕННЯ СТРЕШНЕВА-БРЕДИХИНА, ЛИСТУВАННЄ ГЕТЬМАНА І ВИГОВСЬКОГО З МОСКОВСЬКИМИ ПОСЛАМИ, СТРЕШНЕВ I БРЕДИХИН У ГЕТЬМАНА, ВІДПРАВА СТРЕШНЕВА З ЧИГРИНА, ЦАР ПРОГОЛОШУЄ ВІЙНУ 3 ПОЛЬЩЕЮ.

Останні сторінки посольського справоздання Стрешнева і Бредихина настільки богаті ріжними історично-побутовими подробицями, такими рідкими в сучаснім матеріялі, що я вважаю потрібним ще раз повернутися до них.

Гетьман, повертаючи з походу, з-під Гусятина на Межибож, Літин, Винницю, прислав наказ Іляшеві Богаченку, що проводив послів (“був в приставах” за московською термінольоґією), аби він їх з Умани, де вони сиділи, провів до Торчиці-кудою буде гетьман вертати ¹), і вони могли з ними побачитись. Умань і Торчиця, поясняє звідомленнє, лежали по двох сторонах великого татарського шляху, котрим мала вертати Орда-вододілом Богу і Дніпра, так що в Торчиці гетьман сподівався бути вже свобідним від татарського нагляду,-се мала бути властиво перша його кватира по звільненню від татарської контролі, де він міг прийняти послів. Але переїзд через татарський шлях в момент, коли ним вертали з походу відділи Орди (тим часом як головна частина її ще займалася збираннєм ясиру в “польських городах)”, був операцією дуже небезпечною. Тому посли для безпечности рішили їхати не просто на перевіз на Торчицю, а в східнім напрямі на Корсунь, де сподівалися гетьмана на Різдво. Але в дорозі, в Бабанці стріли сотника, що їхав від гетьмана і потвердив, що гетьман чекатиме їх в Торчиці. Тому кінець кінцем пустилися таки на Торчицю, з великим страхом, памятаючи пережиті трівоги. Дуже детально описали сю дорогу, полишивши нам таким чином серію дрібних, але цікавих образків тогочасного трівожного життя ²).

28 грудня н. с. вони приїхали з Бабавки, чи Бабанів до Маньківки, але застали “город” замкненим. Маньківський отаман пояснив, що саме прибігли маньківські сторожі “з города Синиці”, що там мали довідуватися про татарський рух, і принесли вість, що того дня приходили під Синиці Татари, богато людей в полон забрали, а деяких порубали. В Маньківці посли застали “чигринського козака Петра Дорошенка”, що приїхав туди з порученнями від гетьмана, і довідались від нього, що того ж дня мав приїхати до Маньківки турецький посол, що був у хана і має вертатись до Туреччини, але не може перейти через Татар (підозріваю, що й те гетьманське дорученнє, з яким приїхав Дорошенко, стояло в звязку з сим переїздом турецького посла: забезпечити йому пробуток чи справити далі). Стрешнев і Бредихин закликали до себе пізнішого гетьмана, що тут, як бачимо, виступає в скромній ролі “чигринського козака”, і розпитували його про гетьмана і Татар. Він їм сказав, що гетьман того дня ночував у Животові, а сеї ночи буде в Ставищах. Мав їхати на Торчицю, на Корсунь до Переяслава, і жінці писав з дороги, щоб їхала до Переяслава, і послів туди ж хотів справити, але передумав і написав, щоб чекали його в Чигрині, і в Торчиці не буде спинятись, а поїде спішно на Корсунь, послам на Торчицю їхати нема чого. Радив дуже стерігтися Татар: головна частина їх пішла “в польські городи для полону”, а инші вертають, і тих козаків, що вертають з війська вони грабують, рубають і в полон беруть. З тим посли поїхали на Корсунь, з частиною уманських козаків, що були з ними післані, і з тими, що додав їм Дорошенко.

Коли приїхали до “города Камінки”, застали його теж замкненим, і всю людність на сторожі: трохи козаків з рушницями-таких було небогато, а инші козаки і міщани з сокірами, рогатинами і палицями. Відчинили послам город і розповіли, що саме приходило під Камінку богато Татар і недалеко містечка в слободі вбили камінського товмача Тимофія, а инших людей забрали в полон і худобу зайняли. Додали їм ще чотирьох козаків для охорони, і поїхали вони до Шавулихи. Тут їх стрів сотник і 7 козаків і стали міркувати, як буть: ночувати в Шавулисі страшно: місто українне, мале і безлюдне, і лежить на самім татарськім шляху-з обох сторін татарська сакма (дорога)-саме того дня приходили Татари, забрали людей і худобу. Як що зловлять кого і довідаються про послів, прийдуть з більшою силою і трудно буде відборонитись. Але і далі їхати з таким малим числом страшно, бо вже третій день як їдуть Татари безнастанно, і саме стоять в Царевім Броді, а прийдеться їхати повз Царів Брід, і минути його неможна. Тоді посли стали просити сотника, щоб він зібрав козаків і провів би їх сам через шлях, до Вільшани, а наперед післав козаків розвідати, де Татари й куди йти. Кінець кінцем удалось його переконати (очевидно, не без грошей), і сотник взявся зібрати козаків, скільки їx буде в Шавулисі, а хто прийшов з війська, стративши коней, для тих узяти коней у міщан, і так перевести через сакму до Вільхівця, недалеко Звенигородки. А наперед післати козаків, щоб розвідати дорогу, і повідомити вільховецького сотника-аби виїхав на зустріч. Так і поїхали: сотник зібрав всього до 60 козаків, а ті що проважали з Умани і з Маньківки, зісталися в Шавулисі. В дорозі сотник розсилав на всі боки роз'їзди, по 5-6 козаків, для обережности від Татар, і так щасливо доїхали до Вільхівця; за дві версти стрів їх тутешній сотник з корогвою і з козаками, чоловіка з 15; сказав, що того дня і попереднього приходили Татари, але не в великім числі, загнали щось худоби, а чи з людей кого взяли, невідомо. Найнебезпечнішу частину дороги пройдено. Недалеко Вільшани, 21 с. с. догонив їx чигиринський товмач Кость з гетьманським листом: гетьман писав з Стеблева, що він не затримається в Корсуні, їде просто до Чигрина, посли аби їхали до нього туди ж. Одначе маємо лист гетьмана, писаний того дня з Корсуня до Бутурлина і тов.:

“Одержавши певну відомість, що в. м. в великих справах їдете до нас від й. ц. вел., уже післали ми дві грамоти, а се третю посилаємо, унижено просячи, аби в. м. нас в Переяславі почекали. І самі вже були поїхали до Переяслава, сподіваючись там застати в. м. Але почувши, що в. м. іще в Путивлі, повернули ми тим часом до Чигрина, задля деяких справ військових. Ваші ж мил. дуже просимо: звольте скоро до Переяслава їхати, і там про всі справи й. ц. вел. і наші розговоримось. На те й Івана Федоренка до в. мил. посилаємо, аби до Переяслава (вас) припровадив, і як тільки до Переяслава будете прибувати, зараз негаючись дайте знати,-ми до в. мил. поспішимо. Як тільки з Путивля всі поїдете, виправте до нас свого гінця. Бо як би в. мил. тепер не схотіли йти до нас, прийшло б наше військо в збентеженнє; бо ми про ласку й. цар. вел. декому з старшини нашої вже розповіли. А тепер про те треба подумати ³), щоб неприятель його цар. вел. і наш не одержав потіхи. Він тепер на конях опав, і великою нуждою приморений, а ми ніякого замирення з ним не робили, почувши про милостиву ласку й. цар. вел.-що нас під крила свої, в милостиве жалуваннє зволив прийняти. Про се докладніш будемо мати устну розмову, як всемогучий Бог дасть у добрі здорові побачитися з ваш. милостю, а при сім милостивій любови і приязни в. мил. віддаємось” ⁴).

Як бачимо, гетьмана вже почала хвилювати повільність великих послів, що ніяк не рушалися з Путивля, чекаючи нової корогви для гетьмана (замісць попередньої, що в дорозі підмокла)-а мабуть і повних інструкцій посольських. Коли йому вдалось нарешті вирватися з-під татарського ока, він хотів як найскорше перевести остаточне оформленнє московського протекторату, властиво-московської інтервенції. Одначе наперед хотів побачити попередніх послів: Стрешнева і Бредихина, хоч тепер се було начебто простою формальністю. Велів їм їхати до Чигрина, в супроводі 200 козаків; в дійсности одначе ся почесна варта не була більша як 20-30: сотники виправдувались, що більше козаків нема де взяти, бо ще з війська не вернулись. На богату кутю, 24 с. с. грудня, за три милі від Чигрина Стрешнев і Бредихин з'їхалися з Виговським, і довідались, що гетьман ночував з ним у Черкасах, і сього дня буде в Чигрині, але йде тихо, тому Виговськмй поїхав наперед. Тут вони почули від нього ту реляцію про війну і замиреннє, що я навів уже вище; з свого боку просили його, аби він вистарався їм як найскорше авдієнцію у гетьмана, з огляду, що їм так довго довелось бути “в Запорізький землі” ⁵).

Дійсно в вечері того дня, під Різдво гетьман приїхав до Чигрина і зараз же вислав нового листа до Бутурлина, приспішаючи його приїзд: “Дуже втішились ми, як посланник наш Іван Федоренко сповістив нас, що милость ваша за листом нашим з Путивля рушив, бажаємо собі того, щоб мил. вашу в добрім здорові побачити. Як через післанця нашого просили ми в. м., так і тепер просимо: звольте в. м. поспішитись до Переяслава, а ми відправивши свята в Чигрині-пробувши день або два, скоро прибудемо до в. м. і устно всякі розмови будемо мати. Покладаючись на милостиву ласку й. ц. вел. ми готові служити тільки йому і нікому иншому. А в. м. ще вдруге просимо: звольте в. м. поспішитися. Ми почувши, що в. м., повномочні посли з великим милостивим жалуваннєм від й. цар. вел. до нас їдете, з польським королем ніякого замирення не чинили. При тім в. м. як найскорше віддаємось. Милостям вашим у всім жичливі приятелі і слуги Б. Хмельницький гетьман з військом Запорізьким” ⁶).

На Різдво, не вважаючи на свято, Виговський був у Стрешнева з урядовою візитою; питав про здоровлє і запросив його на другий день на авдієнцію і на обід до гетьмана, а посли при сій оказії повернули Виговському в секреті дві турецькі грамоти, що він передав через Фомина. Другого дня Різдва прийшли до них у двір підскарбій гетьманський, чигринський козак Іван, Федір Пашкевич і звісний уже нам товмач Ясько з повторними запросинами, а за ними Іван Виговський з братом Данилом, наказний полковник Томиленко та чоловіка з 30 чигринських козаків і гетьманських людей, привели шість коней: 3 турецькі, а 3 ногайські в усім наряді-їхати послам і їх товаришам. При сім посли об'явили Виговському придане царське жалуваннє: 4 сорока добрих соболів, що будуть йому передані при гетьмані. Виговський подякував, обіцяв і надалі цареві служити, і на ікону перехрестився при тім; але просив при гетьмані дати йому тільки невеликі дарунки, а головне передати потім, і при гетьмані його не хвалити за вірну службу. Бо й так “гетьманські післанці” бувши в Москві чули там “похвальні слова” про нього-що він вірно служить цареві, і як приїхавши розповіли то гетьманові, то гетьман дорешти на нього нагнівався. Стрешнев і Бредихин, як звичайно, запевняли, що служба Виговського зістається тайною: “гетьманські післанці” від себе то видумали, а в Москві того ніхто їм не міг казати.

По сім відбувся, як звичайно, парадний поїзд на авдієнцію: напереді оден з піддячих віз на коні царську грамоту; за ним чигринські козаки несли государеве жалуваннє гетьманові, його дружині і синові, писареві, полковникам, обозному, осавулам і писарям; потім люди Стрешнева і Бредихина несли дарунки від них; далі їхали самі посли, а за ними, з обох сторін ішли чигринські козаки з полковником. Гетьман стрів послів сим разом на ґанку, не виходячи на двір-підчеркуючи мабуть свою жалобу за сином. Привитавшися провів до світлиці й прийняв грамоту: поцілував печать і поклонився низько; по сім наступили звичайні обосторонні питання про здоровє, і гетьман при сій нагоді засвідчив бажаннє своє і війська служити і сприяти цареві. Тоді посли передали царське жалуваннє: 10 сороків соболів гетьманові, ріжної вартости від 200 до 50 рублів сорок. Такі ж сороки в 50 руб., по одному, дано гетьмановій жінці і синові Юрієві; були і для Тимоша та його жінки, але вони зістались недоручені тому що “Тимоша в Сучаві не стало”, а жінки Тимошевої в Чигрині нема” ⁷).

Виговському при гетьмані піднесено тільки пять пар з 80-рублевого сорока, а решту віддано “тайно”, разом 5 сороків, від 100 до 50 рублів,-приблизно половину того що дістав гетьман. Потім гетьманові піднесено 15 сороків по 40 руб. для старшини: щоб він роздав полковникам і писарям, обозному, осавулам і “ближнім людям, котрі при гетьмані”. Приймаючи гетьман сказав: “І перед тим було до мене богато государевого жалування, так що того і не заслужити, а тепер ще й більше від попереднього. Треба нам таку велику ласку великому государеві заслужити”. І прийнявши соболі гетьман, його жінка, син і Виговський і всі що при гетьмані були поклонилися низько.

Посім посли попросили розмови в справах свого посольства “на одинЂ”. Гетьман просив наперед пообідати, але посли настоювали на розмові. Тоді гетьман розпечатав царську грамоту і прочитав. Прочитавши сказав, що цар пише йому, аби вислухавши послів відправив не затримуючи; тим часом послам прийшлось пожити довго, він просить царя за се не гніватися, “знаєте самі, що був я в війську і побачитися з вами в государевих справах скоро з деяких причин було неможна, ані проїхати вам до мене було неможливо”. По сих словах гетьман запросив послів до иншої світлиці, взявши туди з собою тільки Виговського. Тут посли сказали своє посольство-що мало актуальне значіннє в вересні-жовтні, але тепер являлось уже чистою формальністю. Вони згадали, як гетьман через своїх послів Яцкевича і Абрамовича, а потім через піддячого Фомина просив царя, з огляду на лядський наступ, прийняти під свою руку й прислати свою поміч, і цар післав своїх послів до короля з пропозицією посередництва, але король і пани-рада посередництва не прийняли і від замирення на основі зборівських умов відмовились. Тому цар велів прийняти гетьмана і військо під свою високу руку, і вислав для сього своїх великих послів, Бутурлина з товаришами, а про те, скільки війська післати, буде скоро царський наказ, тому гетьман і військо нехай мають тверду надію на царя, без усякого розмишлення” (с. 123-4).

Гетьман і Виговський висловили свою радість і готовість зложити присягу цареві і бути “у всій його волі”. Тоді посли спитали їх, чи не годилось би об'явити їм сю государеву ласку “полковникам і всім начальним людям, які тут знайдуться, аби ласка государя була всім явна”. Але гетьман сього не похвалив. “Полковників нікого при мені нема, роз'їхалися вертаючися з війська, всі дома, хто в котрім живе, і вам об'явити государеву ласку не буде кому: а я пошлю свої листи по всіх городах, до полковників і всіх начальних людей, щоб об'явити їм премногу милость й. цар. вел., і щоб полковники, сотники, отамани і осавули з'їздилися до Переяслава та були (там) готові на день Богоявлення. А я, відпустивши вас, теж поїду до Переяслава, і там я й полковники, сотники, отамани і осавули і все військо Запорізьке перед Вас. Вас. Бутурлиним з товаришами будемо цілувати хрест й. цар. величеству без усякого розмишлення, і служити ми йому по всій його волі раді”.

Посли не настоювали, і перейшли до инших питань-в звязку в приходом московського війська: куди тому війську йти, котрими городами, де брати провіянт і фураж? Вони висували московський проєкт: іти городами близькими до литовської границі (мабуть в надії викликати там рух в бік Москви, анальоґічний з українським), і щоб туди ж ішли козацькі полковники, аби бути разом з царським військом.

Гетьман і писар дали відповіди досить загальні, може бути навіть-дещо ухильчиві. Вони говорили, що в літнім часі коні будуть годуватись травою на полях, а військо забиратиме припас по городах і промишлятиме загонами. Зимою прийдеться і коням фураж і все инше брати по городах і промишляти загонами. Обовязку постачати всякий потрібний припас-як того може сподівався московський уряд, вони таким чином приймати на себе не хотіли. Що до маршруту московського війська- тих городів, якими воно мало йти, вони цілком віддавали се на царську волю і не заявляли ніяких власних бажань. Військо нехай іде куди цар зволить, тими городами, які будуть приступніші з тих городів, з яких ітиме військо, а запорізькі полки будуть тамже, і все буде згідно з царською волею (с. 125-6).

Потім посли запитали про відносини до хана і можливости польсько-татарського походу на московскі землі ⁸). Те що Хмельницький і Виговський їм на се сказали, я подав уже вище (с. 697). На сім розмова скінчилась, і гетьман запросив послів до столу. Коли гетьман “пив чашу про многолітнє здоровє царя”, стріляли з гармат, і гетьман примовляв: “Дай Господи, щоб великий государ наш був здоров на своїм царстві і на тих (володіннях) які тепер йому Бог передає”! Після обіду посли поїхали: гетьман проважав їх на ґанок, а Виговський з Томиленком і з козаками, чоловіка з 30 відпровадили до двору, і тут їx посли приймали і частували.

Другого дня, 27 с. с. грудня прийшов на двір по послів Виговський, сказав, що його прислав гетьман: сьогодня він їде в своїх справах до Суботова, але послів відправить скоро. Посли піднесли нові дарунки Виговському з компліментами за вірну службу, і просили довірочних пояснень про союз гетьмана з ханом, в додаток до того, що гетьман і він говорили на офіціяльній авдієнції. Оповіданнє Виговського про понову сього союзу над Богом, і підстави для його уневажнення я подав уже вище (с. 663), так само і те, що потім розповів Виговський про свої зносини з Білорусами і аґітацію, що він веде серед них за підданнє Москві ⁹): се можна вважати його рефлєксом на московські пляни походу на литовську границю, висунені послами на вчорашній розмові.

Наступного дня, 28 с. с., Виговський знов прийшов до послів і оповістив, що гетьман того дня вернувся з Суботова і запрошує до себе на другий день: на відпуск і на обід. Другого дня, 29 с. с., знову прийшли Томиленко, підскарбій Іван та Яско щоб повторити запросини і просити послів сим разом їхати на своїх конях; Виговський приїхав їх провести. Гетьман з сином стрів, як першого разу. Перед тим як сідати за стіл, Виговський приніс листа до царя, він був запечатаний військовою печатю. Гетьман узявши від писаря листа поцілував і промовив: “Я гетьман і все військо Запорізьке чолом бємо великому государеві за велику ласку, що він задля православної віри і церков нас прийняв під свою руку. Сповістіть його, що ми йому служити раді і присягти готові хоч би й нині, і просимо прислати військо в поміч скоро, бо король ладиться до походу: сподіваємось його наступу в піст або скоро по великодні” ¹⁰). Віддавши листа послам поклонився він і всі присутні, а посли запевнили, що все те цареві перекажуть. Потім гетьман передав іще листа до патріярха, і по сім запросив на обід. Ніяких розмов на політичні теми видимо небуло: посли в своїм звідомленню нічого не принотовують. Після обіду гетьман і його син провожали послів “з світлиці, з сіней до коней”, і гетьман перепрошував, що не поїде їх провожати-“бо з туги мало що може”-пішле сина їx провести. Провожали до двору Виговський, Томиленко й козаки. Посли частували їх у себе, і між иншим розпитували, що чути про Татар і про короля. Оповіданнє Виговського про останні переговори гетьмана з ханом, що стояв тоді під Межибожем, я подав уже вище (с. 697). Про короля Виговський сказав, що він тепер у Львові, розпустивши військо; буде тепер сойм, а після сойму король почне похід на козаків. Але і перед соймом гетьман сподівається, що Ляхи наступатимуть на козацькі городи, тому просить царя скоро прислати своє військо.

Потім Виговський вернувшися до гетьмана привіз гетьманські дарунки; Стрешневу коня, ядринський лук і 80 левків грошима-рахуюча на єфимки 64 єфимки; так само Бредихину, тільки грошей менше-50 левків; иншим членам посольства по 12-20 єфимків, та в роздачу людям 100 єфимків. Посли “били чолом” гетьманові за дарунки, а Виговського частували й обдаровували, і того ж дня поїхали з Чигрина на Дніпровський перевіз до Бужина. Провожали зо дві верети від Чигрина гетьманич Юрко і Виговський і з ними до 50 чоловіка козаків, під корогвою, з музикою-“с трублею и литавры”. Але в Бужині вони мусіли простояти день, тому що на Дніпрі йшов великий лід, і перевозитися не можна було. З великою бідою перевезлися останнього дня старого року, ст. ст., і вислали звідомленнє цареві.

А в Москві того самого дня 31 ст. ст. грудня виправляли польського гінця Млоцкого. Царський уряд рішучо відхилив польську пробу якось злагодити вражіннє від своєї неґативної постави до московських пропозицій, поставлених через Репнина. Він констатував, що король не задоволив московських вимог в справах порушення царського титулу, сі порушення поновляються раз у раз, і в останній грамоті, що привіз Млоцкий, задано цареві не абияке безчестє-написано, що він “істязався” за прописки в ріжних посольських розговорах. Цар сам на ніяких розговорах не буває, ведуть переговори його посли з королівськими панами-радами і послами, і ніде то не принято, щоб самі великі государі бували на посольських розговорах. Згадуючи в останній грамоті про претензії з польської сторони за прописки, королівський лист не сказав, що король бував на посольських розговорах, тільки були розговори між королівськими послами і царськими думними людьми, з того знати, що таке безчестє цареві написане “з умислу”, а королівська честь “остережена”.-“И такие многие с вашее стороны неправедные дела, которые чинятца к нарушенью вЂчнаго докончанья, Богъ свыше зритъ и мститель будетъ” ¹¹).

Се означало проголошеннє війни Польщі одночасно з формальним переходом України під зверхність царя.