ПАНІКА В ПОЛЬЩІ, ДОЛЯ БРАНЦІВ, ОПОВІДАННЄ ТАТАРИНА-УЧАСТНИКА.

Ще раз повторюється стільки добре нам звісна ситуація з-після Корсуня і Пилявець. Польські сили розбиті, Польща безборонна, обхоплена панікою. Литва тішиться своїм неписаним пів-невтралітетом і не виявляє ніякої охоти “пхати пальці між двері”-вдоволена тим, що торік їй удалося досить щасливо вискочити з своєї інтервенції. Король пересварений з шляхтою не рішається навіть скликати сойму. За кордоном енерґійний й неперебірчивий підканцлєр, узброєний своїми секретами слабих місць Річипосполитої, громадить против неї її ворогів. А з другої сторони-ненарушені, свіжі козацькі сили, в супроводі великої Татарської орди. Відновлене довірє до старшинського штабу після такого рішучого погрому. І знов-ніякого використання такої блискучої побіди, такої блискучої ситуації з боку переможців! Маленька екскурсія на Волощину, анемічна нічим не закінчена облога Камінця, листи до короля з перепросинами,-і марш назад до дому, чекати наслідків.

Головне польське військо було знищене дощенту. “Панів жовнірів мало що уйшло або утікло: всі попали до рук поганських, декого позабивали і так на пляцу лишили”, записує Єрлич. “Дванадцять тисяч нашого війська було, а не вийшло і півтори тисячі; з німецької компанії не вийшов ні оден, всіх вирубано”, пише невідомий кореспондент Міхаловского, слідом по катастрофі (12 червня) ¹). А якийсь львівський дописувач рахує, що “з товариства і ста не врятувалося” ²). Натомісць козацький бранець, взятий до неволі після битви був того переконання, що загинуло тільки піше військо, а кіннота вся розбіглася ³). Воєвода браславський Лянцкороньский, не поспівши на час до Каліновского, спішно відійшов з своїм відділом під Глиняни і туди до нього збігались недобитки головної армії ⁴); було того дуже небагато-і видимо цілком деморалізоване катастрофою. “Про тих милих рицарів, що повтікали, не знаю де вони збираються, чи може просто кождий в свою сторону пішов-нічого нема певного” пишуть з Варшави в 20-х днях червня ⁵). Задніпрянське військо, довідавшися в Київі на переправі про Батозький погром, пустилося під проводом старости житомирського Тишкевича на Фастов і Гончариху під Константинів, в надії зійтися в останками головного війська, але не стрічаючи нікого впало в такий страх, що рішило знищити весь обоз, всі тягарі: “напав на них в полі страх, оден на другого глядячи, почали кидати й палити вози і хто що мав: навіть поживу, сукні і зброю-потім сердечно жалували, що при нічим зістали” ⁶). Як найскорше втікли під Стоянів, і там чекали дальшого наказу. З кінцем червня кінчилася їх чверть служби, розуміється незаплачена, і перед усім се їх займало ⁸). Не діставши плати, жовніри стали розходитись, хто куди, і за кілька тижнів з них лишилася всього яка небудь тисяча ⁷).

“Великі страхи впали в тих краях по погромі-так що сила тікає до Висли”, пише староста жидачівський Дзєржек зі Львова безпосереднє по катастрофі.

“Була трівога велика в Польщі-так що богато збиралося тікати з Польщі за границю-тільки пан-Біг того бурителя загамував, а Татар з великою здобичею назад завернув”, вторує йому під Краковом Ґоліньский (с. 587). Поміг також і звичайний шляхетський скептицизм, що завсіди підозрівав двірські круги, мовляв побільшують небезпеку навмисно, аби натягнути шляхту на більші асіґнування на будучім соймі. “Скоро по Польщі ті вісти розійшлися, зараз вернулась та краска тварі що з-під Корсуня (поблідли себто); скрізь великі втечі: нічого в гадках крім Висли, а у инших морські береги. Та дехто не дуже довіряв, згадуючи старий двірський звичай: що то задля наступаючого сойму рушено ті пострахи”-іронізував шляхетський Гомер ⁹).

Особливого постраху наробила вістка про те, що польських бранців, забраних під Батогом, Татари порубали на домаганнє козаків. Мотив сей потім підпав ріжним літературним обробленням і прикрасам, на тему козацької жадности на польську кров, особливо самого Хмельницького. Очевидно, роздувано їх умисно для розжарення шляхетського і жовнірського завзяття на неприятеля. Мабуть не без псіхольоґічного звязку з сими оповіданнями про сю злобно розлиту польську кров обізвався тоді клясичний местник над козаччиною, так улюблений пізнішими поколіннями Стефан Чарнецкий з польських становищ під Немировим з своєю характеристичною фразою: “Ані на лікарство не зіставити Русина!” ¹⁰). Оповідали про тисячі побитих бранців, з найкращих польських фамілій, за которих козаки умисно платили викуп, аби їх убити на місці; про ріжні глузування, які чинилися над ними перед смертю, і цинічні відзиви козацьких провідників, що оправдували свій злочин. Постарався того всього як найбільше зібрати і можливо розписати Коховский, виставляючи головним автором сього кровопролиття Золотаренка-за котрим одначе стояв, мовляв, як властивий дорадник, старий Хмельницький ¹¹). Новіша література залюбки повторяє сі оповідання-хоча вже Величко в своїм “Сказанію” висловив сумнів що до їх правдоподібности- мовляв неймовірно, щоб козаки, платячи Татарам за голови бранців, скільки від них жадали, стали б їх побивати замість того щоб виправити до своїх міст і там тримати до викупу. Таку історію він зараз і імпровізує-що Хмельницький викупив від Татар найзначніших бранців, числом 266, відправив їх при добрих приставах до Чигрина- “бо і прошен бил о то благодіяніє од пойманців оних польских, з обіщанієм сугубих за себе денег”.

Се вигадка,-але що питаннє про те як бути з такою масою невільників після Батозького погрому справді повстало, се вповні правдоподібно. Козацька старшина була заінтересована, щоб Татари не покинули її зараз після першої битви і не пішли з здобичею до Криму. Над сим довго штудеровано і дебатовано, якби так відправити полон і здобич до Криму з найменшою частиною орди, а головна сила щоб далі зісталася в кампанії. При сім справді міг робитися “розбір полону: покалічених і малоцінних пускали або побивали, а цінніших лишали,-практика настільки звичайна в “воєнній моралі” всіх часів, що історикові годиться говорити про неї без зайвого лицемірства. Було се діло “холоднокровної стратеґії”, а ніякої кровожерности. Потяглось се кілька день, а може й тиждень, поки кінець кінцем вияснилася неможливість затримати орду обвантажену здобичею. Цитований уже вище поручик Вільчковский оповідає як він чув: “Після погрому війська (що ставсь у неділю) в понеділок і второк всіх невільників стинано, в середу доперва вийшов емір (наказ), що котрий пережив два дні, нехай живе; але зістались уже самі малі хлопці та білі-голови (жінки)-всі инші погинули. Бо на кождій переправі Хмельницький ставав з султаном-відбирали вязнів, і зараз казали стинати” ¹²). Альбрехт Радивил в своєму дневнику записує таке поясненнє: “Дві тисячі Татар відводили здобич, тоді й инші захотіли відвести своїх, і богато їх пішло за ними. Тоді Хмельницький звертає увагу султана, що наші наново збираються під Камінцем, і буде біда, коли військо розійдеться. Отже султан післав їм наказ, аби вертались, а коли вони не слухали, він велів повбивати всіх бранців, і так сталось. Инші ж оповідають, що Хмельницький заплатив султанові за се море польської крови-аби побито добрих громадян. І так даремно згинула невинна кров богатьох тисяч, і кричить по пімсту до Бога” ¹³).

Король, висилаючи при кінці серпня своїх послів, доручив їм вичитати Хмельницькому і се, що він знущався над бранцями, віддав стількох значних панят і шляхту під поганську шаблю, а навіть не пожалував самих трупів: дав їх на жир звірям, заборонивши їх ховати” ¹⁴). Се сходиться в основі з пізнішими оповіданнями, але в сих докорах не чується ніякого патосу обурення, і коли кінець кінцем так дуже підчеркується риса, що не дозволено було ховати побитих, се свідчить про те, що саме побиваннє або не вважалося дуже певним фактом, або признавалось досить зрозумілим в воєнних обставинах розпорядженнєм.

Що до самого факту, інтересне оповіданнє одного з Татар-участників-“асавула Мамета”, записане московськими послами в грудні т. р.; воно настільки інтересне в цілому, що я вважаю потрібним його тут навести:

Як Б. Хмельницький і козаки посварилися з Поляками, Б. Хмельницький писав до кримського царя, щоб він йому дав поміч-прислав війська против Ляхів, а він цареві в будучности також помагатиме, а для певности дасть йому заставців. І цар взяв заставців у гетьмана і зложив таку угоду, що він ходитиме сам в поміч йому і козакам против Ляхів, і царевичів посилатиме, а гетьманові й козакам він і царевичі і кримські люде ніякої шкоди не чинитимуть. За тим договором цар з кримськими людьми ходив в поміч гетьманові й козакам на Ляхів, і вони богато Ляхів побили і в полон забрали, а гетьман і козаки цареві й царевичам і кримським людям шкоди не робили, і цар побачивши гетьманову правду укріпився з ним шертю (присягою) на вічну згоду, на тім що як буде на царя ворог наступати, то гетьман з козаками так само йому помагатиме, а цар і кримські люде їм шкоди так само не робитимуть. І так присягши цар віддав гетьманові заставців.

І минулого 1652 р. післав цар Б. Хмельницькому і козакам в поміч на Ляхів нуреддіна-царевича з кримськими і татарськими людьми. Нуреддін перейшовши ріку Дніпро, став в долині версти за 4 від козацького війська, а козаків обложили лядські гетьмани і Ляхи з польськими людьми ¹⁵). Мамет тоді був також “ясаулом” і нуреддін післав його з козаками до табору Хмельницького-сказати про його прихід, і він побачив о третій годині дня, як гетьмани і Ляхи з усіма польськими людьми, покинувши табор побігли в ріжні сторони. Нуреддін з своїми людьми і гетьман з козаками пішли за ними наздогін, побили гетьманів і Ляхів богато, і в полон позабирали. А се з ними сталося гнівом божим, а не промислом нуреддіна й гетьмана. В бою кримські та ногайські люде взяли в полон гетьманів і Ляхів, і тоді гетьман (Хм.) і козаки договорилися з нуреддіном, щоб він велів Татарам побити гетьманів і Ляхів, а в полон не брати, а вони за се відступлять ханові (країну) над р. Болвою з городами по Звенигород ¹⁶). І нуредін свого слова дотримав: велів Татарам побити всіх гетьманів і Ляхів, а гетьман з козаками слова не додержали: городів (не віддали). (І тоді Татари) ¹⁷) цареві, калзі, нуреддіну і ближнім людям говорили, що їм нема користи ходити до гетьмана і козаків в поміч на Ляхів, тому що гетьман і козаки городів цареві згідно з договором не дали, а на бранцях їх, Татар, даремно скривдили: вони б за них взяли були великі викупи” ¹⁸).

Про якесь поголовне побиваннє в кожнім разі не може бути мови. З Камінця пишуть після облоги, в 20 днях червня, про силу бранців, що повтікали з козацько-татарського табору підчас облоги, або були під той час викуплені; поіменно називають цілий ряд значніших офіцерів ¹⁹). Згаданий уже козацький бранець, взятий підчас облоги Камінця каже, що не чув про великих панів між бранцями-“тільки про челядь, фурманів, що при таборі були” ²⁰). Можливо, привід до тих всіх оповідань про масове побиваннє дали чутки, що говорили про можливість такого побивання, на те аби затримати Татар від повороту-але кінець кінцем побито далеко не всіх, і се не мало ніяких бажаних для козаків наслідків, бо Татари таки не лишились, а пішли відставляти здобич і бранців до Криму.