Примітки. 1) Міхаловского с. 537; Kubala: Poselstwo Puszkina, в т

¹) Міхаловского с. 537; Kubala: Poselstwo Puszkina, в т. II його писань, с. 137 дд. Ультіматум московських послів в варшавських записках збірки Міхаловского під 22 червня; з записок Радивила виходило б, що се було день-два пізніше. Про натяки московського посольства на звязки Хмельницького з Швецією і Семигородом пише Торрес під днем 23. IV: “Невдоволеннє Хмельницького понудило й. вел. вислати гінцем одного шляхтича, щоб зручно довідатися, чи має він дійсно якийсь союз з московським (царем), з королівством Шведським і Трансильванином, як то твердили ті московські посли. Він ще не висланий на сю авантюру, але з дня на день готов виїхати, маючи готові листи й інструкції” (с. 80). Пор. далі лист Кисіля з 11 квітня.

²) Про висилку до Москви гонця Тібурція Бартліньского, служебника Альбр. Радивила, записано в варшавських записках Міхаловского під днем 24 березня. В московських актах (Польські 1650, ст. 7) його приїзд під 10(20) травня, до Варшави вернувся в перших днях липня — Радивила Pamiętniki II с. 418, Memoriale в копії Оссол. с. 160. Отже квітень-травень-червень, три місяці висів над Польщею московський ультіматум.

³) Вище с. 24.

⁴) Вище с. 31.

⁵) Ieszcze przydaię y to: iezeli iusz z Moskwą na woinę zaniesie się, bo trzeba tu zaraz Siewierskie zamki tuteisze ruszeniem kilku pułkow Zaporozkich obwarowac. Bo iako oni (Москва) wnidą w nie, zaraz by Zadnieprze wszystko pomieszało się. Albo Moskwa uczyni refleksią i niech za(r)ty porzuci, — albo nie dac się vprzedic — iest naipierwsza fortuna belli, y saltim oba brzegi tu Korony, a tam w. x. Litewskiego obwarowawszy pokazac im to, ze ieszcze za łaską bozą viget maiestae krola polskiego, a my ci zesmy co przed tym Polacy, a iesli vbozsi, tym lepiey o nas rozumiec potrzeba. — Чортор. 402 с. 5 дд.

⁶) Iako pana tego, ktoregoś sam dopomogł chęcią swoią aby nam wszystkim szczęsliwie panował.

⁷) bidną Rus Ukrainą.

⁸) РР. osudaroie.

⁹) Сю фразу пустив Кисіль по українськи, впадаючи в тон козацької голоти: Sioho nam treba buło.

¹⁰) В копії: przyiaciela.

¹¹) Оссол. 221 л. 90 і 1453 л. с. 373. В даті ваганнє: в Київі 14 квітня і 17 квітня, а в закінченню листа Кисіль поздоровляє гетьмана з Великоднем, — “тому, що його лист прийде на великдень (ies ten list mоу przyidzie do wm. przy chwalebnym zmartwychwstaniu panskim, pozdrawiam Wm. tym triumphem Christusa Pana naszego, pozdrawiam i łaską IKMCI y triumphow da PBog prętkich z nieprziacioł iego zyczę y winczuię). Великдень православний був того року 14 (24), значить дата мусить бути перед 14 квітня (старого стилю).

¹²) В автоґрафах варшав. унів.

¹³) Торрес пише 21 травня. “Пан великий канцлєр казав мині, що козаки одержавши відомости про тутешні непорозуміння з Московитами, пишуть, що вони готові разом з Татарами атакувати Московита кождої хвилі як тільки король накаже (с. 82). В збірці Русєцких (31 с. 91) такі варшавські відомости від Андрія Мясковского з 15 травня: Р. woiewoda kiiowski dał znac, ze kozacy gwałtem biorą się do Moskwy, y o co proszą przez posły do k. i. m. Krol i. m. “ziechał tu niespodzianie z pola dla taiemnei rady z senatem około tych kozakow y Moskwy. Мова була мабуть про уступки козакам, як то радив Кисіль.

¹⁴) Польські справи 1650 р. ст. 1 л. 479.

¹⁵) Се “пункти в яких воєвода Кисіль уже договорився з Хмельницьким і ті пункти, які ще Кисіль вважає потрібними — в Черкасах 20 червня 1650” у Міхаловского с. 550. Вони дуже близько сходяться з змістом наведеного листу Кисіля 11 квітня — розвивають його гадки, і наведений заголовок вповні правдоподібний, але дата здається наче б то занадто пізньою — хоч і не неможливою.

¹⁶) Настрої козацьких послів супроти татарських в Варшаві були одначе не найкращі, коли вірити варшавським вістям. В збірці Русєцких (31 с. 91) єсть варшавська записка з 9 травня про банкет послам московським, татарським і козацьким, що дав Осоліньский молодший: Татари стали сваритися з козаками, казали що хан королеві брат, і Орда від козаків відступить; дійшло до шабель, і “Москва не чекаючи розправи повтікала”. Може бути, що польські круги обробляли сих татарських послів в против-московськім напрямі, і ціла сварка вийшла через Москву!

¹⁷) Наведу в ориґіналі се інтересне звідомленнє московського посольства (Польські справи 1650 р. ст. 3):

АпрЂля въ 22 д. гетмана запорожского послы Самойло Богдановскиі с товарыщи сказывали: присланы де они ис Киева от Богдана Хмельницково и от киевского митрополита и от всего войска Запорожского с сейму; а присланы де они о том, чтоб королевское величество в коруне Польской і в великом княжстве Литовскомъ униатцкую вЂру всю велЂлъ снести и церкви сломать, чтоб уния нигдЂ не была и искоренить бы до конца. Да пана Чаплинского велели карать смертью против пункта по договору, какъ у них на сойме положено, и им де против того ещо никакова добра не показали, и имъ де за то будет стоять; да и того имъ домогатца, которые договорные статьи написаны у них в пункте, велЂл король все напечатать в констытуцью.

“Да они ж говорили, чтоб царского величества великие послы о чемъ присланы — за то стояли, и чего учали просить сперва, и с того ничего не уступали, для того, чтоб де православнымъ християном все было учинено на обе стороны, что надобно. А будет того не учинятъ, и царского б величества послы с ним за то стояли с обе стороны за одно, и то б учинить, чтоб с царского величества сторону и съ их Ляхи и иные иновЂрцы никакого добра себЂ не надЂялись. И гетман де Богдан Хмельнитцкиі і все войско Запорожское того добре желаютъ, чтоб имъ быть с православными християны в соединенье; и хотят они то учинить, о какихъ они дЂлехъ от гетмана Хмельнитцково и от киевского митрополита и ото всего войска Запорожского ис Киева с сейму к королю присланы, учинить все по своей воле за помочью царского величества, потому что они добрЂ топерво стороны царского величества страшны, и говорять такъ, что впрямъ на них царское величество войною ратныхъ людей присылать хочет; а какъ де царское величество пошлет на нихъ ратних людей, и козаки де их никакъ не подадут, потому, что вЂра их одна; и что де они мыслят и меж собою переговаривают — и то де дЂло, чаю, Богъ в совершенье приведет; и у гетмана де и у всего войска Запорожского о том давно мысль, что царскому величеству служить хотят, и ныне б за то стоять, чтоб и царскому величеству учинили, что ему государю угодно.

“Да они ж говорили: какъ они с сейму ис Киева от гетмана и от митрополита и ото всего войска Запорожского посланы к королевскому величеству, — и при них де сказано было посламъ к царскому величеству — запорожскому казаку Крысе с товарыщемъ саму-другу, а при них де ещо были не посланы; а какъ они поЂхали, после ихъ посланы ль они к царскому величеству или нЂт и какое дЂло имъ наказано — того они не вЂдають. А того они добрЂ желают, чтоб их королевское величество отпустил наскоро хотя и без дЂла, и они б де то все гетману і всему войску Запорожскому, царского величества поговоря с великими послы, про великихъ пословъ и о каких дЂлехъ присланы росказали; и на то де они добрЂ надежны, что гетманъ і войско Запорожское для православные христианские вЂры за то будут стоять заодно, чтоб имъ быть на свободе от подданства лятцкие вЂры, в соединении с православными християны, под царского величества высокою рукою. А гетман де і все войско Запорожское держат великое спасенье, хотя они с ними теперво и помирились, только межь собою на обе стороны добрЂ большое спасенье держат. А какъ бы де Господь Богъ милость свою подал и учинилъ православных християн в соединении, и меж бы де православными християны никакихъ злыхъ причин на обе стороны не держали; да і время де то приспевает, что православные християне будут в соединении.

“Да они ж говорили: были де у гетмана Хмельницкого от волоского и от мутьянского послы владЂтелей, для того чтоб гетман Хмельницкой і все войско Запорожское какъ учинят і в совершенье приведут с королевскимъ величеством мирной свой договор, на турского царя имъ бы де гетманъ і войско Запорожское помочи подали; а им де добрЂ хочетца от подданства турского царя быть свободнымъ; и чтоб гетманъ о том и к крымскому царю от себя пословъ своих послалъ и на помочь ево на турского жь царя призывал; а они де за помочь кримского царя собравъ своихъ государствъ(!) будут чинить подарки болшые; а что де давали они дачи турскому царю, и тЂ(!) де обещаютца давать имъ, запорожским казакомъ. Да им же было вЂдомо, что до гетмана шли от турского царя и от венгерского Ракуцы короля послы; а для чево идут, того они не вЂдаютъ. А что де здЂсь тот слух проходил, что Нечай Кривонос собрался со многими тысячи з запорожскими казаки и хочет приходить на польскую землю войною, и то де говорено не дЂлом, ничево тово не бывало, только они то хвалят, что Ляхи от них живут в большом страхованні.

“Да говорили жь: какъ де они Ђхали к королевскому величеству, і в дороге с ними встрЂтился гонецъ от королевского величества; а сказывал имъ, что он послан к Богдану Хмельнитцкому и ко всему войску Запорожскому, что присланы от царского величества великие послы и просят того, чтоб города Смоленска и иных уступили и мпогихъ пановъ и сенаторей карали горломъ, а причины де никакие не оказали; и королевское де величество за то разгнЂвался і велЂл де их розослать по рознымъ городом; и после де того от короля посыланъ был до пословъ канцлЂр Осалинской выговаривать, что они дЂлаютъ недобро и королевское величество привели на большой гнЂвь, и послы де у канцлЂра упрашивали и целовали его в ногу, чтоб он у короля упросил, чтоб ихъ не розсылали, и говорили будто послы канцлЂру такъ, что они то здЂлали собою без царского величества вЂдома и говорили пьяным обычаемъ. И королевское де величество с царскимъ величествомъ за то, что прислал к нему пословъ царское величество неумныхъ людеи и ево короля обезчестили, зато хочет войну всчать; и чтоб гетьманъ и войско Запорожское учиняли ему вспоможенье. И они де чают того, что тому гонцу в томъ откажетъ і вспоможенья чинить имъ не похочет, потому что ему, гетману і всему войску Запорожскому то надобно давно и того хотят, чтоб царское величество войну против Ляхов всчал, а они де от царского величества не отступят. А хотя де королевскому гонцу впрямъ и не откажетъ и какими словами будто споможенья королю похочет учинить потЂшитъ, и отпустя де гонца, то де они признавают, что после от себя гетман к царскому величеству послов, о чем к нему король присылал, дастъ о всемъ вЂдомость”.

¹⁸) “Да им де здЂсь приказывал канцлЂр, чтоб им то говорить, что они будут заодно с Ляхами против царского величества стоять, и послы де с ними тот часъ будут мир держать и тЂхъ городов, о которых ныне говорят, и панов на каранье просить не будут. И они де сказали, что они королевскому величеству служить ради. А противъ договору о какихъ дЂлех они присланы от гетмана и от митрополита и ото всего войска Запорожского, тЂ дела в совершенье привели, чтоб униятцкая вЂра снесена была тотчасъ и пана Чаплинского велЂли карать смертью”.

¹⁹) Кисіль довідавшися про сі зносини козацьких послів з московськими, з свого боку забив трівогу, рекомендуючи як найскорше відправити козацьке посольство, “з як найбільшим фавором”, “і не пускати їх до розмов з Москвою”. Міхалов. с. 552.

²⁰) "АпрЂля въ 29 д. приезжал на посольской двор запорожской казакъ Богдан ПЂшто(!), которой прислан от гетмана Богдана Хмельнитцкого к королевскому величеству в посланникЂхъ и сказывал подьячему Григорью Богданову, что они в тЂхъ делах, для каких дЂлъ от гетмана к королю были присланы, от короля отправлены, і велено имъ Ђхать ныне к гетману, и они де ныне Ђдут к себЂ до гетмана с чЂмъ ихъ король отправил. И он де теперво. Для прежнего знакомства и дружбы заЂхал проститца, а что он накажет, чтоб тЂ ево рЂчи донести царского величества до великих пословъ, а он де тЂ слова приказывает до великих послов доносить по повелЂнью товарищей своих, которые с ним от гетмана до короля в посланникехъ присланы, и от себя, чтоб великие послы вскоре с королем в совершенье миру не приводили, для того что они поЂдут до гетмана наскоро днем и ночью, какъ им Богъ помочи подастъ, и царского величества про великих послов роскажут, и гетман де тотчас пошлут до царского величества посланца своего наскоро, чтоб ево гетмана і войско Запорожское под свою государскую высокую руку принял, и будет на них приходить войною заодно царского величества с ратными людьми для того, что имъ король противъ Збаражского договору, на чемъ помирился, многихъ статей не уступает, и которые статьи имъ и уступили, и то с вымысломъ, чтоб имъ и тЂхъ статей вперед отступитца и полживить было мочно, и хотят ихъ казаковъ обмануть против прежнево, какъ ихъ преже сего обманывали, и обманув ихъ християнскую кровь проливали. Да имъ же де вЂдомо учинилось, что хотят они с царскимъ величествомъ учинить мирной договор впрямь, и учиня мир с царскимъ величеством, дав большую казну крымскому царю и сложась, хотят ихъ казаков всЂхъ побить, а имъ де сказывалъ по совЂту про то дЂло подлинной человЂкъ честной, которой про такие дела вЂдает достаточно; и какъ де мы до гетмана приЂдемъ, и гетман де і войско Запорожское того терпЂти не будет и учнет промышлять ныне вскоре, какъ ему гетману і войску Запорожскому Богъ помощи подастъ; да имъ же Богъ дасть и не Ляхов на помощь многих людей и против короля встанут, потому что многие Ляхи шляхта небогатая і всяких чинов люди, которые живут от сенаторей и от нарочитых шляхтъ в большихъ обидах. А какъ де Господь Богъ то дЂло приведет в совершенье и нас царское величество православныхъ христиан не подастъ и примет ныне под свою высокую руку, и тогды де царское ввличество і всей коруны Польские і великого княжства Литовского доступит и без бою, потому что коруна Польская і великое княжство Литовское и от одного ихъ гетмана і войска Запорожского ныне живут в большомъ в страхованиі, и стоять имъ будет против царского величества і войска Запорожского нЂкимъ; а гетман де і войско Запорожское давно о томъ Бога молят, чтоб православная христианская вЂра была во единениі, и учали б они жити царского величества под высокою рукою безо всякого опасенія. И говорил такие рЂчи со слезами”.

²¹) Осол. ркп. 189 с. 320. Далі Ґоліньский записує ще такі чутки: “Князь Вишневецький хоче впровадити Мойсея Могилу на панство Волоське. Сей Могила одержав уже хоругов від Отоманської Порти і деклярацію, що вони хочуть його мати на панстві Волоськім. Він же намовив до спілки (sprakty-kował) Нечая: пообіцяв йому 100 тис. талярів, щоб він з ним ішов на Волощину. Але і Лупул, теперішній господар, не сидить без діла і сильно готується витати гостей” (с. 345). Се писалось перед козацьким походом на Волощину, після нього, очевидно, Ґоліньский написав на боці: “З того нічого не вийшло, Хмельницький хоче бути господарем волоським”. А далі читаємо такі “Новини з Варшави, 29 серпня”:

“Хмельницький по давньому, як чоловік неспокійний, присяги і вірности королеві і Річипосполитій не дотримує, ріжні інтриґи ведучи по заграничних державах, підіймаючи їх на корону Польську, щоб йому поміч дали. Турчинові віддається під протекцію, аби лиш дав йому поміч на Ляхів, і Туреччина того не вирікається, обіцяє прийняти під свою протекцію й помогти на Ляхів, аби лиш вирікся моря, і щоб усі козаки вічними часами на Турків не нападали, а були васалями (голодовниками) панства Турецького. З тим приїздив в посольстві до Хмельницького чауш. Також посол від Ракоція, від господаря мультанського і волоського, а з яким посольством, того ніхто не знає. Також два посли татарські. Всі вони трохи не в однім часі були у Хмельницького” (с. 353). Се вісти про події з липня і початків серпня.

²²) Про них Соловьев II-Х с. 1515 дд.

²³) Історія Акундинова у Соловьева II с. 1497-1500, 1601-8, 1644-9.

²⁴) Торрес каже, що авдієнція була 20 червня — див. нижче його оповіданнє.

²⁵) Memoriale Радивила, рук. Осол. 117 л. 160, Pamiętniki c. 418 (текст трохи коротший).

ВЕНЕЦЬКА МІСІЯ ДО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ВЕНЕЦЬКИЙ ПОСОЛ ВІМІНА В ЧИГРИНІ, В ЧЕРВНІ 1650 Р., ВІДПОВІДЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА ВЕНЕЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО, ЗВІДОМЛЕННЄ ВІМІНИ, ДАЛЬШІ ПЕРЕГОВОРИ І ПОГОЛОСКИ, ПРО ВІЙНУ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ.

В початках червня н. с. гетьман приймав венецького висланця в справі анти-турецької ліґи — козацького походу на Турків. Сим разом дати цілком певні, бо маємо автентичне звідомленнє самого висланця. Був се венецький священик дон Альберто Віміна, вишуканий кінець кінцем для сеї місії Торресом — в Варшаві ¹). В квітні він одержав від венецького посла в Відні Ніколя Саґреда, котрому була доручена ся справа, інструкцію для сього посольства і листи для Хмельницького — писані в дуже загальних виразах, з огляду на непевність козацьких настроїв. Головним завданнєм Віміні дано — вислідити, наскільки вірні сі відомости (пущені в Варшаві) про намір хана спільно з козаками атакувати Порту ²). Коли дійсно такі наміри у них єсть, належить їх всяко підтримати, обіцянкою помочи Венецької республіки — одначе в загальних виразах, до отримання дальших інструкцій. Доручалося також розвідатися, чи не могли б до тої акції бути притягнені господарі Молдавії і Валахії, і які вигляди на участь в ній Польщі.

Коли ж би виявилося, що такого наміру у Татар і козаків нема, послові доручалося заграти на псіхольоґії Хмельницького, щоб понудити його самого до такої акції против Порти. Він мав йому представити поважаннє, яке має в Венеції його імя, його християнська ревність і благородне серце, сотворене для великодушних діл. З другої сторони вказати на безрадність Отоманської імперії — спільного ворога всього християнства — під властю хлопчика, серед сварок міністрів, розстрою в адміністрації, ворохобні серед війська. Шість літ Порта даремно напружує свої сили против Венецької республіки — сильна рука Хмельницького нанесе їй рішучий удар. Венецька фльота кілька разів замикала Дарданельську протоку: останній раз вона протягом 22 місяців тримала її в бльокаді не даючи ні війти не вийти ані малій барці. Коли б разом з новим наступом венецької фльоти, що має статись сього місяця, сильна козацька фльота з'явилась перед Константинополем і нічого иншого не робила, тільки перетяла б довіз поживи сьому великому місту на кілька тижнів, зараз почались би в нім розрухи, і після такого удару заданого голові, нічого б не вдіяли і всі инші части імперії.

Посол повинен був пильно вважати, яке вражіннє на Хмельницького зроблять сі доводи. З усею розвагою, якої вимагає така серьозна справа, мав він виміркувати, чого може сподіватись Венецька республіка від нього: які сили міг би він рушити і коли? яке становище Хмельницького і козацького війська? Чи виписані з реєстру селяни приведені до послушности? якої помочи і грошевих субсідій потрібував би гетьман від Венецької республіки? якою дорогою могли б бути передані йому гроші, так щоб він міг їх одержати без розголосу?

По одержанню сих писаних інструкцій від Саґреда Торрес виробив Віміні авдієнцію у Осоліньского, що дав йому ще ріжні устні поучення від себе ³). Заговорив про пляни против-турецької ліґи, котрій всею душею спочуває, і коли тільки здоровлє йому позволить, поїде до Італії, з нагоди Римського юбилею, щоб там попрацювати для сеї справи — в інтересах Венеції. Потвердив, що вже раніше дав Хмельницькому наказ — постаратись виправити якусь частину “сеї збунтованої юрби” на Чорне море і в даний момент вичікує сього походу. В будущині має намір орґанізувати також і сухопутний похід. На запитаннє Віміни, як се погодити з тим що король заповів Порті послів для потвердження згоди, — канцлєр відповів, що така була ухвала сойму, але король може затримати посольство так довго, як йому сподобається. Для улекшення Віміні подорожі обіцяв йому дати листа до воєводи Кисіля і православного митрополита, одначе для безпеки радив перебратися за купця й удавати, що він подорожує в справах торгівлі попілом і деревом — з котрої дістають великі бариші Голяндці: в такій формі до нього краще ставитимуться і люде і шляхта.

Не вважаючи на всі запевнення спочуття сій місії, дані Осоліньским Віміні, а королем Торресові, Віміна не набрав переконання, що вони справді ставляться до неї прихильно. Розуміється, так воно і було: творячи лєґенду про велику анти-турецьку ліґу з козаками і Татарами, козацький похід на море і т. д., вони не могли бути вдоволені з того, що венецький висланець буде на місці у першого джерела провіряти, як воно єсть. Характеристично, що в розмовах про сю місію ні король ні канцлєр нічого не згадали про наміри хана воювати Турцію, так росписувані перед тим: очевидно тут абсолютно нічим було похвалитись, і ясно було, що сі наміри були варшавським винаходом.

Виїхавши 7 травня з Варшави, Віміна був за тиждень у Львові, і відси на Константинів дістався 29 травня до Паволочи, де тоді була польсько-козацька границя: резідував польський підстароста і козацький отаман. Тут Віміна мусів відкрити дійсну мету своєї подорожі — инакше б не поїхав далі. Його венеціянське походженнє — оповідає він, зробило йому тут дуже добру репутацію, бо Венеція має, мовляв, тут велику славу через свої останні успіхи против Туреччини; козаки висловляли надію, що гетьман певно позволить їм іти на Чорне море, в поміч Венецькій республиці ⁴). Козацькі посли, що вертали ся з Варшави, відвізши туди новоспоряджений реєстр, прийняли Віміну під свою опіку, і він швидко і щасливо за пять день доїхав до Чигирина, де застав Хмельницького, і другого дня був покликаний на авдієнцію “до палацу”.

“Я застав гетьмана ("пана ґенерала") в його покою з вищезгаданими послами (що вернулися з Варшави) і деякими козацькими начальниками. Він устав з свого місця і стрів мене серед покою, обняв мене і посадив потім коло себе. Я подав йому вірительну грамоту вашої ексцелєнції (Саґреда) і разом з нею латинський переклад, бо довідався, що гетьман не вміє італійської мови, ані з близьких до нього осіб ніхто нею не володіє. Мої пояснення (що до перекладу, спорядженого на швидку самим Віміною) задоволили його, і без якого небудь закиду він почав з того що випив за моє здоровє горілки — котра кілька разів обійшла наоколо — аж прийшла пора обіду. Підчас того він роспитував мене про новини з Німеччини, і про деякі подробиці воєнних успіхів Венеції, аж нарешті дав знак, щоб я виложив свої поручення. Тоді я росповів, що в. ексцелєнція вислав мене уцілувати його руки і засвідчити поважаннє до його особи та побажаннє, аби йому повелося забезпечити спокій собі і своїм людям згодою почесною і корисною. Християнські володарі сподіваються, що нинішнє затишє (в операціях против Турка) урветься, бо Козацька нація (la-natione Cosacca) не звикла його зносити — підіймаючи зброю на Турка на суші й на морі. Він (Турок) тепер стоїть безборонний перед якими небудь нападами з сеї сторони, звертаючи всі сили на те щоб стримати успіхи венецьких сил, нагромаджених під Дарданелями... Пройшла поголоска, що й Татарин пристає з козаками, заохочений догідною для ріжних здобутків ситуацією — хоче, по перше, заволодіти Отоманською імперією, на котру претендує, і вона йому належить, по друге (се вже, очевидно, завданнє козаків): визволити з неволі патріярха і силу бідних християн. Тому всесвітліша республіка Венецька схотіла вислати когось, щоб довідатися правди в сих поголосках і запевнити в. ексцелєнцію, що Турок був би так притиснений морськими й сухопутними силами Венеції, що мусів би лишити Татарам і козакам повну свободу в здійсненню їх планів.

“Відповів (гетьман), що дякує в. ексцелєнції за чемні відносини і ще перед моїм приходом дуже інтересувався успіхами венецької сили і царгородськими розрухами. Що він тішився їх (венецькими) успіхами і радо прилучився б до їх акції, коли б лише домашні справи забезпечились настільки, аби не треба було боятися нових внутрішніх клопотів — при незабезпечених відносинах з Поляками, що почувають себе ображеними до живого. Єсть люде (між Поляками) добре настроєні, що бажають спокою, але є ще й неспокійні люде, що не перестають відгрожуватись і похвалятися пімстою (козакам), і умови згоди досі не виконані. Знає, що татарський посол був в Варшаві, але в яких справах, се ближче йому не відомо, і хоч він ханові брат і товариш, він не може здаватись на нього так далеко, що міг би облишити край без оборони, виставлюючи його на небезпеку ногайських нападів. В кождім разі не залишить подати сю справу на обраду і рішеннє Запорозького товариства (compagnia di Zaporosa), припускаючи при тім, що всесвітліша республіка Венецька підогріла б охоту козаків відповідною грошевою субсидією”.

Віміна на се відповів, що при великім множестві козацького війська не трудно було б його поділити й пуститися на війну з частиною його — лишивши другу частину для охорони. Польщі козакам нема чого боятися — так вона знищена і вичерпана, і прихильники реваншу не мають послуху у короля і більш розважних людей. Що до грошевої субсидії з боку Венеції Віміна припускав, що вона її не відмовить, хоч має величезні видатки. На се гетьман нічого не сказав, а запитав, чи Віміна має паспорт від польського короля, инакше сказавши — чи робить свої пропозиції за його відомом і згодою? Віміна відповів, що не має і не просив, бажаючи заховати свою місію в секреті, одначе короля поінформовано про сю подоріж, і він виявив своє спочуттє. На се гетьман завважив, що дійсно для такої акції потрібна згода короля — і пустився в згадки про пляни Володислава, розбиті неохочими до війни маґнатами. Радив вислати посольство до хана й прихилити його до походу на Турків, вважав се можливим, бо відносини Татар до Турків подібні до тих, в яких були козаки до Польщі до останнього часу; коли б хан схотів іти на Турка, гетьман також пішов би. З сього Віміна мусів зміркувати, що всі варшавські балачки про ханські пляни проти Порти, про татарсько-козацьку акцію в сім напрямі й польські накази Хмельницькому — післати козаків на море, чиста фікція: Хмельницький не знав про се нічого і висловлював все се як свій проєкт і цілком нову гадку. Але ясніш поставити сього делікатного питання Віміна не зважився; він тільки спитав гетьмана, чи се не на Турка покликав хан козаків до помочи (в дорозі йому сказали, що Хмельницький саме виїздить за Дніпро до козацького війська, зібраного на поклик хана). Гетьман заперечив — військо зібране для походу на Черкесів, що не схотіли дати ханові уставленої дани хлопцями й дівчатами.

Серед сих розмов, що потрівали кілька годин і перепліталися горілкою, оповідає Віміна, кінець кінцем застелили стіл і принесли обід, до котрого запрошено і його, і потім довго пили, аж доки прийшла пора відправляти послів: одного татарського, другого донських козаків, і гетьман відпустив Віміну, двічі випивши добрим вином за щасливі успіхи венецької зброї. Роспитувавши старшин Віміна довідався, що татарський посол приїздив з подякою хана за козацьку поміч в експедиції на Черкесів, а Донці приїздили потвердити своє брацтво з Запорозьким військом і заручитися його протекцією (про се посольство буде мова далі).

Потім Віміна мав ще другу авдієнцію у гетьмана, і на ній продовжувалися тіж розмови. Гетьман спитав між иншим, чому Венецька республіка не постарається намовити воєвод Валахії, Молдавії і Трансільванії, щоб вони теж підняли ся на Турка і визволили ся з-під його влади? Віміна не знав, що на се сказати. Далі гетьман докладніше спинився на кримській справі, доводячи, що похід хана певно привів би до повного упадку Оттоманську імперію, і тому треба б приложити всяких старань, щоб його підняти, - говорив, що напише про се в листі до Саґреда, і дійсно написав. Стараючись зрозуміти се натисканнє Хмельницького на участь хана (про бажаннє хана воювати на Турка йому знов таки нічого не було відомо!) — Віміна пояснив собі се так: “Хмельницький, чоловік дуже дотепний, знав що йому нема чого боятися иншого нападу, як тільки від сього сусіда-варвара (хана); хоч він не довіряє й Польщі, але знає, що рушитися вона не може, через недостачу людей, грошей і згоди. Тому хотів би бачити Татар заплутаними в турецьку війну: при звязку Татар з Поляками тільки се забезпечило б і улекшило б його людям похід на Евксін, і побіду”.

В суботу, 11 червня гетьман закликав Віміну до Суботова, “свого улюбленого місточка” і там прийняв “з своєю звичайною чемністю”. Сказав, що хоче його відпустити, дав йому листа до Саґреда, паспорт на дорогу туди й назад, з наказом усім полковникам, сотникам і т. д. чинити післанцеві вільний пропуск і давати, все потрібне на дорогу, і визначив трьох козаків провідників. Висловив надію, що скоро побачить його знову, а тим часом порадиться з Запорозьким військом в сій справі, та постарається довідатися про погляди хана. Нехай Саґредо буде певен, що готовости підняти се славне діло - війну з Турком, гетьманові не бракуватиме. З розчуленнєм оповідає Віміна про богаті дарунки, які від нього одержав (прегарний карабин, багато інкрустований), всякий припас на дорогу (між иншим мід, котрого рецепту при тім Віміна подає), і кілька талярів “на горілку”. Дуже хвалить при тім Віміна козацьку гостинність і чемність взагалі. “Ґенерал артілєрії (обозний) в переддень мого виїзду після обіду повів мене майже силоміць туди де продається мід, велів принести на стіл деревляні барильця меду і горілки, казав покликати музику і забавлявся, щедро частуючи всіх хто приходив, і так трактував мене кілька годин ще в ночи. Грубовата і для італійської вдачі тяжка чемність — але виявляє велику любязність!”

В листі до Саґреда, переданім Хмельницьким і пересланім Віміною до нього зі Львова (написано його досить доброю латиною) ⁵), гетьман дякує іменем своїм і війська за виявлену до них прихильність, але в доволі рішучім тоні заявляє неможливість вчинити зараз Венецькій республіці ту прислугу, що вона від нього собі бажає. Вже покійний король Володислав хотів підняти всі сили на Турка, і дав Запорозькому війську гроші на морські човни: вони ще й тепер лежать готові на Дніпровім березі, — але маґнати і дорадники короля не допустили до тої війни короля, “і заборонили нам подати руку помочи всесвітлійшій Венецькій республіці, як ми того хотіли”. В тих трудних обставинах союзником і братом гетьманові і війську був хан; зазнавши його ласки, вони і в справі помочи Венеції не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Саґредо порадить свому урядові вислати послів до хана, і коли той дасть згоду, то й гетьман з військом не відмовляється від помочи — за відомом і дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привів до одностайности християнських володарів, аби вони могли дати відправу всяким ворогам, та дав при тім змогу виявити і йому свою приязнь Венецькій республіці і віддати їй бажану прислугу, — але як бачимо, кінець кінцем все залежатиме перед усім від кримського хана!

Взагалі лист написаний дуже зручно, крайнє загально і дипльоматично, і катеґоричну відмову прибирає масою приємних слів; цікаво також, що гетьман про військо тільки загально згадує на початку, а пише все від себе: ми та й ми, “Б. Хмельницький, гетьман війська його кор. мил. Запорозького”. Загалом як документ козацької політики і дипльоматії лист дуже цікавий: перед венецькою дипльоматією, може найбільш виробленою в цілім світі, канцелярія війська Запорозького не осоромилася.

В додаткових листах написаних тоді ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване) Віміна висловляє ще деякі небезінтересні міркування. Підносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний від самої Республіки безпосереднє; сим разом “секретар” (Виговський) питав його, чому уряд Республіки не звернувся сам, а доручив сю справу віденському послові, і Віміні доволі трудно було се виправдати. Що до великости субсідії, що її козаки хотіли б отримати, йому не вдалось одержати виразної відповіди ні від Виговського, ні від козацьких послів що були в Варшаві; з причин вказаних гетьманом вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Отоманську імперію кинути в той бік великі сили, і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть і Москва не пропустила б покористувати ся сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду.

В шифрованім листі Віміна оповідає розмову, яку він мав при повороті в однім місточку з найстаршим з тих козацьких послів, що були в Варшаві. Той спитав, з чим гетьман його виправив. Вислухавши відповідь сказав, що Хмельницький мав нараду ⁶) з своїми довіреними людьми в венецькій справі, і всі згодилися, що треба післати певне число човнів і людей на море, — але Хмельницький не захотів рішати не забезпечивши себе наперед з боку кримського хана. Та до повороту Віміни ще можна буде щось зробити! “Я сказав, пише Віміна, — що треба б іще порозумітися про похід. з королем — бо в листі до в. ексцелєнції Хмельницький ставить умовою королівську згоду. Посол засміявся і сказав: “Король дасть дозвіл, а коли ні — то ми візьмемо його у Кодацької залоги”. — Кодак се твердиня збудована Поляками на Дніпрі, щоб стримувати козаків від походів — вони там тримають тепер свою залогу, пояснює Віміна, і далі завважає, що він переконався, що взагалі король і канцлєр не користуються у козаків такою пошаною, як він думав, і не дуже їм милі. Канцлєрові не забувають, що його замислом Хмельницький був під Збаражем проголошений бунтівником, а на уряд козацького гетьмана настановлено було ворога Хмельницького Семена Забуського: канцлєр був автором листів розісланих між козаків, що намовляли їх скинути Хмельницького і прийняти Забуського, і після згоди канцлєр постарався, щоб Забуський був обдарований польським шляхетством, і король дав на се згоду і затвердженнє.

“Що Хмельницький мало симпатизує королеві — пише Віміна далі, — на се, мині здається, я маю два сильні докази. Хмельницький за столом сказав тост до жінки притишеним голосом, так щоб дальші не чули, а мене вони не стереглись, думаючи, що я не розумію їх мови — “За здоровє великого короля”, сказав він: сі короткі слова звучали як зневага. Жінка з ґрімасою рушила головою, вони засміялись і встали.

“Ще більший другий. Принесено до Хмельницького королівський наказ, що під загрозою ріжними карами наказував, які титули треба виписувати Московитові. Поглянувши на папір і зміркувавши зміст він сказав з гнівом: “Так король боїться Москаля? Заберіть геть сей лист, я його не хочу знати! Се не для козаків, що хочуть свободи!” І так він не прийняв сього листу ані не схотів щоб його роспубліковано. Що до канцлєра, то мині здається, мої підозріння про нього і його хитрощі справдилися вповні: ані селянського повстання не було, ані Хмельницький не ходив в похід. Тому то він хотів утруднити подорож (до гетьмана) посилаючи мене на руки київського воєводи і митрополита — найбільших ворогів, яких має латинська віра!”

Я трохи ширше спинився на сім цікавім епізоді — стрічі з нашим козацьким світом культурної західнє-європейської людини, з політичним досвідом і доволі широкою, як на той час, загальною освітою. Віміна уважно приглядавсь до того що бачив, вмів орієнтуватися в нім і доглядатись того що крилося поза лаштунками. Він опублікував потім кілька праць про україно-польські і московсько-польські відносини, українське життя й побут ⁷), і в своїх донесеннях до Саґреда роскидав, як ми бачили, чимало цікавих подробиць життя, звісток і помічень над політичними відносинами.

Коротко докажу історію сих політичних плянів польсько-українських, про котрі зачав мову.

Після виїзду Віміни з Варшави наради і переговори про них ішли далі. 4 червня Торрес подає — здається досить припізнені вісти про нараду, що орґанізував коронний підчашний Остророґ в невеличкім гуртку сенаторів з приводу прохання дунайських католиків переданого одним тамошнім священиком — очевидно тим же Парчевичом. Його вислано на цісарський двір, а відти до Венеції, з листами канцлєра, а в Варшаві радили далі над способами, якби втягнути до сеї справи козаків і Татар. Пляни оживилися, коли розійшлось заклопотаннє викликане ультіматумом Пушкина, і царське правительство дало своїм послам наказ відновити вічну згоду з Польщею.

З тим як загроза війни з Москвою відійшла, стратили актуальність пляни заплутання козаків в сю війну і напущення їх на Московські землі, і знову можна було балакати про організацію козацького походу на Турків та торгуватися з інтересованими державами. Торрес росповідає те, що він чув про авдієнцію татарського посла у короля 20 червня н. с., — властиво панські балачки з приводу сеї авдієнції, що ходили в Варшаві в останніх днях червня ⁸). Посол хана, каже він, заявив канцлєрові від хана устно, і те ж в листі виложив візір, що Татари через нужду і убожество свого краю і множество своєї людности примушені пуститися в похід, щоб здобути собі на прожиток — вони можуть заробити його собі тільки шаблею ⁹). Широко доводив, як мало треба покладатись на приязнь Московита, що не мав звичаю дотримувати вірности сусіднім володарям, — вказав на приклади, як то підчас минувшого повстання в королівстві він тримав послів при Хмельницькім і шпигів під час Збаразької облоги, вичікуючи догідної хвилі, щоб напасти на Річпосполиту підчас найбільшої біди і крайности, та з'єднавшися з її ворогами взяти її під ноги! Нехай би Польща посилала козаків в якийсь заграничний похід: чи будуть вони в ній переможцями, чи будуть побиті — однаково то їй користь. Коли програють похід, се буде пожитком для королівства, бо воно позбудеться сих лотрів, від котрих неможна нічого сподіватися крім невгавучої злоби і безконечних злочинів. Коли поб'ють неприятеля, та здобудуть нову країну, розширяться й повернуть шляхті польській її маєтки, котрими заволоділи, і будуть дальше — не будуть бушувати в своїм краю. "Такі в коротких словах пропозіції й виводи татарського посла, і поскільки я можу з'орієнтуватися, — кінчить Торрес, - тут думають, що тими самими мотивами можна переконати й самих (Татар очевидно) обернути свою зброю против Турка”.

Так переводилися пляни варшавської дипльоматії з шин “на Москву” в напрям “на Царгород”!

Коли стало відомо, що гетьман коронний визначив збір війська на Поділлю і витягає сюди армату, готові були вважати се вірним знаком війни з Туреччиною. “Тут у нас знов якось на війну заноситься” — писав львівський синдик Кушевич до Кракова 5 липня. “Обоз має стати 4 серпня під Сатановим. Коронна армата вся виходить від нас, а ще з Варшави йде до нас чимало, а звідти піде далі. Від кількох днів у нас у Львові венецький посол, що вертає від Хмельницького: козаки чайки готують. Єсть і посол від кримського хана, йде до цісаря християнського, до Відня — завтра має виїхати до Кракова; хан щось інтриґує в справі турецького панства: вже Турки то помітили, як оповідають наші купці приїхавши з Царгороду. Дай Боже щастя” ¹⁰).

Незадовго по тім (в середині липня с. с.) прибув ще оден компаньон до сих плянів: приїхали семигородські посли, з поздоровленнєм з приводу замирення з козаками і закликали до спільної акції против Турків. Князь семигородський готов, мовляли, підтримати таку війну всіми своїми силами і засобами ¹¹). Се властиво був перший серіозний сторонній голос в сій справі — бо ж попереднє говореннє про наміри Татар і козаків воювати з Турком по всім наведенім мусимо вважати за побожне бажаннє самих варшавських кругів. Він мусів зробити сильне вражіннє.

Заразом стало відомо, що викликана місією Парчевича акція знаходить прихильність на цісарському дворі ¹²) і в Венеції — Парчевич прибув туди з листами Осолінского на початку червня. Венецьке правительство рішило спішно вислати до Варшави посла, щоб уложити з Польщею союз проти Туреччини — призначено для того Джіроляма Каваццу, що десь з поч. серпня вже вирушив у свою місію ¹³). Реляція Віміни також зробила сприятливе вражіннє. За порадою Саґреда рішено було вислати його знову до Хмельницького, Кавацца в переїзді через Відень мав забрати закуплені вже Саґредом дарунки для Хмельницького і козацької старшини, як то радив Віміна (особливо рекомендував він “секретаря Виговського”). Осоліньский, збираючись на папський юбілей в серпні 1650 році, сподівався дати дальшого ходу сій акції, прихилити до неї цісаря і папу — та несподівано перед самим виїздом вмер, від апоплексії, 9 серпня н. ст. Але й смерть його не перебила сеї анти-турецької акції, що мала стільки впливових прихильників, починаючи від самого короля, і підогрівалася бажаннєм одержати сим титулом гроші і військо. Тільки з дипльоматичного слова вона не перетворялася в діло. Бо Хмельницький притакуючи польським плянам, весь час шукав опертя проти Польщі, і після того як Москва відновила свою “вічну згоду” з Польщею, більш ніж коли небудь почав працювати над скріпленнєм своїх звязків з Отоманською Портою і перетвореннєм їх в правно-державний союз: в підданство султанові і перехід України до катеґорії таких турецьких васалів як кримський хан, воєвода молдавський, мунтянський, князь семигородський.